Проблемна дитина

Трава у дворі тільки почала пробиватися через вологий, пухкий ґрунт. Зелені шматки на коричневому полотні. Я усміхаюсь. Вітер тріпає розпущене волосся. Сьогодні один із тих днів, коли мені майже не боляче. Атлі мертві, але я почуваюся живою. частиною світу.

Дивлюся, як Кіра робить незграбні кроки, нахиляється, щоби підняти втрачену іграшку.

Карі очі, трохи лукаві, дивилися не відриваючись.

«Вона чекає на відповідь, — подумала я розгублено. — Треба щось сказати. Хоч щось. Скажи щось, Поліно!»

— Ти це… даремно так на неї все вивалила. — Гліб з’явився звідкись праворуч, відтіснив Риту й обійняв мене за плечі, одночасно притримуючи. Зізнатися, це було необхідно — ноги вже відмовлялися тримати й так і норовили підігнутися.

Впасти на підлогу не хотілося. Хотілося прокинутися — адже це сон. Один із тих, туманних та таємничих, які снилися мені іноді. Попередження: мовляв, не шукатимеш, Кіра повернеться нескоро, дорослою.

Рука Гліба була напрочуд теплою і міцною. Хіба уві сні на таке звертаєш увагу?

— Я не хотіла, тобто… Не знаю, як ще сказати. — Дівчина виглядала збентеженою. Подивилася на мене й повела плечима. — Вибач.

— Кірі півтора року, — сказала я тихо.

— Було, коли мене забрав мисливець.

— Тан… Її забрав чаклун.

— Це складно. — Брюнетка опустила очі, і довгі пухнасті вії відтінили щоки.

Я злегка похитую колиску. Учора Кірі виповнилося два місяці — зовсім ще маленька, але така життєлюбна. Цікавиться світом, вбирає його, мов губка воду. І майже зовсім не спить. Коли я втомлююся, з нею порається Рита, але це таке щастя — спостерігати за сплячою дитиною! Маленька тепла грудочка. Смагляве личко, пухкі щічки, довгі, злегка завиті вії. Безперечно, виросте красунею.

Ось вона реальність — дика й непередбачувана. Місце, звідки хочеться втекти. Сховатись у купі прогрітого сонцем листя. Заплющити очі та сказати собі: «Нічого не було. Усе тобі наснилося, Поліно…».

Сон не закінчувався. Проникав у душу поглядом темно-карих, мигдалеподібних очей, таких знайомих, що від цього впізнавання хотілося кричати.

Я відірвала погляд від брюнетки й розгублено запитала:

— Владу дзвонили?

— Він уже їде, — подала голос Лара.

Я кивнула.

— Треба тебе влаштувати. Ідемо, покажу кімнату, — сказала я, не зводячи очей на дівчину. Назвати її Кірою язик не повертався. — Переночуєш поки що в гостьовій кімнаті, а завтра вирішимо з Владом… тобі ж потрібна власна.

— Тобі допомогти? — стривожено спитав Гліб, але я замотала головою.

Почувалася погано, але сили ще не вичерпалися. Впораюся. Далі подумаю, що із цим робити. Не можна розкисати.

Скільки разів останнім часом я казала собі цю фразу?

Сходами ми підіймалися мовчки: спочатку я, а за мною нечутною тінню — вона. Я провела її довгим коридором до гостьової спальні, увійшла, висунула шухляду комода і дістала чисту білизну. На автоматі перестелила ліжко, що далося важко. Виснаження давалося взнаки, повертаючись скаженою сонливістю і болем у скронях.

Нічого, скоро відпочину. Вип’ю карое, висплюсь, а потім…

Що потім?

Якщо раніше в мене був стимул: знайти Тана, забрати дочку, помститися, то тепер усі мої маніпуляції з налі виглядали смішними та марними.

— Ти втомилася? — обережно спитала брюнетка. Це її «ти» подряпало слух. — Маєш поганий вигляд, ніби довго не спала.

— Навпаки, я спала надто довго, — не повертаючи голови, відповіла я. — Це довга історія. Не впевнена, що хочу розповідати її зараз.

— Розумію… — Вона опустила очі.

