Проблемна дитина

Вночі я майже не спала. Мучили кошмари, я часто прокидалась і озиралася, боячись побачити на ліжку драугра з величезними червоними очима й цупкими пальцями, або, того гірше — з ножем, який він встромить мені в жилу, щоб забрати кен.

Але в ліжку зі мною тихо сопіла Ліна, стиснувшись у грудку й підклавши долоню під щоку. З іншого боку її обіймала Оля і теж міцно спала.

Я встала й потяглася, розім’яла кінцівки, що затекли. Стін було багато — аж чотири, вони давили, зверху зловісно нависала стеля і загрожувала масивною кришталевою люстрою. У вікно зловісно скалився місяць.

Так, з психікою в мене явно проблеми.

На вулиці полегшало. Повітря було прохолодним і свіжим, в обличчя дихнув літній вітерець, приносячи полегшення.

Я закурила й заплющила очі. Потрібно подумати, що робити далі. Чи можу я щось зробити? Якщо драугр у цьому будинку, тільки й чекає, коли я позбудуся кена Тана, то чому не напав цієї ночі? Втім, я не надто відновилася. Можливо, вампір причаївся до того моменту, поки в мене не накопичиться більше кену. Наступний сильний сплеск у мене буде через рік, і до цього часу я маю розібратися з проблемою драугра. Я добре пам’ятала уроки Пилипа.

Пилип… Як так вийшло, що людина, яку я колись вважала другом, так вчинила зі мною? З атлі? Чому спочатку він здавався мені непоганим хлопцем?

Ні, не про те треба думати. Не зараз.

Мішель казав, я маю знайти своїх. Наче це так просто: вийшла в поле, закричала «Сольвейги, виходьте!», і вони одразу зʼявляться.

Де їх шукати? Адже навіть знаючи, що десь існують подібні до мене, я гадки не маю, із чого починати пошуки. Особливо зараз, коли триває війна. Мисливці всюди. А в атлі довіряти я можу лише Глібу.

До того ж є Альрік. Раптом він спить і бачить, що я приведу його до решти сольвейгів? Адже він одного разу заїкнувся, що зустрічав лише одного. Первозданному кілька тисяч років, а сольвейги цікавлять його більше, ніж він хоче показати. Якщо Альрік ще не знайшов собі нікого для дослідів, то вони добре ховаються.

Виходить, знайти собі подібних не вдасться. Принаймні найближчим часом. Влад особистість драугра не видасть — він уже не раз давав це зрозуміти.

І драугр знає, що Влад у курсі. Мішель натякав, а Влад не заперечував. Грає в подвійну гру? Навіщо? І тоді чому, чорт забирай, я все ще жива?!

— Шкідливі звички до добра не доводять, — почула я поруч тихий голос і здригнулася. Повернула голову і відповіла роздратовано:

— Тобі що за діло? Злися на мене далі. Злі вожді, між іншим, приносили мені набагато більше проблем.

— Ти не мусиш боятися, — серйозно сказав Влад. — Не заганяйся.

— Тобі легко говорити — не тебе хочуть з’їсти.

— До твого відома, тому, кого ти так боїшся, абсолютно все одно, кого їсти.

— Навіть мисливця може? — поцікавилась я.

— Навіть того, хто надто про тебе піклується. — Влад саркастично посміхнувся. — Я почав би саме з нього.

— Це у вас взаємно!

— Ми їдемо сьогодні, — перевів тему Влад. — Поживемо трохи в будинку Ольги Ізмайлової. Мисливці нас не шукатимуть у себе під носом.

— А ми помістимося там усі? — здивувалася я. — Три племені…

— Мітакі не їдуть. Віктор проти.

— Як не їдуть? Але… Альрік у курсі, де вони живуть! Вони ж… вони…

— Ми не маємо права вказувати їм, Поліно, — м’яко обірвав мене Влад. — Мітакі вирішили так на нараді.

— Іра засмутиться.

— Іра розуміє, що після посвяти більше не може впливати на життя мітакі, — беземоційно сказав Влад.

— Іноді ти такий черствий, так би і стукнула!

