Проблемна дитина

Мене розбудили голоси. Точніше, навіть шепіт — з-за дверей. Дивно, зазвичай я сплю, як убита, особливо останнім часом. А тут прокинулася.

Щось шаркнуло, пошкрябалося, і я почула одне слово:

— … покажу.

Голоси злилися, віддаляючись, і я вже не змогла нічого розібрати. А потім зовсім стихли, наче їх і не було.

Я сіла на ліжку. Вставати рішуче не хотілося. Впасти б і спати — десь до полудня, а то й довше. Як же все ж позначається на організмі втома від війни! Зараз, знаходячися вдома, я зрозуміла, як важко повертатися до нормального життя. Щобільше, навіть прокидатися важко!

Останнім часом я зовсім розклеїлася. Безсилля та апатія поглинали поступово, перетворюючи життя на сіру, нічим не примітну картину. Після того вечора в кабінеті я зовсім виснажилася. Марними надіями, які вранці змінювалися каяттям і тугою. Спогадами, котрі зовсім не хотіли йти — плавали в голові, як тріски від судна, що давно потонув. Відлуння колишніх можливостей, від яких залишилося лише крихти.

А ще була тривога, яка свербіла на тлі інших моїх емоцій.

Але потім втома вбила і її. Життя перетекло з квітня в травень, а для мене завмерло в одному дні — без числа та місяця. Похмурому, безрадісному дні.

«Потрібно щось робити, — сказала я собі й підвелася з ліжка. — Наприклад, з’ясувати, хто там шепочеться».

Я встала, прошамкала у ванну, відкрила кран і хлюпнула холодною водою в обличчя. Допомогло. Голова трохи проясніла, сонливість зменшилася. Я скорчила пику своєму відображенню і покинула кімнату.

У коридорі було пусто. І тихо. Неприродно тихо, що дало можливість підсвідомості нашіптувати заспокійливі думки, на кшталт «тобі здалося», «йди спати, опівнічнице». Я рішуче прогнала ці думки, підтягнула до пальців рукава піжами й обережно спустилася сходами.

Вітальня просочилася темрявою. Бузкове світло проникало крізь газові штори на вікнах і стелилося підлогою хитромудрими місячними доріжками. Шматок світлої плями нахабно вліз на диван і причаївся біля вишитої золотом подушки.

Будинок спав. Напевно, йому снилися сни, а може, він просто відпочивав від денної метушні.

Повернувши голову в бік коридорчика, я явно побачила світло, що ллялося з-за дверей кабінету. Згадався нещодавній шепіт, цікавість розгорілася з новою силою, і я, крадучись, попрямувала туди.

Спочатку з-за дверей чувся лише приглушений гомін, але з наближенням він оформлявся в слова — виразні та зрозумілі.

— Війна — не жарти, — тихо, але наполегливо говорив Влад. — І тепер мисливці стежать за кожним моїм кроком. Я просто не можу зараз, зрозумій.

— Та невже? — дзвінким голосом відповіла Кіра. — По-моєму, Альрік і сам не проти подивитися, хіба ні? А може, ти передумав?

— Не передумав! — різко відповів Влад. — Ти знаєш, це потрібно насамперед мені.

— Тоді зробимо це. Зрештою, у тебе є призначена. Для атлі нічого не зміниться.

— У нас ще є час…

— На що? — глузливо запитала Кіра. — Долюбити? Ти дійсно захопився?

— Не верзи дурниць! Я просто дотримуюсь плану.

— Наразі ти просиш мене від нього відступити…

Я застигла біля дверей, не наважуючись увійти. Їхня розмова була моторошною. І не в тому річ, що вони шепотілися вночі, за зачиненими дверима, у темряві, коли всі сплять. А в тому, що було сказано та як. Небезпечні слова зібралися в речення, повернулася давно похована тривога і відбилася гучним дзвоном у вухах. Наче я потрапила в іншу реальність, де всюди були розставлені криві дзеркала, накриті вуаллю. Мені раптом стало страшно, що вуаль впаде, і я побачу своє відображення.

— Не соромся, заходь, — сказала Кіра зовсім близько, і я здригнулася. Двері відчинилися ширше, і вона поманили мене пальцем. На ватних, неслухняних ногах я зробила крок усередину — на світло.

І зупинилася.

Влад напівсидів на краєчку столу, спираючись долонями на стільницю. Обличчя було незворушним, а погляд колючим.

— Підслуховувати негарно, Поліно, — холодно сказав він.

Двері ззаду зачинилися, я різко обернулася і натрапила на іронічний погляд дочки.

Звідкись здалеку почула свій, але водночас чужий голос:

— Ви чому не спите?

— Ти ж усе чула, то навіщо питання? — спокійно відповіла Кіра.

— Чула… що?

Вона мовчала. Дивилася просто у вічі, і в мене в роті з’явився неприємний металевий присмак страху. Скроні стиснуло, дихання збилося, перед очима попливли багряні кола.

— Що відбувається? Кіро… донечко?

— Кіра не твоя дочка, Поліно, — сказав Влад.

Серце стукнуло і, здавалося, зупинилося. Величезна дірка зʼявилася прямо в грудях, і в ній свистів вітер.

