Проблемна дитина

Я була просто щаслива, коли всі розійшлися. Тиша та спокій — що може бути краще? Гліб допоміг мені прибрати зі столу і дрімав на дивані. Я подумала, як усе ж добре, що він у мене є. Саме завдяки йому завтрашній ранок буде спокійним. Я вкрила його пледом і лагідно погладила по волоссю.

Потім з огидою викинула чорну квітку в смітник. Страшна краса — я до такої не звикла, і точно не хотіла звикати. Не роздумуючи, зав’язала пакет і винесла його на смітник.

Коли у двері подзвонили, я здригнулася. І вилаяла себе. Хіба так поводяться сильні сольвейги?

Я кілька разів вдихнула та видихнула. Підійшла до вічка.

Перед дверима стояв чоловік. Незнайомий. Високий. Сіра майка, що обтягує мʼязистий торс, русяве волосся трохи вище плечей завивалися на кінцях. Я подивилася на годинник: майже північ. Навряд чи хтось прийде в такий час дізнатися, як пройти до бібліотеки.

Про що я думаю взагалі? Адже, як нещодавно правильно помітила: я — сольвейг. Якщо що, вдарю кеном. Ну, чи Гліб прокинеться і вдарить.

Я відчинила двері.

Усмішка в чоловіка була промениста, а очі хитрі. Він був симпатичним і, здавалося, добродушним. Поза ловеласу: одна рука в кишені спортивних штанів, в іншій — прозорий пластиковий контейнер.

— Вітання. Я ваш сусід із п’ятдесят другої квартири. Переїхав нещодавно й ось… Не повірите, але цукру нема ні грама. У вас світло горіло — я з вікна побачив. — Він простяг мені руку і представився: — Мирослав.

— Поліна.

І лише відповівши на рукостискання, я зрозуміла, що він хижак. Висмикнула долоню і подивилася на чоловіка з підозрою. Навіщо він прийшов так пізно? Що йому треба? Доля навчила мене ставитися з побоюванням до будь-яких сильних типів. Відразу згадалися особливості мого кена.

— Я вдало зайшов, — абсолютно незворушно промовив він. — Ти живеш тут одна?

— Я? Так… тобто ні… А тобі навіщо?

Раптова фамільярність із різким переходом на «ти» мені не сподобалася. Дратували його нахабство й напористість, і я почувала себе некомфортно — стою з ним наодинці на сходовому майданчику. Треба було розбудити Гліба…

— Я не хотів налякати. — Мирослав відступив і зніяковіло усміхнувся. — Просто ти тут одна, без захисту, і я подумав: негідно хижачці одній залишатися. Без племені…

— А хто сказав, що я без племені? — здивувалась я і склала руки на грудях.

— Ну, ти ж тут одна. Чи не так?

— Ти, здається, за цукром прийшов. — Я потяглася до контейнера. Захотілося якнайшвидше від нього відв’язатися. Водночас мучила дика цікавість. Хто він? Звідки тут? З якого племені? І чому Влад жодного разу не згадував, що в Житомирі є ще хижаки? Адже плем’я, яке жило тут багато років тому, давно покинуло місто.

Мирослав без зайвих слів вручив мені контейнер, і я зникла за рятівними дверима.

Ні, не буває таких збігів. Щоб сильний хижак селився з тобою на одному сходовому майданчику й нічого не знав про те, що ти сольвейг. Йому точно щось від мене потрібно. Кров? Кен? А може він і є той таємничий драугр? Хто вони такі та як відрізняються від нас? Чи вміють маскуватися під доброзичливих сусідів?

Під лопатками звело від неприємних думок. Якщо мої припущення вірні, не можна видавати присутність Гліба у квартирі. Якщо помру, то краще одна…

Але може, він і не вбиватиме мене. Я не надто відновилася після виснаження.

Чорт, що за думки? Із чого я взяла, що йому від мене щось треба? Окрім цукру, звичайно. З моїм минулим не дивно стати параноїком, і це зовсім не означає, що всі довкола — вороги.

Я наповнила контейнер цукром, але руки настільки тремтіли, що він просипався на гладку поверхню кухонного столу. Потім приберу. Зараз головне — сплавити непроханого сусіда.

