Проблемна дитина

Я рано думала, що уникла наслідків за угоду з Таном. Те, що мені все зійшло з рук, посилило докори совісті. Влад більше не заговорював зі мною на цю тему і взагалі тримався відсторонено та прохолодно. Коли я за кілька днів згадала про це, обірвав і сказав, що йому нема чого мені відповісти. Що я маю вирішити, атлі я чи ні, і в майбутньому чинити відповідно.

Загалом, присоромив. Але пригнічувати не став і не намагався грати на почутті провини. Взагалі здалося, що він думками десь далеко. Не з нами. І переймається зовсім не через мою угоду з Таном — наче його пригнічувало щось незнайоме мені. І від цього чомусь ставало сумно.

Втім, про те, що зробила, я не шкодувала ні краплі. Атлі знову живі, і я знов зробила б це за будь-яку ціну. Якби сказала Владу тоді, він нізащо не дозволив би мені укласти цю угоду.

Ми завжди з різних боків однієї правди. А може, і правда в нас різна.

Я не помітила, як це сталося — я перестала його ненавидіти. Адже, по суті, він покликаний берегти плем’я загалом. Вождь — не герой-коханець. Не казковий принц. Рожеві окуляри час було зняти й подивитися на речі реально. Життя вождя сповнене неприємних сюрпризів. Таких, наприклад, як сольвейг, що народжується в племені.

Що було б, якби Влад тоді не вихлюпнув мій кен? А раптом я вбила б когось з атлі? Так, методи він обрав жорстокі, але суть зрозуміла — я небезпечна для власного племені, доки не навчуся це контролювати. І я навчусь!

В одному Влад мав рацію. Мені час переоцінити пріоритети, якщо хочу залишитися в атлі. Зараз, коли до нашого будинку знову прийшла біда, треба відкинути образи та незгоди. Або піти.

Піти я була не готова.

Крім ролі божевільної в атлі на мене давило зобов’язання — борг Тану доведеться віддавати, і він уже не здавався мені таким дрібним не несуттєвим.

Чорнокнижник з’явився знову за кілька тижнів. Прийшов, як і минулого разу, пішки та подзвонив у домофон.

У дім не просився, велів покликати мене. І, звичайно ж, я відхопила ще один звичний погляд Лари. Так-так, я навіжена! Хоча не я, а саме хтось із них — дівчат атлі — закохається в чаклуна. Буду сміятися, якщо це виявиться Лара.

Хоча поки що його шанси стрімко прямували до нуля. Коли він з’явився, усі наші дівчата затремтіли, як листя у вітряну погоду. Рита та Ліна особливо. Оля реагувала стриманіше, але я фізично відчувала її страх. Навіть Аліна та Ксенія — дівчата з Києва, яких привіз Алішер, — насторожилися за появи чаклуна.

Від Тана взагалі можна очікувати будь-чого. Але нахабно припертися до будинку Влада… Хоча, він, мабуть, не боїться — чаклун безперечно сильніший за нас усіх разом узятих. Ну, якщо не враховувати мій дар, що зрідка виявляється. Цікаво, а чи змогла б я вбити його, як мисливця?

Рита зблідла й піднесла руки до грудей — характерний знак, що вона боїться.

— Не бійся, тобі нічого не загрожує, — намагаючись зберігати спокій, відповіла я і підійшла до дверей.

— Легко тобі судити! Не тебе він тримав у заручниках кілька днів, змушуючи підкорятися, наче ти якийсь робот.

— Я зараз у нього в заручниках, — пробурмотіла я і вийшла.

Дорогою до воріт думала про майбутнє. Чому мій дар не виявлявся? Жодних видінь, снів та інших підказок. Це дратувало найбільше. Як Тан здійснюватиме свій план? Як планує зайняти місце Влада? Адже ніхто з атлі не прийме його? Ніхто, крім таємничої дівчини, яка його покохає.

Я могла б побачити хоч щось! Дар мовчав і допомагати не спішив.

— Вітаю тебе, провидице атлі, — пафосно промовив Чорнокнижник і, коли я наблизилася до огорожі, вклонився.

— Навіщо ти прийшов? — різко спитала я.