Але розум усе ще відмовлявся вірити. Розуміти.

— Як не моя? А… чия? — Я повернула голову й зустрілася з незворушним поглядом вождя атлі. Потім знову перевела очі на Кіру. — Хто ж вона тоді?

— Ти знаєш, — посміхнулася вона. — Зрозуміла ще біля дверей, адже так?

— Ти… драугр! — видихнула я зі свистом, відступила на крок і, здається, щось зачепила. Перевіряти не стала — вирячилася на Кіру, подумки молячись, щоб вона зараз округлила очі, подивилася на мене здивовано і все заперечувала.

Вона не заперечувала. Тільки посміхалася — неприродно, цинічно. Я все більше плуталася в липкій, неприємній павутині жаху.

— Як же так?..

Згадався момент, коли я побачила її вперше після війни. Гарячі обійми, тонкий аромат парфумів, шовк волосся, що ковзнуло по моїй щоці. І слова: «Я так сумувала!». Вона сказала це. Перша. А я не могла отямитися від радості — бачити її, торкатися, обіймати.

Потім були довгі розмови в темряві під ковдрою, обійми. Я заснула, тримаючи її долоню у своїй. Уперше за останній рік заснула щасливою.

І тепер вона каже… вона…

Світ закрутився, ноги підкосилися, до горла підкотилася нудота.

Ні, не можна втрачати свідомість! Не можна — поряд із нею. Як же так… як усе сталося… чому?

Я розгубилася. По-справжньому. Сильно. Розуміла, що в пастці у власному будинку. Усі сплять, поряд чудовисько, і Влад знає. Знав завжди. А я… що тепер?

Я перевела на нього погляд, шукаючи підтримки, намагаючись розглянути на його обличчі відлуння впевненості, щоб узяти трохи собі. Обличчя Влада було чужим і холодним. Так він зазвичай дивився на ворогів — не найсильніших, швидше за дрібних і нецікавих. І так, саме такий погляд я бачила літнього дня, коли прийшла до нього по допомогу. Так він дивився на ту ясновидицю, яку виманив із дому, щоб я поповнила сили. На їжу.

Зараз Влад Вермунд дивився на мене, як на річ.

— Я так сподівалася обійтися без драм, — розчаровано зітхнула Кіра.

— Це ж Поліна, — заперечив Влад, не зводячи з мене пронизливого погляду. — З нею без драм ніяк.

Я відступила ще на крок, майже влипнувши в стіну. Проковтнула й шумно видихнула. Думки остаточно сплуталися, змішалися і завмерли в голові холодним желе.

— Не треба нервувати. Я не скривджу тебе сьогодні, — ласкаво сказала Кіра.

— Не скривдиш? Не розумію… — Я знову подивилася на Влада, тепер уже вимогливо. — Де наша дочка?

Влад опустив очі, а Кіра відповіла:

— На рахунок дитини ти помиляєшся. Твоєї дитини ніколи не було. Ти виносила мене й народила, щоби вилікувати. Я не твоя кревна дочка й ніколи нею не була. Ні тоді, першого разу, ні зараз.

— Першого разу?

— Та дитина, яка не народилася в тебе тоді.

— Ти?! — Я приголомшено дивилася на неї.

Кіра кивнула.

Пальці потяглися до скронь — там билося, стукало усвідомлення всього, що сталося зі мною за ці роки.

— Що ж ти… Владе, що ж ти наробив? Я жила для неї, вмирала… А ти…

Слова застигали на видиху — жорстокі, цинічні.

— Тільки давай без істерик, — стомлено попросив він. — Ти доросла дівчинка, маєш розуміти.

— Тан знав! — Несподіваний здогад обпалив потилицю, змусив заніміти кінцівки. — Він намагався попередити мене після поєдинку. А я вбила його… Він казав: виграю, житимеш. Він намагався мені допомогти…

— Тан був романтиком, — замріяно посміхнулася Кіра. — Ти сподобалася йому. Він навіть пропонував знайти іншого донора. Наче це так просто! Я живу вічність, і не зустрічала жодного сольвейга. У моєму становищі не розкидаються можливостями.

— У твоєму становищі? — Я розуміла все менше, але бажання знати відповіді було непереборним. Звичайно ж — таємниця зараз коштувала набагато більше, ніж життя. Моє життя, схоже, не коштувало нічого.

— Кіра хвора, — відповів за неї Влад. Від його голосу — спокійного, врівноваженого — у грудях сколихнулося тепло.

— Не всі хижаки однаково корисні, — з гіркотою промовила Кіра, і здалося, на її обличчі майнула прикрість. — Дехто може пошкодити жилу драугра.

— Можу знайти його для тебе, — запропонував Влад. — Він не має залишатися безкарним.

— Не варто, — відмахнулася Кіра. — Ти з ним не впораєшся, і я знову втрачу адепта. Одного вже втратила. — Вона пильно подивилася мені в очі. — З твоєї вини.

— Адепта? — розгублено запитала я.

— Кіра говорить про чаклуна.

— Це складно для тебе, — сказала вона і знову відвернулася. — Іди спати, Поліно. І пам’ятай, нікому ні слова. Ти ж не хочеш, щоби постраждали твої рідні?