Я відчинила двері з натягнутою, нещирою посмішкою. Уявляю, як вона виглядала збоку. Але краще вже так, ніж причаїтися у квартирі й не відчиняти — тоді Мирослав точно подумає, що я дикунка.

— Тримай. — Простягла йому цукор.

— Дякую. Ти моя рятівниця!

— У тебе немає племені? — запитала я, обережно промацуючи ґрунт. Зазвичай хижі живуть племенами, і якщо він оселився тут, значить, зречений, чи може…

— Є. Тобто було. Моє кревне плем’я — альва. Їх усіх убив древній. Я приїхав сюди зі Львова, а дорогою присвятив кількох людей. Назву міняти не став — я все ж вождь.

— Ого! — вирвалося в мене. — Тобто… Я хотіла сказати, мені шкода. Стародавній може принести багато горя.

— Стародавні рідко втрачають слід. Нехай бережуть тебе боги від зустрічі з таким мисливцем, Поліно.

Мені згадалися яскраво-червоні маки на чорній сорочці, напівбожевільний погляд і знаряддя для тортур.

— Мені б дуже не хотілося зустрічатися зі стародавнім, — запевнила я.

— Чому ти живеш тут одна? Тебе вигнали?

— Ні! — Я так швидко відповіла, що сама здивувалася. Здивувалася, як подіяла на мене ця фраза. Адже нещодавно я була так близько до вигнання. Якби Влад не погодився на пропозицію Тана… — Мені просто тут комфортно. Самій.

— Захист хороший, — схвально кивнув мій гість, вдивляючись у верхню частину дверного отвору. І що він там побачив? Хоч убий — не відчувала жодного захисту. Втім, я його рідко відчуваю — погана з мене захисниця. — Я навіть не одразу його помітив.

— Дякую.

Нехай думає, що хоче. Про те, що я провидиця, йому знати зовсім необов’язково.

— Не знав, що в Житомирі живе плем’я. Місто зайняте? Належить вам?

— Тобто як — зайняте?

— Ну, якщо це ваша територія, то я маю запитати дозволу твого вождя, перш ніж оселитися тут, — пояснив Мирослав. — Ми тут нещодавно — кілька днів як приїхали.

От чому Влад не говорив — він і сам не знає. Відчуття, що я знаю більше за нього, було приємним. Чарівним. Особисті таємниці у світі хижаків, про які атлі поки не знають… Хоча остання моя таємниця призвела до посвяти Тана в плем’я.

— Ти маєш рацію, краще запитати в нього. Я передам, коли побачу, що ти тут живеш.

Мирослав сипло розсміявся, закидаючи голову назад, а потім обдарував мене лукавим поглядом.

— Ти дуже дивна.

— Нічого подібного, — сердито пробурмотіла я. — Я звичайна.

Мені набридло, що на мене дивляться як на мішок з особливим кеном. Не для того я з’їжджала, щоби виступати на іншій сцені.

— Авжеж. — Він оглянув мене з голови до ніг, і шкірою пробіг неприємний озноб. — Дякую за цукор, Поліно. Вибач, що потривожив.

— На добраніч, Мирославе.

Коли я зачиняла двері, він усе ще посміхався. І мені здавалося, що він бачить мене крізь щільний метал дверей та дерматинову оббивку. Дивне почуття — ніби за тобою шпигують. Точно параноя!

Я визирнула в підʼїзд — сходовий майданчик був порожній.

— Хтось приходив?

Я здригнулася. Гліб стояв біля дверей, що вели до вітальні, і протирав очі.

— Сусід приходив за цукром, іди спати.

Він заснув одразу ж, а я ще дві години ходила квартирою. Думала про все: про Тана, про Кіру, про весілля Влада. Потім згадала, що за стіною мешкає хижак з іншого племені. Такий самий, як і я, але з іншою енергетикою.

Інше плем’я… А їх чимало на землі. Цікаво, чи відрізняється їхній побут від побуту атлі? Чим вони живуть, дихають? Чи моляться богам?

Змучившись остаточно, я примостилася поряд із Глібом на дивані, міцно обняла його й заплющила очі.

