Проблемна дитина

Прокинулася я вранці наступного дня. Рани на зап’ястях затяглися, вкрилися грубою кіркою, волосся злиплося від крові, одяг був просякнутий нею.

Але почувала я себе напрочуд добре. Прибралася в кімнаті й вирушила у ванну.

Душ приніс полегшення — наче кілька кілограмів одразу скинула. Втім, я «скинула» дев’ять налі. Є чим пишатися, хоча розповідати про це, гадаю, нікому не варто. Не так зрозуміють. Досить мені Лари, яка вічно крутить пальцем біля скроні.

Я натягла білизну й пішла вдягатися. Тепер, коли мети досягнуто, не можна зупинятися. За моїми розрахунками, все має бути просто: Андрій проведе мене до Первозданних, я обміняю свій кен на відомості про Мішеля, знайду його і вб’ю. Ні, спершу дізнаюся, де Кіра, а потім уже вб’ю.

Я розсіяно натягла майку та легінси, обернулася і…

— Якого біса?!

Невисокий русявий чоловік у потертих джинсах сидів на дивані та пильно мене роздивлявся. Екстравагантна чорна сорочка з яскраво-червоними маками була наполовину розстебнута й оголювала вкритий густим волоссям торс. На губах незнайомця завмерла легка посмішка.

— Ти хто такий і як увійшов? — різко запитала я і подумала, що Гліб мені зараз точно не завадив би. У незахищеній квартирі наодинці з незнайомим типом знаходитися було страшнувато. Але я правильно зробила, що прогнала друга — ризикувати його життям було б безглуздо. А тут і сама впораюся — усе ж я тепер мисливиця. Сильна.

— Треба ж така маленька. Ще дитина, а які амбіції! — Чоловік похитав головою і додав: — Помилка природи. Але я люблю такі помилки.

Я мовчала, не знаючи, як реагувати. Хто він і що йому потрібне? Інтуїтивно відчувала, що незнайомець сильний, але його приналежність до якогось виду важко було визначити.

— Якось я вже зустрічав сольвейга, — не звертаючи уваги на моє збентеження, продовжував він. — Але його вкрали в мене з-під носа. Знеструмили. Прикро. — Він опустив очі та, здавалося, поринув у спогади, а потім різко смикнувся, усміхнувся і підморгнув мені. — Я — Альрік. Чув, що ти шукала зустрічі зі мною.

Я проковтнула.

Альрік. Первозданний. Тут, у квартирі Гліба… Як?!

— Звідки ти дізнався, де мене шукати? — спитала насторожено, не зводячи погляду з допитливих сіро-зелених очей.

— Тут такий сплеск був, що тільки ідіот не помітив. Ти ж звільнила стільки кена. На твоєму місці я забрався б звідси. Втім, поки що тобі ніщо не загрожує.

Це що, пропозиція захисту? Ні, його захист мені точно не потрібний! Не збираюся грати в ігри. Я маю знайти дочку.

— Але ж ти для цього прийшов? Заради кена?

— Заманливо, звичайно, але поки що утримаюся, — ліниво розтягуючи слова, відповів Альрік. — Мені свого вистачає.

— Я не знала, що буває надлишок. Думала, вам він потрібний завжди.

— Первозданні не насичуються звичайним способом. До того ж мені зараз цікава ти сама. Ти розумієш, наскільки унікальна?

— Я — сольвейг. Від цього більше шкоди, ніж користі.

— Дивлячись із якого боку подивитися. — Він посміхнувся. — Ти хотіла про щось запитати, то питай.

Я вагалася. Те, що я збиралася торгуватися з Первозданними, зовсім не означає, що маю вірити в безплатний сир. Життя навчило насторожено ставитися до будь-яких сумнівних пропозицій.

Але водночас він сидить на моєму дивані, тобто на дивані Гліба, і сам пропонує допомогу. Гріх не скористатися. Однаково інших варіантів немає.

— Я хочу знати, де знаходиться один мисливець, — сказала я і додала: — Стародавній.

Первозданний вдав, що його зовсім не зацікавила фраза. Уважно розглядаючи свій манікюр, уточнив:

— І що робитимеш, коли знайдеш його?

— Уб’ю, — чесно відповіла я. — Якщо зможу, звісно. Але спершу дізнаюся, де він тримає мою дочку.

