Двісті метрів до життя

Вероніка повернулася до потаємної криївки лише надвечір. Із заплаканими очима, із синцем, що наливався багрянцем на блідому обличчі. За збитими кісточками пальців було видно, що вона відчайдушно чинила опір. Волосся було скуйовджене, одяг — абияк приведений до ладу, ніби вона машинально намагалася повернути собі бодай крихту колишнього життя.

Дівчина вперто уникала погляду Богдана. Механічно, наче на автопілоті, перевірила його пов'язки, оцінила стан ран і вже збиралася відійти, щоб сісти в найвіддаленішому, найтемнішому кутку. Їй хотілося згорнутися в клубок, зникнути, розчинитися.

Та Богдан не дав їй піти. Він обережно, але міцно взяв її за руку.

Цей дотик, немов невидимий місток, змусив Вероніку зупинитися. Вона довго, не кліпаючи, дивилася йому в очі — ніби шукала в них бодай краплю відрази. Але не знайшла. У них були лише біль і співчуття. Руку вона не висмикнула й нічого не сказала. Слова тут були не потрібні — усе вже вимовила безмовна тиша цього страшного дня. Вона просто стояла й дивилася на пораненого хлопця, в чиїх очах тепер віддзеркалювалися весь її біль і нескінченна, німа скорбота.

Богдан ледь потягнув її до себе. Вероніка не стала пручатися. Повільно, ніби сили остаточно покинули її, вона опустилася поруч. А за мить і зовсім лягла, притулившись пораненою щокою до його здорового плеча.

Рука Богдана дбайливо, захищаючи, обійняла дівчину, міцно притискаючи її до себе. Хвилини здавалися вічністю. У сирому напівмороці сараю, під тихий гул далекої фронтової канонади, Вероніка не помітила, як утома й шок узяли гору, і вона заснула.

Богдан лежав нерухомо, боячись поворухнутися, і продовжував м'яко, заспокійливо гладити її по голові. При тьмяному світлі місяця, що пробивалося крізь щілини в дошках, він дивився, як з-під заплющених повік його рятівниці одна за одною котилися сльози, залишаючи чисті доріжки на все ще забрудненому обличчі.

Уперше за ці дні він відчув не лише біль. Усередині народилося щось холодне й тверде, мов сталь.

І саме в цю мить Богдан остаточно зрозумів, заради чого взяв до рук зброю. Те, що окупанти зробили з цією чистою, ні в чому не винною дівчиною, більше ніколи не повинно повторитися. Ні тут, ні в будь-якому іншому селі. Він зобов'язаний вижити. Зобов'язаний повернутися до своїх, щоб кожен, хто приніс це зло на його землю, одного дня відповів за нього.