Квітка

Після прогулянки по Буйному лісі Дора ще три дні не виходила з дому. Слідів він ран уже не мала, але виглядала надто млявою і мовчазною. Рішана сердилася. 

Ірелька допомагала по господарству, приносила  сніданки і намагалася хоч трохи розважити. Однак це було складно. 

— Таке враження, що ти за ті яблука розрахувалася на сто років наперед, і не лише кров'ю, а й усмішками.

— На сто п'ятдесят. І так, хаща підживилася не лише кров'ю, а й емоціями, Яблунька виросла. Раніше я обходилася лише подряпиною, — Дора підвелася в ліжку, примостила вище подушку. — Дерево небезпечне. Про нього ніхто не знає і знати не повинен.

Сірі очі прабабусі стали льодяними.

— У світ Коло цю яблуньку переніс Адор Великий. І вельми розгнівав Осяйного. Маг уже переправив сюди чарівний дуб, дзеркала та джерела, а тут ще і яблуня, що дарує довголіття, і, можливо, безсмертя, — Дора замовкла, відпочиваючи, пильно глянула на вражену Ірельку, і продовжила: — Адор отримав наказ її знищити, але не зробив цього, а заховав так, щоб жодна душа не знайшла. У крайньому разі, навіть Сгірель про неї досі не знає. Але Осяйного не проведеш... І Адор відправився у Світлі Тумани.

— А як про яблуньку дізналася ти? 

— Забрела випадково.

— Ти лукавиш, — трохи образилася Ірелька.

— Так, — Дора нарешті усміхнулася, провела по її щоці досі слабкою долонею. — Ти дійсно подорослішала, Іріель. Я обіцяла тримати все в таємниці. І ти також мовчи про те, що бачила. Домовились?

— Домовились...

— Добре, А зараз іди, не хвилюйся за мене. Мені вже краще, а незабаром зовсім одужаю.

Пройшла осінь, зима, наступила весна. Все навкруги розквітло. Життя Ірельки різко змінилося. Вірніше, змінилася вона сама. Здавалося, ніби виключно перед нею запалилася прекрасна таємна зірка на ім'я Різарт, яка сяяла і вдень, і вночі, манила, додавала сил і натхнення робити все швидше, краще й досконаліше. Бо ж як можна бути недосконалою у сяйві такої краси, у вихорі почуттів такої сили?

Підхоплена цим нікому (крім Дори) не відомим вихором, одного дня Ірелька переступила поріг спортивної зали.

В результаті відкрила для себе ще одне задоволення — від тренувань. 

Менше, ніж за рік, вона несподівано виросла, стала блискуче вчитися і погарнішала так, що викликала в усіх приємне здивування. Рішана, яка колись розсердилася на Дору за ту прогулянку по лісі, затихла і стала м'якшою.

Ірелька не дуже задивлялася в дзеркало, але бачила себе в очах інших; вона прекрасно помічала трохи ширше відкриті вії, довше затримані погляди і приховане зачудування, що тішило самолюбство.

Їй подобалося подобатися, подобалося наздоганяти в оцінках визнаних відмінників, підкреслено гарно писати, вирівнювати почерк, щоб навіть він був наближеним до ідеального. Все мало бути наближеним до ідеального. Плаття по стану: не широке й не вузьке; взуття абсолютно чисте, нігтики обточені, речі поскладені.

А от з новими однокласниками (вона все-таки "перестрибнула" через один клас) не задалося: не затоваришувала ні з ким. 

— Наскільки Ірелька стала гарною, настільки гордою, — сказала якось Мирель. — до неї хлопці заграють-заграють, а вона хоч би усміхнулася у відповідь, б'є всіх під перший номер.

—  А чого я маю їм усміхатися? — відповіла Ірелька. — Я на тренування ходжу, щоб навчитися добре битися.

— Це то так, але б'єшся ти все одно ще слабенько. На це потрібен час. Наразі головніша хороша форма, а ти її вже здобула. Он які ніжки гарні стали. 