Альрік навіть не ворухнувся — завмер у безглуздій позі, немов пішов глибоко в себе. Може так і було — хто їх зрозуміє, стародавніх?

Я боялася видихнути. Напруга останніх місяців, яка розтанула під теплим душем, повернулася. Усвідомлення навалилося важким тягарем.

Я зробила це. Змінила свою суть. Влізла в дорослі ігри. Не впевнена, що такі, як я, вибираються з них цілими та неушкодженими.

Мовчання порушив Альрік, раптом виринувши назад у реальність і спокійно потягаючись на дивані.

— Мисливці, особливо древні — наша зброя. Еммм… як тебе називати?

— Поліна, — відгукнулася я.

— Я не можу дозволити тобі цього, Поліно. Коли хижак вбиває стародавнього, це природний порядок речей, але мисливці… Мисливці — інша річ.

Він знову дивився пронизливо, і я не знала, чого чекати від подальшої розмови. Чи варто її продовжувати? Тон Альріка, його погляд казали: він знає, що я нещодавно вбила Ріхара. І чи то я йому настільки цікава, що він вирішив не позбуватися мене, чи зібрався позбутися, але пізніше.

— До того ж ти не настільки сильна, щоби боротися зі стародавнім. Кен сольвейга блокується новою сутністю.

— Мішель викрав мою дочку! — вирвалося в мене.

Сльози образи виступили на очах. Виходить, я все зробила дарма? Мучилась, боролася з налі, із собою. Трималася весь цей час.

— Викрав? Не вбив?

— Ні… Не знаю.

— Тоді ти неправильно ставиш питання, — дуже серйозно сказав Альрік. — Завжди проси саме те, що тобі потрібно. Зараз зрозумієш, чому.

Первозданний підвівся, простяг руку.

— Ходімо.

Я обережно торкнулася його долоні. На дотик вона була теплою і трохи шорсткою.

— Зараз покажу фокус, але ти не лякайся. Нічого в цьому світі не бійся. Того, що зможе убити тебе, немає сенсу боятися, а те, що не зможе — не варте страху.

Альрік підняв руку й намалював у повітрі уявну дугу. Простір відгукнувся, зарябив, і прямо перед нами з’явилися двері. Справжнісінькі — дерев’яні, із золотистою ручкою. Тільки петлі були прикріплені до повітря, наче хтось їх там приклеїв. Такий собі міраж посеред кімнати.

— Люблю вражати дівчат, — спокійно зізнався Первозданний і взявся за ручку. Двері рипнули, подалися і виплюнули нас у чистенький і охайний під’їзд. Прям на сходовий майданчик. У під’їзді пахло булочками та хлоркою. На стінах красувалося незграбне графіті, фарба на бильцях облупилася і затерлася дотиками рук. Де ми, чорт забирай?

— Прибули! — урочисто оголосив Альрік.

— Куди? — розгубилася я.

— Як куди? Ти ж хотіла бачити мисливця, чи я помилився?

— Мішель… живе тут? У цьому домі?

— Sí, por supuesto. — Альрік вказав на чорні металеві двері. — Я нагляну за вами, наодинці ти з ним не залишишся. Адже нам не потрібен попіл на килимі, чи не так? Коли справа стосується сольвейгів, не можна бути впевненим ні в чому.

Я не слухала. Дивилася на полотно дверей, затамувавши подих. За кілька кроків від перемоги.

Я знайшла Кіру. Можливо, зараз побачу її…

Чому мені не віриться?

Обережно, наче боялася прокинутися, я здолала сходовий проліт і зупинилася навпроти квартири мисливця. Натиснула кнопку дзвінка.

Десь вдалині спрацювала автомобільна сигналізація, але одразу вимкнулася. На горішньому поверсі гуркотіла клубна музика.

Кожен шурхіт, кожен звук впивався у свідомість, заглушував думки. Первозданний зупинився за моєю спиною. Я не могла бачити його обличчя, але чомусь здавалося, що він усміхався.

Нарешті клацнув дверний замок, і світ поринув у тишу.

Минулого разу я не змогла добре розглянути Мішеля. Було темно, а я була налякана. Пам’ятаю лише сталеві очі з вузькими зіницями та вираз приреченості на обличчі.

