Двісті метрів до життя

Вероніка поверталася до села в піднесеному, майже щасливому настрої. Уперше за довгий час їй хотілося дихати на повні груди: Богдан урятований, він уже серед своїх, десь там, за лісосмугою. Але щойно вони з дядьком Андрієм дісталися околиці рідної вулиці, як світ навколо остаточно зруйнувався.

Вона побачила їх здалеку. Наталія Олександрівна й тітка Галина стояли навколішки на сирому лютневому снігу просто перед будинком. Поруч, у брудному заметі, лежала відкрита пластикова папка. Із неї по снігу розлетілися фотографії. Вероніка впізнала її миттєво. Її портфоліо.

Вероніка не могла знати, що ті двоє нелюдів, які вчора над нею поглумилися, вирішать знову навідатися до сараю. Вони сподівалися застати її там, але натомість натрапили на тітку Галину, яка гарячково прибирала в потаємній криївці. Непрохані гості перевернули все догори дриґом і знайшли те, чого не помітили вперше, — закривавлені клапті української військової форми, які Вероніка зрізала з плеча Богдана, і її портфоліо. Скласти одне з іншим було неважко. Один з окупантів одразу впізнав обличчя на світлинах — він уже бачив ці самі риси на знімках, що висіли на стіні кімнати в будинку навпроти.

Тепер дві жінки стояли під дулами автоматів. Окупанти волали, вимагаючи сказати, де переховується «модель» і куди подівся поранений солдат. За їхніми шаленими, по-звірячому жорстокими очима було цілком зрозуміло, навіщо їм знову знадобилася Вероніка. Але ні погрози, ні удари, ні навіть попереджувальні постріли під ноги не змусили жінок заговорити. Вони мовчали, прикриваючи її своєю вірністю.

Вероніка, похолонувши від жаху, припала до сусідського паркану. На якусь невловиму, крихітну мить її погляд зустрівся з очима матері. У цьому останньому погляді Наталії Олександрівни не було страху — лише любов... і німе благання жити!

«Живи».

Наступної миті пролунали сухі, різкі постріли.

Вероніка не пам'ятала, як закричала, не пам'ятала, як кинулася вперед. Світ перетворився на розмиту пляму. Її буквально силоміць, затиснувши рота долонею, відтягли за ріг хати міцні, сталеві руки дядька Андрія. Пам'ять зберегла лише уривки: її кудись тягнуть, заштовхують у низенькі двері, а там її, охоплену істерикою, перехоплюють і міцно притискають до себе вже інші руки — старі, вузлуваті, що належали бабі Каті.

Минуло кілька годин, перш ніж сльози вичерпалися, а задушливі схлипування нарешті стихли, залишивши всередині лише випалену, холодну пустелю. Вероніка лежала на старому ліжку, невидющим поглядом втупившись у стелю.

— Тікати тобі треба, дівчинко, — тихо, з важким зітханням промовила баба Катя, гладячи її по тремтячих плечах. — Знайдуть же, усе село догори дриґом перевернуть. Не вціліти тобі тут.

Вероніка й сама це добре розуміла. У Козаровичах її більше ніщо не тримало. Рідний дім спорожнів, а на снігу перед ним залишилася земля, просякнута кров'ю найдорожчих людей. Усередині більше не було страху. Та внутрішня сталь, що почала народжуватися поруч із Богданом, тепер остаточно загартувалася у вогні особистої трагедії. Залишилося лише одне глухе, люте бажання — помститися.

Але помститися можна по-різному. І зовсім не обов'язково робити це тут, залишаючись беззахисною жертвою в окупованому селі.

Цього дня померла колишня Вероніка. Та дівчина, яка любила фотографуватися й мріяла про майбутнє. Із попелу її минулого поставала зовсім інша людина