Зараз я на нього злилася. Злилася за те, що він порушив спокій нашого життя. Після смерті Ріхара все більш-менш устаканилося, я навіть перестала прокидатися ночами, стискаючи від жаху простирадла. Навчилася жити далі, сподіватися на краще.

— Ти не дуже чемна з тим, хто воскресив твоїх рідних, — образився Тан.

— Будьте ласкаві, о, великий Тане, розкрити мені мету вашого візиту? — саркастично скривилась я.

Тан зітхнув, подивився примирливо.

— Я не сваритися прийшов, Поліно. Як ти знаєш, з певних причин я маю шукати свою долю в стінах цього будинку.

— Цього не було в нашій угоді. Впевнена, Влад буде проти, а про те, щоб виступати за твою присутність у домі, ми не домовлялися.

— І дарма. Ми з Владом, звичайно, маємо невирішені конфлікти, але через обставини я готовий відкласти їхнє вирішення. Думаю, саме зараз я можу бути корисним племені. Коли мисливець на волі…

— Мисливець?

У мене навіть серце перестало битися. Перед очима затанцювали бордові мошки, я мимоволі відступила на крок, ніби Ріхар будь-якої миті міг вистрибнути з-за спини Тана і прикінчити мене. Невже я мала рацію, і Тан воскресив його? Невже давній прийде мстити атлі? Якщо той жах повториться, я просто не винесу!

— Той бідолаха, якого ти вбила, — підтвердив чаклун. — Як там його звали? Забув. Здається, якось на М… Марк? Мічлов?

— Мішель… — прошепотіла я.

— Він був такий жалюгідний, весь час тебе виправдовував. Я навіть на мить подумав, що не варто було повертати його до життя. А ще на ньому була ця печатка — як намордник на собаці. Жахливо так чинити з мисливцями, як вважаєш?

— Ти зняв печатку… Так ось вони — клипні! Я мусила здогадатися… Повернув Мішеля, щоб маніпулювати нами?

— Годі тобі! — награно обурився чаклун. — Лише відновив справедливість. Ти ж не станеш сперечатися, що мисливець загинув несправедливо? Я вважаю, що винний, хай і побічно, у його смерті. Тепер він має шанс відігратися.

— А тепер Мішель прийде, щоби помститися, і все знову повториться, — видихнула я. — Але ж ти знав, чи не так? Ще до того, як запропонував мені угоду?

— Це моя особиста справа. — Від його веселості не залишилося і сліду. Чорні очі дивилися уважно, наче вивчали мене. Я зіщулилася. Здавалося, чаклуну від мене щось треба. Щось крім обіцяного. І від цього шкірою пробіг неприємний холодок. Чомусь я знала: якщо зрозумію, що саме, не зрадію. — Свою частину угоди я виконав. Тепер твоя черга виконати свою.

— Так, я пам’ятаю про борг і виконаю, що обіцяла. Але більше не хочу, щоби нас із тобою щось пов’язувало. Я — атлі, незважаючи ні на що. Ти наш ворог.

— Я не ворог атлі, — заперечив він. — Мої розбіжності з Владом не стосуються племені.

— Вони стосуються мене особисто.

— Ось як? — Він здивовано підняв брову. — А мені здавалося, ти ближче до моєї точки зору, ніж інші.

— Ти помилявся.

— Вірність — не завжди добре, Поліно. Як вважаєш, що ще для тебе приготував Влад Вермунд? Ти ж не думаєш, що на ритуалі вигнання Девʼяти все скінчиться?

Спогади повернулися прозорими привидами, обступили з усіх боків, не даючи дихати нормально. Тан щось знає? Адже вони з Владом стільки років знайомі, Чорнокнижник чудово його вивчив. А ще Тан може здогадуватися про те, хто я. Здогадуватись і розуміти, що насправді потрібно Владу. Якщо спитаю…

Ні, не можна його слухати! Не можна вірити жодному слову. Тан залякує мене, плутає, змушує грати за його правилами. І якщо минулого разу я не мала вибору, то сьогодні пора починати думати головою.

Від Влада я справді не знаю, чого чекати. Особливо щодо мене. Він надто часто брехав. Але чи є в мене вихід? Особливо зараз, коли за стінами будинку атлі бродить озлоблений стародавній мисливець, а переді мною стоїть Чорнокнижник, здатний підіймати людей із мертвих?

