Проблемна дитина

Кімната завалена якимось мотлохом і щедро припорошена пилом — мабуть, тут давно ніхто не з’являвся. Портал в інший світ — де не існує ганчірок і швабр.

Я гидливо скривилась і чхнула.

— Знаю, тут брудно, — винувато звів руками Пилип. — Але в інших кімнатах надто людно.

— Як же та, де лежить Лара?

— Там теж не можна… усамітнитися. — Він відвів погляд.

Мені не сподобався цей жест. Так зазвичай поводяться ті, кому є що приховувати. Але відступати пізно — вирішила вже. Лара не заслужила на таку смерть. Декілька атлі загинули, прикро буде, якщо плем’я втратить ще й захисницю.

Та і я вже не така дурна — знаю, як підстрахуватися.

У руці жерця небезпечно блиснув ніж. Символічно — ніж і я. Я і ніж. Хребтом прокотився холодок страху.

Пилип поклав клинок на підлогу, відставив стару тумбочку, що загороджувала прохід. Дістав із кишені шматок крейди та почав малювати ритуальне коло. Миттєво згадався червневий ліс, затягнуте хмарами небо й повний місяць, що проглядав крізь них. Я тоді була наївною та дурною. Чи не роблю я зараз помилку?

Діставши темну пляшечку, він простяг її мені:

— Випий!

— Що це? — насторожилася я.

— Ніаро. Відокремить твій кен від кена Тана. Ти ж не хочеш померти від виснаження?

Пляшечка неприємно холодила шкіру й посилювала сумніви, що оселилися в душі.

— Я зроблю невеликі надрізи на наших долонях і візьму трохи кена через кров, — пояснив Пилип.

Я похитала головою.

— Ні, — сказала твердо.

— Не зрозумів?

— Ні, — повторила я. — Спершу ти зробиш надрізи для іншого.

Я не вміла проводити ритуали. Зовсім. Але вже двічі присягалася глибинним кеном і нічого складного в цій присязі не бачила. Змішуєш кров, запитуєш, людина каже «клянуся» і справа зроблена. Чомусь зараз упевненості в цьому не було. Але я незворушно глянула на Пилипа — просто в очі. І зрозуміла — я на правильному шляху.

— Ти не довіряєш мені? — скривджено спитав він. — Ми ж атлі, не маємо права завдавати один одному шкоди.

— Поклянися, що не використаєш те, що візьмеш у мене, проти Влада. І ніколи більше не викличеш його на поєдинок. Щобільше, я хочу, щоб ти назавжди забув про свої претензії в атлі.

— Це все? — здавлено запитав Пилип.

— Цього буде досить.

Він беземоційно порізав свою долоню і, дивлячись мені в очі, сказав:

— Закликаю свій глибинний кен у свідки — я ніколи не посягну на пост вождя атлі й не використовую кен чаклуна, щоби повалити Влада Вермунда. Присягаюся.

Темна брова трохи підвелася, і я обережно простягла руку.

На цей раз було боляче, ніби Пилип хотів мене скривдити. Немов причаїв на мене образу й намагався її виплеснути. Начхати! Не для цього ми тут.

Наша кров змішалася, і мені у вени проник нудотно-солодкий, медовий кен. Не знаю, що Рита знайшла в ньому, у мене навіть на молекулярному рівні жила відкидала Пилипа. А може, уся річ у поганих асоціаціях.

Ніаро було гірке й залишило на горлі маслянистий слід. У голові одразу ж запаморочилося, жила напружилася і занила, змушуючи скривитися від болю. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім я відчула, як темна, в’язка субстанція потекла венами, які одразу здулися. Із живота до грудей піднявся жар, обпалюючи легені та стравохід. Долоні горіли. Ні, це не було схоже на момент перед ударом — ніколи раніше мені не було так боляче віддавати кен.

Наступний надріз я вже не відчула — майже поринула в забуття. Лише гаряче дихання в районі вуха та хрипкий шепіт:

— Потерпи трохи, дівчинко. Потерпи та… пробач…

Я сіпнулася вбік і провалилася.

