Проблемна дитина

Пам’ятаю, ще коли працювала секретаркою, шалено любила суботи. У суботу можна було спати хоч до обіду, а потім до півночі дивитися телевізор, не переживаючи, що наступного ранку треба рано вставати. Вихідний перед вихідним — що може бути краще?

З роботи я звільнилася, а любов до суботи залишилася. Але після цієї, напевно, решта приречені опинитися в списку найгірших днів.

У домі було тихо. Занадто тихо для заповненого людьми приміщення. Але я не здивувалася. Напругу в повітрі можна було різати ножем, а атлі, хоч і розбилися по купках, але були дружні, як ніколи.

Гліб підійшов і взяв мене за руку.

— Не передумала?

Я похитала головою.

Серце билося сильно, біля самого горла. Може, попросити Кирила зварити заспокійливий відвар? Але йому зараз не до того. Нам усім не до того. Та й мені не можна розслаблятися.

— Поговорю з Кірою, — сказала я і попрямувала до кімнати дочки, але зупинилася — з вершини сходів на мене пронизливо дивилася Ірина.

От дідько! Тільки сварок із дружиною Влада мені сьогодні не вистачало. Як не вчасно. Втім, я завжди можу нагрубити та уникнути діалогу. Гадаю, прийшла пора вчитися.

— Провидице, — гордо вигукнула Ірина й почала повільно спускатися вниз. — Чи можу я поговорити з тобою?

Я зітхнула і пробурмотіла:

— Що ж, як не терпить, поговорімо.

Якщо чесно, я не знала, як їй у вічі дивитися. Насправді в мене не було ненависті до цієї дівчини, а ось її неприязнь до мене цілком можна було зрозуміти. Особливо після сцени в кімнаті Лари. У мене сьогодні складний день, але нехай висловиться, якщо має бажання. Думаю, Ірі не легше, ніж мені — адже на поєдинку буде вирішуватись і її доля теж.

У кабінеті було неприродно тихо. Тихіше, ніж у всьому будинку. Лише годинник розгойдував довгий маятник, неминуче наближаючи годину бою. Протяг із відчиненого вікна злегка розгойдував фіранки.

Іра увійшла перша, до мене не обернулася — притулилася долонями до відполірованої темної стільниці та мовчала. Я зачинила за собою двері й зупинилася біля порога. З нею було нестерпно важко перебувати поряд — аура колишньої спадкоємиці мітакі пригнічувала. Втім, можливо, відчуття були викликані не близькістю Іри, а поєдинком.

— Ти бачила? — запитала вона глухим голосом і повернулася. У мене в буквальному значенні слова стислося серце — такий переляк був написаний на зазвичай впевненому дівочому обличчі. Переляк та розпач, а ще віра — наполеглива, сильна віра в перемогу Влада та крах чаклуна. — Бачила результат поєдинку?

Я похитала головою.

— Ні, чого ти взяла?

— Ти — провидиця, і, можливо… — Іра замовкла. Здалося, вона зараз розплачеться. Просто тут. Перед дівчиною, яку має ненавидіти, але чомусь говорить із нею про майбутній бій.

— Я не контролюю видіння, — сказала я м’яко й додала: — На жаль. До того ж поєдинок — не зовнішня загроза. Це внутрішнє питання атлі.

— Ти любиш його?

— Я… кого?

— Влада, кого ж ще! — роздратовано пояснила Іра і сплеснула руками. — Втім, не відповідай. Я, здається, уже зрозуміла.

— Не думаю, що нам варто про це говорити. — Я відвернулася і підійшла до вікна. Відсунула фіранки.

День був напрочуд сонячний і теплий. Наче десь вдалині спалахнуло літо, а до нас дійшли лише відлуння — світлі й радісні, але настільки недосяжні, що ставало тужливо.

Тан стояв вдалині, біля самого паркану. Чаклун склав руки за спиною і дивився в далечінь, і від його пози, від впевненої постави, абсолютно розслабленої та гордої, мені стало ніяково. А в душі народилася червоточина сумнівів, розростаючись і сверблячи в мозку неспокійними думками.

Ні, не можна думати про погане! Навіть якщо воно станеться.

— Чому? — запитала Іра, і я повернулася до неї.

— Тому, що він твій чоловік.

