Дракони — добрі?!

 Ларден зводив стіни.

Дора прийшла доволі рано, але робота вже кипіла. 

Рід відчув її присутність. прилетів майже одразу.

— Ізідоро? Ізідоро? — не соромився кликати: все одно навкруги лише трави, пташки та комахи. Повертав морду то в один бік, то в інший,  кружляв неподалік. Але радіус пошуку вибрав правильний.

Ізідора проявилася.

— Вітаю, Рід. А ти молодець, відчув мене.

— Ти також молодець, Ізідоро. Сидиш саме на тому місці, де полюбляє сидіти Ларден. 

— Покличеш його? — Дора не підвелася, лише закусила травинку.

— Що, Ізідоро, сіла в росяну траву, тепер не хочеш появлятися на людях? — дракон зменшився, вмостився поряд.

— От скажи Рід, чи пристойно дракону бути настільки уїдливим і проникливим? У Світлих Туманах усі такі? — Дора не могла відвести очей від його дивно милої чорної фізіономії. 

Дракону її погляд сподобався.

— Та жартую я. Просто пожив з новонародженими. Вони не мають магії, тому не поводилися б так, як ти. І не відповідали б питанням на питання. Але я проігнорую твою зверхність, і цілком усвідомлено відповім дуже скромно: у Світлих Туманах не всі такі, як я. Я — особливий. Тому Ларден мене і вибрав.

— А не ти його? — примружилася Дора.

— А чи пристойно бути такою уїдливою і проникливою? — відбив дракон. 

Дора піймала себе на тому, що усміхається попри те, що настрій мала не найкращий. Тому й не поспішала нікуди.

— Політати не хочеш? Наразі Ларден нервує і сам лупає камінь. Хвилин за двадцять втомиться, покличу. Коли підійметься на цей пагорб, подобріє остаточно. А ти тим часом підсушиш свій гарненький зад. 

Кажуть, цінуєш те, що втрачаєш. Більше і гостріше цінуєш. 

Світ Коло, привітний, милий, оповитий турботою Адора, являв наостанок нові землі, ніби демонстрував свої кращі сторони. 

Ніколи б не подумала, що Рід виявиться таким зручним і — так, приємно теплим.

Спочатку летіли над озером. Ніжно-білий туманець, м’яка блакитна, з домішкою бірюзи далина. Дракон то здіймався високо, то наближався до мерехтливої води, такої чистої, що Дора чітко бачила край берега підводне каміння, тіні від нього і навіть від дрібних піщинок — на мить. Дракон злітав вище, показував безкрайню зелень рівнин, лісів і далеких гір — і опускався низько-низько, так, що можна було вгледіти окрему травинку чи польову квітку, зловити солодкі пахощі пухнастих бузкових кульок будяків, що безпечно цвіли у захисті колючого листя. А потім знову направлявся в небо. І Дора дивилася згори на світ, огорнутий любов’ю Осяйного. І ще — коханням одного мага.

Бо автовиправлення Адора є нічим іншим, як його коханням. До неї, Дори.

 Ступаючи в Світлі Тумани, він залишив його тут, зумівши перетворити на величезну силу, яку не осягнути розумом. А тепер ця сила дає збій: почуття Адора минає. І винна в цьому Дора. Вона знала, що так буде, коли порушувала слово, на яке погоджувалася серцем, але вголос вперто не сказала.

Дракон понісся над річкою проти течії, в сосновий бір; червонясті стовбури різнули очі й ніби підсилили біль, що піднявся з дна душі. А може це біль придав кривавих барв невинному пейзажу? Разом ожили виразні картинки згадок. 

“Обіцяй, що дочекаєшся мене,” — Плащ Адора тріпав вітер, який рвав уже три дні і три ночі, очі здавалися чорними вуглинами.

А Дора мовчала.

Вона ображалася, злилася, їй хотілося плакати, кричати. Бо він, Адор, покидав її.

 І не порадився, коли ухвалював рішення, яке стосувалося їх двох.

Плакати й кричати захотілося й тепер. Рід це відчув, піднісся вище, в холод, до гряди сивих з білими вершинами гір, де туман гойдався, крав, розмивав тіні, і веселково відбивав сяйво сонця; де небо проймала дзвінка бірюзовість, гори — похмура сірість і ще — переконлива міць скель.

 Холод і запах озону бадьорили, тверезили і трохи знеболювали яскраві спомини. 

…Що він в ній знайшов, сама не знає. Колючість і недовіра мали б відлякати, як і багатьох до нього. Дору навіть звичайною не назвеш — бита життям простолюдинка. Ні вроди, ні магічних здібностей, ні манер.

— Ти надто нерозумна і зухвала, знаєш? — казав Адор при першій зустрічі. — Молодість, єдине, що маєш, пирхне і зникне, бо ти проста смертна. Діно, єдина твоя прикраса — здатність безпечно дивитися в очі тоді, коли більшість не витримують і опускають погляди! 

Маг злився: Дора грубо послала його чимдалі, бо її розбудили від чудового сну. Маленька поправка — вона знала, що заснула на забороненій території: біля руїн старолінсійського замку, але все одно послала. На зауваження Адора відповіла, що якщо сюди можна йому, то їй теж. 

Маг змахнув рукою — і земля тріснула, розверзлася! Те, що тріщина зачепила і недоторканні руїни, його не бентежило. Дору підхопив невидимий вихор, здійняв й затримав над прірвою. 

  “Не боятися!” — скомандувала собі. Все одно життя у неї не було солодким. 