Озеро в хельзі вкрите льодом. Застигло брижами, припорошилося жовтим листям і спить. Верби на березі схилили голі гілки до мерзлої води.

Повітря застигло й пахне зимою. Моя шкіра вкрита мурашками, тонкий одяг не захищає від вітру.

Я одна. Ні руда дівчина, ні незнайомець не прийшли, і від цього самотньо. Повертаю голову. Позаду — там, де в хельзі розташований променистий палац Вестара — куди дістає погляд, розкинулася мовчазна пустеля. Завмерла пісочними дюнами та причаїлася.

Навколо ні звуку. Навіть шелест піску потонув у дзвінкій, спустошливій тиші.

— Дурна провидиця, — лунає зовсім близько голос Тана. Слова ріжуть повітря, як гарячий ніж — масло. — Навіщо віддала мій подарунок?

Повертаю голову — чорні очі світяться співчуттям та жалем. І сам він анітрохи не змінився, навіть одяг той самий, що на поєдинку.

Я розтуляю губи, щоб відповісти, але тут же захлинаюся темрявою. Вона виходить із рота чорним димом, обнімає, сковує рухи. Я намагаюся відступити, відігнати її руками, але не можу поворухнутися. Ловлю губами повітря, але вдихаю ту саму темряву. Похитнувшись, падаю на пісок, а темрява згущується, стає непроглядною, й ось уже зовсім не видно ні Тана, ні гілок поснулих верб…

Різке світло било в очі, зліпило й завдавало болю. Хотілося знову поринути в рятівну, спокійну темряву та спати. Не прокидатися. Уві сні не потрібно переживати, уві сні немає болю та розчарувань. Можна зустрітися з тими, хто давно загинув чи навіть не існує.

Зі сну мене наполегливо виривали. Трясли за плече, хльостали по щоках, розбурхували скрипучим, неприємним голосом. Слів я не розрізняла, але розуміла за тоном — приємного мені не скажуть. То навіщо прокидатися?

Але голос, здавалося, мав інші плани. Мене ще раз струснули, і я розрізнила слова:

— Поліно, ти чуєш мене?

У відповідь я змогла лише промимрити.

— Що ти наробила?

— Спати хочу, — вперто відповіла я і спробувала відвести від себе чиюсь руку. Не вийшло.

— Що ти наробила? — наполегливо повторив той самий голос. Впізнання прийшло поступово, разом із тривогою.

Величезним зусиллям я змусила себе розліпити повіки, і перше, що побачила, було стурбоване обличчя Рити. Вона сиділа поруч зі мною, на підлозі, а неподалік підсихала пролита під час ритуалу кров.

— Де Макаров? — повторив голос, і я знехотя повернула голову. Влад дивився уважно, чіпко, й уникнути питання було неможливо. — Він казав, куди піде?

Я кілька разів моргнула, фокусуючи погляд, і хрипко запитала:

— Що сталося?

— Сталося те, що ти знову вчинила бездумно. Хоча чому я дивуюсь? Хіба що тому, що ти не зробила так раніше!

— Лара… — прошепотіла я. Усвідомлення вповзало в мозок повільно, пам’ять прояснялася, кидаючись уривками недавніх подій.

Ніж, присяга, чорний кен. Кинуте Пилипом «вибач».

У мене захолола спина, і я зустрілася очима з Владом.

— Лара жива?

— До чого тут Лара?! — роздратовано спитав він і різко підвівся. Повіяло холодом і безвихіддю. Я сіла й потерла зап’ястя, що свербіли, морщачись від вигляду запеченої на долонях крові.

— Пилип запевнив, що Лара виживе. Він обіцяв. Сказав, що знає ритуали…

— Щоб витягти Лару, йому не потрібен був весь кен!

— Як… весь? — Я розсіяно поморгала й подивилася на підлогу. Наче там зараз великими літерами мала проступити брехня жерця атлі. — Навіщо йому весь?

— Ну ось де взяти на тебе терпіння?

