Я БУДУ ЖИТИ ЗАРАДИ ТЕБЕ

СПОВІДЬ

Любов – як дерево: вона виростає сама по собі,

пускає глибоко корені в усе наше єство

і часто продовжує зеленіти й навіть квітнути

навіть на руїнах нашого серця.

В. Гюго

- Я не можу мати дітей, - почала Кіра з найголовнішого, пильно дивлячись в блакитні живі очі священника. Жінка звикла до хтивих чоловічих поглядів, вміла читати по очах, чого чекати, чого боятися. А тут – печаль і відстороненість. Вперше в чоловічих очах - ані натяку на цікавість в її бік. Аж дивно було. Наслухалася Кіра про дива цього незвичного святого отця ще по дорозі в монастир: кого на шлях істини поставив, кого вилікував, кого від горілки відвернув, кому надію подарував. А вже як що обіцяв, то неодмінно збувалося. Отримав дар передбачення після того, як струмом вразило.

- На все воля Божа! – почула Кіра у відповідь спокійний впевнений голос батюшки, що оксамитом огорнув серце і душу, подарував на мить спокій. – Треба набратися терпіння.

- Якби ви знали, отче, скільки в мені терпіння... Та не в цьому річ. Я почуваюсь винною в тому, що відбувається. І найстрашніше те, що не можна нічого змінити...

- Не поспішай звинувачувати й картати себе. Бог дає тоді, коли менше за все очікуєш, - втрутився оксамитовий голос святого отця. Кіра про себе подумала, що мати такий голос і бути священником – гріх. Скільки на сцені безголосих співаків, а тут такий скарб в монастирі пропадає. І зразу ж забоялася крамольних думок у Храмі Божому. Невже вона грішна і з цим нічого не поробиш?

- Десять років назад я вбила дитину... - комок підступив до горла Кіри, і вона ледве здавила сльози. Але якщо вже прийшла – мала виговоритися.

- Ти позбулася дитини? – перепитав священник майже пошепки, жодного натяку в голосі на звинувачення чи докір. Як вони так вміють? Де вчаться?

- Ні, це не аборт, отче. Я керувала машиною і... Я втратила керування, з'їхала з траси й авто перевернулося, - згадувати було боляче, хоча й минуло так багато часу з того дня. – Я сама вбила свою дитину. Це жах! Думаю, що тому Бог і не дає мені дітей.

- Таким було провидіння Боже. В чому твоя вина?

- Я навіть не знала, що вагітна. Ми з чоловіком давно хотіли дитину, і все ніяк не виходило. І раптом вагітність... аварія... Лікарі сказали, що більше вже точно не буде...

- Сучасна медицина творить дива, - якось сильно перейнявся проблемою Кіри цей священник.

- Мій чоловік впливова людина... Був. Чого тільки не перепробували... Такі гроші викинули на лікування. І штучне запліднення також. І до бабок їздила. Стільки років минуло, але дива ніяк не відбувається. А час іде, я не молодшаю. Ось за порадою знахарки маю об'їхати дванадцять святих місць, тричі сповідуватися і ... Я не вірю, що допоможе.

- Віриш. Інакше б не їздила. Якби не вірила, не стояла б ти тут і зараз, - категорично заявив оксамитовий голос. – І чоловіку не завадило б очиститися...

- Його вбили. Землю не захотів продати. Я тепер сама, - глухо промовила Кіра.

- І як же ж ти без чоловіка збираєшся дитину мати? – здивовано спитав святий отець. Таки вдалося пробити його броню байдужості, – В блуді не можна... Хіба вийдеш заміж удруге...

- І в блуді не буде, отче, бо я вже стільки чоловіків у своє ліжко затягла, що й з ліку збилася. Вдруге не вийду! Я Мішу дуже любила, не зможу другого полюбити, ми були вінчані. Він мій чоловік на все життя, до останнього дня мого. Іншого не буде. Я не зможу жити з іншим.

- Не зарікайся, все в житті буває... І любов різна буває...

- Тільки не в моєму, отче. Я папери на всиновлення збирала. Тричі збирала і тричі нічого не виходило. Дітей віддавали іншим.

- Така воля Бога. То були не твої діти. Змирись. Знайди інший шлях.

- Який? Я боюсь не встигнути, адже вже не така юна, щоб ... підняти на ноги дитину.

- Я вірю, що все в тебе скоро налагодиться. Як тільки до вокзалу дійдеш, так і налагодиться. Тільки не їдь, а йди, тоді точно отримаєш те, що хочеш, - ці слова пролунали так, немов у серце вкарбувалися. Кіра чомусь подумала, що священники часто хочуть напустити на себе якоїсь важності, здатися вагомими. Ось і тепер розмова затяглася, то він й намагається спекатися її, щоб не набридала зі своєю дурною проблемою. Спіймала руку святого отця і спробувала вкласти в неї гроші. Священник шарахнувся від жінки з великою купюрою у руках, немов від прокаженої.

- Це зайве. Тобі самій скоро багато знадобиться.

- У мене такого добра вистачає. Колись була молода, вірила, що гроші приносять щастя. Зараз розумію – щастя в іншому. На жаль, його не купиш...

- Гроші – інструмент, а інструментом потрібно вміти правильно користуватися, - відверто здивував священник.

- Отче, це я не вмію користуватися? Ви знущаєтесь? Коли чоловік загинув, я сама витягла усі три фірми ще й дочірню у Чернігові сформувала. Усі конкуренти лікті гризуть і давляться.

