Яблуня

Незабаром зустрілася череда ройстанів. Дрібні поросята сіро-бурим струмком текли між деревами тільки їм відомою стежкою.

— Донн-ннон-лонн... 

Ройстани звалювалися на бочок і починали тихо похропувати – спали. Коли упали останні поросятка, Дора дістала флакончик, наділа рукавички і заходилася акуратно здавлювати гострі колючки, намагаючись не вколотися і не пролити ні крапельки сірої, з металевим блиском отрути. 

— А можна мені спробувати? — спитала Ірелька. 

— Так. Ти маєш вміти це робити. Це небезпечно, але легко. Дивись і навчайся. Ця отрута приносить гарний прибуток; я маю чудову думку, кому її можна збувати. Ти будеш багатою нареченою, Ір, — підморгнула Дора.

У Ірельки вийшло. До вечора встигли знайти ще два стада. А потім Дора прискорилася, тривожно дивлячись на небо. 

— Ірелько, золото, постарайся швидше, нам потрібно встигнути до заходу сонця, інакше буде складно вибратися. 

Останні метри мчали разом з тихим скрипом-шелестом гілок, що з'єднувалися за спиною. Коли вибігли на кам'яний майданчик, озирнулися: дерева вже сплелися наглухо і  запнулися листям.

— А в Буйному вже темрява, нічого не побачили б, — Дора прямувала до кущів, що виднілися серед руїн, обережно розсунула колючі гілки шипшини, і вони застигли в тому положенні, яке було надано; потім Дора знову завела своє "дон", і ... піднялася в повітря!

Ірелька причаїлася, спостерігаючи, як засвітилася виставлена вперед долоня, і прабабуся граційно прослизнула в отвір у руїнах.

Ірелька злякано озирнулася. Все навколо здавалося темним і ворожим. Лише Ліка загадково усміхалася, піднімаючись над темною стіною лісу, далека і собі на умі. Запалювалися поодинокі зірки, страх холодив плечі, хотілося присісти під густими колючими кущами, прикинутися їхньою тінню.

— Стрибай сюди, я тебе спіймаю, — почувся спокійний голос Дори знизу.

Ірелька без вагань стрибнула у темряву, потрапила в знайомі міцні руки. 

Дора запалила знайдену свічку.

Кімната, в якій опинилися, була напівпорожня, чиста; тут досі пахло сухими травами. Одразу стало спокійніше.

Прабабуся відчинила двері одні, інші, пройшлася, ведучи Ірельку вузьким коридором, і врешті опинилися у затишній мебльованій кімнаті. На поклеєній шовком стіні навіть висіли штори, що імітували вікно. 

— А тут можна помитися, — Дора тріумфально вказала на двері в кутку.

— Сгірель регулярно оновлює захист на вході, тому укриття це безпечне. У шафі є чиста білизна. 

...Яке блаженство — стояти під лагідними струменями теплої води, користуватися дивовижно ароматним милом, лягати в зручне ліжко на нову білизну! Ірелька навіть не сподівалася на таке щастя, налаштувавшись на незручну ночівлю в Буйному. 

Поки Дора хлюпалася, зазирнула в тумбочку поряд з ліжком. Там помітила книжку. На обкладинці красувався напівголий красень із торсом, як у Різарта.

"Мій дивний принц" — прочитала назву.

Хм. Відкрила на середині.

"... я вигнулась, застогнала від задоволення... Губи продовжували прокладати доріжку з поцілунків до..."

Ірелька звучно закрила книжку.

Що?! Таке роблять? Таке пишуть у книгах? 

Цікавість все-таки перемогла, і через кілька хвилин стало ясно, що робили й писали і не таке!

— Кхм! — почулося поруч. Червона і приголомшена, Ірелька підвела погляд.

Метка прабабуся не встигла вихопити книгу, присоромлена внучка сховала її за спину швидше, ніж сама сподівалася.

— Цікава книжка?

— Не дуже.

— Вірю. Щось справді цінне Сгірель тут би не залишив. Нам час спати, — Дора мстиво погасила світло. — Теплої ночі.