— Пилип завжди мріяв правити, Поліно, — тихо сказала Рита. На мене не дивилася, її погляд був спрямований на ритуальне коло.

— Я не дурна. Пилип присягнув, що не буде претендувати на пост вождя і зміщувати тебе, — звернулася я до Влада. — Упевнена, він не порушить присягу глибинним кеном.

— Тепер йому необов’язково зміщувати мене! — люто відповів Влад і знову відвернувся. Здавалося, ще секунда — і він просто вибухне. Я розуміла все менше. Єдине, що усвідомила точно: Пилип обдурив мене. Обвів навколо пальця, узяв весь кен Тана, але… навіщо?

— Коли чаклун прийшов вдруге, — тихо промовила Рита, — Пилип обмовився, що безглуздо, маючи таку силу, вимагати пост вождя атлі. Що Тан міг би… міг… — Вона замовкла.

— Міг би що? — Я підвелася на ноги й, недбало обтрушуючи, подивилася на Риту. У грудях гарячою грудкою виникло погане передчуття — майже усвідомлення незворотності.

— Міг би зібрати своє плем’я, — прошепотіла Рита й розплакалася. Прямо там, на підлозі, заляпаній нашою з Пилипом кров’ю.

У скронях гострим болем відгукнулося розуміння. Судомно згадуючи слова присяги, я нарешті зрозуміла, наскільки облажалася.

— Але як же… Лара? — запитала розгублено, до ладу ні до кого не звертаючись. На очі навернулися сльози образи. Пилип використав мене. Використав… А я дозволила йому. Знову.

— Яка, до біса, Лара?! — зло видихнув Влад і замовк. — Макарову потрібний був кен, і він його отримав.

— Він пішов? — здавлено запитала я.

Відповідь була очевидною, і питання я поставила суто машинально. Зрозуміла, що зробила дурість. Знову повірила чоловікові, який неодноразово брехав. Чорт би забрав мою довірливість і бажання всіх врятувати! Давно вже пора було зрозуміти — усіх не врятуєш.

— Пилип зрікся, — схлипнула Рита й затулила обличчя руками.

— Він залишив плем’я тоді, коли нам так потрібен жрець, — беземоційно закінчив Влад. — Сподіваюся, ти задоволена.

І вийшов, голосно грюкнувши дверима.

Мої ноги ніби приросли до підлоги, у голові зграями кружляли уривки думок. Вірити в зраду не хотілося, але як не вірити, коли вона така очевидна?

— Не плач, — машинально буркнула я Ріті та вийшла з кімнати. Притулившись спиною до стіни в коридорі, заплющила очі. Душили сльози — палкі, прикрі сльози розчарування. Дряпали горло, змушували стискатися кулаки.

Побачила б зараз Пилипа, убила б, їй-богу! Як можна спекулювати життям Лари з корисливою метою? Краще б я справді віддала кен Владу. А тепер…

Що тепер?

Безсилля вбивало, власна дурість народжувала злість. І знову прийшло усвідомлення: я все та ж маленька дівчинка, попри те, що вбила чаклуна. Можливо, мені просто пощастило, адже Тан був набагато розумнішим за мене. Але я настільки повірила у власну незламність, що прокололася з Пилипом. Він чудово знав, на які точки тиснути, щоб отримати бажане.

Тепер атлі втратили й жерця, і кен, який міг би допомогти у війні, і захисницю.

— Будь ти проклятий, Пилипе! — злісно видихнула я і вдарила кулаком у стіну.

— Полю. — Голова Гліба висунулася з-за рогу, він покликав мене жестом і знову зник.

Іти було важко — наслідки чи то ритуалу, чи то розчарування тиснули на плечі. У кімнаті, де лежала Лара, зібралося багато народу. Влад сидів на ліжку та тримав Ларису за руку. Вона стомлено і вимучено усміхалася, а потім перевела на мене погляд.

— Це ти мене врятувала? Дякую.

На мене дивилися багато пар очей, і я зніяковіла.

— Не варто, — відповіла я. — Як почуваєшся?

— Немов побувала на тому світі, — чесно зізналася Лара й позіхнула. — Спати хочу.