— Я не дурна, Поліно, — гірко посміхнувшись, сказала вона. — Помітила, як він на тебе дивиться і як ти дивишся на нього. Мене не залишає відчуття, що я з’явилася в атлі невчасно, але, повір, я не знала. Коли Влад приїхав просити мої руки після місяця знайомства, я здивувалася. І, можливо, зробила помилку, так необачно погодившись.

— Влад буде тобі чудовим чоловіком, — впевнено сказала я. — Обіцяю, те, що сталося в кімнаті Лари, ніколи не повториться.

— Він приходив до тебе нещодавно, адже так?

— Так, але нічого не було. — Я подивилася прямо їй у вічі та впевнено додала: — І не буде.

Вона кивнула.

— Я маю бути зараз із ним. Як дружина. — Іра голосно видихнула, і я зрозуміла, що відчуваю її біль, як свій. Дивно вийшло, адже я ніколи не думала, що говоритиму з нею так відверто. Ні з ким із його жінок у мене не було таких розмов. — Молись, Поліно.

Вона відвернулася і вийшла, а я прошепотіла вже в порожнечу:

— Я зроблю трохи більше.

Кіру я знайшла в спальні. Дочка сиділа на ліжку, схрестивши ноги, і дивилася прямо перед собою.

Нам усім було погано і страшно, але Кірі, напевно, було найгірше. Адже саме її коханий сьогодні кинув виклик її батьку. Усі ненавиділи його, засуджували, а вона кохала. І саме її сьогодні засуджуватимуть за підтримку того, хто, можливо, стане прокляттям для племені.

Якщо переможе.

— Кіро.

Вона звела на мене очі. На обличчі жоден м’яз не здригнувся, і я подумки позаздрила її витримці.

— Я зрозумію, якщо ти будеш на боці Тана.

— Присядь, — тихо сказала вона і простягла мені руку. Холодна долоня обхопила мої пальці, і мені захотілося зігріти її зсередини. Дівчинку, що подорослішала надто швидко. Який потрібно вибирати між рідним племенем і людиною, яка сформувала її світ.

Шкода, що їй доводиться обирати! Що мені доводиться… Адже сьогоднішній день змінить не тільки мене. Він змінить і її. Зробить дорослішою, злішою і цинічнішою. Навчить ненавидіти…

— Я не буду, — спокійно відповіла Кіра. — Тому, що це неправильно. Те, що робить Тан.

— У нашому житті мало правильного, Кіро.

— Але ж є ти. — Вона посміхнулася одними губами, і від цієї посмішки моя шкіра чомусь покрилася мурашками. — Шкода, що ти не можеш діяти на поєдинку.

Я опустила очі й відповіла:

— Шкода…

— Все буде добре, — запевнила вона. А от я чомусь розм’якла. Розслабилася на мить, хоч усі ці дні забороняла собі розслаблятися.

Тому, що не можна. Потрібно бути сильною, а якщо знадобиться, то і злою.

— Не буде. Один із близьких тобі людей помре сьогодні.

— Люди вмирають, — байдуже відповіла Кіра. Від її холодного, беземоційного голосу мені стало ніяково, але я переконала себе, що вона таким чином намагається сховатися, захиститися від реальності. — Я бачила багато смертей. Бачила, як скляніють очі, коли останнє поривчасте зітхання виходить із тіла. Я вбивала…

Від її слів, від байдужості, з якою вона вимовляла їх, кидало в холод. Моя долоня теж заледеніла, а ненависть до Тана розгорілася сильніше, руйнуючи останні сумніви.

Він змушував мою дівчинку вбивати! Він показав їй смерть так рано, навчив приймати, як належне. Хіба я так уміла в її віці? Хіба вмію зараз?

— Близькі люди вмирають так само як і інші, — закінчила Кіра й подивилася мені просто у вічі. — Колись ти теж помреш.

— Не хочу про це думати. — Я проковтнула неприємну грудку, відчуваючи, як вона дряпає горло.

— І не варто. — Кіра посміхнулася і міцніше стиснула мою долоню.

… У спортзалі я бувала рідко. Спортивною я себе назвати не могла, на фізкультурі в школі не отримувала трійки й завжди заздрила фізичній підготовці Віки.

Сьогодні спортзал було повністю звільнено від інвентарю. Величезний простір залишав свободу для маневрів та народжував дивні асоціації з гладіаторськими майданчиками.

