Проблемна дитина

Без Гліба в хаті стало самотньо. Хоча він поїхав на пару днів і обіцяв не затримуватися, я почала сумувати з тієї хвилини, коли він вийшов за двері. І ще більше переконалася, наскільки він став мені близьким — після воскресіння ні на секунду не хотілося розлучатися. Ну, хоч щось у мене є хороше. Гліб та Кіра. А більше й не треба нічого.

Гліб сприймав мене, як звичайну людину. Хижачку, безсумнівно. Атлі. Але не бачив у мене чудовисько, яким я себе вважала. І нітрохи не боявся, що я можу нашкодити. Знаю, він не зміг би про таке збрехати. Так, спочатку він був шокований — я все ще пам’ятаю його погляд у той день, коли повернувся Влад. Але шок пройшов, і, здавалося, усе повернулося на свої місця. І якби не таємниця, яку Гліб не мав права видати, між нами нічого не стояло б.

Таємниця…

Чому вона взагалі виникла? Ну, гаразд, про сольвейгів Влад вирішив не розповідати — це надто приголомшлива звістка, та й сам він не знає, що із цим робити. Але про їхню ворожнечу з Таном я знала давно. Що заважало розповісти про дитину? Адже це певною мірою виправдання для нього. Якщо та дитина…

Що? Та що взагалі може зробити маленька, ні в чому не винна істота? Не демона ж у мене Тан помістив!

Його дитина. Цікаво, а вона справді була його? Тобто його плоть та кров? Але навіщо? Що б це дало Чорнокнижнику? І як би вплинуло на Влада? Навіть якщо припустити, що він мав почуття до мене, навряд чи його вразила б ця звістка. Адже Влад знав, що я жила з іншим чоловіком і ніяк не дав знати, що його це зачепило. Тоді що?

Ці питання мимоволі виникали в голові, збиваючи з пантелику. Що ж робити? Почати розмову самій? Але чи скаже Влад правду? Чи сказав взагалі?

Гліб йому вірить. Чорт, це ще більше плутає! І якщо Гліб не говорить зі мною про причини прямо, то правда не повністю розкрилася. Таємниця ще актуальна — для Влада, принаймні. Я згадала, як він знітився, коли Чорнокнижник заговорив про дитину. Запитувати про це Тана безпосередньо — точно погана ідея. Немає гарантій, що не збреше. Тан говорить лише те, що йому вигідно, не більше й не менше.

А ще не йшли з голови слова Гліба про їхнє воскресіння. Невже я справді помилилася, коли пішла на цю угоду? Чи повернув би Тан атлі, якби я не погодилася? Втім, хто тепер відповість… Пізно гадати.

То що Тан зробить далі? Який його наступний крок?

І що буде, коли Гліб привезе ніж? Нехай ножем можна вбити Чорнокнижника, але він аж ніяк не ідіот — чекатиме на напад із боку Влада. Адже Тан сильний, згадати лише його будинок. Вміння маніпулювати простором — мрія будь-якого дизайнера інтер’єру. Втім, Тана дизайн мало цікавив, а ось пост вождя атлі — дуже.

Чорт, ось я дурепа! Адже про будинок нікому ні слова не сказала. Не знаю, на що це може вплинути, але не хотілося б, щоб якісь дрібниці, про які Влад не знає, стали для Тана козирем у протистоянні. Гліб мав рацію: я — атлі. І вибираю сім’ю. Від думки, що доведеться схилити коліно перед Чорнокнижником, мене пересмикнуло.

Я віднесла Кіру до кімнати сестри, а сама попрямувала до Влада. Треба розповісти про будинок Тана, а заразом і випитати про те, що Влад збирається з усім цим робити далі. Чомусь у голову лізли всякі думки про проникнення в спальню Чорнокнижника вночі з ножем… Бррр! Думаю, свій будинок чаклун захистив краще, ніж ми тоді свій від стародавнього мисливця. У нього там ціла армія «антуанів» із ножами.

Так, ми влипли.

Я відчинила двері машинально, не постукавши. Застигла на порозі, роззявивши рота від подиву, а потім зніяковіла і відвела погляд.

— Вибач.