Не знаю, чому я не розповіла про Мирослава атлі. Можливо, через те, що почала бувати там набагато рідше. А може просто хотілося мати власну таємницю. Розібратися у всьому самій.

Чому він та його плем’я приїхали саме до Житомира? Туди, де зовсім недавно організували свій штаб мисливці, виставивши у величезному залі машину для тортур? Гліб говорив, у пророчиці мітакі було видіння. От би поспілкуватися з нею, розпитати. Жаль, що в мене видінь більше немає. Відчуваю себе слабкою та непотрібною.

Я переїхала, а в атлі все лишилося, як було. Нічого не змінилось. Ну, якщо не враховувати гармидер із підготовкою до весілля.

Іру ми прийняли наступного дня після входин. Як і Тана. Страшний день. Дощ, бруд, притуплений страх і приглушений звук кроків на покинутому пустирі за містом. Свічки, бліде обличчя Пилипа та незворушне — Влада. Легка усмішка Ірини. Шорстка поверхня ритуального каменю та порожнеча в душі. Жодних спогадів. Хоча коли ми виходили, мені здалося, я побачила на ньому маленьку плямку крові.

Усе в минулому. І ритуал, і возз’єднання. Душа ніби оніміла зовсім. Жодних емоцій.

Коли ми вийшли, я підставила обличчя під дрібний дощ, наповнюючись енергією, виплескуючи негатив. Здавалося, під шкірою все ще живе кен чаклуна — липкий, чорний, дурманливий. Чужий. Тан чужий для нас. Мало прийняти когось у плем’я, треба прийняти його душею. Жоден з атлі не прийняв Чорнокнижника. Ніхто, крім Кіри, але її поки не присвятили.

Додому ми їхали з Глібом. Я обійняла його за талію і заплющила очі. Дорога, гул мотоцикла, вітер — усе це було вже настільки звичним, рідним, що я не уявляла собі життя, де цього не буде.

Осінь — похмура пора. Хоча для мене осінь — це швидше стан душі. А за осінню приходить зима. Білий сніг, спокій, гарячий чай та цікава книга. Зиму я любила більше. Напевно, завжди любитиму. За світлі спогади, за відчуття надійності та тихого щастя.

Два тижні — невеликий термін. Особливо коли наближається подія, на яку ти не дуже чекаєш. Ні, я не чинила опору — навіть подумки. Звикла. Примирилась. Навіть певною мірою зрозуміла.

Але перебувати в будинку, серед цієї метушні, серед ошатних людей, знаючи, чим зумовлена цей радісний гармидер для мене було занадто. Особливо в той день. Добре, що поруч стояла таця із шампанським.

Мітакі виявилися дуже метушливим племенем. Особливо жінки. Вони бігали так швидко, що я не встигала стежити. Спочатку намагалася запам’ятати, як кого звуть — із цікавості. Потім кинула спроби. Однаково до ранку забуду.

Їхні чоловіки, навпаки, виглядали дуже солідно і трималися осторонь.

Іван, батько Ірини, був чимось схожий на Гендальфа, тільки з темною бородою і абсолютно сивим волоссям. Він про щось серйозно говорив із Владом.

Двоюрідні брати Іри — Віктор та Ярослав — із цікавістю розглядали атлі зі сторони каміна. Решта чоловіків залишилася на вулиці. Гліб говорив, мітакі самобутні та погано вливаються в суспільство. У них на все є власна думка, і компроміси для них неприйнятні. Що ж, ці проблеми доведеться вирішувати Владу — він же вибирав собі наречену.

А я веселитимуся. Ось зараз і почну. Я поставила порожній келих поруч з іншими та взяла новий. Третій, здається… Пофіг. Не так часто я п’ю, щоби рахувати чарки.

— Ти не надто захопилася? — пролунав ззаду знайомий голос.

Я розгорнулася і навіть захлинулася шампанським.

— Ого!

Пилип виглядав розкішно. Одягнений у золоту мантію із червоним підбоєм, тримаючи в руках книгу заклинань, здавався королем жерців. І вираз обличчя в нього був відповідний — поважний і гордовитий.

— Тобі личить, — підморгнула я йому і зробила ще один ковток.