Ми стояли біля стін — один навпроти одного — хижаки з блідими, зляканими обличчями. Холодне, яскраве світло великих ламп лилося зверху, перетворюючи ці обличчя на понівечені жахом маски.

Я не боялася. Змусила серце битися рівніше, а в голові розклала по поличках майбутні дії. Дивний спокій, навіть умиротворення заповнило душу. Я кинула короткий погляд на Гліба й кивнула.

Почалося.

Тан, як завжди, був одягнений у чорне. Рухався легко і граціозно, затискаючи в правій руці меч, що відливав сталлю. Я не розбиралася у видах зброї, тим більше такої, але меч Чорнокнижника не здався мені важким. Та й навіщо — обладунків бійці не носили, тому легкий меч набагато зручніший.

Чаклун увійшов, привітався і пафосно вклонився атлі. Потім якось дивно подивився на мене — наче я мала щось зрозуміти з його погляду. Але я, звісно ж, не зрозуміла. А потім він попрямував у дальній кут, поступаючись місцем противнику.

Влад слідував за ним, тримаючи свою зброю на плечі. Рухався спокійно, наче йшов на пікнік, а не на смертельний поєдинок. А мені чомусь згадалися його слова про те, що ніхто не прогнеться. Страшні слова.

У залі запанувала мертва тиша.

Тільки Пилип вийшов уперед і голосом, що ледь не зірвався, сказав:

— Нехай відбудеться поєдинок, і нехай боги вирішать вашу суперечку.

І знову відступив до стіни.

Що ж ти боїшся, жерцю? Боги тут ні до чого. Усе вирішує сила. Кен. І сміливість.

Чорнокнижник дивився прямо на Влада, і в його очах бачився тріумф. Той день, до якого він так довго готувався, настав.

Влад зле посміхнувся і легким рухом опустив меч.

Поєдинок — свого роду танець. Запальний, пристрасний, страшний. Танго клинків.

Брязкіт сталі, важке дихання, випади, блоки… І ти, покликаний спостерігати за шаленою боротьбою життя зі смертю, заворожено дивишся, не в змозі відірвати погляду.

Поєдинок прекрасний, якщо на ньому не б’ється той, хто тобі дорогий.

Випад і тонке лезо ковзає по шкірі, залишаючи на ній криваву борозну. Удар — і меч завмирає в самого обличчя, і ти майже радієш, бо це обличчя твого ворога.

Але танець триває, двоє кружляють залою, і напруга стає нестерпною, зловісною.

Невизначеність завжди гірша за погану звістку. Тому що вона тисне, пригнічує, з’їдає впевненість і залишає тебе розгублено дивитися, як руйнуються залишки ілюзій.

Я ізолювала думки. У свідомості чітко спливла картинка майбутнього — я знала результат поєдинку, про який запитувала Ірина в кабінеті. Кожен рух, кожен крок тих, хто змагається, кожне слово, яке буде сказане.

Здавалося, час застиг. Зупинився.

Влад набагато краще бився. Я навіть задивилась. Як плавно ковзав він підлогою, як різко завдав ударів, як вчасно відступав.

Якби це був лише показовий бій! Якби повітря не просочилося смертю.

І якби чаклун не був чаклуном…

Нова атака дала Владу перевагу — Тан забарився, оступився, не стримав наступного удару і звалився на підлогу. Кіра поряд зі мною шумно видихнула і стиснула кулаки. Я перевела погляд на лежачого Чорнокнижника.

Чорнокнижники не грають чесно. Потрібно було запам’ятати, але я забула. Влад також забув.

Тан відкотився вбік, хитро посміхнувся, схопив меч, що вислизнув із долоні, і полоснув по зап’ястю.

Він припускав, що так буде. Він готувався.

— Кров від моєї крові, — вимовив чаклун дуже серйозно й підняв очі на Влада.

Стародавня магія, замішана на родинних зв’язках. Страшна. Дурманна сила, яка підкоряє волю. Я згадала очі Рити кілька років тому. Мляві, сковані рухи. І повну підвладність чаклунові.

Влад заплющив очі, відступив на крок. Розслабив руку, що затискала меч…

А потім підняв голову й не менш хитро посміхнувся. Дражниться. Навіть тут не може без єхидства.

— Безглуздо було думати, що я не підготувався.

Тан різко спружинив і відбіг убік, а клинок Влад розсік повітря там, де він стояв.

Чорнокнижник суворо глянув на Кіру й похитав головою.

