Двісті метрів до життя

— Заходь, — тихо промовила господиня й відступила вбік, пропускаючи Вероніку до оселі.

— Добрий день, Поліно Олексіївно, — неголосно сказала Вероніка, переступаючи поріг дому й несміливо озираючись у передпокої. — Мене звати Вероніка. Я… знайома Богдана.

Жінка мовчки кивнула, з глибоким, щемким інтересом вдивляючись у гостю. Вона й далі мовчала, і ця важка пауза в коридорі дедалі затягувалася, стаючи майже відчутною. Нарешті Вероніка не витримала й наважилася запитати те, заради чого подолала весь цей довгий, виснажливий шлях через чужі країни:

— Як Богдан?

Відповідь Поліни Олексіївни змусила Вероніку з усього розмаху врізатися в глуху стіну реальності.

— Він загинув, дитино…

У Вероніки підкосилися ноги. Вона лише встигла судомно затиснути рота рукою, стримуючи крик, що рвався назовні, а вже наступної миті просто опустилася на підлогу біля табурета в передпокої, втративши опору. Світ навколо знову розлетівся на друзки.

— У березні, коли його намагалися витягти з Козаровичів, — глухо, надламаним голосом продовжила Поліна Олексіївна, і з її очей, як і з очей Вероніки, рясно покотилися важкі сльози. — Вони лише якихось двісті метрів не дійшли до наших позицій. Мабуть, їх помітили…

Поліна Олексіївна повільно присіла на підлогу поруч із дівчиною, обійняла її за тремтячі плечі й почала лагідно, заспокійливо гладити по спині, розділяючи це страшне горе на двох.

— Усі четверо загинули. І Богдан, і ті хлопці, що його несли…

Вероніка плакала навзрид, не соромлячись чужої, але враз такої близької жінки, що сиділа поруч. Вона плакала від дикого, нестерпного болю втрати, який остаточно випалив усе всередині. Та навіть крізь цей оглушливий душевний біль її холодний, обпалений війною розум вхопився за одну деталь, за єдину логічну прогалину в почутій розповіді. Вона стосувалася найпершої фрази, яку мати промовила на порозі: «Ти?!»

— А як тоді… як ви мене впізнали? — ковтаючи сльози й витираючи обличчя тремтячою долонею, хрипко запитала Вероніка.

Поліна Олексіївна не відповіла одразу. Вона важко, повільно підвелася й пішла вглиб кімнати. Із коридору Вероніка почула, як тихо рипнули дверцята шафи для одягу, а за мить жінка повернулася, тримаючи в руках невеликий, зім'ятий клаптик паперу.

Поліна довго дивилася на світлину, ніби збиралася з силами, перш ніж віддати її, а потім дбайливо простягнула Вероніці.

Це була глянцева фотографія з її портфоліо. Складена навпіл, зім'ята й забруднена бурими плямами засохлої крові. Та сама, на якій вона колись усміхалася так легко, ніби війни ніколи не існувало.

— Їхні тіла змогли забрати, — тихо промовила мати. — А це його побратими принесли мені. Сказали, що це було єдине, що він мертвою хваткою притискав до серця перед самою смертю…

Вероніка притиснула закривавлену фотографію до грудей.

У напівтемряві старого передпокою ще довго не пролунало жодного слова. Лише тихі схлипування двох жінок порушували тишу будинку, у якому кожна річ і досі зберігала пам'ять про Богдана.