— Ти теж маєш гарний вигляд.

Це були лестощі. Сукню мишачого кольору зі спідницею, що ледве прикриває те саме місце, на яке постійно знаходяться пригоди, я востаннє одягала на випускний. Купувати інші сукні для урочистостей вважала марнотратством, оскільки носити їх не було куди.

Загалом я сукні не дуже любила. Набагато зручніше в джинсах. Вільніше. Жаль, що на весілля не можна прийти в джинсах. Чи можна? І чого я морочилася із зовнішнім виглядом? Зрештою, наречена не я.

— Лестощі — це погано, — пожурила я Пилипа й помахала в нього перед носом вказівним пальцем. Це здалося дуже смішним, і я не стала себе стримувати.

— Гей, легше! Так ти до торта не доживеш.

— Торт — це добре. І смачно, — серйозно зазначила я.

— Як і шампанське.

— Шампанське — чудово.

— Як обжилась у квартирі? Не сумуєш?

— Ні каплі. Там добре й ніхто не дістає. Навіть із сусідами познайомилася… — Я згадала Мирослава та його допитливість. — Скажи, а чи правда, якщо плем’я живе в якомусь місті, то ніхто з хижаків не може оселитися в цьому ж місті, не спитавши дозволу у вождя?

— Це стародавній закон, його майже ніхто не дотримується. До того ж хижаки зазвичай живуть поряд із місцем сили та рідко переїжджають.

— Звідки воно береться? Місце сили? — Я відпила ще один ковток і зрозуміла, що мене затягує розповідь. Втім, Пилип завжди вмів красиво розповідати.

— Його створює вождь, коли обирає місце для поселення племені. Створити нове складно — потрібно дуже багато кена. Але зазвичай у племен уже є осередок, від минулих поколінь.

— Тобто наш осередок створив якийсь із вождів атлі?

— Так. Це сталося багато років тому.

— Як цікаво…

— Що цікаво?

Влад підійшов так зненацька, що я мало не пролила на себе напій. Я насупилась. Бракувало ще зганьбитися на його весіллі.

Не дочекається! Питиму і веселитимуся, ось.

І все одно поряд із ним було некомфортно. Особливо коли він такий ошатний і гарний. Непристойно гарний — очей не відвести. І йому шалено личать ця кремова сорочка й розстебнутий сірий піджак.

— Поліна цікавилася древніми законами хижаків, — пояснив Пилип. — Зокрема, законом поділу території.

— Треба ж мені вчитися, — сердито сказала я і відвернулася.

— Ти маєш чудовий вигляд, — шепнув Влад мені на вухо, і шалено захотілося його вдарити. Боляче. А потім втекти до себе — там набагато спокійніше. Але не можна — треба протриматися до кінця вечора. Дурні закони, будь вони прокляті!

А потім хтось нагорі вигукнув:

— Наречена готова.

Серце завмерло, потім пустилося галопом. Усі бульбашки від шампанського, здавалося, разом ударили в голову. Звідкись здалеку почувся голос Пилипа:

— Нам уже час.

І зовсім поряд Влад відповів:

— Так, рушаймо.

Він ще раз подивився на мене — дивно і, здалося, запитливо. А потім відвернувся, і в мене кольнуло в грудях.

Це востаннє, сказала я собі. Востаннє мені боляче через нього. Потрібно попрощатися з ним — тут і зараз. І жити далі.

Так буває.

Не всі наші почуття знаходять відповідь.

Так буває…

І чому так мало вміщається в цей келих?!

Вони поїхали. Влад, Ірина та Пилип. Просто вийшли за двері, і вітальню наповнив святковий гомін.

А перед цим вона з’явилася. Як королева, спустилася з вершини сходів, у шикарній золотій сукні в підлогу, сяйниста, вродлива. Бог мій, яка вона була вродлива в ту мить! Я сама замилувалася, забуваючи дихати, стискаючи скло з такою силою, що дивно, як воно не тріснуло.

Іра усміхалася всім на своєму шляху. Вона їхала до осередку — туди, де кілька років тому стояла я, боячись повірити в те, що він казав, що пропонував мені… А тепер вона — така гарна — триматиме його за руки, віддаватиме частину себе, поглинатиме ванільний кен. І так само усміхатиметься. Лише йому одному. А він усміхатиметься їй…

А я буду тут — просто гостем на їхньому весіллі. У сукні мишачого кольору.