Від зливи похвал та компліментів був ризик захворіти, як казала Дора, "зоряною хворобою". Однак цього не сталося, бо коли Ірельку "заносило", прабабуся влаштовувала такі випробовування, що самооцінка дуже швидко поверталася на місце. 

Про ці випробовування, а це були ще одні уроки — магії Дори — Ірелька нікому не розповідала. Вони давалися досить важко. Приходилося спочатку довго повторювати одне й те ж саме, змальовувати листки складними візерунками, потім уявляти їх в повітрі, супроводжуючи співом сегмент за сегментом. І не дай Осяйний переплутати!

— Чому так складно, Доро? Он Ладі варто лише рукою змахнути, — миттю все виходить!

— По-перше, Лада теж не одразу навчилася, по-друге, наша магія іншого роду і дуже й дуже давня, тому така складна. Але вона має велику перевагу, тому що направлена не зсередини назовні, а навпаки, джерело її сили знаходиться у навколишньому світі. Тому практично невичерпне!

Зрештою, після довгих зусиль Ірелька могла наспівати собі найпростіший захист. Хвилю радості з цього приводу погасила пропозиція Дори прогулятися в лісі. Самій.

Звичайно, вона підстраховувала, і коли Ірелька збивалася і втрачала самоконтроль, одразу появлялася з-за дерев і заспокоювала.

Лада, коли дізналася, що Ірельці дозволяється самостійно бувати в Буйному, так здивувалася й злякалася, що без роздумувань зняла з руки і вручила "безстрашній крихітці" один зі своїх браслетів.

Браслет виявився шкіряним, з намистинкою агату, який в момент небезпеки  мав би нагрітися, і тоді на допомогу прибули б лінси. 

 З таким артефактом Ірелька посміливішала і нарешті наважилася зробити найдовшу самостійну прогулянку — аж до лісового підвалу. На той час вже мала деякий досвід, знала, що Буйний чарівним способом змінюється, і в потрібне місце можна потрапити на той час, який чітко заплануєш.

— Тільки далеко не заганяйся, — попередила Дора. — Все в рамках розумного.

…Ця квітка була особливою.

Бузкові пелюстки, здавалося, підсвічувалися зсередини, як світильник - грілка, подарований Ладою, але ще красивіша, тому що жива, справжня.

Ірелька нахилилася, вдихнула  тонкий солодкуватий аромат. Зірвати не підіймалася рука.

"Напевно, потрібно загадати бажання", — обережно торкнулася пелюстки, провела по прохолодному, гладкому, як атлас, краю:

"Нехай Різарт у мене закохається"!

Затамувала подих, міцно-міцно заплющила очі. Потім швидко розплющила: вона ж у Буйному, а тут все-таки небезпечно. І так, здається, забрела не туди, куди треба, бо замріялася про Різарта. Дора, згадуючи про їхню минулу зустріч в лісі, задумливо зронила, що випадковостей не буває, і те, що король з'явився саме біля них, можна вважати промислом Осяйного. Якби ж то...

 Ірелька зітхнула, ще раз торкнулася квітки, занадто великої порівняно з іншими, що росли в лісі між густою травою, занадто незвичайної, щоб не бути частинкою дива, нічого не означати і не мати охорони.

Немов у підтвердження в кущах зашелестіло, захрустіло... І з'явилася голова величезного ведмедя!

"Мамо"!

Ірелька повільно позадкувала. Звір втягнув носом повітря, і, акуратно обігнувши квітку, рушив за нею.

Очі розумні, рухи плавні, морда страшна і цікава.

Магія Дори вмить забута.

Агат також не грівся: лінси на допомогу не примчать!

"Мене зжеруть і ніхто не дізнається... Мамо! Доро! А-а-а-а-а"! — панікувала мовчки, бо здавалося, якщо закричить вголос, ведмідь на неї кинеться, а так хоч повзе потихеньку і на тому спасибі.