Мисливець виявився вищим, ніж я уявляла. Худорлявий. Богемного типу. Чомусь подумалося, що він відомий художник, і його картини мають приголомшливий успіх.

Але уявлення було помилковим. Мішель — древній, який знищив чимало хижаків, одним із яких був Дмитро — потенційний вождь атлі. А ще це людина, яка викрала мою дочку.

Я чекала здивування. Ненависть. Злості. Байдужості. Пихи. Навіть болю. Але нічого цього не було.

— Альрік. — Мішель відвів погляд і вклонився Первозданному.

— Радий, що ти повернувся, — посміхнувся мій супутник. — Без тебе в місті стало зовсім нудно. Впустиш? Моя нова знайома хотіла поговорити з тобою.

Мішель відступив на крок, й Альрік підштовхнув мене вперед. У пастку з двома дикими звірами.

Простора квартира, обставлена зі смаком. У вітальні з меблів лише м’який диван, журнальний столик та тумба, на якій стояв телевізор. Стародавні, виявляється, теж користуються сучасними технологіями. Цікаво, скільки років Мішелю? Триста? П’ятсот?

— Подібна до нас… — сказав він.

Я спіймала допитливий погляд мисливця і знітилася. У мріях набагато сміливіше поводилася, а на ділі…

Альрік зайняв спостережну позицію і втручатися не збирався. Із цікавістю дивився на нас із дивана й посміхався.

— Де Кіра? — запитала я здавлено.

Мішель схилив голову набік.

— Вона там, де ти не зможеш її знайти. Я, втім, також.

— Це помста? За те, що я тебе вбила?

— Дурниці. Я не збирався мститися тобі, Кастелло. За що? За наївність? Адже це він змусив тебе — атлі!

— Тоді чому?

— Це плата. Ти також заплатиш. Присягу глибинним кеном не можна порушувати.

— Плата за воскресіння, — здогадалася я. — Тан просив тебе.

— Чаклун знає, чого хоче.

Низький, хриплуватий голос не виражав ні агресії, ні злості. Мішель не здавався лиходієм, готовим заради помсти мучити дитину. Він просто виконував те, що казав Тан. За життя треба платити, от він і заплатив. Подумаєш, якась дитина хижаків! Чого вона варта в порівнянні з власним життям?

Я зітхнула й подумала, що Мішель такий самий раб ситуації, як і я. І насправді я винна в тому, що Тан наказав йому викрасти Кіру.

Я вбила його. Мисливця з печаткою. Не розібравшись у ситуації, встромила ніж у воскову копію його жили.

— Вона жива? — Голос зірвався на цій фразі. Треба було за щось учепитися, але нічого не було. Ні сучка, ні виступу в камені, щоб ухопитися рукою. І я падала, падала в безодню розпачу. Знову.

Кінець шляху виявився зовсім не кінцем. Це глухий кут, і виходу з нього немає. Жодного. Хіба що…

Очі сповнилися сльозами — непроханими, зайвими. Тільки б не розплакатися! Не хотілося робити це на очах у стародавнього мисливця та Первозданного. Не вистачало мені ще жалості чи зловтіхи.

— О, я впевнений у цьому! — констатував Мішель.

— Чарівно, — посміхнувся Альрік і подався вперед. На обличчі явно читалася цікавість та азарт. — Такого я ще не бачив.

— Не можна ставити досліди над людьми. — Мисливець розвернувся і блиснув очима. — Не можна так чинити з нею!

Глянув на мене. Так і є — жалість. Ненавиджу, коли жаліють!

— Не нам вирішувати, друже мій. Не нам.

— Про що ви? — Я перевела погляд із мисливця на Первозданного й назад. — Які досліди?

Мішель підійшов ближче. Востаннє я була так близько до стародавнього в під’їзді Влада, і тоді все закінчилося купкою білявого попелу.

Страх пішов. Той, що зазвичай відчувають хижаки в присутності мисливця. Мішель нахилився, наблизивши своє обличчя до мого, і я могла розрізнити темні прожилки на сірій райдужці його очей. На обличчі стародавнього завмерла тривога.

— Біжи, Кастелло, — повторив він фразу зі сну. — Забирайся якомога далі. З міста, із країни. Ховайся.

— Від кого тікати?

— Досить! — Альрік підвівся з місця, і Мішель відвів погляд. Відійшов убік, посилюючи моє сум’яття.