Ірелька заснути не могла. Вона уявляла те, що прочитала. Уявляла, але не розуміла, як це! Як так можна? Жах. А якби цим займалися вона та Різарт?

Ні, не жах...

Уявила. Так. Ні. Адже Різарт такий досконалий, чистий... Вона не може, не повинна думати про нього такі речі, уявляти, що він...

Єдине, що можна — мріяти заснути на його грудях, як це зробила потім героїня книги. 

"Пробач мені, Різарте, я тебе не варта, думаю всяке", — подумала, зітхаючи.

Як би вона хотіла, щоб Дора мала рацію і він справді у неї закохався! 

"Так і буде," — вирішила для себе.

— Доро, я хочу скоріше вирости! — заявила Ірелька вранці, пробираючись лісом слідом за прабабусею. Та хмикнула, не обертаючись:

— Різко захотілося довші ноги?

— Ага, — збрехала дівчинка. Їй хотілося більші груди. Хотілося стати привабливою і гарною. Дора промовчала. Дивно, навіть її пряма спина казала, що вона насправді знала справжню причину такого бажання, але не подавала знаку.

Іти по лісі стало легше, незручності відступили на задній план: надто вже яскравим був образ мокрого Різарта, надто міцно засів він у її думках.

Вранці, коли Ірелька вийшла з ванни після ранкового туалету, помітила, що прабабуся шукала ту книжку: покривало біля подушки було зім'ятим. Ха, це в твої часи дівчата тримали свої таємні скарби під матрацом, Ірелька ж з підозрілим характером суворої Рішани навчилася приховувати потрібне так, що штюх не знайде, якщо сама того не забажає.

— Доро, не пропонуй мені більше пиріжки з яблуками!

Дора зупинилася, озирнулась.

— Що? — сказала жорстко. — З чого ти взяла, що мої пиріжки з яблуками мають відношення до твого росту?

— Від мами почула. Випадково.

— Ну, Рішана! — розлютилася Дора, обернувшись і продовжуючи шлях між кущами та деревами. — Наче розумна жінка, а язиком керувати не вміє!

— А що, пиріжки справді впливають на ріст?

Дора нічого не сказала. 

Ірелька згадала, як одного разу прабабуся образила Мирель, блискавично вихопивши з-під носа пиріжок, який віддав їй по вуха закоханий дідусь.  Лінсійка спробувала відібрати, але Дора ще швидше надкусила, а невістці підсунула інший пиріжок, більший і з м'ясом. За що одразу була прощена, бо Мирель м'ясоїдка ще та.

 Прабабуся зупинилася, простягла руку, щоб потріпати Ірельку по голові, але вона вперше в житті ухилилася.

— Ти дорослішаєш, — зауважила Дора. — Все ж таки час не зупиниш. 

— Ти про що?

— Невдовзі зрозумієш, для цього тебе й покликала.

Цілий день дороги лісом! Майже безперервний, із двома зупинками на збирання ройцу. Сумка Ірельки не стала легшою, – отрута ройстанів досить важка. Дора несла свої яблука сама — Ірельці не довіряла, бо вона вже з'їла дозволену кількість.

Надвечір мало того, що втомилася невимовно, ліс  погустішав, почав чіплятися за волосся, одяг; стало темніти. Але Дора йшла вперед, а її прив'язала до себе своїм поясом і ще за руку раз за разом брала. 

"Веде, неначе козеня", — обурювалася Ірелька подумки, але покірно йшла.

Коли пробралися до галявини, серед якої росло лише одне молоде деревце, у лісі почувся характерний шум гілок, що спліталися на ніч. Дора направилася до того самотнього деревця.

— Вилізай на дубок, швидко, — скомандувала біля нього.

На деревці виявилося дивно зручно, так, мов гілля вигнулося у потрібне їй положення. Ірелька заплющила очі і слухала, як Дора співала, обходячи дубок по колу. Потім, судячи зі звуків, вона теж на нього забралася. Навколо стало тихо, мов ніякого лісу не існувало. Ірелька відкрила очі і з подивом виявила, що за цю коротку мить відпочила, а гілки й листя дубка таки змінили розташування, сформувавши укриття на кшталт кулі. І навкруги не темно, навпаки, деяке листя випромінювало м'яке золотаво-зелене світло. Дора усміхалася.

