Час дорослішати

(Продовження книг "Чари Буйного лісу" і "Повернення лінсів")

— Все, визнаю: ти маєш рацію, ніколи більше не називатиму тебе прабабусею! І звертатимусь тільки на ти! — Ірелька налетіла на спину Дори,  що раптово зупинилася, зімкнула руки навколо її талії, і, відпочиваючи, припала щокою до шорсткого жилета, що все ще ледве чутно пахнув пиріжками.

Дора озирнулася, блиснула красивими білими зубами: 

— Ловлю на слові. Гаразд, трохи відпочинемо.

 О, нарешті! У Буйний ліс вони вступили одразу, як тільки його гілки розімкнулися після нічних сплетінь, і вже довго йшли швидко і не зупиняючись. Ранні птахи старанно славили сходження Світоча, смарагдове листя тихо шелестіло, поверталося плавно, мов хвилі; крізь них раз у раз проявлялося ясне блакитне небо. Зелень у Буйному лісі завжди свіжа, неповторно ароматна.

На високу траву під деревами пропускалися косі сонячні стовпи; ранні промінчики падали світлими плямами на одяг і золотисту шкіру Дори, що зараз задумливо пила воду з фляги. Інша її рука мимоволі погладжувала підозріло туго набиту сумку.

—  Що ти напхала в мою торбинку, що вона така важка? — Ірелька лягла на розстелену спідницю, перетворивши її на покривальце. Виявляється, їй напрочуд легко звертатися до прабабусі на "ти".

— Нічого особливого, води та їжі на три дні.

— Ми ночуватимемо в Буйному?!! — Ірелька аж підвелася.

— Так.

— Але я боюся!

— Даремно, — Дора обдала її одним із коронних глузливих покровительських поглядів і відвернулася.

Ірелька задивилася на край її хустини. Вона завжди тихо дивувалася, наскільки гарні на ньому квіти й бутони, наскільки хитромудро підібрані відтінки та півтони. Темні тіні в глибині між зеленим листям розкішного, в чомусь таємничого вінка наводили думку про нічний Буйний, про його приховані чари, гарні, небезпечні й захопливі.

Насправді страшно лише трохи, більше цікаво. Останнім часом все частіше траплялися дивні речі. З того часу, як Дора почала брати Ірельку з собою, стало ясно, що добра і зрозуміла прабабуся насправді особистість невідома і незвичайна. Їхні спідниці, як тільки вступали до Буйного, запроторювалися  в торбинку: Тепер вони для походу в ліс завжди одягали зручні чорні штани, жилет довжиною до середини стегна, лляну сорочку з довгими рукавами, які звично підкочували до рівня ліктів.

При рухах у прабабусі виявлялася неймовірна грація напівчарівної істоти. Втім, вона була нею безперечно. Вік її теж дивна річ, він змінювався, як погода за вікном: Дора здавалася то старою–старою, то цілком молодою красивою жінкою, — залежно від того, де знаходилася і з ким. Але в очах Ірельки вона гарна навіть у тому вигляді, в якому знала її з дитинства. 

— Це тому, що ти мене любиш, — усміхалася на цю заяву  прабабуся. — Насправді я знаю, що виглядаю жахливо, але що вдієш, так треба.

Самій Ірельці скоро виповниться сімнадцять, хоча на вигляд не скажеш. Мама якось, не помітивши, що донька вдома, в тому, що Ірелька не така, як усі, все з ляльками грається і не виявляє інтересу ні до навчання, ні до тренувань із Мирель звинуватила Дору та її пиріжки з яблуками. 

— Он Кариса тягне на вищий бал зі всіх шкільних предметів. Того й гляди, переможе і поїде на бал Дарів Землі. 

— Підносити гостям фрукти, — пирхнула Дора. 

— Світ побачить, море. У Найї побуває... — замріяно протягнула мама. 

— Свої мрії здійснюй сама, — відрізала прабабуся. — Іріель має свою долю і свої бажання. Хоче гратися ляльками, хай грається. Не псуй їй дитинство.

— Чи не надто це дитинство затяглося? І чи не вмішалася в її долю ти сама? — запитала мама з докором та невдоволенням. Прабабуся нічого не відповіла, пішла, грюкнувши дверима. Ірелька тоді теж трохи образилася. Насправді вона не грає ляльками, попрощалася з ними того дня, коли стала дівчиною. Розсадила своїх красунь на полиці, і чіпала лише для того, щоб витерти пилюку. А на уроки до Мирель не ходила спеціально, бо та нахабно одружила з собою її дідуся, і він перестав приділяти внукам уваги стільки, як раніше. Сама лінсійка буквально купалася в загальному обожнюванні, до неї на тренування і так збігалося майже все село.

