Зелена вечеря

Дев’ята вечора. Жехарда досі нема.

Ельміра виразно мовчала. Лада здогадувалася, про що вона думає. Лінсійка є лінсійка. Якщо врахувати, що у них, лінсів, декретні відпустки надаються обом батькам, її можна зрозуміти. Народження дитини для них — рідкісне свято. Сгірель від Дейри й Діра не відходить… Ельміра вдавала, що читає.

Лада перейшла на бачення: так і є, вона уявляє біля Ліри Лліреля. Невже гадає, що дитина від нього? Вона також?

Ох, ну чому колись, ховаючись під ілюзією, Лада назвалася Жехарду Лірою? Чому обоє, що він, що вона, вирішили назвати так доньку? Що це, наслідки колишнього ритуалу? Ніби затьмарення якесь, справді. Лише неконтрольований спалах радості й надії в очах Лліреля показали, що вони вкоїли, та було пізно. Коли обговорили цей момент, Жехард зізнався, що також не надав значення схожості імен.

— Я кохаю тебе, а ти — мене. Все, цього досить! Ліра наша донька. А те, хто що думає і балакає, мене не обходить. І тебе теж хай не хвилює.

Але насправді все його хвилює. Особливо те, що стосується Лардена. Недавній приступ ревнощів прекрасно це підкреслив.

Дзеленькнув видимць. У когось неймовірна здатність відчувати думки про нього любимого.

— Ладо, Романа запрошує нас на вечерю. Ліра спить?

— Так.

— Одягнешся в одну з тих суконь, що я купив?

— Це принципово?

— Сьогодні зелена вечеря. Всі будуть в зеленому.

Отже, коло звузилося, Лада має завітати не лише в сукні, а й в зеленій. Тій, що вибирала Романа.

— Вечеря велика? — запитала сухо.

— Та ні, лише свої.

Ельміра, яка мимоволі чула розмову, підтиснула куточки губ.

— Буду за декілька хвилин.

Лада пішла в свою кімнату, відчинила шафу. Потім глянула на себе в дзеркало. Може, не переодягатися? Оливкова блуза з арджазійського шовку претендувала на зелень і підкреслювала в очах її краплину.

Минулого разу темою за подібною вечерею було народження зеленооких дітей. А потім мова зайшла про карі оченята Ліри. Ще один натяк, що вона не від Жехарда? Та якби Лада була володаркою чисто зелених очей, все одно існував би відсоток вірогідності, що маля матиме карі! Навіть у Різарта наступна дитина може народитися не з зеленими очима!

Лада згадала Ірельку. Вона й Різарт так органічно виглядали разом, так тягнулися один до одного, що викликали не лише симпатію, а й вболівання за їхні мовчазні мрії. А ще від великого кохання народжуються красиві діти. Цікаво, які були б у них очі? Адже, швидше всього, ген бурштинових очей домінантний.

“Ох, про що я думаю?”

— І що, та, яка внесла закон про дозвіл лінсам одягатися, як душа забажає, піде в тому, що купили для неї без неї? — почулося ззаду.

Лада оглянулася. Ельміра, стоячи в дверях, невинно змахнула віями.

— А подарунки — це несподіванка, їх саме так і вибирають, Ельміро.

— Звісно, ваша величносте.

Знову оце наголошене “ваша величносте”!

“Не прогинайся перед арджазійцями, Ладо, ти досі наша королева”, — прочитала в погляді.

“Як все заплутано! Цікаво, одна я так умію, чи ще хтось?”

Перше, що впало в очі, коли ступила з порталу — вираз обличчя Жехарда. Він напівлежав на канапі і виглядав щасливим. Ладі здалося — непристойно щасливим і розслабленим, адже був не вдома.

“Невже йому тут комфортніше, ніж зі мною?” — окинула поглядом кімнату.

Так собі. Як на Ладу, надто багато розкоші на квадратний метр, меблів і навіть квітів на їхніх оббивках. Квіти також завеликі й загусті.