Я — атлі, і мені нічого не залишається, як довіряти своїм. Навіть якщо серед них буде Влад.

— Думаю, справи племені, і зокрема мої стосунки з Владом тебе не обходять, — безбарвно сказала я. — Сама розберуся.

— Добре, — кивнув Тан. — Передай Владу, я прийду сьогодні ввечері — обговорити умови співпраці. Рекомендую йому прислухатися до моїх порад. А зараз змушений попрощатися — маю невідкладні справи.

Із цими словами він розвернувся і пішов геть.

А я — приголомшена та налякана — залишилася стояти, вчепившись пальцями в залізні лози огорожі. Розуміючи, що більше ніколи не буде, як раніше. Майбутнє перетворилося на небезпечну головоломку, повністю позбавлену сенсу.

Я машинально намацала в кишені спортивних штанів телефон, набрала номер Влада.

— Ти маєш приїхати. Терміново! — прошепотіла й натиснула «відбій».

Радість від недавнього повернення атлі затьмарилася звісткою про мисливця. Ще один древній. Чи зможеш ти впоратися з ним, Поліно? Чи зможеш убити Мішеля ще раз? І чи маєш на це право?

Почуття провини неприємним хробаком заворушилося в грудях. Ми — хижаки — вбивці, хоч би що там казали. Так чи інакше, калічимо ясновидців. А я… Я перетворюю людей на попіл. Ідеальна вбивця…

То хто ж має рацію?

Я увійшла до будинку, опустилася на диван поруч із застиглою від напруження сестрою. Треба ж, Рита так і не змогла поворухнутися, поки я не повернулася. Захисниця застигла біля вікна й дивилася на мене вичікувально.

Що мені їм сказати? Що мисливець, якого ми вбили, повернувся?

По хаті нечутною тінню прошмигнула Ксенія — піднялася нагору із чистими рушниками. Напрочуд охайних і господарських дівчат ми прийняли в плем’я — весь час щось печуть, прибирають, перуть. Шепчуться і сміються на кухні. Усміхаються під час зустрічі й опускають очі. Цікаво, що буде, коли вони дізнаються про мої здібності? І що Влад розповів про це решті атлі? Ларі, наприклад, чи Риті?

Адже в житті хижаків усе вимірюється кеном. Якби мій не був таким особливим, якби я не була сольвейгом, нічого страшного не трапилося б. Мішель був би живий, Ріхар не прийшов би за нього мститися, Влад не провів би той страшний ритуал…

Багато чого було б інакше. Можливо, я б вийшла заміж за Матвія і виховувала його дітлахів. Або пішла вчитися на дизайнера.

Але все вирішує бісів кен!

— Чого він хотів? — нарешті, не витримала Лара.

— Я думаю, тобі варто посилити захист, — сказала я безпристрасно. — Скоро до нас прийде ще один древній.

Я знов дістала телефон. Номер давно був записаний до телефонної книги, навіть виставлений на швидкий набір.

— Вітаю. Не повіриш, але я нещодавно думав про тебе, — весело сказав Андрій.

— Сподіваюся, не злим словом згадував? Я рідко дзвоню…

— Розумію. Хижаки та мисливці не дружать, Поліно.

— Ти маєш рацію. Але завжди є винятки. — Я трохи помовчала, збираючись із думками. — Андрію, мені треба дізнатися про одного мисливця. Можливо, ти зустрічав його. Він древній. З’явився в місті нещодавно. Звати Мішель.

— Я знаю його. Стривай, атлі… ти… на гачку?

— Схоже на те. Не кажи йому, що я питала. І взагалі нічого про мене не кажи.

— Будь обережна. — Він зітхнув. — Тут я навряд чи зможу допомогти. Він набагато сильніший за мене.

Я і сама все чудово розуміла.

Влад приїхав швидко — протягом пів години. Довго випитував у мене про розмову з Таном, потім перейшов на захисниць. Давав вказівки чітко й лаконічно, і невдовзі всі були зайняті справою. Гліб хмурився, поглядав на метушню в будинку й багато курив.

— Тан прийде ввечері, — похмуро сказала я.

— Цього варто було чекати, — байдуже відповів він і знизав плечима.

— Що ми будемо робити?

— Нічого. Поки Тан не атлі, він не може увійти до нашого кола. Присвятити його може лише Влад чи Пилип. Усе нормально, не бійся.