Ірелька зазирнула в торбинку. Крім фляг для ройцу, там червоніли яблука. Багато яблук. 

— Можеш їсти, але не всі: вони мені потрібні, — попередила Дора. 

— Ну, тоді я краще пиріжок. Котрий з м'ясом?

 — О, ти пройшлась і заговорила, як Мирель. Тебе корисно з собою брати. — Дора зняла хустку і пов'язала на шию. Абсолютно біле волосся виявилося коротким, прямим, навіть не досягало плечей. 

Ірелька втратила мову: прабабуся  зняла головний убір?! Її волосся — підстрижене?! 

Дора всміхнулася.

— Їж, їж. Додасться сил. На нас чекає довга дорога. А тобі доведеться ще багато чого дізнатися, зрозуміти та сприйняти... Ти стаєш дорослою. 

І знову похід.

"Що таке ставати дорослою?" — розмірковувала Ірелька на ходу, відсуваючи гілки, зачеплені Дорою. Багато чого передумала. Їй подобалося її дитинство. Подобалося ходити до школи, займатися невибагливою домашньою роботою, гратися з подружками. Вони, щоправда, одна за одною відпадали, відмовлялися від їхніх раніше цікавих занять. Її оточення подорослішало. І не лише зовні. Кариса почала до огиди старанно вчитися, Лючина говорити й думати лише про хлопців. Ірелька згадувала про Ладу, відьму, що разом із Дейрою врятувала село від кегретів, вилікувала спину дідуся і, з'являючись у них, щоразу приносила цікаві книжки, дивовижні фрукти та чудові різноманітні солодощі.

Незнайомий смак фруктів змушував фантазувати про невідомі місця, що існують за межами їхнього затишного, але маленького світу.

Лада, норовлива, але така чудова невістка Мирель, горда арджазійка Дейра наситили її життя новими відчуттями, смаками й запахами. Люди з великого світу, красиві, сильні, загадкові, манили у доросле життя. Хотілося стати такою, як вони.

"Виростати, звичайно ж, цікаво, але..."

Істина вислизнула, коли Дора зупинилася і квапливо заспівала: 

— Донн-донн-дол...

Її долоня обвела уявне коло довкола голови Ірельки, потім довкола своєї. Поруч почулося шарудіння: кілька метрів попереду дорогу переходили ведмеді. Довелося завмерти, проводжаючи їх очима.

Розглянути повністю не вийшло, але блискуче око, тихий рик і мигцем побачене ікло найбільшого звіра домалювали картину достатньо, щоб відбити бажання опинитися ближче.

"Ставати дорослою цікаво, але небезпечно," — закінчила думку, коли знову продовжили шлях. Чим глибше в ліс, тим більші звірі. Як добре, що поряд Дора! Ні, дорослішати ще якось не хочеться. Що це дає? Сумку важче, шлях довший, вимоги вищі. Ось раніше ходили недалеко, зустрічали стадо ройстанів і відразу поверталися. Дора наповнювала один флакончик ройцем — і все. А зараз скільки флаконів? Десять?

На наступному привалі Ірелька дістала яблуко, почала їсти, але Дора раптом зупинила. 

— Тихо.

Знову почувся захисний спів. 

— Дожовуй і ковтай, — прошепотіла Дора, всміхаючись. — Але більше не їж. Зараз тут відкриється портал. Нас не помітять, не бійся.

І справді, на маленькій галявині в зеленому сяйві з'явився широкоплечий чоловік із каштановим волоссям. Був високий і вродливий; дуже, дуже вродливий. Він стояв, трохи схиливши голову й опустивши очі. Одягнений в білу тонку сорочку, розстебнуту на грудях, і у вузькі чорні штани, що облягали сильні ноги. Взутий в шкіряних чоботях; на стиснутих кулаках блищали персні. А на голові — золота корона. От як можна було не помітити зразу її масивні гострі верхівки?

— Король? —  прошепотіла вражено Ірелька.

— Вічний король, — поправила прабабуся шанобливо-співчутливо.

Він випростався, підняв погляд. Очі зелені й повні сліз. Зробив п'яний крок до найближчого дерева, притулився, закинувши голову, ніби для того, щоб не вилилося з очей. 

"Це Різарт, батько Дейри і Жехарда, —  Ірелька згадала, що чула про нього. —  Який же він молодий і  сумний!" 

— Плач, дурню, — прошепотіла прабабуся.

 Різарт не плакав.

Дора стиснула губи.

 — Плач! — зітхнула з жалем, і цей видих повіяв вітром на короля, він одвернувся до дерева, … і згори почали падати великі краплі! 