— Нічого. — Аліна швидко натягла шовковий халатик. — Ти шукала Влада, так? Вони на полюванні, але він дзвонив, сказав, що скоро повернуться.

— Так, це… Я потім зайду, — випалила я і вийшла.

Щоки палахкотіли, наче це мене застукали майже голою.

Чорти б мене взяли! І хто мене смикнув увійти без стуку? Розслабилася я лише у своїй кімнаті. Притулилася до дверей спиною, заплющила очі.

А чого я взагалі переймаюся? Я ж прийшла говорити про справу, правда? Мені байдуже, з ким він спить. Абсолютно. У мене своє життя.

Так, вчорашня розмова вибила з колії, але я відразу знала, що Влад бреше на рахунок того, що я дорога йому — це ж маячня! Якщо в нього й були причини прогнати мене, то коханням там і не пахло. Можливо, він злякався кена сольвейгу. Або не хотів втягувати мене в протистояння з Таном, бо мій кен — ненадійна зброя.

Чому я не можу ставитися до всього простіше? Навіть на звичайну інтрижку не здатна — одразу згадалися докори сумління після тієї ночі з Глібом. Адже нам було добре вдвох. Без думок про майбутнє, без жалю та обіцянок. Просто бути поряд.

Ага, проте потім я жорстоко поплатилася. Я машинально потерла шрами на зап’ястях.

Інтрижка мені зараз найменше потрібна. Треба думати про дочку і про те, як уберегти її від Тана.

Але однаково не залишало відчуття, що я хвора. Смертельно отруєна ванільною отрутою.

Вони повернулися ближче до вечора — Влад, Кирило, Пилип та Лара. Я намагалася не думати про те, скільки людей постраждало, ставитися до цього простіше. Та не могла. Пересилити себе ніяк не виходило, і я взагалі перестала думати про полювання. Наче вони просто з’їздили до магазину за продуктами та пообідали в кафе. Так простіше — принаймні зараз.

Разом з атлі до будинку увійшла непримітна худенька жінка. Вона тримала за руку світловолосого хлопчика років сьоми. Він хмурився, дивився з-під лоба і, здавалося, був незадоволений. Жінка виглядала зляканою, на межі паніки. І чужиою.

Вона не хижачка, подумала я. Людина.

Навіщо вона тут, у цьому пеклі?

Лара піднялася до себе, навіть не привітавшись. Захисниця явно була не в дусі. Цікаво, їй що, не дісталося ясновидця?

Влад глянув на мене й щось шепнув на вухо незнайомці. Рита усміхнулася і повела її нагору. Хлопчик пішов за ними, насторожено оглядаючись. Щось було в ньому невловимо-знайоме, ніби ми зустрічалися раніше, а я ніяк не могла пригадати. Чи то риси обличчя — трохи загострені, аристократичні, чи то постава — горда і впевнена, чи то…

Очі.

Я подумала про це і зрозуміла.

Разом із розумінням спалахнуло чергове видіння.

Спалах був яскравим, тут же відгукнувся болем у скронях і потилиці. Я позадкувала і вхопилася рукою за спинку дивана, щоб не впасти.

У моїй кімнаті темно. Вікно відчинене, і літній вітерець смикає фіранку. Свіжий. Напевно, дощ пройшов нещодавно. Дихається вільно. Я роблю крок уперед — швидше, несвідомо, ніж спеціально. Усе це вже на рівні рефлексів: годування за розкладом, нічні підйоми, зміна підгузків, контроль.

Я не зачинила вікно з вечора, і Кіра може застудитися. Як я могла бути такою безтурботною? Як я…

Вітер рве фіранку, ніби намагається дістати мого обличчя, погладити. Я завмираю, захоплена заціпенінням. А переді мною — порожнє ліжечко. Зім’яте простирадло, зсунута вбік ковдра — рожева, з рюшами. Гліб купив її, коли ще жив у Житомирі.

— Кіра… — шепочу, наче вона може почути. Наче сховалась і чекає, що я її знайду.

Шелест листя за вікном звучить зловісно. А за ним приходить тиша, що розриває нутрощі. Й одразу — розуміння, що…

— Кіра! — Тепер я кричу. Несамовито. Мов цей крик може повернути її.