Ладин дім простіший, всередині чимось схожий на лінсійський палац. Ні, він арджазійському розкішшю не поступається, але елегантніший, просторіший: лінси стрімкі, їм потрібне місце для їхнього неймовірно швидкого переміщення. Ладі також потрібен простір. А Жехарду? Його аура така ж, як і в Лади?

Лада придивилася: не зовсім. Різні думки, заняття і кола спілкування привносять деякі зміни.

Вираз його обличчя став трішки напруженим. Зрозуміло, чому: всі арджазійки одягнені в зелене. На Романі ще й смарагдове кольє, з довгими сережками до комплекту.

Її вітання виглядало настільки бездоганним, що Лада не знала, вірити чи ні. Бо з заданої барви вечора на ній лише дві речі — подарована Жехардом діамантова підвіска і тільки-тільки пофарбована, соковито-зелена, ніби підсвічена знизу Ягідка.

Лусіна і Нашель дивилися вивчально, як щоразу при появі Лади. Схожі між собою, плаття і зачіски в одному стилі. Принцеса Ясняша трохи інша, ніби відповідала своєму імені: скромніша, світліша за кольором волосся і поглядом. Лада помітила, як вона дивилася на її сіронські штани: зовсім не осудливо.

А Жардина усміхалася привітно й іронічно. Яскрава й енергійна, вона дуже нагадувала Дейру.

— Чудова блуза, Ладо. Срібляста! І навіть з мереживом, — вона граційно ткнула пальчиком на його натяк на комірці.

— Я знала, що тобі сподобається. Тому й вибрала.

— Справді?

— Ні! Насправді тому, що вона подобається мені самій, — Лада усміхнулася так, як Жардина перед своїм компліментом.

Романа підтиснула губи.

З іншої кімнати донісся сміх Різарта — король з племінниками грали у карти.

Лада присіла біля Жехарда, обережно включила бачення. Інколи їй здавалося, що родина Алозійських це єдиний химерний організм, частини якого бовтаються на невидимих нитках - з’єднаннях, по яких циркулюють думки, погляди і настрої від залаштункових розмов. В це сьогодні зелене королівське ціле повноцінно влився лише герцог Білінський, який одружився з тіткою Нашель, інші всі пари-доповнення цих з’єднаних частин здавалися невиразними й відходили на задній план і другорядні ролі.

Тітоньки, хоч і в роках, виглядали пречудово, розуміли одна одну з пів погляду; Лада відмічала, що часто навіть думки в них однакові. От зараз над плечем Нашель виник образ Різатра і Гітани. Тітонька граційно попливла в сусідні апартаменти. Лусіна за нею. Лада й Жехард підвелися також.

В іншій кімнаті уже чекав накритий стіл, дехто за ним уже сидів. Гра в карти закінчилася. Лада зманеврувала так, щоб опинитися поряд з Жехардом, чим знову порушила правила етикету, що дещо перекликалися з земними: лише молодожонам можна сидіти поряд.

— Різарте, а де твоя наречена? — запитала Нашель трохи згодом, коли втамували перший голод.

— Вдома. Сьогодні без неї, — Вічний Король спохмурнів, йому явно не подобалася ця тема. Допив з келиха.

— І сьогодні без неї, — іронічно зауважила Нашель.

— Завжди без неї, — додала тим же тоном Люсіна.

— І, боюся, так буде завжди! — підбила підсумок Жардина. — Татку, навіщо ти взагалі з нею заручився?

— Щоб позбутися Арчика! — пожартував Різарт. — Без нього легше. Капосний був песик, тягав моє взуття.

Невидимий слуга за його спиною долив вина і відступив у тінь.

— Не смій казати про нього в минулому часі! І взагалі, Арчик скоро повернеться: я послала по нього, — Романа трішки відсторонилася, дозволяючи додати на стіл нові страви, і тріумфально всміхнулася: — нашого дипломата! А ось і він. Сподіваюся, з Арчиком.