— А мисливець?

— Це проблема, так. Але Влад розповів, що ти вбила стародавнього. Сама. — Гліб досить усміхнувся. — Круто, подруго!

— Не смішно. Памʼятаєш, чим усе закінчилося минулого разу?

— Тан не для того його повернув, щоб нас прикінчити. Він стільки сили вбухав у наше повернення, подумай сама. Влад це розуміє, і ти зрозумій. Не бійся.

Я не поділяла оптимізму Гліба. Він узагалі після повернення був надто безтурботним. Як на мене, то після смерті треба було б порозумнішати. Стати серйознішим. Але Глібу наче й діла не було. Дивна реакція, особливо з огляду на те, що він помирав від мацаків мисливця.

До того ж я сумнівалася, що прихід чаклуна залишиться для нас без наслідків.

Незабаром будинок був захищений краще за будь-яку фортецю — навіть стародавній не пройде. Тепер у нас було три захисниці, і хоч Ксенія та Аліна були значно слабші за Лару, але троє завжди кращі, ніж одна. Усе ж Тан у чомусь мав рацію: будинок занадто великий для такої кількості людей. А ще багато атлі були знесилені, і наступного дня намічалося полювання.

Мені це не подобалося, звичайно, але іншого джерела поповнити кен не було. Така наша природа, та інші не можуть похвалитися здібностями сольвейга відновлюватися самостійно.

Надвечір усі були вже на взводі.

Близько восьмої біля будинку загальмувала чорний лімузин. У стилі Тана — привернути увагу пафосом.

Водієм виявився Антуан. Він вийшов із машини, відчинив задні дверцята й чемно вклонився. Як із минулого століття, їй богу! Тан би ще на кареті приїхав і начепив сиву перуку із завитками.

Двері ми не зачиняли. Будинок був захищений надійно, всередині зібралося кілька сильних воїнів, та й поза сумнівом, що Тан не нападатиме. Не для того він приїхав — то розвідка, не бій.

Перемовини.

Рита не залишилася у вітальні. Зачинилася з Кірою нагорі і взяла Лару для надійності. Думаю, захисниця і сама не хотіла бути присутньою на зустрічі із чаклуном. Я була не проти, навіть за — усе ж краще тримати Кіру якомога далі від Чорнокнижника.

Тан, як завжди, з’явився феєрично. Одягнений у чорне, у супроводі похмурих охоронців, ступив через поріг і глузливо вклонився. Якщо раніше пафос у його поведінці бавив, то зараз захотілося його стукнути. Але, звичайно, своє бажання я залишила при собі — хоч би як глузував Чорнокнижник, усе ж він залишався найнебезпечнішим противником за все моє життя в атлі, а ми ж пережили стародавнього мисливця.

— Вітаю, плем’я атлі, — урочисто промовив Тан і променисто посміхнувся. — Владе, скільки років! Я вже встиг скучити.

— Шкода тебе засмучувати, але я не сумував, — відповів Влад. Виглядав при цьому спокійним, але я буквально відчувала, як він випромінював напругу. Гліб присунувся ближче до мене, і я впіймала глузливий погляд Чорнокнижника.

Втім, здавалося, я його мало цікавила, бо він знову зосередив увагу на Владі.

— Ми погано попрощалися минулого разу, — так само доброзичливо продовжив чаклун. — Але я не тримаю зла. Як доказ — загиблі атлі, яких я воскресив.

— Я тебе про це не просив, — незворушно відбивав Влад.

— Не ти. — Тан знову глянув на мене, і я мимоволі здригнулася. — Твоя мила пророчиця.

— Упевнений, вона розплатилася сповна. А я тобі нічого не винен.

— Ми обов’язково обговоримо це. Трохи згодом. Але, наскільки я знаю, зараз в атлі інша проблема. Пташка на хвості принесла, існує один стародавній мисливець, який затаїв на вас образу.

— Той, якого ти дістав із того світу? — саркастично поцікавився Влад. — Чи існує ще один?

— Тобі не завадить допомога, — глузливо промовив Тан.

— Мені нічого від тебе не потрібно.

— Невже? А може, ти просто боїшся?

— Боюся? Тебе? Та ти, мабуть, здурів?