Немов…

Я захлинулася сльозами й розплющила очі на підлозі, у вітальні. Навпроти — зовсім близько — зелені очі. У них тривога та страх. Секунду я ще приходила до тями, потім перевела погляд на радіоняню, що лежала поруч зі мною. Вона мовчала — звичайний шматок пластику. Я схопилася на ноги, відштовхнула Влада й помчала вгору сходами.

Ось вона моя кімната. Відчинила двері, подолала два метри й полегшено видихнула.

Сіла на ліжко, затулила обличчя руками. Намагалася стримати ридання, щоб не розбудити доньку, яка мирно спала в ліжечку.

Як я втомилася боятися! Як утомилася…

Треба ж: скільки часу минуло, а мене ще не розірвало від напруги. Напевно, людський організм може витримати більше, ніж здається.

Чиясь рука пройшлася по волоссю, стиснула плече. Обережно, наче боячись поранити. Але мені вже було начхати — і на минуле, і на образи. Ніколи в житті мені ще не було так страшно.

Я присунулася ближче, уткнулася носом Владу в груди й розплакалася сильніше. Закусивши кулак, щоб не закричати, не піддатися паніці. Зберігати ясність думок було практично неможливо, захотілося скинути із себе цей вантаж, позбавитися його, перекласти на когось сильного. На Влада, наприклад. Егоїстично. Але інакше збожеволію.

Він, здавалося, був не проти — мене не відсунув, навіть навпаки. Обіймав, гладив по спині та мовчав.

Не знаю скільки ми так сиділи. Сльози поступово закінчилися, ридання стихли, і тремтіння припинилося. Я просто завмерла в теперішньому, боячись ступити в майбутнє. Мої видіння завжди збувалися. Завжди. А це означає…

— Щось із Кірою? — спитав Влад тихо, і я кивнула.

— Я увійшла до кімнати, а її немає. Ліжечко порожнє, і вікно… відчинено. Я просто не знаю…

Він сильніше стиснув мої плечі.

— Цього не станеться!

Захотілося знову повірити йому — наполегливому голосу, без тіні вагань. Може, тому що мені нема кому більше вірити. Якщо Тан прийде по Кіру, що я можу протиставити йому? Свій кен, яким я і користуватися не вмію? Влад сильніший, досвідченіший і ненавидить Чорнокнижника. А ще Кіра його дочка — він не дасть її образити.

Подумавши про це, я полегшено видихнула. Поводжуся, як істеричка: плачу, кричу, панікую. У таких ситуаціях, навпаки, зібратися треба, а я…

— Вибач. — Я відсунулась, протерла очі.

Влад лукаво посміхнувся.

— Нічого. Мені навіть сподобалося.

— Той хлопчик… твій син, правда?

Він кивнув.

— Вони житимуть із нами?

Я вирішила змінити тему. Наші стосунки та все, що з ними пов’язано, треба поховати в минулому. Особливо зараз. Гліб мав рацію тоді на ґанку — не час для особистих вендет.

— Я почуваюся спокійніше коли він у мене на очах, — відповів Влад. — Тан використовуватиме все, що йому під руку підвернеться. — Він підвівся, підійшов до ліжечка, немов сам хотів переконатися, що з Кірою все гаразд. Трохи постояв, дивлячись на сплячу дитину, потім поправив ковдру й повернувся до мене. — Як зрозуміла, що це мій син?

— У нього твої очі. А ще Лара повернулася зла… Вона не знала, чи не так?

Влад знизав плечима.

— Я не мушу їй пояснювати.

— Ти взагалі не мусиш нічого пояснювати! — різко сказала я.

На його обличчі відбилося здивування, а потім він зрозумів, до чого я веду.

— Ми ж усе обговорили вже, що не так?

— Розкажи про дитину, яку згадав Тан. Я маю на увазі все, без хованок. Те, що знає Гліб, наприклад.

Влад мовчав і дивився прямо на мене. Своїм фірмовим поглядом а-ля «я тобі нічого не винен».

— Зрозуміло! — ображено видихнула я. — Тема — табу.