Однак далеко не втекла: зад уперся в щось тверде. Явно не дерево, бо подвійне і занадто тонке. Боязко помацала, кинула швидкий погляд: чоботи! Дорогі, шкіряні, вже бачила такі...

— Кхм-кхм, — почула згори.

Подивилася вище — Різарт!!!

— А-а-а-а!!! — вирвався на волю тамований крик. Ірелька підхопилася на ноги.

Король досадно заморгав, затулив вуха.

Ірелька замовкла, засоромилася.

— Т-там — ведмідь! — сказала, виправдовуючись.

Різарт не боявся. Зовсім. Владним порухом руки відвів Ірельку вбік:

— Бурчику! Ти навіщо дівчинку лякаєш?

Ірелька озирнулася — сталося неймовірне: ведмідь зменшився в розмірах! Мало того, він смішно зніяковів і боком-боком поліз у кущі.

— Сюди йди! — скомандував король, і ось дивне звірятко вже біля його ніг, треться, як кіт.

— А ви що тут робите, мила діно? — запитав м'якше.

— Ми... — Ірельці в очі упала важка золота корона, розкішний, розшитий самоцвітами одяг. Вона раптом усвідомила різницю в статусі, ту невидиму прірву, що їх розділяє, і остаточно розгубилася. — Тут... робимо... з ведмедем... ми боїмося, вірніше, лише я боюся...

— І кого ж? Ви закричали тільки тоді, коли побачили мене.

— Ми... ми...

Ірелька ще раз поглянула на короля, вже як на просту людину, ніби лаштуючи ілюзорний міст.

Зелені очі дивилися строго і глузливо, губи вигнулися в напівусмішці. Такі красиві губи!

Світ змінився, заволікся блідо-бузковим серпанком, чарівна квітка війнула в рази сильнішим, п'янкішим ароматом.

Ірелька зробила крок вперед, Різарт теж подався до неї... Ірелька, ніби вві сні, прошепотіла:

— Коханий...

— Штюх! Штюх! Штюх! — Різарт сахнувся, прибрав руки, що теж вже простягав (таки простягав!) до неї.

Ірелька відступила, заморгала. Очі наповнилися сльозами. Король це помітив.

— Штюх! — додав ще голосніше і втупився на неї округлими від жаху очима.

"Дивиться, як на потвору! О-о-о"!

— Осяйний! За що?! Та це ж дитя! — його погляд ковзнув по досі невеликих грудях під льняною сукенкою.

— Та ще й селянка! — видихнув, кривлячись, немов замість шоколадної цукерки, яку тільки що з насолодою поклав до рота, ковтнув каштан у шкірці.

Ірелька кинулася геть.

— Зачекай! — Різарт наздогнав якраз біля незвичайної квітки, схопив за плечі, не давши її розтоптати. Від його дотиків Ірелька обм'якла. Її ніжно повернули, притисли до себе, до гладкого шовку сорочки, до твердих грудей. Світ, мов крила, замінили теплі руки.

Час зупинився.

 "Ось і його обійми. Моя мрія збулася". 

— Арджазійська магія тепер вивільняється тільки при зустрічі з єдиною… — проговорив він задумливо.

— З єдиною?! Який жах! З єдиною!!! — Він відштовхнув її. — Ні! Ні!

Поки Ірелька скривджено моргала, він створив портал.

— Ну, Руз! Ну, Лада! А-а-а-а! Гр-р-р! — гаркнув і зник. 

Ліс ніби потемнів і спустів.

Ірелька опустилася на землю і заплакала. Бурчик підійшов, уткнувся носом, але вона не звертала на нього уваги, поки не збільшився, Тоді обійняла за шию і заплакала ще голосніше, поливаючи сльозами буру шерсть, що пахла Буйним лісом, так, ніби ведмідь теж був частиною його чар. А зовсім поряд цвіла-сіяла, розповсюджуючи бузковий туман, дивна чарівна квітка.

Похід у підвал скасовувався.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.