—  Він помітно виріс, цей дубок. Найсильніше деревце з тих, що посадила Дейра. Ще рік тому ми тут не помістилися б удвох. А тепер спи.

Заснула одразу.

Прокинулася від мелодійного, але надто гучного співу незнайомої пташки. Інші в лісі щебетали якось приємніше, і не тільки тому, що не над вухом. Дора внизу робила ревізію торбин. Ірелька, радіючи, що сіра співачка–будильник затихла, знову заплющила очі, зупиняючи приємний настрій сну, що розтанув у пам'яті солодким туманом. Могла закластися, що їй снився Різарт, все тіло солодко нило, губи теж, відчуття було таке, ніби вона дійсно торкалася ними до його губ. Передчуття щастя.

"Ти дорослішаєш," —  згадала слова Дори.

"Що таке — дорослішати?" Пташка знову заспівала. 

Ірелька розплющила очі, потяглася, спустилася з дерева. Дора вже сиділа, схрестивши ноги, була зосередженою. Ірелька мовчки примостилася поруч, не відволікаючи, дістала пиріжок.

 — Нагадую, коли ступаєш до Буйного, треба завжди пам'ятати про те, за чим йдеш, — нарешті заговорила прабабуся. Ірелька відмітила, що вона  говорить дивно, беззвучно, але все чутно. — І знати, куди хочеш потрапити. Ти пам'ятаєш, де ми ночували минулої ночі, значить уже знаєш туди стежку. Сюди, до дубка, теж зможеш знайти. Я покажу тобі ще одне місце. Твоє завдання — поводитись якомога тихше, не рухатися, просто чекати, що б не відбувалося. Це місце, де ми зараз, потаємне, живе. Те, що я робитиму, потрібно і лісу, і нам. Якщо мені знадобиться допомога, обробиш спочатку ось із цього флакона, потім — із цього. А з оцього вип'єш сама, це додасть тобі значних сил. Після допоможеш мені дістатися дубка, вранці повториш обробку. Аж тоді напоїш зміцнювальним зіллям і мене. До підвалу Дейри у нас має вистачити сил, а потім буде легше. Якщо я не повернуся — просто йди додому, ні в якому разі ні в що не втручайся, інакше мої чари тебе не захистять. І мовчи, повторюю: місце це — живе. Все, приводь себе до ладу, їж — на нас чекає складний день.

Через таку суворість гарного настрою після солодкого сну як не бувало. Перед тим, як вирушити в густу хащу, Дора подякувала деревцю, знову провела рукою навколо правнучки й себе, наспіваючи дивне "донн", наділа фартух, міцно зв'язала вузлом нижні кінці, і кинула беззвучно:

— Ходімо.

Перша таємниця Буйного. Найчудовіша яблуня, яку Ірелька тільки бачила у своєму житті. Навіть подряпини від колючих гілок перестали боліти, коли помітила великі яскраво-червоні яблука, що сяяли чи то від роси, чи то самі по собі.

Дерево росло посеред круглої, порослої смарагдовою травою галявини в розсипі вже опалих плодів; таке витончене, оповите трепетом підсвіченого листя, тихим шепотом, солодким ароматом, свіжим від яблук на дереві й трохи винним від впалих на землю.

Дора суворо мовчала. Пряме біле волосся, сірий, спрямований в далечінь погляд. Ірелька відвела їй пасмо. Гарне обличчя з правильними рисами, злегка темніше за її коси, за біло-рожеву шкіру руки Ірельки; зосереджений погляд і зморшка між бровами робили прабабусю холодною, чужою. Вона глянула на правнучку, ледве ворухнула губами.

— Залишайся тут, мовчи. І не рухайся.

У її фартусі, що нагадував велику кишеню, вже були принесені яблука.

Дора піднялася в повітря, попливла низько над землею, але не торкаючись трави; під яблунею зависла горизонтально.

Чудова картина незабаром сильно набридла: Дора довго висіла під деревом у тому ж положенні. Листя шаруділо без вітру, соковиті плоди блищали, час тягнувся — і нічого не відбувалося годину, другу. Стояти було важко. 