— Погана дівчинка. Ти навіщо розірвала зв’язок?

— Хіба не ти хотів чесно битися? — спокійно спитала вона.

Зброя знову затанцювала, відкидаючи химерні тіні на підлогу. Удар. Атака. Крок назад. Випад.

Тан відштовхнув Влада і знову полоснув по зап’ястю.

Пара слів, хитра посмішка. Цього разу він заговорював меч. Сталь на мить засвітилася золотом і згасла, перетворившись на звичайний метал. Але це лише на перший погляд.

Мечі знову зіткнулися, клинок Влада тріснув, розламався, і в руці в нього залишився лише огриз колись небезпечного леза.

— Потрібно ретельніше вибирати зброю, — насмішкувато промовив Тан і кинувся в атаку.

Випад, і Влад ухилився убік. Підніжка — і він уже на підлозі.

А потім Тан ударив. Сильно. Ногою по ребрах. Потім по обличчю. І ще. Удари посипалися градом, і я заплющила очі. Подумки ненавидячи чаклуна, відчуваючи кожен удар на собі.

Коли я розплющила очі, поєдинок був закінчений. Тан приставив лезо меча до горла Влада, і спокійно спитав:

— Чи готовий ти добровільно відмовитися від племені й віддати мені належне?

— Йди до біса! — прохрипів Влад, стираючи кров з обличчя.

І тільки тоді я помітила ручку того самого кинджала, захованого під майкою у Влада. Помітила рівно за секунду, як він вихопив його — блискавично, стрімко…

Недостатньо стрімко, щоб Тан не встиг помітити.

Я зітхнула. Біль, страх, образа, ненависть — усе перемішалось, злилося в голові, плутаючи думки. Лара біля протилежної стіни майже плакала. Ірина зблідла, але стояла, випроставшись, як струна. Жоден м’яз не здригнувся на її обличчі, і я навіть позаздрила. Завжди захоплювали люди з такою витримкою.

Тан точним ударом вибив ножа з руки Влада, потім грубо штовхнув його ногою і підняв горезвісну зброю.

— Цікавий артефакт, — здивовано промимрив чаклун, уважно розглядаючи ніж. — Як ти дістав його?

Влад мовчав, і Чорнокнижник продовжив:

— Невже Ірвін мертвий? Дуже шкода. Безперечно, це втрата для магічного світу. — Він цокнув язиком і похитав головою, ніби йому було дуже шкода загиблого Чорнокнижника.

— Але я відволікся. — Тан сунув клинок за пояс і посміхнувся. — Напевно, ти не почув, тому повторю питання. Чи віддаєш ти добровільно плем’я атлі? Чи приймаєш мою владу, як владу нового вождя? Присягнеш мені на вірність чи помреш, Владе Вермунде?

Ось воно — те, чого я чекала. Чого боялася найбільше й що сталося. Але я зрозуміла одне: чим більше боїшся, тим більшу владу має над тобою страх.

І я рішуче зробила крок уперед. Туди, де було місце лише для двох. Порушуючи негласні закони поєдинку.

Але життя рідко підпорядковується законам, крім одного — закону виживання. А його я вивчила досконало.

На підлозі, поряд із Владом не було страшно. Твердо було — відполіроване дерево боляче давило коліна. Повітря навколо згустилося, перетворилося на в’язкий кисіль і насідало з усіх боків.

Мабуть, так завжди почуваєшся, коли від тебе багато залежить…

Я рішуче наказала собі не жаліти Влада — побитого, майже зламаного, але впертого й затятого. У мене є мета — моя мета, і я зроблю все, щоб досягти свого.

— Будь ласка, не вмирай…

Коли небезпека близько — відчутна, холодна, невблаганна — стає начхати на гордість. Коли розумієш, що секунда вирішує майбутнє, використовуватимеш кожну з них.

— Прийми його владу, бо вона його загубить. Я говорю це, як провидиця.

— Ні, — крізь зуби відповів Влад, і на мене навіть не глянув. Мов від його пильного погляду чаклун мав спектися і померти.

— Владе, будь ласка… Він виграв нечесно.

— Відійди, Поліно. Ти порушуєш правила.

— А якщо я порушу одне своє?

Гучний стукіт серця в застиглій тиші. Недовірливий погляд, сум’яття.

І надія.

Моя? Його?

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я і заплющила очі.