— Ти… відпускаєш мене? — здивувалася я.

Голова відмовлялася думати, охопило дивне заціпеніння, навіть ворушитися було важко.

— А ти вважала, я накинуся на тебе прямо тут, у кабінеті? — посміхнулася вона, але потім знову стала серйозною. — Ще не час. Відпочивай, набирайся сил. Поговоримо завтра.

— Я проведу Поліну нагору, — зголосився Влад, узяв розгублену мене під лікоть і повів до виходу.

Ми подолали вітальню та сходи в повному мовчанні. Влад завів мене до кімнати й зачинив за собою двері. Я чекала, що він щось скаже, але він мовчав. Лише дивився на мене вичікувально.

— На що вона хвора? — запитала я перше, що спало на думку.

— У Кіри пошкоджена жила, — спокійно відповів Влад. — Твій кен вилікує її, і вона видужає.

— Навіщо? — Я опустила очі, відчуваючи підступні сльози. — Навіщо ти так зі мною?

— Вона — драугр, Поліно. Сильна. Може зашкодити. Але може й допомогти. Наприклад, зміцнитися у світі мисливців, де становище хижаків зараз дуже хитке. Ти знаєш мене давно. Я казав, щоби ти нікому не вірила, попереджав.

— І коли ми… ти… Коли торкався до мене, думав про неї? Про те, що пообіцяв тобі драугр? — Горло стиснуло болісним спазмом, у грудях кольнуло, і я опустилася на ліжко.

— Ти мені подобаєшся, — безпристрасно відповів він. — Але ти ніколи не даси мені того, що вона дасть.

Мені здалося, його голос пом’якшав.

Жаліє мене? До біса!

— Боже, я ж щойно… У мене немає дитини. Ніколи не було. Ніколи…

— Ти нещасна, Поліно. Сольвейги ніколи не бувають щасливими. — Влад присів поруч і подивився прямо перед собою. — Відпусти. Минуле, сьогодення. Усе. Не варто боротись. Збережи життя тим, кого любиш, — це буде справедливо. Глібу, Ріті, Ірі — я ж бачу, як ти прив’язалася до неї.

— Іра знає? — Я підвелася, блиснула на нього підозрілим поглядом. Влад усміхнувся. Сумно.

Чорт, як йому личить усмішка. Йому все личить. Ідеально вродливий та ідеально підступний. Хоч роман пиши!

— Звичайно ж, ні. Скажеш їй — вона помре. Кожен, хто дізнається від тебе, помре.

— Вони ж твоє плем’я. Родина. Як ти можеш? Хоча… кого я питаю.

Руки опустилися, і я стомлено склала їх на колінах.

— Я цинічне чудовисько, — погодився він. — Покінчімо з подібними питаннями.

— Я думала, ти боронив мене. Ти завжди захищаєш тих, кого любиш.

— Маєш рацію. Завжди.

В очі не дивився, і від цього було ще гірше. Він підвівся, підійшов до дверей, але чомусь зупинився. Чому?

Дивно, що я хочу знати…

— Ти ж… вбиваєш мене, — сказала я швидше не йому, а собі. Щоб зрозуміти. Щоби повірити. Прозвучало дико та нереалістично.

Як же хочеться прокинутися зараз!

— Так і є, — відповів Влад, не повертаючи голови.

— Коли?

— В червні.

— У мене сплеск, зрозуміло. — Я зітхнула. Біль у грудях став нестерпним. — Забирайся.

Влад сповільнився ще кілька секунд, потім вийшов і зачинив двері.

Потрібно подумати. До червня ще є час. Я знайду вихід, придумаю, як урятуватися. Як уникнути долі бути випитою драугром.

Кірою…

А навіщо? Чи є сенс? Влад має рацію — я нещасна. Не кохана. А тепер дізналася, що й дитини в мене немає. І я більше ніколи не буду колишньою. Якщо виживу.

Так чи варте воно того?

Сльози покотилися самі. Цього разу біль не виходив сльозами — він множився ними. Я була однією суцільною грудкою болю. Болі від зради, від кохання, яке виявилося раптом їжачком, що поколов мене зсередини, перетворивши нутрощі на суцільну кашу з болю.

Я плакала, розуміючи, що зламалася тут, у власному будинку, серед рідних та друзів, які навіть не дізнаються про небезпеку.

А потім я розлютилася. Злість наринула, від неї зашуміло у вухах і заболіла голова.

Бісів кен сольвейга! І пощастило ж мене народитися саме такою.

Втім, що це я? Моя сила, мій кен. Яка діло до нього їншим? Кірі? Владу? Моє ж. Моє!

І де цей пророк зі сну, коли мені так потрібен? І не сниться останнім часом зовсім. Тепер я знаю, що в нього запитати. Як вижити й не поховати друзів? Піти з племені разом із Глібом? Думаю, він буде не проти. Хоча… Тепер він має Катю. І надію на щастя.

Чорт, яке може бути щастя з таким вождем? У племені, де легко зраджують, де так і чекають, щоби встромити ніж у спину?

Я маю час до червня. Вирішу, що робити. Мама говорила, із проблемою треба переспати.