В сусідніх апартаментах блиснув портал. Але замість Чадгара (дипломатом тут називали саме його) з’явилася Гітана, й ледве привітавшись, повідомила, що він зник.

 — Як — зник? — не зрозумів Різарт.

— Відправився у Буйний, за моєю… забаганкою. Але незабаром стемніє, а його нема! — лінсійська принцеса знайомим пташиним, зовсім не граційним рухом ляснула себе по боках.

“Ох. Напевно, дійсно трапилося щось серйозне!”

— Відблиску, знайди Чадгара, — ледве чутно прошепотіла Лада, трішки відхилившись і піднісши браслет до губ. Саме ради таких, для інших дивних моментів, трималася біля своїх: Жехарда, Дейри чи Сгіреля.  Відблиск ковзнув у вікно. 

— Коли це сталося? — Різарт підвівся.

— Годину тому! Він давно мав би повернутися. Ліс скоро закриється!

Щось лінсійка надто розхвилювалася через племінника нареченого. На косах — листя. Мабуть, уже  шукала. 

— Чадгар поранений, без свідомості, — продзеленчав Відблиск.

— Йому потрібна допомога! — вигукнула Лада і, піймавши погляд Романи, додала менш збуджено: — Напевно.

Романа зігнула голову вбік, відклала столове наряддя, теж підвелася з-за столу.

— Ну, наведу портал на його образ, і знайдемо миттю. В чому Чадгар був одягнений? А, пам’ятаю, — Різарт створив сяючу арку. Гітана, Лада, Жехард забігли в неї. В кінці приєдналася Романа, як була, в пишному платті. Різарт хотів заперечити, але не посмів. Чадгар — її син. 

Вийшовши з порталу, оглянулися. Ліс, в якому вже згущалися тіні, дихнув тишею з концентрованим запахом деревини; не листя і трав, а саме деревини, гілля і кори. Птахи не співали. Чадгара не було.

— Штюх! Я ж ніколи не помилявся! Не туди потрапили?

Романа ступила крок вбік, покликала: 

— Чадгаре! Чадгаре!

— Далеко не відходьте! І поводьтеся тихіше, — попередив Жехард, відвернувся і, як і Різарт, став магічно сканувати територію. 

…Стежина під Романою самостійно повилася за дерева! 

Лада ще такого не бачила. Зазвичай ліс водив непомітно, лагідно, а тут Вічна Тітонька досить бадьоро крокувала до неї з Гітаною, але — віддалялася! Схопилася за кущ,— кущ повився разом з нею. Проте Романа на допомогу не кликала, лише сопіла гучніше, відчайдушно працюючи руками й ногами, так, що смарагди виблискували і пишна зелена сукня шаруділа. Здавалося, ліс от-от відщипне і проковтне цю найгордішу частину від організму королівської родини. Гітана зреагувала першою, метнулася на поміч, але потрапила в ту ж пастку. Лада врешті усвідомила, що, мов зачарована, спостерігає за їхніми зусиллями і нічого не робить, щоб допомогти. Стало соромно, смикнула мітлу,  змахнула нею і простягнула Гітані. Так і вибралися. Проте  втіхи було мало: насувалася хвиля повільного, але невідворотного гулу гілок і шуму листя. Якогось інакшого шуму, моторошнішого, ніж завжди.

Різарт і Жехард повернулися, здивовано глянули на невідомо чому засапаних дін, ще раз повторили, щоб трималися гурту. Лада сховалася за спину Жехарда, знову покликала Відблиска, спитала, де саме  помітив Чадгара. 

Відповів, що недалеко звідси. Зараз вже не бачить: ліс змінився, листя закривається. І порадив використати для пошуку підвіску.

Наступний портал створювала Лада.

Але Чадгара не знайшли!