— Відпочинь, — лагідно сказав Влад і поклав її долоню на ковдру. — Ми не заважатимемо.

Атлі вийшли в коридор. Я розсіяно спостерігала, як Ірина віддає вказівки Риті та Олі, і думала про своє.

Чи так погано я вчинила? Звісно, я невірно сформулювала слова присяги, але я навіть подумати не могла, що Пилип зречеться. Чистокровний — у нього найсильніший зв’язок із племенем. Тим більше він хотів правити саме атлі й ніколи не заїкався про те, щоб створити власне плем’я. Риті обмовився, але ми з нею не близькі, то звідки я могла знати? Вміння все прораховувати — не моя сильна сторона, але я просто не пробачила б собі, якби могла допомогти Ларі й відмовилася би. Якби вона загинула.

Пилип не раз доводив, що йому не хочеться підкорятися Владу, то нехай котиться. Так, нам буде складно без жерця, але в нас є Олекс, зрештою. Не пропадемо.

Я впіймала злий погляд Влада. Він демонстративно відчужено пройшов повз і піднявся сходами.

Ні, я не дозволю вдати, що всі гріхи — мої. Адже саме за його правління Пилип став таким. Якщо вождь не розуміється зі своїми людьми, це проблема вождя. Бісить, коли намагаються навісити на мене не мої помилки.

До того ж давно настав час розв’язати питання з драугром. Зараз це особливо актуально, кена чаклуна більше нема. Я втомилася від недомовок, таємниць та змов. Хочу все знати. Прямо зараз.

Я відштовхнулася від стіни та рішуче попрямувала за Владом. Зараз, коли він злий, я маю шанс викликати його на відвертість. Потрібно лише вибрати правильну тактику. Залишатися спокійною.

На сходах я зіткнулася з Глібом. Він про щось говорив із Євою, але коли я наблизилася, широко усміхнувся і похитав головою.

— Ну, ти, подруго, дала! Хоч зрозуміла, що наробила?

— Дай подумати… Позбавила плем’я від жерця, який був готовий зрадити будь-якої миті? — саркастично відповіла я. — Шукаю Влада. Де його кімната?

— Може, час зупинитися? А то як би він тебе не прибив.

— Нічого, впораюся.

— Треті двері праворуч. — Він узяв мене за руку й награно-серйозно додав: — Успіхів.

— Пішов ти!

Відстань до кімнати Влада я подолала без вагань. Навіть думки вимкнула. Почну сумніватися — розмови не вийде.

Ми надто довго йшли до цього. Занадто довго грали в хованки. Я була готова висунути голову, навіть якщо в неї прилетить снаряд.

Війна не залишає місця таємницям та недомовкам. Це час скидати баласт. Залишати в минулому те, що більше не стане в пригоді. І вільно йти вперед.

Я із силою штовхнула двері спальні та зупинилася на порозі.

Простора. Камін у кутку, зв’язка дров поруч, темний килим на підлозі та величезне, завалене подушками різних кольорів та розмірів ліжко. Над нею висіло полотно, де чорними нитками було вишито захисні символи хижаків.

Усе тут у стилі мітакі — просякнуте первісністю та незнайомими традиціями.

Влад стояв біля вікна, склавши руки за спиною, і не рухався. Думав. Оцінював перспективи. Напевно, він чекав, що кен Тана дістанеться йому. Швидше за все, він справді був необхідний Владу. Шкода, що методи, які він вибирає, щоб захистити нас, зазвичай неприйнятні. Думаю, йому теж час зрозуміти це. Але все поступово. Спершу мій хід.

— Вибач. Я не хотіла підставляти тебе та атлі.

— Забирайся, Поліно. Не зараз.

— Ні, саме зараз! — Я зробила крок уперед і зачинила за собою двері. Як у клітку зі левом увійшла. Але не могла інакше. За свої вчинки треба відповідати, а не ховати голову в пісок. — Я прорахувалася. Сильно прорахувалась і розумію це.

— Що, ти думаєш, зміниться, якщо ти це скажеш? — не повертаючись, так само байдуже запитав Влад.