Я зачинила двері на клямку й лягла на ліжко. Підібгала коліна, схрестила пальці на руках і заплющила очі.

— Приснися мені! — прошепотіла з люттю. — Ти ж сольвейг, я знаю. Будь ласка, приснись.

Знаю, безглуздо, але ж треба із чогось починати. Крім того, що я сольвейг, я ще і провидиця. Мій дар рятує життя, чому б йому не врятувати моє власне? Жалюгідне, нікчемне, на думку деяких, але лише мені вирішувати, що з ним робити.

Заснула я швидко, навіть не помітила, як. Напевно, усе ж є в мене дар, або просто дуже хотілося потрапити в хельзу — ту саму, де на мене чекав добрий сольвейг і де танцювала руда. Тепер зрозуміло, чого вони боялися. І тим більше хотілося знову побачити їх, засипати питаннями, а ще краще телепортуватися з їхньою допомогою в безпечне місце, де можна не боятися за власне життя і життя друзів. В інший світ, наприклад. І Гліба забрати.

У хельзу я так і не потрапила…

У просторій кімнаті з меблів лише ліжко. Широке й біле — починаючи від узголів’я і закінчуючи простирадлами. Сонце яскраво освітлює приміщення крізь величезне віконце. Звідкись долинає приємна мелодія — «Музика ангелів». Ніколи не слухала класиків, але цю композицію Моцарта знаю.

Я встаю, ступні торкаються відполірованого паркету, прогрітого сонячним промінням. Приємне відчуття, і я, не роздумуючи, йду на музику.

Коридор за дверима широкий та світлий. Світло береться з нізвідки і сплітається візерунками на підлозі. Коридор приводить мене до величезної танцювальної зали, оточеної по периметру дзеркалами. З високої стелі на мене дивиться величезних розмірів люстра, відблискуючи від кожної кришталевої грані маленькими сонячними кроликами. Вони задерикувато бігають стінами, ганяються один за одним у марній спробі зловити. Виглядає красиво, і я мимоволі всміхаюся.

Музичний програвач стоїть на широкому підвіконні. Старовинний, як у занедбаному гаражі діда. Окрім програвача в залі знаходиться лише крісло-гойдалка. Воно повернуте до мене спинкою, а в ньому нерухомо сидить людина. Спить?

Миготить думка: а раптом це той чоловік із хельзи?

Швидко біжу до нього, не приховуючи радості, майже досягаю і голосно говорю:

— У мене вийшло! Я ж шукала… тебе…

І різко зупиняюся перед сплячою людиною, одягненою в біле. Здається, тут усе біле, але на ньому воно виглядає безглуздо. Інстинктивно відступаю на крок, а чоловік у кріслі розплющує очі. Чорні, наче безодня. І посміхається.

— У тебе завжди все виходить, пророчице, — каже він.

— Тан! — видихаю. На мить охоплює жах, який відразу змінюється полегшенням. Тан — той, хто намагався мене врятувати. Але чи намагатиметься тепер після того, як я вбила його?

— Я чекав на тебе. Думав, прийдеш раніше.

— Що це за місце? — Я здивовано озираюсь. Не в’яжеться в мене Чорнокнижник із танцювальним залом та Моцартом, ну ніяк. А білий одяг — то взагалі виклик якийсь. Кому?

— Свідомість іноді жартує з нами, — ширше посміхається він і встає. Його рука тепла й шорстка, а дотик відторгнення не викликає, і ми йдемо геть із зали — в інші двері.

Виходимо в теплий сад. Повітря пахне яблуками та медом, навколо дзижчать бджоли, недалеко я розрізняю чіткі контури яскраво-зелених вуликів. Вони губляться в траві, гармонійно вписуючись у нереально прекрасний світ.

Де ми?

Я не питаю. Йду за Таном, поступово розслабляюся. Проблеми відступають на другий план, перетікають в інше, небезпечне та жорстоке життя, а сюди не проникне зло. Я просто це знаю.

— Я і не думав, що можу створити таке, — каже Тан. — Але дуже хотілося спробувати.

— Цей світ зробив ти? — Підіймаю на чаклуна здивований погляд. Тут він не чаклун навіть — просто людина в білому одязі. І мені так добре через те, що не треба більше його ненавидіти.

— Такі іноді створюють душі, що заблукали. На кшталт мене. Їх називають світами спокути.

— Хотіла б я потрапити в такий після смерті, — впевнено кажу і зриваю величезну білу ромашку.

— Я б не бажав тобі потрапити в такий, — хмуриться Тан, але відразу підморгує. — Ти іншого поля ягідка. Дивна, суперечлива, але тобі дорога не сюди.

— А куди? — Горло здавлює спазмом, повертається недавній переляк та проблема, яку я не знаю, як вирішити. — Що мені робити, Тане?

— По-перше, — повчально каже він, — не варто було розбазарювати мій кен.

Я зніяковіло дивлюся в землю, а він торкається мого плеча.

