Сіре, зелене, рожеве серце

— Ірелько! Ірелько, ти де? Час обідати! — гукала Рішана.

Ірелька все чула, та спускатися не поспішала. Вона сиділа на напівтемному горищі, поряд в тонкій смузі світла літали підняті її недавнім замітанням золотисті пилинки. Смуга вказувала на скриню з дитячим взуттям. Ірелька взяла в руки буцматі бежеві черевички, поклала на долоню. Такі манюні, такі круглюні… Зовсім, як нові, лиш подекуди тоненькі смужечки перегину вказували на те, що в цьому ніби ляльковому взутті таки тупотіли дитячі ніжки. Є ще темно-сині черевички, трохи більші. Вона пам'ятає, як взувалася в них, Ластін теж їх взував. Поставила назад. Від цього руху пилинки знову розтривожилися, а, коли Ірелька підсунула іншу скриню, з книгами, ще більше залітали-запротестували. Війнуло запахом старих сторінок. Деякі книги давні, деякі ніби нові, а ось в цій на полях, соромно признатися, мають бути її перші малюнки. Дивитися на них теж соромно, настільки недолугі трапеції суконь, криві однолінійні ручки-ніжки. Але чомусь усміхнулася, поглянула туди, де з ще однієї скрині  виглядала її улюблена лялька Наля, теж як нова. Взяла її в руки. Сукенка у Налі охайна, аж дивно. 

Знизу почула голос Дори. Прабабуся запитувала про неї, Ірельку, а мама почала нарікати, що вона знову десь пропадає замість займатися справою. І що постійно витає думками в хмарах. Дора своєю чергою зробила зауваження Рішані.

— Твоя донька закохалася. Ти ж сама хотіла, щоб вона швидше подорослішала.

Ірелька досадно застогнала, опустила голову на коліна.

З горища все прекрасно чутно. А її  — ні: наспівала собі заслін.

— Так, але у кого саме вона закохалася? — Рішана стишила голос. — У Різарта! 

Ірелька підвела голову. Після череди тоскливих днів звичайного життя навіть ім'я його почути видалося святом.   

— Забула, хто він? 

— Батько Жехарда, — сказала Дора безпристрасно.

— І не тільки його! Знаєш, скільки у нього дітей? Отож, ніхто не знає. Пограється Ірелькою, зробить дитинку і кине! 

Наївна мама. "Зробить дитинку!" Різарт її навіть не поцілував, хоч і мав таку змогу, коли зробив портал. Нічого не сказав, не пояснив, а вона цього так чекала.  Закрила очі і знову ніби побачила Різарта, як він стояв на їхньому подвір'ї, роздивлявся навколо. Над вхідними дверима світив очікувальний ліхтар; біля нього вилися нічні метелики. На них Різарт теж дивився хмуро й важкувато. І такий розкішний та бездоганний він був у її простому світі, такий невідповідний!  А потім створив портал, і, ввічливо попрощавшись, зник. Все логічно: він — король, вона — селянка.

Ірелька зітхнула, поклала ляльку, взялася відчиняти ляду в сіни, але зупинилася:

— І у нашому роду додасться ще одна вічно самотня жінка!

Різонуло слух оте "вічно".

— Хто не хоче бути самотнім, Рішано, той з самотністю бореться. Данз он уже має пару і щасливий. А щодо вічності — Різарта недаремно називають Вічним Королем.  

— Угу. А Вічним Зрадником не називають? 

Знову стало боляче. Мама, напевно, має рацію. І Гітана мала. Ірелька присіла, спершись до скрині з книгами, дістала флакончик з парфумами.

До запаху горища й торішніх сушених трав, що висіли пучками, прив'язаними до бантин, приєднався аромат троянд і чул-трави. Стало легше, світ, посірілий після загибелі її рожевих мрій, трохи погарнішав.

— А що йому робити? Не всі ж вибирають самотність, як ти.  — сказала Дора. 

Прабабуся чи не єдина, хто симпатизує Різарту.

— А ти сама інакша? — відрізала мама.

Ірелька не стала слухати далі, спустилася з горища.

— Ти де була? Все остигло, — Рішана вже збирала зі столу.   

— Я замітала на горищі, — повідомила Ірелька, привіталася з Дорою і присіла скраю, де стояла приготовлена для неї миска.