— Я лише намагалася врятувати Лару. Вона сильна захисниця та потрібна атлі.

— Ти — просто ти. Собі не зраджуєш. Не думав, що тебе так хвилює доля Лариси, але я радий, що вона жива. Племені потрібні сильні та вірні люди.

— Чи потрібний атлі жрець, готовий встромити ніж у спину і використати будь-яку можливість, щоб стати вождем? Жрець, якому начхати на плем’я?

— Макаров зараз хвилює мене найменше. Нехай котиться, якщо так хоче.

— А що тебе хвилює? Драугр?

Влад розвернувся і блиснув очима.

— Не смій…

— Що станеться, якщо все ж посмію? Він вистрибне з кущів і вип’є мене? Адже саме від драугра мене захищав кен чаклуна?

— Ти не розумієш, про що говориш. — Влад відвів погляд.

— Так поясни.

— Ні.

— Чому? Що тобі заважає? Глибинним кеном ти не присягався, я давно в курсі, що ти знаєш багато про драугра. Боїшся, що я все зіпсую, так обіцяю — я не псуватиму. Взагалі нічого не робитиму. Дозволю тобі вирішити все самому. Але хіба це чесно, що я досі не присвячена? Адже саме мене хоче вампір.

— А хіба ти біжиш доповідати мені про чергову нерозсудливість? — іронічно спитав Влад. — Згадай, скільки їх було, починаючи з мисливця? Ти не довіряєш мені, і я примирився, але хіба я можу тобі вірити? Ти безрозсудна, некерована, непередбачувана. Тож вибач, я не можу ризикувати всім, щоби потішити твоє самолюбство. Доведеться довіритися.

— А мені що накажеш робити? Захворіти на параною? — ображено поцікавилася я. — Якщо ти пам’ятаєш, у випадку з Таном…

— У випадку з Таном тобі пощастило, — перебив він. — Везіння може раптово закінчитися.

— Я не можу довіряти тобі. Не після всього, що ти зробив. Навіть щоб уберегти мене.

Влад посміхнувся, підійшов, і від його близькості мені стало ніяково. Невідворотно. Наче вже ні на що не можна вплинути, і він це знає. Знає і… змирився.

— Тоді що ти робиш в атлі, Поліно? — тихо спитав він, і спиною побігли непрохані мурашки, а за ними піднялося тепло, навіть жар. Він охопив потилицю і бився в голові шаленим пульсом.

Легені спалахнули вогнем, дихання збилося, а емоції Влада я, здавалося, відчувала шкірою. Безвихідь. Жаль. Бажання. І страх. Страх, який він ніколи нікому не показував і ніколи не покаже.

Страх помилитися.

— Ти в атлі, бо не можеш інакше. Зізнайся, ти давно пішла б, якби хотіла. Але ти не хочеш. Тож, або скликай нараду і пред’яви мені претензії офіційно, або змирися.

— Ти не думаєш, що в нас вийшло б… співпрацювати, якби я більше знала про те, як поводитися?

Влад іронічно підняв брову й незворушно заявив:

— Ти ніколи не поводишся, як треба. Особливо коли щось знаєш. — Він глибоко зітхнув і вдав, що страшенно втомився. — А тепер іди. Я досі хочу тебе прибити.

— Якщо мене вип’є драугр, це буде на твоїй совісті! — злобно прошипіла я, захлинаючись безсиллям, що піднялося з грудей.

Розвернулась і різко вийшла з кімнати, голосно грюкнувши дверима й не без задоволення помічаючи, як змінився вираз обличчя Влада.

Нічого, сама дізнаюся. Як там казав Мішель? Драугр — хижак? Якщо так, то, можливо, зараз він у цьому будинку. І більше нічого не заважає йому взяти мій кен.

Страх ринув у легені разом із повітрям. Я завмерла в коридорі, розуміючи, що насправді зовсім не захищена. Ніхто із нас не захищений. І лише Влад знає, що насправді відбувається.

Чи можу я вірити йому?

Чи маю я вибір?