— Та все одно б у тебе його забрали. Ти ж атлі — на тебе діє вплив вождя. Він наказав — ти віддала. — Він мовчить кілька секунд, і я мовчу. До болю в горлі хочеться заплакати, але я наказую собі бути сильною. Не здаватися. Тан знає багато, у рази більше, ніж ненадійний сольвейг зі сну. Тан жив із Кірою, був її адептом і знайшов для неї донора. Мене.

— Я маю шанси? — запитую здавлено, ловлю його пильний погляд і голосно видихаю.

— Звичайно, маєш!

Очікування розтягується, а він дивиться на мене, і здається, я просто згорю від нетерпіння.

— По-перше, ти можеш знайти іншого сольвейга — собі на заміну, — спокійно каже Тан і продовжує шлях.

— Якийсь сумнівний вихід, — хмурюся я. — Я не знаю, де їх шукати — це раз. Друге — чим я тоді буду кращою за тебе? Чи Влада? Не ображайся, але підставляти іншу людину під удар якось негуманно.

— Ага, гуманніше померти.

— «По-друге» є? Чи лише «по-перше»? — Я відвертаюсь. На Тана не дивлюсь. Небо хмуриться разом зі мною, стає холодним і незатишним.

— Дивись, що ти наробила! — хитає головою Тан, заплющує очі та завмирає. Через секунду хмари розсіюються, і сонячні промені знову чіпляються за мої оголені плечі. — Сильна, як Первозданний, ще і скаржиться!

— Не була б сильною, твоя дівчина не хотіла б мене з’їсти.

— Скільки минуло? — серйозно питає він і сідає на траву під розлогим дубом. Йому личить білий. Здається, Тан навіть помолодшав… Чи це дається взнаки відсутність бажання мстити? — З поєдинку?

— Півтора року.

— Ти надто довго протрималася. Дивно.

— Була війна.

— Війна? — Тан жваво дивиться — явно зацікавився.

— З мисливцями, — уточнюю. Сідаю поряд. Внизу приємно пахне травою та сухим листям. — Первозданні загинули, тепер усім керує Альрік, а мисливці змушують хижаків платити данину й не дозволяють харчуватися.

— Маячня! — лається він. — Ця влада не існуватиме довго, згадаєш мої слова. Мисливці не знають, що робити з хижаками. Тільки й уміють, що вбивати. Ця влада впаде дуже скоро.

— Боюся, я не доживу.

— Є варіант знайти того, хто пошкодив жилу Герді.

— Кому?

— Гертруді. Так її звуть.

— Ааа…

Вона має інше ім’я. Давно. Дивно якось це усвідомлювати. Звісно, ​​вона — древня істота, а не моя дочка. Не моя. Ніколи не була моєю…

— Хто він?

— Я бачив його всього раз, імені не знаю — Герда не дуже відверта щодо нього. Вона хотіла його собі в адепти. Виявилося, що він був проти. Жінки такі марнославні! Думають, що якщо вродливі та сильні, їм усе дозволено. — Тан сумно посміхнувся, покрутив у руці торішній жолудь і відразу впустив його в траву. — Йому б ти сподобалася.

— Через те, що я — сольвейг?

— Через те, що ти — провидиця. Знайди його, і він допоможе. Я зустрічав його влітку дві тисячі шостого в Будапешті. Він гостював у племені наті — вони місцеві. Саме тоді він пошкодив жилу Герді.

— Добре, — видихаю повітря з легень і заплющую очі. Втомилася. Навіть тут, уві сні відчувається туга. Немов я принесла її із собою. — Дякую.

— Ти мусила померти під час пологів. Негуманно було залишати тебе мучитися.

— Ти чудово вмієш заспокоїти! — хмурюсь я і встаю. Думками я вже в Будапешті. Спочатку вижити, потім — страждати.

Охоплює дивна байдужість, а світ Тана вже не здається таким привітним.

— Коли я знайшов тебе, ти була нещасна. З того часу нічого не змінилося, — повчально промовляє чаклун і теж підводиться. — Потрібно щось міняти, як вважаєш?

— Ага, піду порадію, що коханий чоловік і дочка хочуть моєї смерті. Саме час для щастя.

— Ти нещасна, бо не дозволяєш себе щастя. Думаєш, ти недостойна? — Тепла долоня ковзає по плечу, і воно покривається мурашками — повернувся внутрішній мороз, від якого німіють нутрощі. — А ти ж більше за мене хочеш жити.

— Навіщо допомагаєш? — запитую, недбало скидаючи його руку. Від дотиків некомфортно й хочеться втекти. Сховатись. — Ти ж любив її. Хотів, щоб вона вилікувалась.

— Герда загралася. Я пропонував їй іншого сольвейга, чесно шукав, але вона вирішила, що воно того не варте. А ти ж заради неї стільки зробила. Виклалася, щоб її витягти. — Він мовчить секунду, а потім мстиво посміхається. — А ще мене бісить Влад.

Раптом він стає серйозним, наближає своє обличчя до мого, але більше не торкається.

— Обіцяй, що знайдеш його.

— Обіцяю!

У чарівних чорних очах Тана я потонула, втратила опору під ногами. Впала в крижану воду. Рухи скувало, але рухатись і не хотілося. Я тонула й засинала, засинала та тонула. Поки, нарешті, не досягла дна.