— Не варто стільки пити, — тихо сказав Гліб і відібрав у мене келих. Який нахабний! Хіба я йому колись забороняла? Я сердито надулася. — Нічого доброго з того не буде.

— Доброго взагалі сьогодні мало.

— Полю…

— Я в порядку! — різко сказала я і відібрала в нього свій келих. Гарний напій — притуплює почуття. Не дозволю себе позбавити знеболювального для душі.

— Воно й видно.

— Пилип сказав, буде торт. Торт я люблю, весілля — не дуже. Доведеться шукати компроміс, — сказала я і відпила досить великий ковток. — Заради торта.

— Ти п’яна.

— Зате весела, — пролунав збоку вкрадливий оксамитовий голос. — Радий бачити тебе, провидице.

— А я тебе — не дуже, — чесно зізналася я. Зрештою, я не мушу любити Тана. Особливо сьогодні.

— Шкода, що ти засмучена. Але так правда буде краще. Насамперед для тебе. — Чаклун посміхнувся і схилив голову набік. Скоро я зненавиджу цей жест всезнайки. — Спроби з’єднатися з мітакі, весілля… Агонія перед смертю, Поліно.

— Тобі краще забратися звідси, — насупився Гліб.

— У тобі стільки отрути, Тане. Не захлинись, — прошипіла я і потягла Гліба в коридор, що вів до кухні.

Хотілося просто піти із заповненого веселощами залу. І випити. Дорогою я прихопила ще один келих — щоб не повертатися. Хоча на кухні, мабуть, є кілька пляшок.

Лара сиділа за столом і дивилася перед собою. В одну точку. Не рухаючись. Коли ми з Глібом увійшли, вона обдарувала нас байдужим поглядом і знову відвернулася.

Я її чудово розуміла сьогодні.

— Чого тут сидиш? — обережно спитав Гліб, опускаючись на сусідній стілець.

— Пропонуєш мені спілкуватися з мітакі у вітальні? Чи краще із Чорнокнижником? — Лара повернулася до мене й беземоційно додала: — Твоя дочка така ж божевільна, як і ти.

— Можливо. — Я присіла поруч і поклала голову на руки. — Як довго нам треба тут бути?

— Поки не повернуться молодята. Привітаємо та можемо забратися звідси.

— Швидше б…

Час тягнувся гумою. Шампанське швидко закінчилося, а повертатися у вітальню по добавку не хотілося. Не хотілося свята. Хотілося напитися та заснути без сновидінь. У своїй квартирі, якомога далі від атлі. Навіть торт задля цього проігнорувала б.

Годі, Поліно! Думай про чаклуна. Страшний, злий, ненависний чаклун. Так я казала собі цілий вечір. І злилася. Не знаю, на кого більше: на Влада — через те, що мимоволі подарував мені надію, або на Тана — за те, що він взагалі тут.

Уявляю, як ми втрьох виглядали — я, Гліб та Лара. Три мученики на кухні. Годі! Я не принесу Владу такого задоволення. Не литиму сльози, не думатиму про нього, не шкодуватиму. Життя продовжується. Навіть без нього.

— Ти куди? — Гліб підняв голову, коли я встала.

— Розважатися. Їсти хочу. А ще Пилип обіцяв торт.

— Облиш її, — байдуже кинула Лара. — Хай іде. Наб’є собі шишок, зганьбиться — її проблеми.

— Та краще зганьбитися, ніж ховатися на кухні, як деякі. Ти — атлі. Сильна захисниця. Тут тебе люблять та поважають. А вона — чужа. І що, що його дружина? Ти ж хижачка, і розумієш, що в тебе теж є шанс.

— Як і в тебе.

Я скривилася.

— Ні. У мене своє життя. І я ніколи…

— Найбрехливіше слово, провидице, — перебила Лара й підвелася. — «Ніколи» — завжди бреше. Не гнівай богів, не промовляй його.

На кухню вбігла захекана Рита й нервово посміхнулася.