Десь вдалині сумно скрикнув птах, наче погоджуючись зі мною. Вітер хитнув гілки найближчого до ґанку клена, і вони обурено зашелестіли листям.

Холодне цього року літо. Дощове й похмуре — воно наче підкреслювало мій настрій. Попри все, хотілося сонця. Усмішок, розмов ні про що і спокійного життя. Навряд чи воно колись буде таким.

— Ми вирушимо на світанку, — не звертаючи уваги на мою репліку, спокійно промовив Влад. — Тимофій зустріне нас у Коростені — підготує все, привезе потрібні речі та готівку. Не варто поки що світитися, особливо так близько до Житомира.

— Альрік знає, де знаходиться джерело атлі? — поцікавилася я.

Влад хижо посміхнувся:

— Цього навіть Первозданним не дано — тільки атлі знають.

— Нам однаково доведеться повернутися одного дня. Ми не зможемо вічно бігати.

— Нехай мисливці заспокояться. Незабаром фанатики помруть — Альріку не потрібні анархісти. Перечекаємо. Іноді найкраще, що ти можеш зробити — причаїтися.

Мені здалося, він мав на увазі не лише ситуацію з мисливцями. Хотілося спитати — шалено, ледве втрималася. Але розуміла — марно. Влад нічого не відповість. І мені доведеться знову жити в незнанні, не спати ночами, боячись нападу. А вранці, ковтаючи повітря, просочене нічними кошмарами, задихатися від безсилля та страху.

Мій будинок уже не був фортецею. Чорт, та в мене й дому більше не було! Але якщо решта атлі знали, що колись, коли все втрясеться, вони зможуть повернутися туди, звідки довелося тікати, то я не була впевнена, що переживу війну. І за іронією долі, найменше, чого я боялася, були мисливці.

Немов відчувши мій страх — можливо так і було, адже якась частка емпатії між нами завжди існувала — Влад присунувся ближче та обійняв мене за плечі. Гаряче дихання обпалило маківку, повернулися мурашки, переляк змішався з ніжністю і дивним, поки незрозумілим мені почуттям. Мені здавалося, я вже відчувала його — багато років тому, сидячи в глибокому темному кріслі в розкішно обставленій квартирі.

— Ти не помреш, — повторив Влад слова, які сказав мені того дня, коли в нашому житті з’явилася Кароліна. — Даремно мисливець налякав тебе. У цьому будинку тобі нема чого боятися.

Не знаю, скільки ми ще так стояли. Поруч із ним мені було спокійно й тепло, страх відступив, моє тіло оповили умиротворення і впевненість. І раптом захотілося, щоб світанок не наставав ніколи. Щоб Влад так само обіймав мене й запевняв, що я житиму. Адже на світанку прийде «завтра» — лячне й безкомпромісне. Притягне за собою мішок вчорашніх загадок, підозр та образ. Не хочу. Не хочу завтра!

Але завтра, звичайно, прийшло. Позолотило обрій, розлилося небом бронзою й розчинило в сонячному світлі романтику ночі.

Я стояла осторонь, під розлогою липою, і відчайдушно дивилася, як метушаться альва і вантажать у машини речі. Ірину оточили дівчата мітакі й по черзі обіймали колишню одноплемінницю. Іра трималася, хоч мені здавалося, вона ось-ось розплачеться.

Я злилася. Злилася на мисливців, на Альріка — через те, що почав цю дурну війну. На Віктора за те, що чинить бездумно. На Влада за те, що не намагається його переконати. На Пилипа за те, що кинув плем’я. На долю — через небезпеку та смерть.

Злість не знаходила виходу, клубочилася в грудях темним серпанком, осідаючи на легенях їдким нальотом. Світ навколо потьмянів, покрився тріщинами й ладен був ось-ось розлетітися на маленькі шматочки.

Але світ не тріснув. Увірвався у свідомість запахом бензину й гулом моторів, тихим плачем жінок, що обіймали Іру, і тривожними перешіптуваннями атлі.

— Ти зі мною? — крутячи в руках чорний мотоциклетний шолом, беземоційно спитав мене Гліб. Сонце переливалося через вершини паркану мітакі і плуталося в його скуйовдженому волоссі. Холодне сонце. Як і його погляд.

Чорт, ну й дурепа ж я! Ми їдемо до будинку його матері, де в нас усе почалося, і ще натовп із собою тягнемо. А я і слова проти не сказала. Навіть не подумала. Занадто була зайнята думками про драугра.

— Навіщо ти погодився? — запитала я прямо.

— Хіба зараз до образ? Та й пофігу мені. Минулося. — Він засунув мені в руки шолом і швидким кроком попрямував до мотоцикла.

Їхали ми швидко. На світлофорах Гліб роздратовано постукував великими пальцями по керму, а щойно запалювався жовтий, нетерпляче газував. Іноді я шкодувала, що з ним погодилася їхати. І не тільки з почуття провини — мені реально було страшно, що розіб’ємося.

У результаті ми сильно вирвалися вперед. Безпечно, мабуть, вчинили, але я розуміла: Гліб не міг інакше. Потрібно було ступити в тишу, вдихнути повітря перед тим, як на голову хлине лавина чужих голосів, хаоса й валіз із речами. Закарбувати в пам’яті мить, у якій той будинок залишився притулком емоцій, які давно пішли.

І саме тому Гліб узяв мене із собою. Нам потрібно поставити крапку разом.

Місто відблискувало куполами старовинних церков і по-літньому бризкало водою з фонтанів. Навколо них бігали невгамовні діти, а матусі сиділи на лавках, по-котячому щулячись від сонця, що несподівано визирнуло з-за хмар.

Гліб купив у мінімаркеті каву та цигарок, а я терпляче чекала, сидячи на низькому кутому паркану. Спогади прокидатися не хотіли, хоча я і боялася, що на в’їзді в Коростень на мене впадуть жаль та почуття провини. Обійшлося. Гліб, здавалося, заспокоївся, хоча я не могла сказати точно — надто особистим для нас було це місце та події, що відбулися тут. Занадто особистим, щоби впускати в нього натовп, стурбований лише бажанням вижити.

Втім, вибору не було.

До будинку Ольги ми доїхали швидко — хвилин за п’ять. Даремно я боялася, що спогади нахлинуть у місті — усі вони чекали на мене тут, під розлогими кленами й на широкій терасі, де в тіні та прохолоді залишилися мої надії на щасливе майбутнє.

У нас із Глібом не було шансів. Ніколи. Тепер, із часом, я бачила це чітко. Не можна розпочинати стосунки з друзями, це лише ранить. Жаль, що тоді я не розуміла цього.

Гліб мовчазно припаркувався і попрямував до будинку, а мене потягло в сад — туди, де серед вузьких доріжок і аромату деревної смоли причаїлася самотня викручена вишня.

Саме там — я була певна — і треба було ставити крапку. Закінчити розпочате, виправити помилку, дати собі обіцянку на майбутнє ніколи так не робити. Пробачити собі. Насамперед це потрібно було мені самій.

Тоді я була розгублена. Впевнена в тому, що прокляття більше не діє, що не буде виснажливих, болісних ночей, що я зможу вирішувати сама, наказати серцю. Напевно, у цьому світі існує не одне прокляття, причому деякі ніяк не залежать від відьом, що втратили розум від образи.

Тоді я дозволила собі сподіватись. Тепер знаю, що деякі сподівання не мають відношення до реальності.

Я пірнула під розлогі гілки та присіла навпочіпки, проводячи рукою по викривленому стовбуру.

— І ти пробач, — прошепотіла, немов дерево могло мене почути. Напевно, збіг, але вишня зашелестіла листям у відповідь. — Мені треба відпустити тебе.

Ззаду почувся шерех, і за мить до мене приєднався Гліб. В очі не дивився, лише спитав розгублено:

— Ти чого тут?

— Нам доводиться бути надто сильними, — сказала я і ще раз погладила стовбур без кори. Потім поклала голову Глібу на плече й заплющила очі. — Як гадаєш, ця війна триватиме довго?

— Думаю, достатньо, щоб ми тут збожеволіли. — Він обережно вивільнився і підвівся, простягаючи мені руку. — Ходімо, нема чого тут сидіти, поки захист на будинку не стоїть. Тим паче нічого це не змінить. Особливо між нами. — І пробурчав, різко витягаючи мене із саду і прямуючи до будинку: — Вирішили вже…

У будинку було брудно. Напевно, не прибирали давно. Дивно, адже минулого нашого візиту тут усе блищало чистотою. Можливо, Гліб відмовився від послуг хатньої робітниці? Або просто забув — війна не час думати про такі дрібниці.

Ми піднялися сходами, так само тримаючись за руки. У кімнату Ольги Гліб мене буквально вштовхнув і кинув:

— Хочу, щоби ти тут жила.

Я зітхнула й подивилася на нього з докором.

— Я не можу жити тут одна — нас надто багато. Багатьом доведеться тулитися у вітальні на підлозі.

— Я і не сказав, що ти будеш одна. Просто… простеж, щоб тут усе лишилося, як було.

Я мовчки кивнула, не знаючи, що йому відповісти. На комоді хмурився його двійник — ще зовсім хлопчик, але вже поламаний і зраджений. Той, яким я зустріла його. І той, яким він ніколи більше не стане.

За вікном різко просигналила машина, і Гліб підняв очі. Погляд був глибокий і задумливий, хоча про що саме думав мій друг, залишалося лише здогадуватися.

— Приїхали, — беземоційно промовив він, розвернувся і пішов зустрічати гостей.

— Прощавай, спокій, — сказала я, звертаючись невідомо до кого.

Приїхав Тимофій Соколов — довірена особа Влада. З відчиненого багажника сірого «Форда» стирчали ручки від пакетів, наповнених, напевно, продуктами та речами.

Шалено хотілося помитися, переодягтися і випити кави. Тільки зараз я згадала, що востаннє приймала душ ще в атлі. Потрібно, мабуть, відразу забивати чергу у ванну, адже скоро тут буде багато людей.

Тимофій потис Глібу руку й сухо привітався зі мною. На квадратному обличчі мовчазного помічника Влада не позначилося ні тіні емоції, і мені раптом подумалося, що я нічого не знаю про нього.

З Тимофієм я познайомилася, коли мені було сімнадцять. Він прийшов до нас увечері, приніс папери на підпис Владу, глянув на мене підозріло і відразу відвів погляд. Кілька разів після цього я намагалася налагодити з ним контакт, пригощала кавою та печивом, але достукатися до похмурого чоловіка так і не змогла. Потім звикла та сприймала його як доповнення Влада — його очі та руки у світі людей. Особливо його допомога цінувалася в такі моменти — коли сам Влад не міг повноцінно жити людським життям і повністю занурювався у світ хижаків.

Цікаво, що рухало цим похмурим велетнем і чому Влад настільки довіряв йому? Гроші? Можливо. Безбідна старість — чудова нагорода за відданість. А всього-то й потрібно — зберігати секрет, який і розкривати немає сенсу. Довести наше існування людина ніяк не зможе, а будь-яка захисниця напустить такого мороку, що назавтра люди й думати забудуть про те, що колись чути це слово — «хижаки».

Тимофій вивантажив пакети на траву, схопив два, на вигляд найважчі, і пішов за Глібом у хату. Я залишилася на вулиці — насолоджуватися довгоочікуваним сонцем. Повітря просочилося теплом і ароматом булочок — хтось поблизу явно пік. У животі загуркотіло, і я згадала, що не їла понад добу.

Знайшла в одному з пакетів крекери і присіла під кленом, спершись спиною на товстий, шорсткий стовбур.

Скільки нам тут стирчати? Чи багато часу знадобиться мисливцям, щоб угамувати спрагу до вбивств? Коли звірові, що стільки років сидить у клітці, дають волю, він звіріє ще більше.

А нам треба поновлювати жилу. Не мені, але решті просто необхідно. Як це робити, коли на нас полює армія розлючених убивць?

Ненавиджу Альріка! Ненавиджу нові порядки!

Надвір м’яко в’їхав чорний «Ауді» і припаркувався поряд із машиною Тимофія. Немов відчувши наближення начальника, помічник Влада з’явився на порозі, спустився вниз і наблизився до прибулих.

Влад вийшов із машини, ковзнув на мене поглядом, і повернувся до Соколова. Я відкинула голову назад і заплющила очі.

Питання кружляли в голові чорним воронням і не давали розслабитись.

— Ти в порядку? — запитала Ірина, сідаючи поруч. Від колишньої спадкоємиці мітакі явно виходила тривога, що межувала з панікою. Але обличчя було безтурботно-спокійним — і я знала: попри те, що її рідне плем’я залишилося вдома, дівчина не дасть волю почуттям. Тим паче на людях.

— Не хвилюйся про мене. Ти сама як?

Вона знизала плечима.

— Вони приречені. Мітакі зможуть тримати облогу, але їм не протриматися довго.

— Віктор — ідіот, якщо не розуміє цього.

— Вітя ніколи не готувався бути правителем, — з гіркою посмішкою сказала Ірина. — Правити мала я чи Сергійко. У Віті немає чуття і ніколи не було. Якось він убив стародавнього, і з того часу вважає, що непереможний. Раніше його стримувала мудрість батька, а тепер… Я не можу впливати на його рішення.

— Можливо, вони зможуть протриматися до кінця війни. Якщо вона не триватиме довго.

— Мисливці почали з нас. Влад вважає, що війна триватиме не менше пів року, поки хижаки всього світу не підкоряться новому режиму. — Вона трохи помовчала й тихо повторила: — Митакі приречені.

У двір в’їжджали машини атлі та альва. Я неуважно спостерігала, як із них виходили наші одноплемінники та друзі, як злякано озиралися жінки й коротко перемовлялися чоловіки. Як захисниці чаклували біля паркану, напускаючи морок на будинок, щоб наша галаслива компанія не привертала уваги. Як воїни обговорювали перспективи оборони.

Якщо вірити припущенням Влада, які озвучила Іра, нам доведеться тут зимувати. Стільком людям у такому маленькому будинку. Ми просто збожеволіємо від тісноти та страху. Без живлення жили, відрізані від світу, у якому звикли жити.

Я впіймала себе на тому, що сиджу, міцно стискаючи руку колишньої спадкоємиці мітакі, а її голова лежить на моєму плечі. І на мить здалося, Іра готова розплакатися. Але тільки здалося — коли я обережно зазирнула в її обличчя, не побачила там і натяку на сльози. Звична маска сильної войовниці, якій байдуже всі негаразди та зневіра. Яка переживе все, на що прирече її доля.

І я зрозуміла, що в цьому житті знайшла, на кого рівнятися. Усміхнулась і міцно її обняла.

В «ув’язненні» ми прожили майже рік. Провели холодне літо, яке змінилося не менш холодною осінню, що сипала дощем зі снігом мало не із жовтня. Похмура сніжна зима згуртувала нас і водночас розрізнила. Змусила кожного піти у власний вигаданий світ, просочений спогадами про дім і затишок. Як ми не намагалися, будинок Ольги Ізмайлової затишку не подарував. Можливо, образився на нас із Глібом за балаган, а може просто не можна створити затишок, коли навколо все ворушиться, вирує, кричить і розбурхується.

Будинок не спав. Ніколи. У темні зимові ночі я залишала тепле ліжко, у якому до мене тісно тулилася Майя, і спускалася вниз, сподіваючись, що знайду трохи спокою та самотності на терасі. Марно. Там завжди хтось зависав — чи то курив, чи пліткував, чи так само, як я, даремно намагався сховатися від власних страхів.

Восени атлі та альва поповнилися новими членами. Мирослав із Владом, а також інші сміливці, яким підривало дах від сидіння в провінційному містечку, іноді виїжджали полювати. Не знаю, де саме вони бували, але підозрюю, що іноді вони відвідували Житомир. Іноді уві сні мене манив ритуальний камінь біля вогнища племені атлі — світився сріблом, і я могла присягнути, у повітрі в той момент пахло кров’ю. Металевий запах змішувався із солодким ванільним, і я прокидалася, ковтаючи від страху повітря та тремтячи. Чого боялася? Важко сказати. Але тривога, яка оселилася в мені в день від’їзду з дому мітакі, нікуди не пішла.

Новими альва стали воїни — двійнята Олег та Христина Синіцини. Вони, а ще захисниця Катя Горіна дивом врятувалися від загону мисливців, які знищили їхнє плем’я в Одесі. Катю прийняли до атлі. Навіть не знаю, як Мирослав із Владом «поділили» знахідку, але дівчина, схоже, не заперечувала, що доведеться розлучитися зі своїми одноплемінниками. Як на мене, це було схоже на те, коли розлучають близнюків. Але то були мої думки й, звичайно, вони різнилися з рішеннями вождів.

У січні в атлі з’явився ще і жрець. Його звали Альфед, він був родом із Мюнхена й майже не говорив українською. Багато усміхався, розводив квіти на підвіконні та читав допізна в старому кріслі біля каміна. Іноді він залишав усередині книги закладку і із цікавістю спостерігав, як гасають, перескакуючи через спальні мішки, Майя і Діма, граючи у квача, намагаючись втекти від нудьги, якою просочився дім альянсу племен.

Я перестала думати про смерть. Майже зовсім. Крім мисливців, погрози більше не відчувала. Жила наповнилася кеном, я відчувала колишню силу, готова була битися, якщо доведеться, і навіть убивати.

Тільки тут, вдалині від Житомира, від знайомих до дрібниць вуличок, від кованої у візерунках огорожі, на плечі навалювалася туга. Я і не думала, що можна так нудьгувати за домом. Хотілося плакати щоразу, коли я згадувала про нього. Тоді я із силою стискала кулаки і встромляла нігті в долоні. Біль трохи притуплював тугу, згладжував її.

Але була в мене така туга, вгамувати яку несила було навіть білю. Вона накривала раптово і ближче до весни все частіше, обпалювала груди зсередини, змушуючи стискатися легені, здавлювала горло й майже не давала дихати.

Так сильно я сумувала за Кірою.

Рідкісні дзвінки — дві хвилини, щоби перекинутися парою слів і дізнатися, що в неї все гаразд — і знову тижні страху та суму. Я божеволіла далеко від дочки й нічого не могла із собою вдіяти.

Напевно, Влад помічав, а може, і сам сумував за нею. Іноді він опинявся поруч — підкрадався непомітно, так що я здригалася. Брав мене за руку і стояв мовчки. А потім так само тихо зникав.

У такі моменти мені ставало легше, наче жар у грудях затихав, а може, він гасив його, хто знає. І я була вдячна. Не за підтримку — просто за те, що хтось на той момент був зі мною на одній хвилі. В іншому я була самотня. Усе більше занурена в себе і все менше — у таїнство племені. Напевно, так давався взнаки чужий для атлі кен. А може, сама доля казала мені: ти не одна з них, і скоро зрозумієш це.

Але тоді ще не знала. Не знала, що наступний рік повністю змінить мене, перекроїть і зшиє наново, а шви ще довго кровоточитимуть, нитимуть на погоду, як старі шрами, про які не можна забути.

Я не знала. І добре. Незнання іноді найкраще, що життя нам дарує. Правда часом буває настільки страшною і злою, що мимоволі думаєш: а чи варто її знати?

Але правда — жінка жорстока. Поранити не боїться, заставляє розплющити очі, навіть якщо світло сліпить. І ти жмуришся, дивлячись на неї, моргаєш, стираєш сльози з вій і не можеш повірити, що світ, який ти бачиш, реальний. Не той, що снився тобі — вологий, теплий, близький та дбайливий, як мати. А холодний, наповнений протягами та абсолютно позбавлений життя. Пустеля, якій начхати на тебе.

Пустеля, де живе чудовисько, готове тебе зжерти.