— Не мене. Майбутнього. Мій час настав, і ти це знаєш. Незабаром атлі присягнути мені, і ти особисто схилиш коліно перед справжнім вождем.

— Я ніколи не схилюся перед тобою.

— Тоді помреш, — спокійно сказав Тан, і в мене похололо всередині.

Влад не відреагував. Не посміхнувся. Не розлютився. Навіть не занервував. І мені здалося, він і сам розуміє це — що скоро настане момент, коли йому доведеться вибрати.

У грудях стисло від безвиході, неминучості цього вибору. Й одразу захотілося його підтримати. Сказати, що нізащо й ніколи Тан не проникне в наше життя. Що завтра ми прокинемося, і все це виявиться лише кошмаром. Що ми з усім упораємося. Загалом заспокоїти так, як я завжди заспокоювала себе.

Але насправді всі ці думки були викликані прокляттям, а Влад не потребував моєї підтримки. У подібних іграх він орієнтувався набагато краще за мене, й іноді я здавалася собі інопланетянкою в його світі — настільки чужим він був.

Інтриги, змови, таємниці. Багатоходівки.

Але змовчати я не змогла.

— Ніхто з нас не присягне тобі, — промовила я тихо, дивлячись прямо в обличчя чаклунові. — Тому що атлі — сім’я, а ти тут чужий.

— А він, значить, свій, я правильно зрозумів? — іронічно поцікавився Тан.

— Так і є.

— Парадоксально, що це кажеш саме ти. Пам’ять — дивна штука. Здається, ти сама не хотіла забувати. Памʼятаєш, що сказала мені тоді? Адже все трапилося не так давно. І сльози, і кров. І маленьке серце не б’ється.

Він цокнув язиком і похитав головою.

Мозок охопила крижана тривога, а долоні вкрилися липким потом. Я відчула себе потворою на сцені, а глядачі довкола дивляться і улюлюкають… Але Тан, схоже, і не збирався зупинятися.

— Запитай свого вождя, навіщо він убив твою дитину. А ще, спитай, хто її створив.

Я подивилася на Влада — він зблід і не зводив очей із чаклуна. То справді був дикий погляд — не розважливий, не злий, саме дикий. Здавалося, він на межі, і за мить накинеться на Тана.

У них є спільна таємниця. Про мене. Вони обидва знають про дитину та причини. Оля охнула й потонула у великому м’якому кріслі біля каміна. Гліб стиснув кулаки.

Та що відбувається?!

— Це була дитина Матвія, — прошепотіла я. Повернулася до Влада, але він навіть не глянув на мене. Навіть не почув, що я сказала. І далі спопеляв Тана поглядом, коли всередині мене зчинилася буря. Ураган.

— Що ж ти мовчиш, великий вождю? — На обличчі Тана більше не було глузування. Маска легкого божевілля, яку він носив, майже не знімаючи, впала, і я побачила перед собою воїна. Ватажка. Безкомпромісну людину, готову йти до кінця. А ще зрозуміла: я вже бачила таке обличчя. Я щодня його бачу! — Скажи їй. Скажи, чи я скажу!

Влад одвернувся. Здався?

Та що ж вони такого знають, що це так обтяжує його — чоловіка, який нічого й нікого не боїться?

Я повільно перевела погляд на чаклуна.

— Вона була моя — ця дитина, — вимовив він із надривом. — Я створив її.

Я нервово посміхнулася, похитала головою.

— Ні…

— Решту нехай розповість твій вождь. Якщо вистачить сміливості. А мені час іти. Був радий вас усіх бачити. Кожен візит до атлі просто незабутній!

Знов глузливо вклонившись, він пішов. Його охорона безшумними тінями рушила за ним.

Гліб ступив до мене й обійняв за плечі.

— Ходімо.

— Ні! — Я спробувала вирватися, але він сильніше мене стис. — Я не хочу нікуди йти. Я хочу знати!

Влад на мене не відреагував. Вони з Глібом обмінялися багатозначними поглядами, і він сказав:

— Їдь до Лондона. Ніж нам потрібний уже зараз.

Гліб важко дихав і, здавалося, вагався.

— Зараз мені краще залишитися… — сказав тихо й ще міцніше стиснув мої плечі.

— Я розберуся. — Влад подивився на мене, і в грудях наче все завмерло. — Привези клинок.