— Я не веліла тобі це робити. Фе, знову напарфумилася без міри!

— Тобі не обов'язково мені веліти. Сама здогадатися можу, — притягнула миску ближче, колупнула картоплю виделкою, і, не пригубивши, відклала. Апетиту не було.

Мамі це не сподобалося, вона кинула на Ірельку підозрілий і авансом осудливий погляд. А потім інший, безпорадний — на Дору.

Ох, Осяйний, чому ж так важко спілкуватися з мамою? Чому так хочеться втекти з дому? 

  Дора, вірно прочитавши завислі в повітрі настрої, повідомила, чому прийшла: попрохати Ірельку пожити у неї. Вони знову підуть збирати ройц.

Як же Ірелька була рада потрапити в Буйний! Їй хотілося сюди, хотілося йти до втоми швидкою ходою, прислуховуватися до лісу, до шелесту його листя. Вдихати аромат. Крутнутися, розкинувши руки так, щоб верхівки дерев крутнулися разом з нею, щоб завилися в воронку, захопивши і її, Ірельку, і її сіре від сірих буднів серце; щоб воно наповнилося зеленню, а сірість витіснилася. І вона витіснилася. 

Ірелька раділа можливості самостійно вистежувати стада ройстанів і наспівувати їм сон. Збирати ройц і йти далі, викладатися на всі сто відсотків, ні разу не нарікнувши, ні разу не збивши темп. Її не лякали ні дощ, ні дикі звірі, що часом траплялися на шляху. 

— Ще сьогодні, і досить, — заявила Дора. — Це стадо останнє.

Ірелька аж розчарувалася.

 Поросятка мирно спали серед трави, і від того здавалися милими. Або ж звикла вже. Вона вправно захопила хобіток, направила голку в флакончик. Усвідомлення небезпеки легко пощипувало нерви. Один невірний рух — і сіра з  металевим відблиском рідина може залишитися на тілі назавжди, а вражена ділянка втратить чутливість. Це несмішно і некрасиво. Тому старалася бути обережною. 

"Обережність — ігри з часом, діями і віддаллю". 

Час ніби спинив ходу.

"Обережність — усвідомлення меж і сили."

Голка і флакончик ніби наблизилися, і одночасно відстань між рукою і небезпечним кінчиком голки збільшилася.

 "Концентрація уваги. Відкидання зайвого, але врахування загрози, передбачення можливого розвитку подій у всіх напрямках". 

Ірелька натиснула, крапля ройцу повільно й невідворотно потрапила куди слід. Інакше ніяк. "Обережність — дії, направлені виключно на бажаний результат."

Тепер перейти до наступного ройстана. Де мінімум небезпеки, рухи можна прискорити. А потім — сповільнити. 

— Досить! —  Дора перехопила її руку. Зіниці розширені, бліда; вона глитнула й сказала хриплувато: — Як ти це зробила?

— Що? Щось не так? Я просто збирала ройц…

— Так, ти збирала ройц. І про що ти думала, коли "просто збирала ройц"?

Ірелька сприйняла це як докір.

— Про обережність, — сказала винувато й ображено.

— Тобто, щоб вмикнути магію часопростору, ти подумала "обережність"? 

— Магію часопростору? 

Дора дрібно закивала. Усмішка в неї вийшла якась напружена, очі залишалися такими ж дивними й застиглими. А потім вона знову глитнула і сказала, що з цією магією слід бути обережною. На останньому слові запнулася, потім видала те, про що думала сама Ірелька. Швидше б почалося навчання в магічній академії! Ірельці просто необхідно вчитися не лише відьомству, а й магії. З автовиправленням Адора у неї все вдасться, з ним навчатися легко. Лише все одно потрібно поспішати, бо з їхнім світом останнім часом щось не так. З цим Ірелька теж була дуже згодна.

— А наразі перед тобою поставимо інше завдання. На зустріч з Ларденом підеш і  домовлятимешся самостійно.

— Самостійно?!

— Ну, не зовсім. Я можу тебе підстрахувати. Лише з однією умовою, — Дора глянула строго. 

— З якою?

— Ти ні сьогодні, ні завтра не доторкнешся до флакончика з парфумами. Повір мені, того аромату, що в'ївся у твої коси й не лише, на цілий рік вистачить.