Аби тільки не розплакатися!

Дивно, але плакати не хотілося.

— Я, звичайно, знав, що буде весело, але навіть не міг подумати, що настільки, — глузливо промовив Тан.

Провокує. Ненавиджу! Я і не думала, що вмію так ненавидіти!

«Не слухай його, — шепотіла я, подумки звертаючись до Влада. — Не слухай…"

— Я серйозно подумаю над тим, про що ти просив, Владе, — сказала, не звертаючи уваги на репліку чаклуна. — Але й ти згадай нашу розмову про довіру.

Я сказала це і відпустила себе. Більше не могла чекати. Лють піднялася зсередини, жила натяглася, через стривожений кен крутилося в голові.

Кен.

Як багато він означав для інших, і як мало для мене.

Даремно. Я відчувала, як дихає кожна клітина мого тіла. Як стискається і розслабляється серце, як розширюються легені, коли впускають повітря.

Долоні засвербіли. Передчуття було сильним, практично непереборним, проте щось зупиняло мене, ніби кажучи: «Ще не час!».

Я не мушу допомагати Владу — він сильний, сам для себе вирішить. Я маю допомогти собі.

Я навіть уявити не могла, скільки в мені кена. Здавалося, дам слабину — і він поглине мене, підкорить волю. Стане мною. І я розчинюся в цьому світлі, розтану…

«Довіряй», — прошепотіла я подумки.

— Я приймаю твою владу наді мною, — через секунду почула злий, скрипучий голос.

Він сказав це. Сказав. Неймовірно!

Я розплющила очі. Світ навколо не змінився — не зруйнувалися стіни, стеля не впала на голову. Зі щілин не полізли демони, навіть рак на горі не свиснув.

Тільки Тан усміхався — захоплено, щасливо. І я зрозуміла, що почути слова присяги від Влада йому було приємніше, ніж убити його. Чаклун схилився нижче й перевів на мене погляд.

— Нехай вона скаже. — І із сарказмом запитав: — Ну що, моя маленька провидице, тепер дозволиш себе так називати?

Моя голова одразу стала важкою, немов у неї залили розплавлений свинець. Перед очима попливло, жила натягнулася до краю, реагуючи на темний погляд чаклуна. І я зрозуміла: він впливає на мене. Як тоді, біля осередку, коли пал скосив його.

І чому я про це згадала?

Звичайно, тоді його кен був у мені. А зараз немає.

Я — сольвейг, і Чорнокнижник ніколи не підкорить мене!

— Я приймаю твою владу наді мною, — промовила я спокійно й посміхнулася. Про себе наголосила, що Тану не сподобалася ця посмішка. Вона насторожила його. Ні, не викликала підозр, лише стривожила.

Але Чорнокнижник безтурботно проігнорував мою єдину помилку.

Він випростався і обвів поглядом атлі, що притиснулися до стін. Святкуючи. Показуючи, хто відтепер тут хазяїн.

Я видихнула. Усе правильно. Усе так і має бути.

Атлі боялися. Ні, вони були нажахані. Битву програно, а життя… життя стрімко летить у прірву.

Але такі правила поєдинку — вони мають підкоритися новому вождю.

Я подивилася на Гліба. Він один, крім мене, розумів, що невдовзі станеться. І він перший з атлі, не роздумуючи, схилив коліна. Гордо підняв голову і промовив слова присяги. Сині очі при цьому посміхалися, ніби кажучи: «Подавишся, Чорнокнижнику!».

Я знову зосередилася на собі, спостерігаючи за атлі краєм ока.

Чаклун відвернувся, чаклун не тисне, отже, можна зібрати кен.

Я — спрут, а мої руки — мацаки.

Міцно, до болю, стиснула кулаки — щоб не виплеснути ні краплі. Не можна. Ще не час.

Ледве стримуючи сльози, на коліна встала Рита. Потім Пилип, Оля.

Голова паморочиться, сила дурманить, підкоряє…

Аліна, Ксенія, Лара…

Долоні горять вогнем, у грудях так тісно, ​​що не втримати…

Кирило, Алішер, Кароліна…

Тільки Іра, натягнута, мов струна, стояла й дивилася прямо в обличчя Чорнокнижникові. Справжня королева! Кревна правителька. Тільки зараз ця гордість зовсім не доречна.

— Що ж ти мовчиш, дитино? — спитав Тан, і його голос пролунав зловісно.