І вона не боялася. 

Маг, блискаючи очима, розказував і показував, яка між ними безодня. А вона заявила, що при всій своїй силі він все одно не заподіє їй шкоди.

— Чому це? Я можу просто зараз розвіяти вихор, — і ти полетиш вниз! 

Очі у Адора великі, темні, розумні. Обличчя овальне, ніс крупний, з горбинкою, губи тонкі, іронічні. Дуже коротко стрижений, Одяг дорогий. 

“Нема шансів, зовсім нема,” — подумала тоді Дора, і це проймало більше, ніж те, що висить над прірвою. Бо маг їй сподобався; однак вона вже здогадалася, що перед нею сам Адор, який не визнавав кохання.

А прозорий вихор нагадував міцні обійми, його обійми.  

— Розвієте вихор — ваша величезна сила і всі діяння  протхнуться душогубством! І самі станете іншим, уже не будете таким красивим і привабливим! Відразливим будете!

Адор притягнув вихор до себе, розвіяв, і, хизуючись силою, знову змахнув рукою — земля зсунулася, попередньо виплюнувши все, що упало: окреме каміння, частини давніх стін. 

— Діно, вважай, слова “красивий і привабливий” компенсували твою зухвалість. Забирайся звідси, поки я добрий, — Адор обернувся і пішов до руїн.

Дора зрозуміла, що ніколи більше його не побачить і, стиснувши кулаки, закричала вслід, що, так, магічних здібностей у неї немає, але це ніякий не недолік. Що вона б освоїла магію, якби та була переведена в знаки, якби її можна було вивчити, як літери й цифри! 

Осяйний, тоді вона не вміла ні читати, ні лічити при тому, що  майже всі навколо уміли! Просто їй наснилися знаки, схожі на літери, і невибаглива монотонна, чарівно красива мелодія, під яку вона літала над травами й квітами. 

Маг оглянувся. Одна нога на останках зруйнованої стіни, плащ завіявся вітром на фоні блакиті. Скинув руку — Дору занесло вітром аж під сосновий ліс, ще й у кущ шипшини.

Вибираючись з нього, Дора ще довго кричала образливі слова, гадала, що не чув, бо здалеку його фігурка здавалася маленькою, як її долонька.

Гори, зачепивши за себе згадки, залишилися позаду, на душі стало порожньо. А потім  — рівнинно, зелено, співбарвно з пейзажем.

Згадала про рішення, яке ухвалила. На душі потеплішало. Значить, воно вірне.

В полі зору з’явилися поля, клаптики яблуневих садків, стіна, що будувалася маленькими, як комахи, людьми. 

Рід покликав Лардена заздалегідь, було видно, як король, маячачи білою сорочкою, виходив на пагорб.

Коли приземлилися, Ларден уже сидів на тому місці, що недавно Дора.

Привітавшись, деякий час мовчали. 

Здавалося, всі знали, чому вона прийшла, хоча розмову завели про ройц. Дора вже здогадалася, що він уже весь витрачений на стіну, заспокоїла, запевнивши, що, попри те, що  Буйний об’явили небезпечним, ройцу матиме вдосталь, як домовилися. 

А потім озвучила своє прохання.

Дракон зітхнув. 

Ларден погодився.

Знав, що небезпечно, але не відмовляв, розумів, як це. Тому допомагав. Послугу за послугу попрохав ніби для годиться. Нічого протиправного, того, що завдало б шкоди Дорі чи комусь іншому, нічого, що було б складніше за його послугу. 

Вкінці, як бонус, зняв браслет з ізокаменю, вручив.

— Єдиний можливий зв'язок зі Світлими Туманами. Другий такий у Лади. Я намагався зробити ще, але не вийшло.

Дора подякувала.

Браслет легкий, теплий. На  пластинах читалося слово “Ні”. 

Поклала на долоню, глянула на стіну.

Її форма дивовижним чином збіглася з тією, що, вигнувшись, набув браслет.  

Для Лардена — час зводити стіни. Для Дори — долати.

Попрощалися, пішли в різні сторони.

— Ізідоро, — покликав Рід, коли король зник. 

Вона оглянулася. 

Дракон зменшився, сів на плече. Погляд, який спіймала Дора, свідчив, що він повідомить щось важливе.

— Коли ти ступиш в Тумани, твої згадки, емоції й страхи займуть свою нішу на Стіні Життів у Білому замку Ковена Драконів, — послав думку. — Ларден згадував про себе лише те, що про нього розповідали інші. В яблучні дні.

— Суботами і середами, — прошепотіла Дора. — Лада казала.

— Це принципово, Ізідоро. Не знаю, чому яблука, чому в ці дні, але це працює. Хтось має розповідати тобі про тебе ж. І ще. В Адоровій ніші спогадів  зі світу Коло немає ні кохання, ні любові до людей. 

— То от чому йому не дозволяють повернутися! — вигукнула Дора. 

— Так. Дракони — добрі!

— Добрі?! Дракони — добрі?! — від емоцій аж задихнулася. Рід злетів у небо, збільшився.  

— Добрі вони!!! — рознеслося над лугом. Дора таки втратила самоконтроль. —  Та Адор — найкращий! Дракони — добрі? А я, а мені — як?! Весь цей час!

На очі набігли сльози.  

Зблиснув портал, з’явився  Ларден. 

Дора замовкла, гучно дихаючи і відвернувши голову.

— Що сталося? 

— Все гаразд, Лардене, — сказав дракон. Іди собі, ми розберемося.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.