— Я залишусь із тобою сьогодні. Якщо видіння правдиве, Тан може прийти по Кіру вночі.

— Ти зможеш… — Я замовкла. Боялася відповідей, припущень. Визначення. Як на мене, надія — краще.

— Я знаю, як протистояти чаклуну. — Влад знову сів поруч, погладив по волоссю. Як раніше. І прокинулися колишні емоції — ніжність, потяг, приреченість. Режим прокляття увімкнувся. Пристебніть ремені, панове! — Тан не такий сильний, як вдає. Якби він мав стільки сили, скільки він пускає пилу в очі, він давно б отримав атлі. Але він приходить і канючить. Не запитувала себе, чому?

— Ілюзія? — з надією припустила я.

— Багато в чому, так. Тан дійсно розумний і багато чого знає. Не можна його недооцінювати, але й переоцінювати також не потрібно. А ще він багато сил витратив на воскресіння атлі — це послабило його.

Може, Влад і має рацію. Якщо Тан такий крутий, чому не взяв атлі силою? Втім, він же хоче правити. Щоб усе було за законом. А згідно із кревним законом справжній вождь — саме він. Перший син, у якого забрали пост правителя.

І згідно із законом його або мають визнати вождем на нараді, або він викличе Влада на поєдинок і справді візьме своє силою. А для цього йому потрібно бути атлі. Посвяченим. Ні Пилип, ні, тим більше Влад у плем’я його присвячувати не стануть. Якщо на них не буде важелів дії.

Таких, як Кіра. Або той хлопчик…

Я здригнулася від раптової задушливої думки.

— Як його звати? Твого сина?

— Дмитро.

— Гарне ім’я…

Скільки ж у тебе таємниць, Владе Вермунде? Намагаєшся здаватися незворушним, а там усередині живе пам’ять, щось болить, любить.

Серце? Інакше як пояснити, що ти назвав сина ім’ям старшого брата, за якого був готовий убити стародавнього мисливця? Адже саме через це познайомився зі мною.

Влад битиметься за тих, кого любить… Чомусь від цієї думки стало гірко. Нестерпно.

— Він теж у небезпеці, — прошепотіла я і відвела погляд. На очах виступили сльози. Довелося стиснути кулаки і встромити нігті в долоні, щоб не розплакатися. — Сьогодні вночі…

— Сьогодні вночі з ним буде Лара, — незворушно відповів Влад. — Саме тому вона так злиться.

— Уявляю, як розсердиться Аліна, якщо ти залишишся тут на ніч. Мабуть, не варто ображати своїх жінок, а то вони зберуться натовпом і влаштують тобі темну, — їдко сказала я.

Але Влад лише засміявся. Улігся на подушки та закинув руки за голову. Незвичне видовище, особливо в моїй кімнаті.

І зовсім я не хочу на нього дивитись!

Поруч із ним усе таке… гостре, і немає особистого простору.

— Ти мила, коли ревнуєш.

— Воно мені треба, тебе ревнувати, — відрізала я пошепки, бо Кіра закрутилася в ліжечку. Але собі все ж зізналася. Я ревнувала. Дико. І від цього хотілося придушити себе.

Це все прокляття. Звісно, воно. Як інакше ще пояснити дике бажання усміхнутися йому? Якби прокляття можна було зняти якось інакше… Я б усе зробила, аби тільки не відчувати цього!

— Тобі потрібно відпочити. Поспати. — Він поплескав долонею по ліжку поруч із собою. — Лягай, пізно вже.

Що? Спати з ним в одному ліжку?! Та я ж збожеволію!

— Ні, дякую… — промимрила я. — Я не втомилася.

Влад знизав плечима і ввімкнув телевізор. Я трохи постояла, а потім, переконавшись, що Кіра спить, присіла до крісла біля вікна. Згорнулася калачиком і вкрилася пледом.

На екрані солідний дядечко сипав незрозумілими словами типу «офшори» та «девальвація», а я спіймала себе на думці, що, попри загрозу, почуваюся на диво спокійно. Незвичайне відчуття — я так давно його не відчувала. Але дуже приємне.

Я заплющила очі та заснула.