Двісті метрів до життя

Вероніка та її мати гарячково збирали документи, відшукуючи їх по шафах. Жодна з них не розуміла, навіщо зараз так відчайдушно хапається за ці папери. Та руки самі лихоманково витягали з полиць паспорти, свідоцтва про народження, документи на будинок — ніби саме ці аркуші могли захистити їх від того, що відбувалося. Під безперервні схлипування й повторювання: «Що ж це коїться?.. Що тепер буде?..» мати й донька намагалися вирішити, що робити далі. Але нічого не виходило — думки плуталися, а страх сковував кожен рух.

У двері наполегливо застукали. Один удар. Другий. Потім хтось загатив так, що загуло по всій хаті.

— Наталю, відчиняй! — долинув із вулиці зірваний голос сусідки.

Коли Наталія Олександрівна відчинила двері, Галина буквально влетіла до хати. Вона швидко окинула поглядом кімнату й, побачивши Вероніку, з полегшенням зітхнула:

— Як добре, що ти ще тут! Мені потрібна твоя допомога.

— Ви поранилися? — запитала Вероніка, помітивши на куртці й руках сусідки темні сліди.

— Не я... — майже вигукнула тітка Галя. Вона махнула рукою в бік свого подвір'я. — Там... наш солдат. Поранений. Допоможи, будь ласка!

Вероніка більше ні про що не стала розпитувати. За мить забувши про розкидані на ліжку паспорти, вона кинулася до кімнати, схопила стару домашню аптечку й, вибігши до коридору, коротко кинула:

— Ходімо.

Уже за хвилину вони з тіткою Галиною бігли хрумким лютневим снігом через городи, ховаючись за вербами. Небо над головою й далі гуло від далеких вибухів, але зараз Вероніка майже не чула цього. У голові пульсувала лише одна думка: «Устигнути. Тільки б устигнути».

Сарай Галини стояв на самому краю подвір'я, впритул до лісу. Вони проскочили всередину, в прохолодний напівморок. Тітка Галя повела її до найдальшого приміщення, по саму стелю заваленого старим господарським мотлохом, поламаними інструментами та порожньою тарою.

Там, у запиленій глибині, на старій дерев'яній лаві лежав чоловік у розірваному, закривавленому камуфляжі. Його груди ледь помітно здіймалися, обличчя було вкрите сірою лісовою грязюкою, запеченою кров'ю та дрібними уламками кори, ніби він продирався крізь хащі вже після поранення.

Вероніка кинула аптечку на підлогу й ступила до пораненого. Ще вчора ввечері вона була певна, що медицина — не її шлях. Але війна не питала, ким вона хоче стати.