Про що він попереджав?

— Ти дізналася все, що хотіла? — сухо поцікавився Первозданний і повернувся в бік виходу. Я глянула на мисливця.

— Де моя дочка? Вона з Таном?

Мішель кивнув. На мене більше не дивився. Здавалося, він ляпнув зайвого й тепер соромиться. Ще й «начальство» прогнівив.

Втім, Альріку ніби і справи не було. Він вивчав шпалери на стіні в коридорі.

— Будь ласка, — прошепотіла я. — Де Тан?

Мішель окинув мене тужливим поглядом і кинув:

— Не знаю. І тобі не радив би шукати.

І відвернувся.

Ми вийшли на свіже повітря. Житомирське, як виявилося. Яка іронія — той самий район, де знаходиться квартира Влада. Кількість стародавніх на квадратний метр зростає, а надія знайти доньку катастрофічно тане.

Природа поступово засинала: вмирало листя на деревах, жовтіло й сипалося на тротуар. Адже ще тільки вересень. Я завжди любила літо, але цього року не помітила, як воно пролетіло. Була зайнята налі.

Люди на вулиці кудись поспішали, спотикалися, ловили таксі, втискалися в переповнені автобуси. Жили. Не те що я. За час, коли в мені були налі, я відвикла від суєти міста, у мене був власний поспіх, який не мав жодного відношення до світу людей.

Сьогодні поспішати не було куди…

— Тепер ти знаєш, про що просити, правда? — Альрік виглядав безтурботним та спокійним.

— Поверни мені Кіру, — відповіла я. — І отримаєш кен. Багато кена.

Він зітхнув. Зовсім як людина, але ж він — не людина! Мисливець настільки давній, що для нього вже немає сенсу вбивати хижаків. Немає сенсу ні в чому, але він вигадав його собі.

Інтриги. Таємниці. Досліди. Я — лише піддослідний щур…

Мішель хотів попередити мене, але Первозданний завадив. Отже, він грає зі мною в якусь гру, правил якої я не знаю. Що ж, зіграю і я.

— Кен сольвейга-мисливця… Заманливо! Але я не можу вирішувати сам. Нас четверо, і кожен — я просто впевнений — захоче познайомитись із такою сильною дівчиною, як ти.

— Ти повернеш мені дочку? Якщо ні, я не бачу сенсу…

— Ходімо, — наказав він і взяв мене за руку.

На цей раз за дверима опинився зовсім інший світ. Навіть можна сказати інший час. Середньовіччя якесь.

Темний коридор тягнувся в обидва боки від порталу. Я озирнулася. Двері, з яких ми вийшли, зникли, а на їх місці була стіна. На ній — смолоскипи. Як у кіно.

— Що це за місце? — запитала я, уже й не сподіваючись отримати відповідь.

— Ми жили так кілька століть тому. Вирішили зберегти все, як є. Від того життя вже нічого не залишилося, тільки спогади, і вони тут. — Первозданний притулив палець до чола. — Але в нас достатньо кена та умінь, щоб втілити їх у реальність.

Ішли ми довго — хвилин десять. Не знаю, може, Первозданний кілька століть тому любив довго блукати підземеллями.

Поступово коридор ставав ширшим, іноді відгалужуючись то вліво, то вправо, і, зрештою, привів нас до великого круглого залу.

У залі було гамірно.

Десятки мисливців заполонили помешкання, розбилися на групи і щось жваво обговорювали. Ніколи не бачила стільки мисливців разом. Навіть уявити не могла, що їх так багато.

— Їх набагато більше, — ніби прочитавши мої думки, пояснив Альрік. — Та ти не бійся, проходь. Тепер ти — частина цього світу. Принаймні поки твої мацаки на місці.

Я обережно зробила крок уперед. Чомусь здавалося, що зараз вони всі подивляться на мене й побачать звіра. Адже так вони називають нас — звірами. А коли побачать, одразу вб’ють. Я не зможу битися з такою кількістю мисливців. І чому я раніше не думала, що їх може бути так багато?

На нас з Альриком дивилися із цікавістю. Не з тією, що має на увазі «О, звір прийшов у гості!». Альрік усміхався і знайомив мене із чоловіками різного віку, а вони захоплено дивилися на мене й тиснули руку.