— Вони приїхали!

Знайшла, чому радіти. Подивилася б я на неї, якби Пилип одружився.

Я нічого не відповіла Ларі. Протиснулася повз сестру у двері й попрямувала до вітальні.

Гам стояв неймовірний. Як і товкучка. Усі вітали молодят, бажали щастя, обіймали, дарували подарунки. Я тільки й могла бачити з далекого кута, як у купі ніг і рук миготить золота сукня нареченої, а іноді засліплює її широка усмішка.

Я відвела погляд від святкового гармидеру — просто не могла на це дивитися, і спохмурніла. Кіра, примружившись, щось різко сказала Тану, вирвала руку з його долоні та вийшла за двері.

— Ось, тримай, — відвернув мою увагу Гліб, простягаючи ще один келих. — Напевно, я погарячкував, коли сказав, що тобі досить. У тебе таке обличчя…

— Кіра посварилася з Таном.

— Дійсно? Коли?

— Щойно. Я бачила. Поговорю з нею.

— Упевнена, що зараз слушний час?

Я знизала плечима.

— Я тут не так часто буваю. Не хочу потім спеціально приїжджати…

Я хотіла проскочити непомітно. Чесно хотіла. Рухалася за можливості швидко та безшумно. Поки не знесла дорогою торшер, і він із диким гуркотом не впав на підлогу. Я не думала, що торшери так уміють. Наче шафа впала, а не якась нещасна лампа.

Повільно, відчуваючи на собі десятки палких поглядів, я обернулася. Звичайно, вони дивилися на мене. До подібних поглядів атлі я звикла. Лара посміювалася на дивані, і мені навіть не було ніяково. Але мітакі… Сором який!

Я підняла келих із шампанським — як воно тільки не пролилося, прокляте — і зніяковіло посміхнулася.

— Бажаю злагоди та любові!

— Феєрично! — вигукнула Лара, і я відчула себе остаточно присоромленою.

А, до біса! П’ять хвилин ганьби — завтра новий день. Переживу.

— Дякую, Поліно. — Колишня спадкоємиця мітакі виступила вперед, підійшла до мене й широко усміхнулася. Прям як чеширський кіт — усіма зубами одразу. — Не забилася?

— Голова на місці, значить, не все втрачено, — пожартувала я.

Поруч хтось підняв торшер, збоку почувся шепіт і гомін, але Ірина різко повернула голову, і все стихло.

— Може, присядеш? — запитала вона.

Я похитала головою. Веселитися різко розхотілося, дивитися на неї — теж. Але найменше я хотіла перебувати зараз у центрі уваги. Відчувати на собі ці погляди, які, здавалося, проникають під шкіру. Розуміти, що багато хто в цій залі жаліє мене.

А чому? Тому що я сама дала їм привід. До біса прокляття! Я — сольвейг, і я сильніша за всі прокляття світу.

І цей жаль — тільки моя вина.

Я підняла підборіддя і глянула прямо на Ірину.

— Не можу — маю справи. Я щиро вітаю тебе. Вас. Нехай боги будуть прихильні до вас та подарують вам дітлахів.

Я набрала повітря в легені, обернулася і подивилася на Влада. І здалося, що його непроникне обличчя забарвилося відтінком смутку.

Усе це прокляття. Воно мучить не тільки мене — його також. Це неправильно, несправедливо. Особливо тепер, коли він навіки прив’язаний до іншої. Ніхто з присутніх тут нас не зрозуміє.

Я усміхнулася йому — тепло, по-доброму. І вперше зрозуміла, що відпустила минуле. Як незабаром відпущу і все інше.

Підняла вгору келих, а потім одним ковтком спустошила його. На щастя. Так буде правильно. Сірі мишки не стають зірками. Вони живуть у своїх норках і дбають про мишенят.

Можливо, колись у мене теж буде сім’я. Коли я перестану боятися. Коли всі біди минуть.

За дверима було вогко. Холодний вітер відразу заліз під спідницю, і ноги вкрилися великими мурашками. Натомість у голові прояснилося, і речі перед очима перестали розпливатися та танцювати.

Кіра стояла, спершись на бильця, і дивилася в далечінь. Я підійшла і стала поруч. Хотілося бути ближче до неї, але лізти я боялася. Взагалі не уявляла, як говорити з підлітками про почуття. Слова не поспішали спадати на думку — там шуміло від випитого шампанського, гіркоти та похованих надій.

— Він зробить це, — похмуро промовила Кіра, навіть не глянувши на мене. — Тан. Він викличе Влада.

Я із шумом втягла носом повітря і обернулася до дочки. Кіра незворушно дивилася в далечінь, ніби не вона щойно сказала цю страшну фразу.

Я знала це, але почути з її вуст було нестерпно.

Потрібно опанувати себе. У всіх нас свій шлях, і Влад із Таном довго до цього йшли. Це апогей їхнього протистояння, а я маю думати про своє. Про Кіру, бо ударною хвилею може зачепити її.

— Ви тому посварилися? — обережно запитала я.

— А як я маю реагувати? — вигукнула вона, повернувшись, і на вродливому обличчі явно розрізнялася злість. Образа. Розчарування.

Правильно, так і має бути. Моя дівчинка не могла вирости іншою — байдужою та егоїстичною.

— Ти мала рацію, — сказала вона вже тихіше та опустила очі. — Ти казала мені, а я не слухала…

Я глибоко зітхнула. Обережно, наче боячись потривожити, поклала руку їй на плече.

— Він виростив тебе. Виховав. Це нормально, що ти йому віриш. Але в Тана давно ця нав’язлива ідея. Тобі не спадало на думку, що саме для цього він…

— Викрав мене? — закінчила Кіра. Саркастично посміхнулася. — Я правда думала, що ми пов’язані. Належимо один одному. Він казав, що боги поєднали нас.

— Мила, мені шкода…

— Він сильний. Сильніший за Влада. Результат поєдинку неважко прорахувати.

— У Влада є підтримка атлі. А тепер і мітакі.

— У Влада є ти. Але ти слабка. — Вона подивилася на мене якось жалісно, і я знову відчула себе неповноцінною.

Та що ж таке! Не весілля, а цирк якийсь. І я в ролі клоуна. Набридло! Усі мене жаліють, співчувають, і ніхто з них навіть не допускає думки, що я можу на щось вплинути. А я ж можу. Можу, чорт забирай!

— Я сильніша, ніж здається, — відповіла я і прибрала руку.

Торту ми так і не дочекалися. Гліб забрав мене раніше, але це я пам’ятала насилу — занадто багато шампанського шкодить нормальному мисленню. Зате вдома я стала під прохолодний душ і довго приходила до тями. Допомогло. Змерзла, правда, зате трохи протверезіла. І навіщо стільки пила?

Загорнувшись у махровий халат, я присіла на ліжко і сховала обличчя в долонях.

Усе скінчено. І бал, і свічки. Туфельку я не втрачала, навіть попелюшкою не була.

— Плачеш? — Гліб опустився поряд і зітхнув.

Я похитала головою і прибрала руки від обличчя. Плакати не хотілося. Боліла голова й тягло в сон.

— Митакі моторошні, — продовжив він, як ні в чому не бувало.

Я знизала плечима.

— Вони наші гості. Напевно, їм цікаво, чим ми живемо. Іра начебто нормальна, усміхається багато.

— Тобі від цього, звичайно ж, легше, — пирхнув він.

— Вона його дружина, — сказала я. І повторила для більшої переконливості: — Дружина…

— Не муч себе. Боляче дивитись.

— Брехати собі ще гірше. Скільки років я брехала — і до чого це призвело? Потрібно переплакати, перестраждати.

Я поклала голову Глібу на плече і видихнула:

— Інакше ніколи не буду щасливою.

Гліб підняв моє підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі, і дуже серйозно промовив:

— Будеш. — Погладив мене по щоці, чому в грудях стало гаряче, а в ногах з’явилося легке поколювання. І прошепотів ледве чутно: — От побачиш…

І як це в людей відбувається? Я забула, мабуть, тому що в останні кілька років зі мною рідко таке траплялося, і то я швиденько все валила на прокляття. Але десь за мить до того, як Гліб мене поцілував, я зрозуміла, що він хоче зробити. Зрозуміла й не зупинила його.