- Я не про це. Ти коли-небудь ставила собі питання, чому так дано багато?

- Бо я працюю, як кінь. Мені б дитинку – і я б дякувала усім святим. Нову б церкву точно тут відгрохала. А то якось сіро і незатишно...

Священник примружився, дивлячись на годинник, і, склалося враження, що майже виштовхав з церкви:

- Тобі пора. Відчуєш серцем – отримаєш щастя, пройдеш мимо – загубиш дорогу душу. Поспішай, але не їдь. Пішки. Дорога відкриє можливості... Не впусти їх!

Біля виходу з монастирської церкви Кіра тричі перехрестилася, вклала в долоню нещасної богомолки тисячну купюру, яку не взяв панотець, і ледве відкараскалася від нав'язливих голосінь, що буде за неї молитися щодня. На половину наповнена маршрутка зразу ж під'їхала до зупинки. А ще стояла машина таксі, але Кіра згадала слова священника «Тільки не їдь, а йди, тоді точно отримаєш те, що хочеш...» і рушила у довгу путь, картаючи себе за дурість і непрактичність.

« А як збрехав? Проплентаюсь дві зупинки даремне, тільки ноги зіб'ю. А ще ці підбори височенні. Ноги треба жаліти, бо вже до кінця дня печуть», - думала Кіра, але якесь невідоме підсвідоме шепотіло: « Скористайся і цим шансом. Може, нічого й не станеться дивовижного, але якщо ти зараз не зробиш так, як було сказано, все життя будеш думати – гадати, що не використала шансу». І Кіра пішла вздовж траси. Йшла повільно, роззираючись по сторонах. В її розумінні десь на узбіччі мав лежати згорточок з дитинчатком, залишений провидінням саме для неї. Але узбіччя було чистим. Автівки, що проїжджали, обдавали Кіру легким вітерцем, від чого ставало і приємно, і млосно одночасно. Якийсь водій кавказької національності пригальмував і, посміхаючись у прочинене навстіж віконце дорогої іномарки, запропонував підвезти:

- Красавіца, куда ідешь? Давай падвезу красівую женщіну! Паберегі ножкі!

- Дякую, я просто хочу пройтися. Пейзажі... чисте повітря... пташки співають, - більше певно себе запевняла Кіра, що цей вибір правильний і не подарує чергового розчарування.

- Вакзал еще далеко. Сматрі, пажалєєшь... - додав гризоти в душу настирний водій.

- Не хвилюйтеся, все гаразд. Точно. Їдьте, - водій дратував своєю нав'язливістю.

Кавказець ще трошки проїхав поруч з ефектною жінкою, що гордо крокує, поки не усвідомив, що однозначно не передумає, після чого несміливо поїхав, декілька разів на прощання папакнувши своїм гучним клаксоном. Кіра зітхнула з полегшенням. Все життя потерпала від нав'язливих залицяльників. Начебто й не дуже то вже й гарна, а чоловіки липли, як мухи на мед. Подруга Яся, психолог, сказала, що то у неї аура така. Натерпілася з тією аурою, і Міші клопоту вистачало.

Міша... Її зболене серце облила хвиля ніжності й тепла. Завжди, коли згадувала чоловіка, ставало так тепло на душі.

- Ти подивись на його, стовідсотково з тюряги, - дорікав тато. Її лагідний і милий тато незлюбив Михайла зразу ж, з першого погляду. Що вже казати про маму.

- Весілля? Через мій труп. Не для такого бегемота я зрощувала тебе, пестила. Моя красуня і янголятко Кірочка - і це одоробло, прости Господи. Ні!

Михайло дійсно був схожий зовні на злодія: великий, під два метри на зріст, він завжди голив голову, розмалював руки дивними татуюваннями й носив шкірянки та чорні широкі штани. До одягу ставився байдуже – що під рукою, те й одягав, зате техніку просто обожнював. Вся хата так і кишіла різними технічними пристроями. Машину спочатку пригнав з Німеччини беушну Хонду, а потім і на Мерс розжився. Правда знову ж таки до машини ставився недбайливо. На немитій міг їздити пів року. Якщо на заправці не вимиють лобове скло, сам хіба що ганчіркою терне, щоб хоч видно було. Все та ж подруга Яся з погляду психолога робила висновок:

- Це нормально, Кіруся. Чоловіки або до жінок ставляться дбайливо, або до машини. Дивлячись на вашу тачку, зразу видно, кого любить твій Міша. Ти - в пріоритеті, однозначно!

Але Кіра його й любила за всі його вади, яких було не так вже й багато, якщо придивитися. Міша сам побудував дім, дбав про їхнє з Кірою дозвілля. Це інші з друзями цілими днями, а він – тільки з нею. Якщо зустрічався з друзями, то й Кіру брав з собою. Товариші звикли, що Кіра – одна з їхнього кола. Але інші чоловіки жінок до свого гуртка не запрошували. У Кіри була така любов, як у книжках: одна велика і на все життя. Для повного щастя не вистачало малюка. А їм обом так хотілося, щоб по великому двоповерховому будинку бігало маленьке пустотливе щастя...

І коли лежала після операції в лікарні, а Міша прийшов у палату, то просто по очах прочитала - сталося щось непоправне. Але з його боку жодного слова докору. Кіра сама себе безбожно картала, ледве з депресії тоді вилізла. Дякувати мамі, бо забрала в село і відходила, як малу дитину.