Ночували у підвалі. Поки Ірелька приймала душ, 

Дора протерла підлогу: тут давненько вже ніхто не прибирав. Ірелька ступила кілька кроків боса і пошукала поглядом черевички. Азіонки стали низькими, вкрилися махровою білизною, чисто як її халатик. Те, що хотіла, те, що потрібно її чистим ніжним ніжкам. Босі стоптані підошви залишилися лише згадкою з дитинства. Ірелька легко застрибнула у взуття і усміхнулася, витираючи волосся. Аж тепер зрозуміла захват, який супроводжував слово "азіонки".

Дора відправилася в душ. Спати не хотілося. Ірелька глянула на тумбочку. Єдина книга, що була тут, давно прочитана, нецікаво. Тихо прочинила двері й пішла туди, де раніше була лабораторія. 

"Дон-н - дон"… — заспівала вголос, виставила наперед долоню. Підсвічуючи нею, позапалювала свічки. Дора навчила майже всього, що знала. 

— Я не так вже й багато можу, на жаль, — казала вона. —  Але наша магія рідкісна й особлива. Тримай свої уміння в таємниці, використовуй обачно.

 Кроки в напівпорожньому приміщенні лункі, навіть дихання здавалося гучнішим. І тріск свічок. Якщо прислухатися, чутно, як шумить вода: Дора приймає душ. Запах трав майже вивітрився, змінився на запах пилу. Тут теж не завадило б протерти підлогу. Хоча навіщо? Ірелька зупинилася посеред лабораторії. Слід бути обережною, щоб не забруднити халатик. Згадала, як вразилася Дора, коли вона збирала ройц. 

"Обережність". 

Запилений стіл віддалився, віддалилися всі предмети, свічки з пухнастими світлими ореолами навколо них.

"Дії, направлені виключно на бажаний результат". 

"Бажаний — Різарт, — занило її вже, здавалося, не сіре, а смарагдове, як ліс, сердечко. — Хочу побачити його тут, на відстані витягнутої руки!" 

Образ Різарта став настільки чітким, бажання побачити його настільки відчайдушним, сильним, що вона нервово, ніби капризна дівчинка, ні, не тупнула ніжкою, а змахнула рукою, як Гітана, коли шукала свої намистини.

— Я буду обережною, я не торкнуся ні його, ні навіть краєчка його одягу…

…На відстані витягнутої руки стала формуватися нечітка постать, уплотнилася. Різарт! Напівголий, в одному пов'язаному навколо пояса рушнику, теж білому.

"Так, так! Ще реальніше! В повну реальність!" 

Перед Ірелькою стояв Вічний Король. Запилені полиці мимоволі відсунулися ще далі.

— Різарт! — радо видихнула Ірелька і коротко засміялася.

— Іріель?! — здивовано й теж радо сказав він. З мокрого пасма покотилася крапля, розтала, перетворившись на доріжку на рельєфних грудях. — Що ти тут робиш? Де ми?

— Тсс, — Ірелька приклала пальчик до вуст. —  Ми в лісній лабораторії, я про тебе мрію. Це як сон, розумієш? Ти не справжній, і я звертатимусь до тебе на "ти", добре? 

— Добре, — Різарт все ще спантеличений. Оглянувся в одну сторону, в іншу, але погляд, мов на гумовій мотузці, швидко повертався до Ірельки, прикіпав, обстежував, і їй це дико подобалося. 

Протягнув руку, щоб торкнутися її мокрого волосся.

— Стоп! Не смій, — відступила.

— Чому? — Різарт зробив мікрокрок назустріч й зупинився. Ноги на ширині пліч, босий. 

— Я обіцяла бути обережною. Не торкнутися ні тебе, ні твого одягу, — вона сховала руки назад, висмикнула ніжку з черевичка і провела витягнутим носком біля зовнішнього краю його гомілок.  

— Я боюся, що, якщо простягну руку, як ти, не витримаю й торкнуся. Бо ти ж не скажеш мені "стоп", правда ж? Ти зараз моя мрія, а мрія не може сказати"стоп"? — озвучила свої думки (все одно Різарт несправжній) і підвела погляд.

— Якщо я — твоя мрія, то не скажу, — з понурою усмішкою констатував він. Дивився так дивно-дивно. — Які ще є правила мрії?

— Зараз ми не селянка і король, ми — просто ми. Так легше. 

 Різарт погодився. 