— Жінки не так часто стають подібними до нас, — прошепотів мені на вухо Первозданний. — Хижі жінки не впускають налі, а для ясновидців… Занадто важкі випробування, які потрібно пройти. Жінки не витримують — здаються.

— Але ж такі були? — забуваючи, де перебуваю, із цікавістю поцікавилася я.

Чорт, я в самому серці світу мисливців! Чи могла уявити це раніше? Що стоятиму тут, поряд із Первозданним і розпитуватиму про побут і особливості життя ворогів?

— Були, — кивнув Альрік і привітав чергового мисливця. Здається, іспанською. Темноволосий та смаглявий чоловік подивився на мене зацікавлено, і я нервово посміхнулася.

— Ти тут ласий шматочок, Поліно. Якщо залишишся, від шанувальників не буде відбою. Зможеш вибрати найгіднішого з гідних.

— Чому це? — насупилась я.

— Мисливці живуть довго. Надто довго, щоб встигнути пережити всіх своїх жінок.

Я лише зараз зрозуміла всю іронію ситуації. Жити вічно та не бути щасливим. Відмовитися від сім’ї та дітей заради міфічної можливості вбивати. Постійно шукати жертву, щоб заповнити внутрішню порожнечу, від якої хочеться вити.

Ні, дякую, обійдуся!

— Бачиш того старого в рясі? Того, з бородою? — Альрік кивнув у бік столу, на якому стояли срібні кубки. Напевно, він служив у Первозданних чимось на зразок бару. — Це Сар — він у нас головний.

— Чому не ти? — розгубивши залишки збентеження, запитала я.

— Не варто сподіватися на швидке кар’єрне зростання серед мисливців, коли ти звір. — Він мені підморгнув.

Від несподіванки я розкрила рота, але Альрік відразу підняв моє підборіддя і змовницьки прошепотів:

— Тут не кожен про це знає, тож не видай мене.

— Ти теж проводив ритуал! Убив провидицю…

— А чим ти пожертвуєш, щоби повернути дочку?

Уперше Альрік був дуже серйозним. Смішливість випарувалася з очей, і погляд став схожим на яструбиний. Мабуть, не варто недооцінювати його.

— Ти зробив це для себе, — здавлено відповіла я. — Щоб стати сильнішим.

— Щоб захистити власне плем’я.

— Стати мисливцем, щоб захистити плем’я від мисливців. Яка іронія!

— Я був першим, хто пропустив налі. Навіть вождь атлі не знав, що буде згодом — після ритуалу. А я так і поготів. У житті хижака є багато всякої погані, у порівнянні з якою мисливці — лише іграшки. Влад це чудово знає. Час і тобі прийняти.

Я зітхнула. Сперечатись із Первозданним, який може повернути Кіру, безглуздо. Тому я змовчала. У кожного своя правда. Іноді довести комусь власну марно. До того ж я тут не заради дискусій із давніми мисливцями.

Альрік підвів мене до столу з напоями. Чоловіки, які розмовляли із Саром, відразу замовкли. Я зніяковіла. Не хотілося стільки уваги з боку тих, хто нещодавно вбив би мене й оком не моргнув.

— Шановний. — Альрік злегка вклонився, і Сар поблажливо кивнув. Потім глянув на мене напівпрозорими очима, що наче вицвіли від часу. Моторошний погляд — ніби наскрізь душу пронизує!

— Мисливиця, це ж треба!

Голос у голови Первозданних був низьким. І чомусь мені здалося, він зовсім не радий мене бачити у своїх лавах.

— Не на добро це, — підтвердив він мої здогади.

Мисливці поруч потупилися і мовчали, і тільки один із них — із золотаво-рудим волоссям — дивився на мене спідлоба й наче вивчав.

— В історії вже були мисливиці, — примирливо сказав Альрік. — Поліна не перша.

— Але ж вона — перша серед звірів! — вигукнув Сар. — Виплеск її кена бачили всі. Це відбувається не випадково. Спочатку той вискочка з атлі, тепер вона… — Він похитав головою. — Настали смутні часи, згадай моє слово, Альріку. Лихо йде в наш світ. І дівчина — перша провісниця.

— Проте вона — одна з нас.

— Поки що, — вирвалося в мене, і Сар перевів на мене моторошні очі. У всіх древніх такі вузькі зіниці? Альрік виглядав нормально, але може це пов’язано в тому, що в минулому він був хижаком? Я глибоко зітхнула. Потрібно зібратися. Я тут не для того, щоб вислуховувати передбачення глибоких старців. — Як і той вискочка з атлі, я хотіла б обміняти свій кен на те, що потрібно особисто мені. Може, тоді перестану бути для вас проблемою.

— Вона ще й не цінує нашу благодать! — вибухнув Сар і перевів погляд на Альріка.

— Поліна молода, — м’яко промовив Альрік і обійняв мене за плечі. — Принади нашого світу для неї непривабливі. Але я постараюся переконати її.

Сар трохи помовчав і кивнув. Потім махнув рукою, і це, мабуть, означало, що нам більше не раді.

Для мене було полегшенням піти звідти. Видихнути й розслабитися. Ні, мисливців, а тим більше Первозданних, треба приймати дозовано. По одному на тиждень. А так — надто шокує.

— Сар надто категоричний. Не кажи в його присутності те, про що потім пошкодуєш, Поліно. — Альрік дивився на мене серйозно, але не осудливо.

— Так, я вже зрозуміла…

— Він вважає нашу суть благодаттю.

— А ти ні?

Первозданний знизав плечима.

— Я ставлюся до всього простіше. І бачу потенціал там, де його не бачать інші. Наприклад, у тобі. Якщо виживеш, можеш прославитись, Поліно.

— Я лише хочу повернути дочку.

Декілька секунд він пильно вдивлявся в моє обличчя, а потім розсіяно кивнув і відвернувся. Я вже починаю звикати до примх стародавніх — вірний знак, що час забиратися.

— Спочатку я маю представити тебе всім. А потім нарада вирішить, що з тобою робити. Ходімо.

Я зітхнула й пішла за ним — знайомитися з усіма. Мрія всього життя — вечірка в мисливців! Андрій би здивувався. Цікаво, а чи він тут? Я подивилася на всі боки в пошуках друга й тут же натрапила на знайомі сірі очі.

Яка зустріч! У мене сьогодні прямо день Мішеля. Треба відзначити його в календарі. Чорним. Таке собі антисвято.

Стародавній стояв біля протилежної стіни із кубком у руках і спостерігав за нами. Коли я його помітила, подався в наш бік.

Мене відвернув дотик до руки, і я мимоволі сіпнулася.

— Інстинкти в тобі ще звірині, — усміхнувся золотоволосий мисливець, уважно мене розглядаючи. Українською він володів непогано, але був присутній сильний акцент. — Я — Бен. Бенжамін, але тобі просто Бен.

— Поліна, — промимрила я і мимоволі відступила ближче до Альріка.

Схоже, що день сьогодні буде насичений. В основному спілкуванням із мисливцями. Пережити його. Пережити це все! Повернути Кіру, впасти на ліжко в будинку атлі та проспати багато днів.

Альрік, як на зло, покинув мене. Його відвернув із якихось важливих справ ще один древній. А я залишилася віч-на-віч із Беном, який, уже не соромлячись, нахабно розглядав мене. Чорт мене смикнув одягнути майку, що обтягує!

— То ти молодий… мисливець? — нервово спитала я.

— Два роки як прийшла благодать, — відповів він, і на мою велику радість, подивився в очі. Усміхнувся. Зізнатися, усмішка в нього була приємна. Але все ж він лякав мене до остраху — чимось усередині очей, карих із яскравими темно-червоними вкрапленнями.

— Я бачу, ти ставишся до цього так само, як і Сар.

— Немає нічого кращого, ніж рвати жилу звіра, — не вагаючись, відповів він. — Бачити, як його очі стають скляними. І немає нічого приємнішого, ніж дивитися, як їхні жінки корчаться, впускаючи в себе сімʼя мисливця. Знаєш, що трапляється потім, Поліно?

— Вони помирають, — видавила я, неспромога скинути заціпеніння від слів Бенджаміна.

Він нас ненавидів. Кожного хижака. Готовий був убивати всіх, без розбору.

І ніколи ми не зможемо зрозуміти одне одного, знайти порозуміння. Як і в легенді, хижак тікає, а мисливець полює.

Мені на плечі лягли теплі руки, і я різко обернулася. За спиною стояв Мішель і дивився на Бена впритул. Хоч би що трапилося між нами в минулому, я була рада, що він підійшов. Залишатися віч-на-віч з озлобленим і небезпечним ворогом не хотілося.

— Бен докучає тобі? — спитав Мішель, не зводячи погляду з молодого мисливця.

Я не знала, що відповісти, тож промовчала. Серце билося, як божевільне. Я відчула, як починають трястися руки, і сховала їх за спиною. Ще не вистачало виявити страху перед мисливцями.

— Мішелю, не будь занудою. Мені подобається дівчина, чи можу я трохи пофліртувати? — Бен, схоже, вирішив усе звести до жарту.

— Тільки не з нею, — відрізав Мішель.

Прям битва поглядів із виплеском тестостерону. Захотілося якнайшвидше забратися. Коли вже мене всім представлять і можна буде здійснити обмін?

— Як скажеш, — сухо кинув Бен, окинув мене відвертим поглядом і відійшов.

Я полегшено видихнула. Усе ж він лякав мене, попри молодість. Фанатики завжди страшні тим, що є непередбачуваними.

— Не варто тобі спілкуватися з Беном, — тихо сказав Мішель і повернувся до мене. — Він скажений. Йому подобається завдавати болю звірам.

— А тобі хіба ні? — запитала я різко.

— Я лише підкоряюся законам природи. Чи вважаєш, справедливо, що ви п’єте кен ясновидців, залишаючи їх… спустошеними?

— Нам це потрібно, щоби жити.

— А ми допомагаємо їм зберегти розум.

На це я не мала відповіді. Добре, коли все чорно-біле, але коли важко сказати, хто має рацію, мимоволі починаєш сумніватися.

Але я — хижачка. Досі. Попри благодать та мацаки. Усередині я залишилася все тією ж Поліною — провидицею атлі.

— Не варто про це говорити. Тим більше з тобою.

— Я не хотів завдати тобі болю, Кастелло.

— Не називай мене так — це лякає. Неначе ти… зациклений. Мене звати Поліна.

— Я просто звик, — він знизав плечима. — Коли живеш стільки, скільки я живу, перестаєш звертати увагу на подібні дрібниці. Ти теперішня дуже схожа на ту Кастеллу, яку я знав. Навіть зовні.

— Ти скажеш, про що попереджав мене?

Я вирішила змінити тему. Якщо мені потрібно спілкуватися з ним, краще обернути це на свою користь. Альрік та Мішель явно щось знали. А ще Уна й та людина зі сну. Я — провидиця і маю довіряти видінням.

— Не можу, — здавлено відповів Мішель. — Присягнувся глибинним кеном. Але знаю, хто може.

Сірі очі з вузькими зіницями блиснули. Видно було, що йому приносить задоволення те, що він зібрався сказати.

Мішель теж певною мірою фанатик. Якщо всі мисливці такі, не хотіла б я бути частиною цього. Хоча Андрій зовсім інший…

— Хто він? — запитала я пошепки. — Я його знаю?

— Ти чудово його знаєш. Щобільше — живеш із ним в одному будинку. — Я відсунулась і спохмурніла, а Мішель усміхнувся. — І одного разу ти присягала йому на вірність у місці сили хижаків.

— Влад…

— Йому нічого не заважає сказати. Ні присяга, ні зобов’язання. Ось у нього й запитай.

— Він не відповість. Він ніколи нічого не каже, — похмуро промовила я.

— А ти спитай, що він знає про драугрів.

— Про драугрів? — здивувалася я.

Драугри у світі хижих були чимось на зразок страшилок, якими лякали дітей на ніч. Як бабай. Типу, якщо не спатимеш, прийде злий драугр і вип’є твій кен до краплі. У легендах спростовувалося їхнє існування як утопічне. Ніхто ніколи не бачив їх, а вірити переставали приблизно водночас, як людські діти в Діда Мороза.

Мішель зітхнув і тужливо подивився на Альріка, що повертався до нас.

— Просто спитай. — І відійшов убік.

— Вибач, довелося відлучитися, — променисто посміхнувся Первозданний, простягаючи мені руку. — Ну, ти готова знайомитись?

Я видихнула та кивнула.

Думала, що налі — найбільше випробування. Ха! Порівняно із цим днем, девʼятеро — ніщо.

Зрештою, я геть-чисто забула всі імена, що мені називали, та й обличчя, якщо чесно, злилися в одне — невиразне й незабутнє. Лише карі із червоними прожилками очі забути було складно. І фразу, що, ніби між іншим, кинув Бен.

Але потім і вона затерлася новими враженнями, знайомствами, усмішками та настороженими поглядами. Хтось цікавився мною серйозно, хтось побоювався, хтось не довіряв. Альрік спостерігав і посміхався куточками губ, і я все більше переконувалась: він вивчає мене. Звички, реакцію на труднощі. Випробовує на міцність. І вперше почала турбуватися, що це не пройде для мене задарма. Не можна недооцінювати давніх. Альрік з усіх Первозданних здавався мені найнебезпечнішим, попри те, що він найкраще ставився до мене.

Інші два були непомітними. Китаєць із довгим ім’ям, яке тут же вилетіло в мене з голови, подивився на мене лише раз, а потім і зовсім вдавав, що мене не існує. Й останній — Єгор. Він був молодший за всіх, наскільки я зрозуміла. Сухо поцікавився, як саме я пропускала налі і провела ритуал, а потім кивнув і передав мені Альріку. Знову. Напевно, їм так було простіше — колишнім ясновидцям — щоб мене «виховував» подібний до мене.

— Ну як, не передумала? — запитав Первозданний, коли ми поверталися назад. До речі, йшли тим самим коридором і так само довго. Дивно, що він не відчинив портал прямо із зали. Навіщо всі ці умовності, якщо знаєш, на що здатний?

— Ні. Я робила це заради доньки.

— Завтра все станеться, Поліна. Я не можу визначити твою долю один, для цього ми маємо провести нараду стародавніх. З деякими ти вже познайомилася, декого завтра побачиш уперше. Але всі ми розуміємо, що насильно мисливцем бути не змусиш. Ти маєш усвідомлювати, що після того, як… хм… підеш, знову станеш для нас здобиччю.

— І хтось із тих, хто був у цій залі, міг уже взяти мене на гачок?

— Ні. Поки ти мисливець, це неможливо.

Я кивнула.

— Добре.

— Ти маєш добу, щоби подумати. Можливо, знайдеш причини залишитися. Ти маєш шанс стати сильною мисливицею. І я можу обіцяти тобі протекцію.

— Я не вбиватиму хижаків заради кар’єрного зростання, Альріку. Але дякую.

Він нічого не сказав. Схоже, чекав від мене саме такої відповіді. Що ж, і нехай. Виправдати очікування Первозданного не так уже й погано. Тим більше, що завтра він отримає величезну порцію кена. Недарма зі мною порався цілий день.

Альрік відчинив портал. Я починала звикати до швидких переміщень, так і в маршрутках розучуся їздити. Але була рада потрапити, нарешті, додому. Світ мисливців мені не сподобався. Зовсім. Можливо, ми й калічимо ясновидців. Можливо, певною мірою Мішель має рацію: мисливці захищають їх. Але ми принаймні не вважаємо себе вищими істотами. Хижаки змушені харчуватися, щоб жити, а мисливці вбивають свідомо. А іноді й із задоволенням.

Я ступила в знайому обставу квартири Гліба й шумно видихнула. За вікном давно стемніло, а з прочиненого вікна вітер доносив дівочий сміх і чоловічу розмову.

Шалений день!

Забути б. Тільки навряд чи зможу стерти з пам’яті й ненависть, і перевагу. І їхню гостру самотність. Адже кожен із них самотній. Нещасний. Бачити, як старіють і вмирають рідні, близькі та друзі — що може бути гірше?

Й Альрік ще переконував мене залишитися… Ні, краще те життя, що я маю — з хворими прихильностями, брехнею та небезпеками.

Як там казав Мішель? Драугри? Невже стародавній вирішив пожартувати з мене? У своїй квартирі він не виглядав смішним. І потім, коли згадав Влада.

Жаль, що сам Влад нічого не скаже. Доведеться намагатися з’ясувати в інших джерелах. Якби я могла викликати ті сни про хельзу, спитала б приємного чоловіка. Але я не можу це контролювати. Та й думати треба не про те.

Я впала на диван і заплющила очі. Треба відпочити. Поспати. Забути ненадовго, потім прийняти душ і підготуватися до наради стародавніх.

Завтра вирішиться моя доля.

Завтра я поверну Кіру.