"Шурх", — упало яблуко в долоню Дори.

"Пум" —  впустилося на землю замість нього принесене з собою, а лісове відправилося до фартуха. І знову очікування. Світоч піднявся високо, дратував насичений душний запах лісу, долало бажання випити води, хотілося зробити крок і розтягнутися на траві. Вона ж прохолодна, волога й спокуслива. У роті пересохло, а яблука на вигляд такі соковиті... Поруч з'явився вовк. Подивився жовтими очима у її бік. Ірелька промовчала. Не побачив її. Повільно пройшов повз.

Прабабуся висіла вже нижче і майже горизонтально, але ні до чого не торкалася.

"Ось чому вона носить штани, і її волосся коротко обрізане."

"Шшух". "Пум".

Дора стала власницею ще одного яблука.

Опівдні, коли особливо важко було стояти, й Ірелька вже хотіла здатися і присісти, з'явилися змії. Спочатку захиталася така зваблива трава, потім почулося коротке шипіння. Рухатися різко перехотілося.

"Шурх, пум". — Дора не звертала увагу на гадів. Лісове яблуко знову потрапило до фартуха.

Надвечір нарахувала їх з десяток. Гади відповзли назад. Дора підлетіла до Ірельки, відвела подалі, промовила одними губами: "Молодець", пересипала в її торбинку яблука.

— А тепер найважче. Я обійду галявину по колу. Пам'ятаєш, що казала тобі вранці? Не втручайся: це дуже давні небезпечні чари.

Вона  знову заспівала, провівши рукою над її головою, і ступила в хащі, гучно проговоривши три слова невідомою мовою.

Хотілося закричати. Те, що відбувалося, було жахливо! Хащі, мов живі, дряпали Дору, рвали одяг, а вона йшла, мовчки, стиснувши зуби. Незабаром зникла з очей. Ірелька дивилася на слід, що від неї залишився на гілках, землі, траві. І на те, як він зникав, як вбиралися в кору шматки тканини, клаптики волосся, червоні плями. Після того, як уже нічого не залишилося, хаща нишпорила, продовжуючи шукати, наближалася до дівчинки, але не бачила її. 

Ірелька чекала. Час, здавалося, повз равликом. З якою швидкістю могла рухатися Дора?

"Якщо я не повернуся, не втручайся."

"Ти повернешся, повернешся! Давай, Доро, люба моя прабабусю, я з тобою, я поряд!"

А її не було. Світоч десь там за мерзенними чагарниками вже схилявся до горизонту, нерви натягнуті, як тятива для стріли відчайдушного крику. Але дівчинка мовчала, ковтаючи сльози та стискаючи кулачки.

"Ти повернешся, Доро!"

Вона з'явилась. Точніше — воно. Щось закривлене повільно виповзало з хащі. Ірелька придушила в собі порив підбігти і допомогти, зупинена холодним чистим поглядом Дори.

"Що таке — стати дорослою? Відкрити невідомі раніше грані. У світі, у рідних, у собі."

Дора повзла, не зупиняючись, на знівеченому обличчі Ірелька бачила впертість.

"Надихатись прикладами тих, хто демонструє небувалу силу волі."

Сльози співчуття покотилися по блідих щічках. Дора майже наблизилася.

"Я дочекаюся його," — прошепотіла, переможно посміхнувшись і продовжуючи шлях.

"Я не знаю, кого вона дочекається, не знаю, навіщо їй лісові яблука. Але я знаю, що робити далі. Спочатку обробити її рани вмістом флаконів. Потім — до дубка. Ми обов'язково встигнемо. А секрет стежок Буйного мені вже відомий." 

Дора торкнулася її ніг, Ірелька присіла. Вже не страшно. Вона зробить усе, як треба.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Анатолій
16.02.2023 14:54
До частини "Яблуня"
Автор має глибоку уяву дитячого світу, що надає оповіданню насиченість реальними подіями і діями.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Фей
    15.02.2023 19:17
    До частини "Яблуня"
    Атмосферненько) Сприйняття Ірушки кумедненьке, все ж далековато ще їй до дорослості, а воно, мале, вже лізе)) 😊
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше