Двісті метрів до життя

Життя в селі перетворилося на нескінченний, липкий кошмар. Уже в перший день окупації трьох молодих дівчат силоміць затягли до будинку, де розмістилися командири. Дві доби їх тримали прив'язаними до ліжок, по черзі ґвалтуючи. Першого дня над селом майже без упину лунали їхні крики та благання про допомогу. На другий вони стихли. Залишилася лише моторошна тиша — тиша людей, у яких більше не лишилося сил чинити опір. Були й ті, хто намагався заступитися за них, але чужинці карали миттєво й безжально. Тіла трьох старих і двох жінок так і лежали біля паркану на центральній вулиці — як страшне нагадування про те, хто тепер тут господар. Ховати їх не дозволяли. З кожним днем ці тіла дедалі сильніше нагадували мешканцям, що смерть відтепер стала частиною звичного краєвиду.

Вероніка дивом не потрапила в поле зору озвірілих солдатів. Наталія Олександрівна, розуміючи, що доньку будь-якої миті можуть забрати, наполягла на єдиному можливому виході: Вероніці потрібно було постійно перебувати в сараї, поруч із Богданом. Дівчина погодилася. Відтоді вона майже безвилазно сиділа біля пораненого, лише зрідка, під покровом темряви, потайки пробираючись додому.

Богдан повільно одужував. Гарячка спала, свідомість повністю повернулася, але сили не відновлювалися. Позначалася і велика втрата крові, і хронічна нестача нормальної їжі. Ті мізерні запаси продуктів, які Наталії Олександрівні та тітці Галині вдалося приховати від пограбувань, вони розтягували буквально по крихтах, не знаючи, скільки ще триватиме це пекло.

Одного з таких довгих, приглушених днів Вероніка, змінюючи пов'язку, тихо запитала:

— То звідки ти?

— З околиці Києва, — Богдан ледь усміхнувся. — Там мама, напевно, досі сварить мене за те, що я не телефоную.

Він тихо промовив це пересохлими губами, назвав свою адресу й коротко, з глибокою ніжністю, розповів про матір. Помовчавши, додав:

— Сподіваюся, ми ще зустрінемося там... за кращих обставин.

— Обов'язково зустрінетеся, — тихо відгукнулася Вероніка.

Богдан перевів погляд на кут лави, де серед медичних бинтів лежала велика папка, обтягнута якісним темним пластиком, яку Вероніка прихопила з дому поспіхом, не бажаючи, щоб вона потрапила на очі окупантам.

— А це що? — запитав він.

— Портфоліо... Мої фотографії, — Вероніка зніяковіла, і рум'янець на мить торкнувся її блідих щік. — Із минулого життя.

— Можна подивитися?

Вероніка на мить завагалася, але все ж простягнула йому альбом. Богдан обережно, намагаючись не турбувати поранену руку, відкрив першу сторінку й буквально завмер від подиву. Із глянцевих аркушів високої якості на нього дивилася зовсім інша Вероніка. Ось вона в розкішній вечірній сукні глибокого смарагдового кольору на тлі вогнів нічного подіуму — висока, статна, з гордим поглядом і бездоганною поставою. На наступному знімку — великий план для відомого журналу: професійне світло підкреслювало її витончені вилиці, ідеальні лінії губ і виразні очі, в яких тепер, у реальності, читалася глибока втома.

Він знову подивився на фотографії, потім — на дівчину поруч. На глянці все було бездоганним. Але серце чомусь стискалося саме зараз — біля цієї втомленої, змерзлої постаті в старій куртці, що пахла антисептиком і димом.

Їхні погляди зустрілися.

Ніхто не відвів очей.

Сарай раптом перестав здаватися холодним і тісним. Кілька секунд існували лише вони двоє — ніби за тонкими дерев'яними стінами не було ні війни, ні окупантів.

Богдан дивився на неї із захопленням і вдячністю, а Вероніка вперше за ці дні відчула себе не просто наляканою медикинею, а дівчиною, на яку дивляться з чоловічою теплотою. Усередині на мить народилося ілюзорне, щемке відчуття безпеки.

Та ілюзія розлетілася вщент. З вулиці долинув різкий п'яний регіт, скрегіт БТРа, що проїхав повз, і чийсь далекий, сповнений відчаю дівочий крик. Реальність повернулася миттєво, крижаним обухом ударивши по обох.

Війна знову нагадала їм, що щастя тут може тривати лише кілька секунд.