Ірелька не намокла, дощ обтікав її. А дерева, кущі, трави полоскалися струменями з небес, ставали нещадно мокрими, пониклими, як одяг і плечі короля. Дора обняла Ірельку ззаду, поклавши підборіддя на плече біля шиї. Шкіру обдало чимось гарячим, вологим. 

— Доро, ти плачеш? 

— Так. 

— Чому? 

— Зі співчуття. Хіба тобі його не шкода? 

— Шкода, але не так, щоб аж  плакати. 

— Ти просто не розумієш…

Злива почала вщухати. Король підійшов ближче. Ірелька затамувала подих, розглядаючи кожну рису його обличчя, кожну лінію тіла під мокрим одягом. Він зробив ще крок назустріч, все усередині мимоволі стислося. Різарт лякав. Був просто жахливим у своїй привабливості, силі та величі. Навіть у лісі, навіть у момент слабкості був до тремтіння невідомим і недосяжним. 

Пас рукою — його одяг та волосся висохли. Розчароване зітхання обох. Король завмер, наче почувши.

Обидві застигли. У Ірельки з'явилося ще кілька секунд на розгляд ідеально красивого обличчя. Великі, злегка подовжені очі стали сухими і блискучими. 

Знову пас, поява порталу, крок — і порожнеча. Нема видіння, розтало. Як шкода!

— Ндонн-донн-донн... — заспівала Дора, звільняючи їх від невидимості. Ліс став огидно слизьким, мокрим, Ірельці здавалося, що навіть солоним, як сльози. 

— І що це було? — запитала задумливо. 

— Він знову втратив когось, — зітхнула прабабуся, відводячи мокру гілку.

Після п'яти хвилин ходьби ліс став сухим. 

— Ну що, присядемо трохи? Доїж свій фрукт, носишся з ним, — усміхнулася Дора.

Яблуко теж здавалося солонуватим, але Ірелька кусала і заплющувала очі, згадуючи Різарта, рельєфні  м'язи під тонкою тканиною сорочки, шалено красиве обличчя в обрамленні мокрого волосся. Дора, здавалося, зрозуміла, про кого вона думає. 

— Виростеш, і Різарт у тебе закохається. Ти скрасиш його самотність, — раптом видала.

— Що?! — здивувалася Ірелька.

— Та жартую я. Хоча все може статися; але ти маєш розуміти, що на селянку він уваги не зверне, тож треба вчитися, і вчитися добре. Не лише науки, Іріелько, а й життю. І бойовим мистецтвам —  це зробить твоє тіло сильним і красивим, навчить давати відсіч замість того, щоб плакати в подушку.

Ірелька здивовано і обурено округлила очі.

— Так, я все знаю. І ще, Ір, до школи ти пішла на два роки пізніше через особливості свого розвитку, а так у тебе наступний рік був би випускним. Всі ми знаємо, що ти легко засвоюєш шкільну програму, просто лінуєшся. Якщо постараєшся, складеш іспити найкраще, саме тебе пошлють на бал Дарів Землі. А там буде Різарт. 

Ірелька пирхнула, але це було вдавання. Насправді те, про що говорила прабабуся, їй дуже подобалося. Вона потребувала цих слів.

Порив невідомого раніше  пронизливого хвилювання притиснув тонке-дзвінке тільце Ірельки до прабабусі.

—  Я тебе люблю, — прошепотіла тихо. 

— І я тебе, внученько, — обняла її Дора.

 — А ти справді мені прабабуся? — Ірелька вдихнула запах каштана, мигдалю й ванілі, що оповив її разом з обіймами.

— Ну... — Дора підозріло зам'ялася, а завжди ж швидка і чітка у відповідях. Дівчинка відсторонилася.

— У тебе вії чорні! — помітила обурено. — Брови теж. І шкіра не стара!

—  Хіба це погано?

— Ні, але у мене вії світлі! 

— Я вже думала про це. Попросимо у Лади засіб для фарбування брів та вій. І волосся, якщо захочеш.

— Що?! — ще раз вразилася дівчинка.

— Ніщо! — Дора торкнулася пальчиком її носа і скомандувала: — Ідемо далі, час не чекає.

Ірелька зітхнула:

— А в тебе справді ноги болять? Чи ти замовляєш у Лади крем заради аромату?

— О, ти справді дорослішаєш! Починаєш ставити правильні запитання. Так, я обожнюю запах цього крему, подобається наносити його на шкіру, але й ефект відчуваю. Ти поки юна, умилася — і красуня. А справжню насолоду догляду за собою узнаєш трохи пізніше, все ще попереду.

Прабабуся бадьоро підвелася, подала руку Ірельці, сильно потягла на себе, і вона майже підстрибнула з місця. 

А в селі зазвичай було навпаки...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.