Там стояла Кіра з указкою в руці, одягнена в яскраво-блакитну сукню з високим коміром. Влад сидів біля її ніг на піску і складав із крижинок слово «вічність».

Прокинулася я зовсім розбитою і тут же натрапила на пильний погляд «дочки».

— Прийшла підкріпитися? — уїдливо запитала я, сіла на ліжку і про всяк випадок відсунулася.

— Кажу ж, не скривджу, — посміхнулася Кіра.

— Як увійшла? Я ж двері зачинила.

— Пропоную тобі заспокоїтись. Не змушуй мене застосовувати силу — я цього не хочу. Хіба Влад не поговорив із тобою вчора? Не переконав бути хорошою дівчинкою?

— Ти про погрози тим, кого я люблю? Так, Влад пояснив мені умови.

— Ніхто не постраждає — ні я, ні Влад цього не хочемо. Я прив’язалася до атлі, прекрасні люди. Є перспективні воїни. Сильні. Мені подобаються сильні воїни. Якщо ти нічого їм не скажеш і не проситимеш допомоги, вони житимуть.

— Тільки я не житиму, — насупилась я. Говорити з нею не хотілося, але Кіра нікуди не поспішала — дивилася на мене пильно й холодно. На що чекає? Що я поклянусь смиренно чекати смерті? Допоможу їй добровільно? — Чому я ще жива? Ми стільки разів ночували разом — узяла б мій кен і одужала. Чого ти чекала?

— Якщо я просто візьму твій кен, то не вилікуюсь. Є певний ритуал, Влад навчився цього в Альріка. Чи, гадаєш, чому я так довго чекала? Якби Тан не прийшов до вас вимагати свого, усе закінчилося б набагато раніше. Я була б здорова. Ці чоловічі змагання! — Вона закотила очі. — У результаті один мій адепт на якийсь час загубився, а другий зовсім нічого не знав про ритуал. Але Влад заповзятливий, як ти встигла помітити. Та й Альріку сподобався. Далі поєдинок ще цей… Кен Тана блокував ритуал. А після війна… Влад просив почекати, призначена пророчиця на війні мало допомогла б. — Кіра — або, як її назвав Тан, Герда — зітхнула й підвела голову до стелі. — Але все, я не маю наміру більше чекати. Ти вилікуєш мене, маленький сольвейгу. Нарешті. Я знов хочу відчувати. Діяти. Жити. Набридла скутість!

— А я… — хрипко сказала я. — Я, на твою думку, жити не хочу?

Вона сіпнулася і розкрила темні, майже чорні очі. Дідько, ну чому я ніколи не надавала значення тому, що ми не схожі? Що це було? Дурість? Мабуть, кохання завжди робить нас дурними. Мене так точно.

— А як ти виправдовувала Влада, коли він харчувався? Що казала собі? Чи, думаєш, життя випитого ясновидця краще за смерть? Ти й уявити не можеш, що з ними відбувається. Я пила — проникала в їхні душі. Вони губляться. Знаєш, що означає — загубитися у власному розумі? Ніколи більше не вийти на світ? І залишитися там, звідки тебе ніколи не витягнуть кохані? У темряві. На самоті. У жаху.

Вона встала й заломила руки. Відвернулася. Говорила люто й голосно — здавалося, слова завдавали їй болю. Але вона однаково говорила та говорила, а я заворожено слухала, наче загіпнозована. Не могла відірвати від неї погляду, ловила кожне слово.

— Все наше життя — природний відбір. Тут немає почуттів, моралі — лише інстинкти. І головний із них — інстинкт виживання. Тобі не місце в цьому світі, ти просто не пристосована. Бігаєш, рятуєш усіх. Це так… бісить! — Вона із шумом видихнула. Блиснула на мене очима. — Влад занадто багато тобі дозволяв. Беріг тебе. Ти б давно загинула з таким характером…

— Забирайся, — тихо перебила я.

— Що?! — Її очі округлилися, і я зрозуміла, що тепер мене бісить вона. Її ця мініатюрність, вишуканість, зачіска, вираз обличчя — усе. Нині переді мною стояла не Кіра. Не дочка, яку я так любила й чекала. Тепер переді мною була Гертруда — стародавній драугр, хитрий і віроломний. І я зовсім не хотіла її слухати. У мене є цікавіші справи. Наприклад, завантажити путівник Будапешту.

Напевно, вона не чекала від мене такої реакції, бо кілька секунд стояла в ступорі, а потім похитала головою і сказала:

— Забирайся, — повторила я спокійно й погляд її витримала. Виставила вперед долоні та схилила голову набік. — Я можу вдарити — ти сама бачила.

Вона засміялася.

— Дурненька! Ти ж мене тільки підживиш. Бушуватимеш, Влад тебе заспокоїть. А інакше доведеться мені. Повір, тобі не сподобається. Просто пам’ятай, що не треба робити дурниць.

І вийшла.

— Пішла ти! — прошепотіла я, але вона мене не почула.

Я схопила мобільний і залізла до телефонної книги. Було двоє людей, яким я могла розповісти про історію з драугром. Але один із них навряд чи чимось допоможе, а другий… чи можу я йому вірити? Втім, чи маю я вибір?