Зате шум посилювався. Самовпевненість, з якою дехто ступав у ліс, зникла разом з безпечністю.

 Зблиснув ще один портал, вже Жехардів. Романа схопила Ладу за руку, наполегливо й поспішно підштовхнула поперед себе. Знала, що, коли Буйний сплететься, портал не створиш аж до ранку. 

Листя лопотіло майже над ними, Ладі здалося, гілля кущів тягнеться не туди, куди слід, а до них.

Романа охнула, пом’янула Осяйного: ступала останньою. 

Вийшли на мощеному каменем дворику на місці колишньої Дейриної домівки. Ліс зі своєрідним видихом “ох-хо” — закрився, сплівся.

Всі зітхнули. 

Гітана шморгнула носом, озирнулася: видно, що була тут вперше. Романа також. Але, слід зауважити, попри недавню витівку стежки Буйного, трималася спокійно і навіть гордовито. Лада збоку бачила, що шлярки на її сукні порвані на клапті. 

— Не будемо хвилюватися наперед, — заявила Тітонька з претензією на оптимізм, коли знову залишилися одні: Жехард відправився перевірити підвал, Різарт, варто було Гітані зробити крок до нього, поспішив слідом.

—  Можливо, Чадгар уже вдома, — лінсійці оптимізм вдавався гірше, особливо після того, як її майбутній чоловік нетактовно утік. — Ладо, можеш, будь ласка, передати це Ірельці?

Романа при імені “Ірелька” стрепенулася, повела бровою і, не повертаючи голови, скосила надто цікаве зелене око, але що саме передала Гітана, не дізналася. 

У Ладиній долоні опинилася намистина. 

Повернувся Жехард, створив Тітоньці і Гітані портал в палац. 

Різарт затримався довше — обновляв захист. 

— Розповідай, що бачив твій фамільяр, — заявив, вернувшись. — Так, так: я про твого Відблиска і його можливості давно вже знаю.

Прийшлося розповісти, що Чадгар поранений.

А далі — візит в приймальню Агатової, транс Сгіреля. 

Стало відомо, що Гітана в серцях послала Чадгара до штюха. Він ввічливо зауважив розмитість її побажання, попрохав уточнити, куди саме посилає. 

— В Буйний ліс! — поправила Гітана.

— Гаразд! Повернуся за п’ять хвилин. А Арчика віддасиш?

Гітана закотила очі:

— Та забереш! Але якщо спізнишся хоч на мить — залишиться у мене!

…Виявляється, штюх у Буйному живе в тому місці, про яке і Лада, і Дейра завжди забували. Де хащі були особливо приставучими.  Там посаджений один з Дубів Адора, але останнім часом про нього теж забули, лиш під час Сгірелєвого трансу згадали.

 Чадгара хащі схопили і вже не відпустили. Він закричав, навіть створив портал, але не вирвався і втратив свідомість.

Голос Сгіреля на цьому місці здригнувся, він замовк. Проте через хвильку продовжив розповідати. Хащі відступили: з’явився Дуб. Він підійняв Чадгара на свої віти, і разом з ним зник із поля зору. 

— З вашим сином усе гаразд, — повідомили Романі. 

Самі ж ще деякий час посиділи в приймальні: Сгірель попрохав чаю з заспокійливим зіллям.

Чадгар прийшов сам близько дев’ятої наступного ранку. Що сталося в лісі не пам’ятав. Втішало, що виглядав ще молодшим і бадьорішим, на тілі не мав ні ран, ні слідів од них; від одягу залишилася лише назва, до того був порваний. 

Сказав, проснувся під дубом і трохи змерз. Бідкався, що Арчик залишиться у Гітани.

А Буйний ліс знову об’явили небезпечним. Про те, в чому полягає небезпека, розповсюджуватися не поспішали. Це й не обов'язково: невідома загроза в рази страшніша.

“Слід попередити Ірельку,” — подумала Лада.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.