Втім, мабуть, тільки для мене. У всякому разі, Іра й оком не моргнула.

— Пішов ти!

— Іро, будь ласка, — прошепотіла я, але вона навіть не глянула в мій бік.

— Дивись на мене, жінко! — прохрипів Влад, сплюнувши потік крові. Я скривилася — майже фізично відчувала його біль. — Дивись і слухай. Ти вклонишся йому і приймеш його владу, бо так говорю я — твій чоловік.

Прозвучало комічно та пафосно. Якби ситуація була іншою, я, напевно, розсміялася б. Але на мій подив, це подіяло — Іра покірно опустилася на коліна і сказала, зчепивши зуби:

— Я приймаю твою владу наді мною.

Здійснилося. Атлі переступили межу, спалили мости, і дороги назад немає…

— Що тепер скажеш, Владе? Хто мав рацію того дня? — Тан повернувся в наш бік. — І інше теж здійсниться.

Чорнокнижник, син хоронительки вогнища й жорстокого вождя племені атлі щойно сам став вождем.

Я піднялася з колін — не збиралася більше плазувати. Кен переповнював мене через край, здавалося, ще трохи, і живіт розірве від напруги.

— Можливо, ми з тобою потоваришуємо, — посміхнувся Тан і простяг мені руку.

— Безперечно. Прямо зараз.

І я вдарила. Швидко. Різко. Чаклун не встиг сховатися, і ліва половина його обличчя відразу почервоніла і вкрилася пухирями.

Я вдарила ще раз. І ще.

— Непогано, — прошепотів Чорнокнижник, ухиляючись від наступних атак. Здавалося, Тан не помічав болю. Просто здивувався. — Дуже непогано…

Наступний удар потрапив йому в груди, і чаклун відступив на крок.

А потім вдарив він.

Мені не було боляче. Його сила була іншою. В’язка, тягуча — вона проникала крізь мій захист, наповнюючи вени, пробираючись до жили.

Коли я встигла захиститися? І, головне, як? Я ніколи цього не вміла…

Атлі майже всі піднялися, але я помітила Лару — ліворуч. Вона стояла навколішки й шепотіла, дивлячись прямо на мене. Що вона робить? Та вона ж… вона… Лара боронить мене! На відстані.

Але Тан був сильнішим за Лару. Він швидко підійшов, натиснув на плечі, і я знову стояла навколішки та дивилася на нього з ненавистю.

— Тебе судитимуть, провидице, — спокійно сказав він і доторкнувся пальцями до понівеченого обличчя.

Секунда — на те, щоб відвернути його увагу удаваною покорою. Секунда, щоби оцінити перспективи.

— Не судитимуть, — відповіла я, вихоплюючи в нього з-за пояса ніж.

Він увійшов м’яко, з булькотінням, і я ледь стримала нудоту. Мої долоні окропила тепла та в’язка рідина.

Кров. Кров чаклуна.

— Ти — вождь, а я — провидиця. Первозданні залишили нам право… Прокляття… Символічно, як вважаєш? Твоя мати наклала його, а ти зруйнуєш.

Мені не було шкода Тана. Тільки звідкись здалеку, немов із паралельної реальності, почулося, що схлипнула Кіра.

Я встала на ноги. Тан шумно видихнув і посміхнувся. Агонія? Передсмертні судоми?

Не схоже. Чаклун подивився на ніж, а потім на мене, і погляд, як і раніше, залишався ясним і пронизливим. Тан хитнувся, але не впав. Він ще мав сили.

— Ти все спланувала.

— Коли в тебе з’являється серйозний супротивник, починаєш міркувати, як він, — сказала я.

— Ти завжди мені подобалася, провидице…

Тан уже не міг залишатися на ногах, тому впав навколішки. Тепер він стояв переді мною — поранений, майже мертвий. І однаково посміхався.

Закривавлена ​​долоня міцно обхопила моє зап’ястя, і Чорнокнижник прохрипів:

— Не віддавай йому те, що здобудеш зараз… Збережи. — Він кілька разів глибоко вдихнув і різким рухом висмикнув ніж. — Виживи!

А потім повалився горілиць.

Повільно, ніби боячись повірити в те, що наробила, я перевела погляд на свої закривавлені долоні, і мене одразу ж знудило на гладку підлогу, поряд із мертвим тілом чаклуна.