— Треба поговорити, — сказала я і скосила очі на двері, ніби Кіра могла стояти за ними зі склянкою, а я при цьому — її помітити.

За годину я була вже готова. Вмилася, причесалася, навіть макіяж нанесла. Непомітно. Не можна давати Кірі з Владом привід для підозр. Грати депресію не доведеться — у грудях нестерпно нило, але я змусила себе заспокоїтися. Коли рухаюся, дію, то відволікаюсь.

У будинку атлі тривало життя. Хижаки ходили, спілкувалися, були зайняті побутовими проблемами. Деякі вже поїхали на роботу, ті, хто залишився в будинку, налагоджували затишок.

А я наче застигла серед цієї картини повсякденної гармонії. Відмерлий шматочок.

Я не шкодувала. Розберуся з Кірою… Гердою і ніколи сюди не повернуся.

Ніколи…

Гліб сидів на дивані у вітальні. Катя — незмінно поряд. Здавалося, вона завжди поруч із ним. Мабуть, його теж доведеться кинути. Гліб сам за себе вирішить. Хижаку важко без сім’ї. Навіть без такої, як у нас — неправильної, збоченої, гнилої.

Як змінюються погляди! Одного разу розумієш, наскільки сильно помилялася в минулому. Почуваєшся ідіоткою.

Я непомітно вислизнула з дому. Зупинилася на ґанку. Видихнула. Ні, не можна так йти. Влад ще подумає, що я втекла, пошуки організує. І знайде. Мені потрібно виграти час, а для цього доведеться грати.

— Гей, ти чого тут стоїш така змарніла?

Я здригнулася, обернулася. Гліб хмурився, дивився вичікувально. Так, погана з мене актриса…

— Усю ніч мучили кошмари, — збрехала я. — Влада не бачив?

— Збирався в місто начебто. Бачив його з Кирою на кухні. — Він схилився до мене і тривожно спитав: — Знову біда?

— Біда? — перелякано перепитала я. Паніка поповзла потилицею, що, здавалося, навіть волосся заворушилося.

— Видіння було, питаю? Щось ти зовсім зблідла.

Я шумно видихнула.

— А… ні… Тобто не думаю. Але Владу все ж скажу. Нехай сам вирішує, що із цим робити.

Він помовчав кілька секунд, дивився на мене, не моргаючи, а потім пробурмотів:

— Не подобається мені твій вигляд. Ти сказала б, якби щось трапилося?

— Ти будеш першим, хто про це дізнається., — знов збрехала я.

Брехати йому — людині, яка була найближчою для мене, було нестерпно. Але сказати означало наразити на його небезпеку. Він усе дізнається сам. Потім.

Вхідні двері відчинилися, і до нас вийшов Влад. Слизнув по мені крижаним поглядом і кивнув Глібу.

— Ось ви де!

У грудях жаром піднялася образа, стиснула легені, опустилася вниз — до жили, розбурхуючи кен. Долоні тут же засвербіли, але я змусила себе придушити злість. Вдарити, звичайно, було б приємно, але тоді Кіра точно вб’є Гліба. Вип’є насухо.

— Ходімо зі мною, — сухо кинув Влад і зайшов назад до хати.

— Що це з ним? — пробурмотів Гліб, глянув на мене підозріло. Потім вираз його обличчя змінився іронічним. — Посварилися, зрозуміло. Ішла б ти за нього вже й не парилася! Дивитися на вас боляче.

Від цих слів мені стало зовсім погано. Очі сповнилися сльозами — мимоволі. Гліб рвучко обійняв мене, притиснув до себе.

— Вибач. Не хотів засмучувати. Не можу дивитися, як мучишся.

— Це ненадовго, — прошепотіла я, ковтаючи солоні сльози.

Ну ось, даремно фарбувалася. Мені це взагалі протипоказано. Або потрібно запастися водостійкою косметикою.

Втім, плакати до моїх планів не входило. Потрібно було до Житомира, а для цього необхідно обдурити Влада. Обманювати його я не особливо вміла, але вчитися ніколи не пізно, особливо коли на коні власне життя. Прикинутися нещасною складно не буде — навіть грати не доведеться. Скажу, що поїду до міста по речі. Адже багато чого залишилося в моїй квартирі. Або що провідаю Віку. Смертникам в останніх бажаннях не відмовляють.

Влад чекав на мене у вітальні. Там же, біля вікна, стояла Кіра і мстиво посміхалася. Напевно, добре, що вона так поводиться. Інакше мені було б гірше. Думати про неї, як про дочку, було нестерпно.

Влад знаком звелів мені йти за ним нагору і, не озираючись, піднявся сходами.

Переживеш. Ти все це переживеш, Поліно. Просто потерпи.

Кроки потопали в м’якому ворсі килима, і здавалося, що я реально йду на страту. Точніше, на її репетицію. Зараз піднімуся, а там — гільйотина та кат, весь у червоному, жилавий і похмурий мужик. А над нами небо — синє-синє, і хмари…

Над нами була стеля. А довкола — стіни. Його кімната. Бордовий. Ніколи не любила цього кольору.