— Не торкатися, навіть одягу. 

— Пам'ятаю.

Ірелька глитнула, знову опустила погляд. Випрямлений носок ковзнув коло тієї ж ноги з іншого боку, застиг біля краю рушника. 

— Нумо, сміливіше, я ж мрія, — Різарт ступив ближче. Ірелька встигла зреагувати. Не торкнулася нічого.

— Ще один різкий рух — і викину назад, — пригрозила.

— Перепрошую, надалі буду обережнішим, — Різарт протягнув руку, провів поблизу її щоки. 

Який же він гарний! Хотіла сказати, але її мрія якось непомітно перехопила ініціативу у свої руки і випередила.

Ірелька дізналася, що вона дуже красива. І плаття, в якому була в його палаці, їй дуже личило. Але в халатику ще краще. Як же хотілося в це повірити, почути насправді, а не в мрії!

— Я чую твій запах, — відмітила раптом. —  Невже мрія має запах? Ще й такий приємний… — вона усміхнулася, потягнулася щокою до щоки. 

— У тебе теж, — Він нахилився ближче. Кілька  міліметрів до доторку. Огорнув руками, ніби обійняв.

"Як же важко бути з ним обережною!" 

 Не торкнулися один одного. Дихання змішалося, змінилося. По вузькому, зовсім малому пласту повітря між ними ковзали долоні, щоки, губи, ковзали так близько, що відчувалося їхнє тепло.

"Гра в обережність."

В темних очах танцювали крихітні вогники, ні не свічок, (вони далеко, як і запилені меблі), а іскорок вітру внутрішнього задоволення, який здіймався від усвідомлення, що той, кого кохаєш, поряд. У мрії ж кохання взаємне, як же інакше? Центр світу перенісся в лісову лабораторію, сам світ кудись віддалився, здавалося, існували лише вони двоє.   

Лише здавалося: з боку спальні почувся стукіт. Далі все сталося швидко одне за одним. Крок назад. Погляд на настовбурчений рушник. Злякане охання. Рушник почав сповзати. Двері скрипнули. Дора! Ірелька сахнулася, скинула руку, викидаючи мрію туди, звідки висмикнула. Різарт розтанув разом з рушником, що повільно сповзав зі стегон. Меблі й свічки знову наблизилися, все стало звичайним. В лабораторію ввійшла Дора.

— Ірелько? Що ти тут робиш?

— Нічого. Просто трохи помріяла.

—  Мрії краще не мріяти, а втілювати в реальність. Для цього потрібні сили. Іди спати.

— Іду. 

Ірелька прошмигнула повз Дору, забігла в кімнату, і, знявши на ходу черевички, сховалася під ковдру. Серце калатало гучно й щасливо, вже не сіре, навіть не зелене, а  знову живе і рожеве.

— Тату! — Жехард швидко відвів очі. — Ну що за жарти? Ні, я розумію, що завітав пізно, що ти лише після душу і таке інше, але так зухвало зникати посеред розмови, щоб потім з'явитися… ем… — Жехард засміявся.

Різарт зав'язав рушник.

— А від тебе навіть магічного сліду не зосталося, чисто лінсійське зникнення.

"Ти… був з Гітаною?" — прочитав у очах невимовлене запитання-здивування.

—  Не твоя справа, Жехарде! Геть звідси! — гаркнув Різарт.

Жехард кивнув і по-лінсійськи швидко зник, грюкнувши дверима. Різарт розсміявся. Насправді лінси не вміють проходити крізь стіни. А він уміє. Вірніше, — його уміють.  

Дора застигла, дивлячись на сліди на підлозі. Сила й зухвалість Ірельки вражала. Але про те, що люди — не речі, не ляльки, що телепортувати їх небезпечно й неетично, вони поговорять завтра. Заодно дізнається, як Ірелька примудрилася це зробити. Потім Дора мила підлогу і думала, що кохання варте, щоб за нього боротися. По її щоках текли сльози. Вона на них не зважала: згадувала того, хто ніяк не може пройти своє найстрашніше випробування у Світлих Туманах.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ілянка
09.10.2023 10:14
До частини "Сіре, зелене, рожеве серце"
Спойлер!
Дуже подобається назва! І подій тут стільки... Ох, що ж буде попереду, якщо вона так граючись викликала свою мрію)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше