Проблемна дитина

— Ні, моя спідниця. Червона! — кричала Рита з другого поверху, небезпечно перехилившися через бильця. — Я її тобі давала, пам’ятаєш? Минулого тижня.

— Напевно, спакувала вже. Вдома віддам, — відгукнулася Ліна і штовхнула через поріг масивну чорну валізу. Слідом за нею зникла Ліна — вибігла у двір, наче будинок був величезним липким павутинням, яке не випускало її на світ. Я її розуміла. Яким би безпечним не було вигнання, свобода обирати, де жити, ні із чим не зрівняється.

Додому.

Солодке, запаморочливе слово. У ньому й запах свіжоприготовлених на сніданок грінок, і дзвін посуду, і шелест листя на гілках, що б’ються об дах ґанку. Й аромат жасмину, що в червні розливається подвірʼям, де сиротливо тиснуться один до одного кинуті часники альва.

Ми на це заслужили. Кожен із нас — мандрівників, які втратили щось на цій війні. Спокій, нервові клітини, рідних…

Я добре пам’ятала сірий, заштрихований липким снігом січневий день, коли ми довідалися, що мітакі більше немає. Напружене обличчя Іри та гарячі сльози на її обличчі. Вона сховалася в глибині вишневого саду, що заплив кучугурами, і ридала, опустившись у сніг. Я обіймала її, і теплі краплі осідали на моїй куртці, миттєво перетворюючись на крижинки.

Іра втратила все. Минуле життя зачинило двері за її спиною, і залишилися лише спогади — неживі, напівпрозорі тіні, які не можна схопити, доторкнутися, притиснутися.

А потім ми йшли, хитаючись, до хати, впали десь біля ґанку й чомусь сміялися. І вона сказала одне слово:

— Дякую.

І вона, і я знали, що не треба в таких випадках дякувати, але це було єдине, що вона взагалі сказала за той день. Я була рада й тому.

Вона оговталася, безперечно. Але не забула. Таке не забувається…

— Я одягти її хотіла взагалі-то, — ображено сказала Рита в порожнечу, повертаючи мене зі спогадів у реальність.

— Заради кого вбираєшся, сестричко? — лукаво спитав Гліб, спритно обминаючи її та спускаючись із важкими сумками вниз. — Мисливці навряд чи оцінять.

Побачивши друга, я мимоволі розпливлася в усмішці. Здавалося, він єдиний, кого не турбувало вигнання. Він був тут, як риба у воді.

Це був його дім.

Я думала, нам із Глібом буде складно, особливо якщо враховувати минуле. Але проблема несподівано різко зійшла нанівець, ніби її і не було ніколи. А в березні я застукала Гліба та Катю Горіну на кухні, вони цілувалися за холодильником. Романтиці війна — не перешкода.

Але я була рада. Однією проблемою менше, а їх у мене занадто багато, щоб займатися дослідженнями кожної.

Моя торба була давно внизу. У багажнику сірого «Форда» під купою інших речей. Я курила й розслаблено витріщалася у вікно.

Прощалася з будинком.

Мені здається, у кожного будинку є душа. Вродлива жінка, що звикла до уваги та розкоші, яка одягається в шовку й хутра — особняк атлі. До пихатої жінки сиротливо тулилися приймити — на вигляд охайні, але безпритульні. Будівлі на задньому дворі. Вимушені пасинки. Жінка відверталася від них і зневажливо посміхалася. Вона не хотіла їх і з радістю позбулася б, але не могла.

Ще була квартира в Житомирі — горда й незалежна, що відмовилася від світу й живе власним життям. Вона не довіряла нікому, крім того, кому належала і хто жив у ній. Сильна, підозріла та надійна.

Рум’яна бабуся, яка пригощає свіжоспеченими пирогами — квартира Андрія. Рюші на фіранках у теплій кухні асоціювалися в мене зі строкатим фартухом, пропахлим ваніллю та здобою.

Житло Влада в центрі — суворий, жорсткий чоловік. Іноді жорстокий, як його господар, але глибокий і раптово теплий. Часом. Коли ніхто не бачить. І не з усіма.

І батьківський дім… Щось чуже та темне. Навіть не людина — привид. Минулого, яке хотілося забути, та майбутнього, яке так і не відбулося.

Але сьогодні всі вони здавалися мені привабливішими за цей будинок — метушливий, просочений тривогою і непотрібними спогадами. Звідки мимоволі хотілося втекти.

Альва поїхали ще вчора. А до цього була спільна нарада. Зібралися у вітальні, постукуючи ложками об чашки, перешіптуючись і шарудячи взуттям.

Влад говорив по скайпу з подругою з Лондона. Війна закінчилася повною поразкою хижаків. Очікувано. Мисливці заспокоїлися, найстаріші з них зайняли теплі крісла, попивали каву з коньяком, та командували хижаками. Втім, якби тільки командували, змиритися можна було, але мисливці хотіли лише й одразу — покори, грошей, щомісячних принизливих візитів зі звітами. Й утримання від полювання на контрольованій території.

Як тоді мають харчуватися хижаки? Думаю, мисливці були переконані, що це дозволить їм ще сильніше впливати на нас. Спіймався на гарячому — помри. Хочеш жити — запропонуй щось цінніше, ніж просто насолоду спостерігати твою агонію.

Але все ж той світ був кращим за вигнання. Кращим, ніж постійні хованки та страх, що вбивці тебе знайдуть. Тому що світ був ілюзією свободи, про яку нам довелося забути майже на рік.

Житомир навалився на нас галасливими вулицями, яскравими вітринами, знайомими вивісками, перехрестями та магазинами. Впився в мозок дикою тугою, що, нарешті, виплеснулася назовні полегшенням і щастям.

Ми повільно їхали заляпаним дрібним дощем асфальтом, зупинялися на світлофорах і жадібно дивилися на всі боки. Люди — ті самі, яких ми залишили тут багато місяців тому, — не помітили нашого повернення, поспішали по своїх справах метушливо й буденно.

А я вдихала повітря, що пахло домом, мружилася і усміхалася у відчинене вікно.

Дім атлі дихав порожнечею. Покинутий похапцем, позбавлений душі, звуків, руху, він завмер, наче спляча красуня, й ось, нарешті, прокинувся. Двері відчинилися, і всередину увірвався гомін, човгання ніг, радісні та полегшені зітхання жителів, які повернулися.

— Як же добре вдома! — радісно вигукнула Лара, озвучуючи мої думки. По-кіношному манірно впала на диван і розкинула руки. — І що тепер?

— Виспимося, — недбало відповів Влад. — Завтра приїдуть мисливці. Як вони там називають себе? Наглядачами?

— Твій улюбленець напевно завітає, — пробурмотіла захисниця, кивнувши в мій бік.

— Безперечно, — погодився Влад.

Моїм улюбленцем вони, не змовляючись, назвали Мішеля. Хоча, по суті, це я була його улюбленицею. У лапках. Таке «кохання» і ворогові не забажаєш.

Я знизала плечима.

— Мені все одно. Якщо нас не вбили дорогою, то залишать жити. Та й надто непередбачливо з боку мисливців знищувати атлі. А нам ще данину платити. Або як це називається?

— Я завжди знала, що мисливці безсовісні, — погодилася Лара.

— Продумані, — виправив Влад. — Навіщо працювати, якщо зі свого дару можна щось мати?

— Та годі, тобі що, грошей шкода? — іронічно запитав Гліб і важко впустив дві великі сумки прямо біля моїх ніг.

— Який будинок… величезний! — захоплено видихнула Катя, цікаво оглядаючись.

Альфред промовив щось німецькою, звертаючись до Влада, той недбало відповів і вказав у бік сходів.

Ну треба ж! Я навіть не знала, що він німецьку знає. Напевно, і мені час вивчати — раз у нас уже мультинародне плем’я. Втім, нехай Альфред вчить українську — нас усе ж таки більше.

Жрець ледь помітно кивнув і піднявся сходами. Рита вбігла за ним, і я помітила, що сестра не може приховати радості. Ми всі були раді. Дім є дім, ніщо його не замінить.

Я піднялася до себе.

Усі кімнати трималися в ідеальному порядку — напевно, потурбувався Тимофій. І все ж спальня зустріла мене непривітно чужим запахом нового миючого засобу, незнайомим покривалом на ліжку та запнутими шторами. Сови купкою тулилися в кріслі біля вікна, дивилися сиротливо й ображено — мабуть, засмутилися, що я їх покинула.

Насамперед я звично розмістила їх на підвіконні. А потім вийшла на балкон. Ніч увірвалася в легені свіжим квітневим повітрям, остудила щоки та розкинулася чудовою панорамою. Під’їзний шлях витіювато віддалявся до воріт, освітлюючись бузковими ліхтарями, біля ґанку зібрався народ і щось жваво обговорював.

А я не могла повірити, що війна, нарешті, закінчилася, і життя знову стало кольоровим, а не чорно-білим. Що я можу спокійно ходити вулицями, не боячись зустріти мисливця-анархіста, або ще гірше: отримати звістку про смерть того, кого люблю.

Нові порядки, безперечно, пригнічували, але більшість проблем ляже все ж таки на вождів, а для нас, простих смертних, по суті нічого не зміниться. У всякому випадку, мені зовсім не потрібно харчуватися.

Страху не було, лише надія. На майбутнє, яке я знала, як збудую. На щастя. На кохання.

Іноді надіям не судилося здійснитися…

Ми повечеряли всі разом, як раніше. А потім атлі розійшлися кімнатами. Я чула шурхіт і кроки в коридорі, гомін і сміх. Будинок жив, будинок дихав, будинок знову прийняв нас у свої теплі обійми. І поступово в повітрі знову відчувалося вона — єдність, яку я часто не помічала раніше, але яка, безперечно, існувала завжди. Іноді, щоби побачити щось, потрібно просто подивитися під іншим кутом.

Мені не вистачало галасливих альва — за цей час я дуже прив’язалася до Мирослава та його племені, але мисливці заборонили нам жити разом. Не знаю, чого боялися — чи то бунту, чи змови. Швидше за все, Альрік так страхувався від непередбачених спроб скинути нову владу. А може, вигадав саме нам таке покарання за те, що хвацько втекли в нього з-під носа.

У будь-якому випадку, альва доводилося тулитися в готелях і на орендованих квартирах, а нам — сумувати за ними. Селя ві, як то кажуть. Такою була нова реальність.

Заснула я далеко за північ, завернувшися в улюблений плед, обійнявши сіре совеня. Мені снилася хельза. Я пливла на човні, озеро мірно розгойдувало його, і мені було добре. Так добре, як давно не було. Наче я була там, де маю бути, на своєму місці. Поруч сидів Влад і гладив мене по волоссю. Мене огортало тепло та щастя, і я навіть не робила спроб прибрати його руку, заперечити. Усе одно це лише сон, а уві сні можна дозволити собі слабкість.

Здалося, вночі, я розплющувала очі й дійсно бачила Влада поруч, але швидше за все, мені просто наснилося.

А вранці, тільки-но розвиднілося, мене розбудила Лара. Обличчя в захисниці було схвильоване, навіть злякане.

Я підвелася на ліктях і сонним голосом запитала:

— Що трапилося?

— Нова влада трапилася! — різко відповіла Лара й підійшла до дверей. — Вставай. Збираємось у вітальні.

Я поспішно одяглася, вмилася, причесалася і вийшла з кімнати. Я готувалася побачити іронічну посмішку Альріка та похмуре обличчя Мішеля. Напевно прийдуть тицьнути нас носом у безглуздість втечі. Втім, ми живі, на відміну від мітакі, які окопалися в себе в хаті.

Але я помилилась.

У вітальні царювала гробова тиша.

Гліб стояв, спершись на камінну полицю, вирячився в стелю з нудьгою на обличчі. Альфред гортав книгу в кріслі, Кирило чинно сидів у сусідньому, Лара та Катя зайняли позицію біля вікна і про щось нечутно перешіптувалися. Оля та Ліна охороняли вхід у коридор, що вів на кухню. У мене промайнула думка, що вони готують собі шляхи відступу, але, звичайно ж, вона була хибною.

Майя притискалася до Єви, і захисниця гладила дівчинку по голові. Нахмурившись і засунувши руки в кишені, біля дверей влаштувався Діма. Іра трималася прямо, високо підняла підборіддя і з ненавистю дивилася на мисливців.

Влад незворушно дивився на гостей, склавши руки на грудях. Коли я спустилася, зупинив і втримав біля себе, наче Мішель міг накинутися на мене, як Сірий Вовк на Червону Шапочку, і з’їсти. Від раптової близькості стало тепло, навіть душно, і спробувала відволіктися від непотрібних думок.

Відволіктися було нескладно.

На дивані, недбало закинувши ногу на ногу, сидів Мішель. Одягнений стародавній був у сірий із відливом костюм, через що його очі здавалися сталевими. Він затримався на мені поглядом, але тут же байдуже відвів його. Злиться, безперечно. Що ж, нема чого вигадувати собі всякі дурощі зі мною в головній ролі.

Позаду нього, трохи схиливши голову набік, стояв Андрій.

Точніше, навіть це був не Андрій — його оболонка. Холодні очі, нова зморшка на лобі, сковані рухи, напружена поза — усе це було чуже, незнайоме, і від цього стало чомусь прикро, майже до сліз. Він не глянув на мене жодного разу. Туга посилилася, кров прилила до щік, і я мимоволі посунулася ближче до Влада. Рита ж зовсім сховалась у нього за спиною.

У повітрі згустилася напруга. Вона огортала густим туманом, і жила реагувала на це неоднозначно.

Я знову глянула на Мішеля. Сидить, розвалившись, на дивані. Як ще кави не вимагав. Злість піднялася, душа збунтувалася проти такої безцеремонності. Долоні засвербіли, а в голові народилася несподівана думка. Зненацька приємна.

Я можу вбити його. Прямо тут перетворити на купу білястого попелу, який ми зметемо віником і поховаємо на задньому дворі. Або — що ще приємніше — розвіємо за вітром, і про нього ніхто не згадає. Зовсім. Упевнена, Мішель не має тих, хто чекає вдома. Чи не тому він так плекає спогади про давно загиблу дівчину, яка ніколи йому не належала? Чи не тому переносить на мене свої хворі емоції? Самотність — хвороба, і древній хворий невиліковно.

Я рішуче зробила крок до Іри і взяла її за руку. Вона відволіклася — лише на мить — і знову вп’ялася в Мішеля ненависним поглядом.

— Що ж, якщо все в зборі, можна починати, — глузливо промовив древній. Голос його здався мені до мурашок скрипучим і неприємним. Він окинув нас зневажливим поглядом і уточнив: — Що з твоїм жерцем, атлі?

— У племені тепер новий жрець, — ухильно відповів Влад.

— Ну-ну. А дівчисько де?

— Не думав, що ти сюди перераховувати нас приїхав. Давай до діла — неси просвітництво в маси. Тобі ж саме це Альрик поручив тобі, чи не так?

Мішель поблажливо посміхнувся, і ця посмішка була недоброю.

— Зухвалість ніколи до добра не доводила, ти ще згадаєш мої слова.

— Зі своїм життям я сам розберуся. Що в тебе по суті?

— У тебе в племені нові люди, — констатував Мішель.

— Жрець та захисниця. Нічого особливого, — знизав плечима Влад.

— Дві захисниці, — уточнив Андрій. — І дівчинка.

Мисливець дивно подивився на мене й перевів погляд на Майю, від чого та ще дужче втиснулася в матір. Я мимоволі сіпнулася — хотілося підійти, заслонити її собою, захистити. Але Іра із силою стиснула мою долоню, не дозволяючи зрушити з місця.

Правильно. Мисливці прийшли подивитись, затвердити свою владу, не більше. Вбивати нікого не стануть. Чому ж крижаним потоком за комір вилився страх?

— Все вірно, — спокійно погодився Влад. Навіть оком не моргнув. Ось це витримка, позаздрити можна.

— Чи має вона здібності, про які я маю знати? — поцікавився Мішель.

— Окрім тих, що ти спостерігав — ні.

Стародавній помовчав кілька секунд, а потім кивнув.

— Ми тут для того, щоб донести до вас інформацію, яку на сьогодні має знати кожен хижак, — офіційним тоном заявив він. — Перше — хижаки не мають права вступати в альянси з іншими племенами. Тому альва не житимуть із вами більше.

— Хто б сумнівався, — вирвалося в мене, Мішель блиснув на мене поглядом, а Іра стиснула руку так, що здалося, вона відвалиться. Я скривилася від болю, але погляд древнього витримала.

— Друге, — знову звертаючись до Влада, продовжив мисливець. — Кожен новоприйнятий член племені мусить негайно бути представлений наглядачеві племені та наглядачеві міста. Усе це стосується і усіляких ритуалів, що проводяться у вас, звірів. Вінчання, зречення, вигнання. Я мушу знати все. Третє — кожне плем’я вносить щомісячний внесок у нашу скарбницю. Суму оговоримо індивідуально з кожним вождем на зборах. Наших представників буде беззаперечно допущено до фінансових справ племені. — Він махнув рукою на Андрія. — Ваш доглядач організує цю роботу. Четверте. Ніхто з хижаків не має права харчуватися на території, підконтрольній мисливцям. Спосіб вижити вам доведеться шукати самим. Відтепер ясновидці, які живуть у кланах і поза ними на території міст, де є штаби мисливців, під захистом. Невиконання цього закону спричиняє смерть винного. Оскарженню не підлягає. Спосіб страти обирає доглядач міста. — Мішель саркастично посміхнувся Владу. — Краще вам памʼятати про це.

Ось сволота! Ще і знущається. Хоче довести хижаків до виснаження. Слабкому складніше боротися.

— Сподіваюся, усім усе ясно, — доброзичливо посміхаючись, завершив свою промову давній.

Усі мовчали, а Гліб промовив несподівано голосно:

— Не їсти на вулицях — що тут незрозумілого. — І посміхнувся. Хижо. Недобре. У мене похололо всередині, коли Мішель звернув на нього увагу.

— Та ти дотепник, атлі, — тихо промовив мисливець, і я фізично відчула небезпеку, якою повіяло від нього.

— Буває, коли бачу мисливця, відразу ж починаю жартувати. — Гліб навіть вухом не повів. Стояв так само спокійно, на мисливців не дивився. — Нічого не можу із собою вдіяти. Адже мене одного разу вже вбив один із них. До речі, твій друг, здається. Як там його звали?

— Гліб! — видихнула я і замовкла. Бажання захистити друга в сотні разів перевищувало те, що я відчула стосовно Майї.

— Поясни, — неприродно спокійно попросив Мішель.

І я раптом зрозуміла: якщо зараз Гліб розповість, чим закінчилася історія Ріхара похмурою восени кілька років тому, то постраждає не лише він — постраждаємо ми всі, і насамперед я і Влад. Жила напружилася, посилаючи кен до долоні. Мене буквально розривало від бажання спалити стародавнього на місці — ніколи й ні до кого я не відчувала такої ненависті. Хіба що до його друга, порох якого Влад завбачливо прибрав, поки я була непритомна.

Час сповільнився, секунди капали на підлогу, наближаючи момент нашого викриття. Я відпустила руку Іри і приготувалася вдарити.

— Гліб жартує, — спокійно пояснив Влад. Наче й не було напруження в повітрі, наче наше життя не висіло на волосині. Знову. А я думала, усе закінчилося. — Ми всі втомилися і перенервували.

— Звичайно, жартую, — завзято посміхнувся Гліб. Подивився просто у вічі стародавньому й розвів руками. — Ось я стою. Мертві так не вміють.

— Я так і зрозумів, — похмуро відповів Мішель. — Тобі треба щось робити зі своїм почуттям гумору, бо ризикуєш, атлі.

Я полегшено видихнула, відступила на крок. І раптом зрозуміла: це по-справжньому. Війна закінчилася, а нова влада прийшла до нашої оселі ставити умови. Ніколи не буде, як раніше. Ми назавжди залишимося ворогами, але доведеться кланятися та плазувати. Ми програли.

А я… Що я виробляю взагалі? Ну, вдарю я зараз, і що? Загине один древній. Один із двадцяти. Один із сотень інших мисливців. І мене стратять. Якщо випитий ясновидець карається смертю, то що буде за вбитого на очах у наглядача племені стародавнього мисливця?

Я вже не кажу про те, що зроблять із Владом та Глібом. Пощастить, якщо тільки вилають. Гліб остаточно зірветься. А Влад… Не хочу про це думати!

У голові спливли образи катівня в штабі в мисливців. Цікаво, чи вона ще існує? І навіщо її встановили?

Втім, зрозуміло навіщо — для нас. Мішель сказав, що доглядач міста сам обирає спосіб страти.

Стародавній відвернувся від Гліба й манірно скривився.

— Далі вам усе пояснить Андрійко — від цього дня він ваш доглядач. А мені час. Ще альва просвіщати. — Зітхнув і підвівся. — Втомився я від вас, атлі.

Зменшувально-пестливе ім’я, фамільярно кинуте на адресу молодого мисливця, розізлило. Я відвернулася і вдала, що вивчаю ліпнину на стелі в іншій частині вітальні. Потрібно щось робити з витримкою та терміново. Може, у Влада кілька уроків узяти?

Після того, як Мішель пішов, у вітальні атлі повисла тиша. Мені здавалося, дехто навіть дихати боявся. І всі дивилися на Андрія — хтось із ненавистю, хтось із надією.

Мисливець голосно видихнув, обернувся до Гліба.

— Жити набридло?

— Та бісить! — пирхнув Гліб і відвернувся.

— Прикро буде, якщо ти постраждаєш від своєї дурості.

— Що це все означає для нас? — спитала я, на ходу помічаючи, яким хрипким став мій голос, як не завуальовано в ньому відчувається тривога й ще не до кінця розчинений дикий страх від не зовсім розумних жартів друга.

— У принципі, усе, що розповів Мішель — тут мені додати нічого. Просто попрошу вас поводитися розумно. Не всі мисливці заспокоїлись, Поліно. Деякі досі прагнуть крові, вважають, що її було замало.

— Замало? Серйозно? — голосно вигукнула Іра й загрозливо зробила крок уперед. — Моє плем’я знищили, і більше літописи не напишуть про мітакі. Це зробили ви, мисливці! Ненавиджу вас усіх!

— Андрій не винен у тому, що трапилося з мітакі, — спробувала я виправдати друга. Іра зиркнула на мене, як на ворога.

— Що ти кажеш, Полю? Це ж мисливець! Один із них. З тих, хто прийшов у цей будинок, убив Алішера, Аліну, Ксенію. Батька, Сергію, всю моя рідню… Думаєш, я зможу дивитися на нього спокійно?

— Вона має рацію, — похмуро сказав Андрій і глянув на мене спідлоба. — Безглуздо вважати, що ми все ще друзі. Також було б нерозумно думати, що на цій війні я нікого не вбив.

Образа вибухнула в грудях тисячею яскравих іскор, обпекла нутрощі. Іра має рацію. Бісові мисливці! Відібрали в нас свободу, близьких, тепер ще і друга мене позбавили. Адже він змінився — я відразу помітила. Чому ж так нестерпно хочеться до його затишної кухні? Туди, де чай із печивом, зацікавлений погляд. Розмови. І полегшення від почуття, що комусь не все одно. Він опікувався Кірою, чорт забирай! Завжди допомагав, навіть перед початком війни прийшов нас попередити.

А тепер… Що тепер?

Нічого. Порожнеча. Кінець.

— Він такий же вбивця, як решта, — добила мене Іра. — Не можна цього не помічати.

— Ти казав, ми схожі, — ображено сказала я. — Погоджувався, що головне — людяність. Як легко, виявляється, змінити думку.

— Все залежить від обставин. Хіба ти не вбивала?

— Так, ти маєш рацію, обставини вирішують, хто ти є, а не навпаки! — уїдливо відповіла я, розвернулась і бігом подолала сходи.

У серцях подумала, що краще б Андрій взагалі не приходив, ніж зустріти його ось такого — цинічного та холодного, наче ми чужі, а минуле не має значення.

Ми були чужими. А моя образа — необґрунтованою. Андрій — мисливець. Ясновидець, на якого зійшла благодать. Той, хто пройшов випробування. Його вела ненависть до нас, хижим.

Коли я заспокоїлася, образа зійшла нанівець. Виникла інша — на обставини, про які він згадував. Він завжди допомагав, навіть коли я не просила. Коли була в розпачі, буквально витягнув із депресії. А я ніяк не відплатила, лише проблем додала. І сьогодні Андрій ризикував становищем, залишаючись тут, пояснюючи правила нової гри. Здивована, що саме його поставили доглядачем атлі. Хто так пожартував? Альрік? Адже Мішель знає, що в минулому ми з Андрієм тісно спілкувалися.

Мішель — ось хто має хвилювати мене зараз. Стародавній — небезпечний ворог, набагато небезпечніший, ніж я могла припустити спочатку. Я була впевнена, що він зіпсує мені життя.

Мішель ненавидить Влада: чи то справа у хворій прихильності до мене, чи в тому, що атлі двічі мало не вбили його. Важко судити, але факт залишається фактом. Стародавній хотів змістити Влада з посади вождя, користуючись новим становищем, але Альрік симпатизував Владу, і поки Альрік залишається Первозданним і стоїть на щаблі вище за Мішеля, Влад Вермунд правитиме атлі.

Коли я спустилася до вітальні, Андрія вже не було. Я взяла телефон і набрала смс: «Була неправа. Просити вибачення в доглядачева». І поставила смайл, щоби не зійшло за сарказм. Текст був досить безневинним, і не повинен був завдати Андрію проблем.

У відповідь мені прийшов такий самий смайл і три крапки. Що воно означало, залишалося лише здогадуватись, але я вирішила, що Андрій просто відклав з’ясування стосунків на потім. У нас ще буде шанс — нехай мисливці трохи заспокояться, зменшать пильність. А зараз не варто його підставляти. Уявляю, як йому важко залишатиметься нашим наглядачем. Тепер йому не можна приховувати від Мішеля нічого щодо атлі. І якщо раптом оступимося, Андрій буде зобов’язаний доповісти.

Це все Альрік, я впевнена! Його помста.

Снідали атлі в повній тиші. Потрібно було перетравити інформацію, звикнути до нової ролі, обміркувати перспективи. А ближче до вечері в хаті знову стало жваво.

Ми накрили на стіл, жартували та сміялися, як у давні часи. Лара звично засліплювала вродою, Альфред щось пояснював їй німецькою, Катя обіймала Гліба й перебирала його волосся. Це було так мило, що я навіть задивилась. Потім упіймала його погляд і чомусь зніяковіла. Напевно, нас ще довго переслідуватимуть відлуння колишніх помилок. Але я була рада, що він усе ж таки намагається жити. Будувати щастя. У нього на це принаймні є шанс.

Ноги самі принесли мене до кабінету. Навіть не знаю, про що думала, коли йшла. Просто хотілося поринути у звичну атмосферу, а може, слабкість далася взнаки. Я перенервувала. Втомилася.

Тоді я не думала про причини — просто штовхнула двері та увійшла.

— Там вечерю накрили, — сказала обережно.

Влад сидів і, не відриваючись, дивився на розкладені на столі папери. Здавалося, вони цікавили його в той момент найменше, а сам він був далеко — так далеко, що не знайти.

Але він підняв очі й неуважно кивнув.

— Зараз прийду.

— Кіра дзвонила?

— Кілька хвилин тому. Скоро повернеться.

Я зачинила двері, підійшла до столу і присіла в крісло. Обличчя Влада було напруженим та втомленим. Надто втомленим. Напевно, йому найважче. Тепер розбиратися з мисливцями та і справи розгрібати доведеться. Адже треба ще й данину платити.

І мені шалено захотілося підтримати його. Сказати щось чи обійняти. Я захлинулася ніжністю, вона наринула раптово й таким сильним потоком, що чинити опір було неможливо.

— Все закінчилося, — здавлено прошепотіла я. — Нам доведеться звикнути в нового життя, у чомусь прогнутися, але… усе закінчилося. І я рада, що ми це пережили разом.

Влад підвів на мене очі, і мене огорнуло холодом — таким крижаним був цей погляд. Колючим. Чужим. Але лише на мить — Влад усміхнувся і став знову звичним Владом. Теплим. Рідним. Попри все.

— Втомилася? — запитав він.

Я кивнула.

— Дуже. Не думала, що буду така рада повернутися сюди. Люблю цей будинок. Люблю людей, які в ньому живуть.

— Усіх без винятку? — Світла брова іронічно піднялася, роблячи його ще привабливішим.

— Зараз так. Пилип же пішов.

— Він був паршивою вівцею, — погодився Влад.

— Чому він став таким? Я маю на увазі… здавалося, він ненавидить тебе, хоча особливих причин не було. Не було ж?

— Його родина близько спілкувалася зі Станіславом. Найімовірніше, це його мені подаруночок, — посміхнувся Влад. — Посмертний.

— Шкода, що твої батьки загинули зарано.

— Як і твої. — Погляд спідлоба лукавий і теплий. Здавалося, він гріє, як сонечко. І я мимоволі всміхнулася у відповідь.

— Сам казав — ми схожі.

— Я перебільшував. Ти занадто непередбачувана. Іноді мені здається, ти — інопланетянка.

Я знизала плечима.

— Так і є. Я сольвейг.

— Ти маленька хижачка, яка приносить великі проблеми. От і все. Забудь про всякі дурниці. Ти — атлі, Поліно. Не варто думати, що ти не одна з нас.

— Просто іноді мені здається…

— Тобі здається! — обірвав він мене, підвівся. У грудях стало гаряче, і я зацьковано дивилася, як він наближається — повільно, граціозно. Ранкова напруга у вітальні — ніщо в порівнянні з тим, що дзвеніло зараз у повітрі. Стук мого серця, здавалося, луною відбивається від стін.

Влад став позаду й поклав руки мені на плечі. Теплі. Від його дотику шкірою на всі боки побігли мурашки. І я зрозуміла, що зараз точно не втечу. Не зможу. Занадто довго боролася із собою. І нарешті, здалася.

Але Влад спроб зблизитися не робив, тільки прошепотів:

— Нічого не бійся, Поліно. Зрозуміла?

Я несвідомо кивнула. Не знаю, навіщо він це сказав. Мені було байдуже. Аби він не відпускав мене ніколи. Я так скучила! Так люблю його… Дурна. Втекла від цього почуття, а воно наздогнало мене саме — несподівано, наполегливо. Збило з ніг. Знерухомило. Позбавило волі.

І що тепер із ним робити?

— Ходімо вечеряти, — незворушно сказав Влад і прибрав руки.

Усе так швидко скінчилося, а я не встигла збагнути, що це було. Іти не хотілося, ще менше хотілося, щоб він йшов. Але Влад гукнув мене вже з коридору:

— Ідеш?

— Іду, — розчаровано відповіла я.

Уже потім, уночі, лежачи в холодному й надто широкому ліжку, подумала, що все на краще. Він одружений, і мої почуття нічого не змінять. Я надто поважаю Іру, щоби піти на таке. Хоч вона й казала, що готова прийняти мене, це неприродно — бажати, щоб твій чоловік торкався іншої. Навіть якщо ти вихована в таких традиціях. Іра втратила надто багато, щоби позбутися ще і права бути єдиною дружиною.

А я впораюся. Стільки часу мирилася, а вчора… то була лише слабкість.

Хто сказав би тоді, що я нічого не знаю про слабкість? Що скоро прийде день, і я зрозумію, що означає справжнє безсилля? Тоді я не знала.

Безсоння мучило мене майже до світанку, а потім я провалилася в густу темряву без сновидінь.

Зате вранці на мене чекала величезна радість. Я якраз спускалася вниз, як вхідні двері відчинилися, і на порозі з’явилася Кіра. Осяйна й напрочуд вродлива. Впустила на підлогу дорожні сумки й розвела руки.

— Сумували?