Влад зачинив за нами двері, наче клітку. Серце на мить зупинилося, а потім помчало галопом. Він знову став непередбачуваним та небезпечним. Далеким, холодним, жахливим лиходієм — кошмаром мого життя. Адже так і є. Я ні крапельки не подорослішала, і поряд із ним усе ще пасую, попри суперсилу.

— Ляж і підніми футболку, — сухо звелів він.

— Навіщо? — здивувалася я, із жахом розуміючи, що голос тремтить.

— Треба, раз кажу.

— Не хочу… — Я відступила на крок, на плечі навалився жах, важкий, непіднімний. Я почувалася безпорадною, маленькою, беззахисною.

— Не змушуй мене робити це силою.

Я замотала головою і злякано зиркнула на ліжко.

— Не хочу, — повторила вперто.

— Поліна… — Він ступив до мене, руки зімкнулися на плечах. Я сіпнулася вбік, але пізно…

Свідомість заволокло серпанком, думки сплуталися, а потім зовсім зникли. Я загубилася — у просторі, часі, бажаннях. Була лише його воля, його голос, його дотик.

Краєм свідомості я зазначила, що лежу на ліжку, наді мною височать стійки з балдахіном, він нависає, п’янить, дурманить розум.

Руки Влада — гарячі, вимогливі — торкаються живота. Там, де знаходиться жила. І моє тіло відповідає на дотик. Воно плавиться, горить, пульсує. І я горю — запалююсь уся, від верхівки до п’ят. Мені добре. Радісно. Тепло.

Я п’яна.

Секунда — і нутрощі вибухають болем. Відчуття, ніби вдарили в сонячне сплетіння.

Я ловила губами повітря, марно намагаючись вдихнути. А за мить усе схлинуло. Серце знову забилося, дихання відновилося, а жила перестала боліти. Влад зітхнув, поправив мою футболку та встав.

— Ну от і все.

— Що… це… було?.. — ривками видихнула я, підхопилася і влипла в стіну.

— Ти ж не сидітимеш без діла, — спокійно відповів Влад. — Хочу захистити тебе та інших від зайвих проблем.

— У мене й так повно проблем! Що ти зробив?

— Використав своє право на печатку.

— Що?!

На мить я втратила змогу говорити. Земля пішла з-під ніг, і я мимоволі схопилася за стійку. Світ хитнувся, картинка з’їхала, а потім знову сфокусувалася — на безпристрасному обличчі та зелених очах.

— А чого ти чекала? — Влад склав руки на грудях і схилив голову набік. — Ти божевільна. Зречешся, втечеш або ще гірше — почнеш буянити. Коли я говорив, що ти маєш сидіти смирно, це означало смирно у всіх сенсах. Повір, якщо тебе заспокоїть Кіра, буде ще гірше. А головне — болючіше. Тобі воно треба?

— Я хочу жити!

— Знаю. Проблема в тому, що я також хочу, Поліно.

— Я не вбиваю тебе!

— Ну досить. Ти можеш робити, що побажаєш весь місяць, тільки лишайся в місті. І нікому жодного слова. Кіра не жартувала щодо твоїх близьких, і я її зупиняти не стану. Занадто багато стоїть на кону.

— Не роби цього, — прошепотіла я. — Не вірю, що ти зможеш… Що постійно грав. Має ж бути в тобі щось людське. Подумай, що ж ти робиш…

— Вона звеличить мене! — вигукнув він, і я здригнулася. Боялася його зараз по-справжньому, дико. Будь-який його рух, здавалося, здатний завдати шкоди. — Кіра зробить мене сильнішим, впливовішим. Подарує вічне життя. Думаєш, вибір не очевидний?

— Гори в пеклі, Владе Вермунде! — видихнула я і кинулася геть із кімнати, з дому — на вулицю. На волю. Бігла швидко, вітер бив у обличчя, розмазуючи по щоках сльози.

Біля самих воріт я зупинилася, вчепилася в прути ґрат і схилила голову. Безвихідь заполонила тіло, перетворила м’язи на кисіль. А час відраховував секунди до заповітного дня. Я буквально чула, як цокає мій годинник — тік-так, тік-так. А конвеєр їде і його не зупинити.

Печатка на жилі. І я не можу зректися, вдарити, навіть видінь не буде. Я нічого не можу! Абсолютно безсила.

Я відштовхнулася від паркану і стиснула кулаки. Неправда! Я сильна. Знаю, що робити. Не можна відступати. Виживу йому на зло! Їм усім на зло. Не тому, що я — сольвейг, а, тому що це я. Я завжди виживаю. Бо хочу жити.

Поки їхала до міста, сльози висохли. Я вирячалася на перехожих, які йшли у своїх справах, і думала, що будь-який із них — неважливо, чоловік чи жінка, багатій чи бідняк, боягуз чи сміливець, шляхетний чи негідник — кожен може померти. У мене ж була можливість запобігти власній смерті. Зіграти з долею, піти ва-банк та відвоювати право на існування.

Мій світ цинічний і злий, і щоб вижити в ньому, потрібно стати такою ж. І я стану. Не дам себе зламати. Доведу, що я перш за все людина, а потім уже сольвейг із запечатаною жилою. Мізки, слава богу, мені ніхто не запечатав.