Було тепло, надійно та приємно. Приємно, що він любить мене, готовий заради мене померти. І шалено захотілося знову стати слабкою, дозволити долі все вирішити за мене та відкинути сумніви.

Та я не могла. Не зараз. Для атлі настав час смут, і я не мала права на помилку. Поступитися — значить, програти.

Я повільно відсунулась і відвернулася від Гліба.

— Вибач… — тихо пробурмотів він. Склав руки на колінах і подивився в підлогу.

Ну, ось що я за людина? Чоловік у мене закоханий, а я його виставляю винним.

— Не треба перепрошувати, — ласкаво сказала я і взяла його за руку. — Я просто не хочу тебе втрачати.

Гліб різко глянув на мене й насупився.

— Чого ти взяла, що втратиш мене?

— Так завжди буває, коли заводиш романи з найкращими друзями.

— Яка ти дурна, Поліно, — сказав він і заплющив очі. — Так роблять, щоби не закохатися. Не заводять романів.

— Саме так.

— А що робити, якщо я вже закохався? — Він усміхнувся. — Це вже навряд чи приховаєш… Адже ти не зможеш бути другою дружиною. Знаю, що не зможеш. То чому б нам не спробувати? По-справжньому, Поліно? не на одну ніч?

— Якщо ми спробуємо, і я знов виявлюся слабішою за прокляття, я себе згризу! — Я піднялася і зробила кілька кіл кімнатою, наче рух міг допомогти розв’язати проблему. — Я люблю тебе, Глібе. По-справжньому. Сильно. Але я не закохана в тебе, вибач.

— Знаю.

— Тобі байдуже?

— Я ладен спробувати. Моя мама не кохала вітчима, коли вони почали жити разом. Але потім вона говорила, що не уявляє без нього життя.

Я зітхнула. Коли Гліб щось вирішив, складно переконати його, але те, що він пропонував, здавалося мені божевіллям. Але ж це я фахівець із божевілля. І саме я зазвичай пропоную такі речі.

— Згадай Юліану, Глібе. Невже ти готовий ризикнути пережити це ще раз? Тому що я не можу гарантувати…

— Готовий, — перебив він уперто. — І хочу спробувати.

— Влад не дозволить нам спокійно жити, — сумно сказала я і лягла на ліжко. Витріщилася в стелю, невинно білу, без жодної цятки.

— Ти не його жінка, у нього немає на тебе прав. До того ж у мене є козир — Вермунд не вчинить так двічі. Не посміє.

— Ти погано знаєш Влада.

— Зате тебе знаю прекрасно. — Гліб ліг поруч, розгорнув мене до себе й наполегливо вдивився в очі. — Ти гідна більшого, ніж бути другою дружиною. Ти гідна того, щоб тебе поважали, любили. Ти гідна бути єдиною.

Сині очі дивилися допитливо. Тепла рука стискала мою долоню. На комоді цокав годинник: тік-так, тік-так… А мені було дуже прикро, що я не можу закохатися в нього — такого палкого, відданого, сильного. Хотілося взяти ту саму сковорідку і віддубасити вже себе.

Що тобі ще треба, Поліно? Скажи «так», і життя зміниться. Буде тобі й розмірений побут, і тихе щастя, і, можливо, діти… Ті, яких ти зможеш ростити та радіти кожній зміні. Яких ви любитимете так сильно, як ніхто ніколи не любив.

Зрештою, потяг, пристрасть — це ще не все. Довіра — ось найважливіше в житті. З Глібом у тебе це є. То чого ж ти сумніваєшся?

Гліб погладив мене по щоці та сказав:

— Розв’язуй свої проблеми. Я не поспішатиму. Просто знай, що я поряд. Завжди.

— Дякую, — сипло прошепотіла я, міцно притискаючись до його грудей і вдихаючи знайомий запах — терпку суміш бензину, сигарет та туалетної води.

Раптом стало неймовірно спокійно. Головний біль минув, тіло розслабилося і не хотілося ні про що переживати.

І раптом я зрозуміла: що б не сталося, я вже знайшла те, що шукала — будинок та близьку людину. Решта — дрібниці.