— Ні. Не розумієш. І не зрозумієш. — Я голосно видихнула, очі защипало від сліз. Від сліз безсилля, образи, неможливості змінити все, що сталося за ці шалені місяці. — Я тримала на руках дитину, купувала одяг такого розміру. — Я розвела руки убік, позначаючи довжину дитячих суконь. — Укладала в ліжечко й довго спостерігала, як вона… як ти спиш… Подивися на себе — ти доросла. Зовсім інша. Незнайома мені людина. І все, що я робила, щоби повернути тебе — марно. Тому що якомусь бісовому чаклуну захотілося пограти людським життям!

— Не кажи так.

— Якщо чесно, я взагалі не знаю, як із тобою говорити. Про що… — Я присіла на ліжко, притулила долоні до щік, що палали. — Сюрреалізм якийсь…

Вона присіла поряд. Мовчки. Не переконувала ні в чому, не лізла з розпитуваннями. Склала руки на колінах і подивилася вперед. А мені шалено — до болю в грудях — захотілося її обійняти. Обійняти хоч когось, адже так зазвичай роблять, коли повертаються близькі?

Але натомість я запитала:

— Де ти була весь цей час? Чому так швидко подорослішала? Оля ж зовсім не змінилася, а ти…

— Оля завжди залишалася тут, у цьму світі. Ми з Таном були далеко за межею. У світах, де час тече інакше.

— Як у хельзі?

— Все складніше. У хельзу не пройти живим. Лише мертвий може провести. У тих світах, де ми жили, багато небезпек. Але й кена там достатньо. В одному з таких світів час тече швидше. Нам довелося затриматись…

— Вам довелося? — перебила я. Подивилася на неї недовірливо. Кіра заправила волосся за вухо — швидкоплинним вивіреним рухом. Незнайомим мені жестом. У вічі не дивилася. — Що означає це — «вам»?

— Тан казав, що ти злитимешся…

Вона зітхнула.

Відповідь завжди була на видному місці. Переграти тисячолітнього чаклуна неможливо, навіть якщо ти сольвейг. Мало просто жбурлятися смертельним кеном — треба вміти думати головою. Думати — взагалі головне. А ти не думаєш, Поліно. Ніколи. Усе було очевидно того дня, коли ти уклала ту бісову угоду. Ось вона — плата. Надто висока для тебе…

— Не треба нас ненавидіти, — прошепотіла Кіра, і в голосі мені явно почулася приреченість.

— Ні. Не говори. Не хочу чути.

Я встала, підійшла до дверей. Затиснула рота долонею…

…У Гліба завжди брудно. Не вміє прибирати за собою, тож доводиться мені. У цьому є щось привабливе — таємно приходити до нього у квартиру, доки атлі зайняті справами. Готувати, наводити лад, а потім проводити деякий час, валяючись на дивані. Останнім часом валятися в мене виходило важко — заважав живіт.

— Штовхається? — Гліб дивиться лукаво, і я не можу стримати усмішки.

— Бойова.

— І точно вибере собі такого ж бойового. Сподіваюся тільки, що прокляття на неї не вплине — дівчисько все ж.

— Не вплине, якщо не успадкує мій дар, — говорю. — Сподіваюся, вона народиться захисницею.

— Вийде за воїна якогось племені — якогось здорованя. І покине наш дурдом, — сміється Гліб.

— Я люблю його.

Неправильні слова, не хочу їх чути. Нема чого озвучувати — я і так усе зрозуміла.

— Лягай спати, — кинула я через плече. Дивитися на Кіру не наважилася — зрозуміла, що розплачуся. Від образи на власну дурість та недалекоглядність. — Побачимося вранці.

І вийшла. До себе не пішла — рішуче подалася до кімнати Влада.

Код сейфа він сам мені розкрив — того дня, коли Гліб привіз ніж. Не знаю, що це було — чи то дивна демонстрація довіри, чи звичайне підстрахування, але я була рада, що Влад тоді поділився зі мною. Адже тепер я могла потримати його в руках — єдину зброю, здатну вбити Тана.

Злість чорним кольором застилала очі, спонукала забрати клинок і зараз же знайти чаклуна. Згадався амулет, змальований рунами. Чи можна за його допомогою викликати Альріка?

Ні, мисливці не допоможуть. Сар тоді явно дав зрозуміти, що Чорнокнижник — не їхня турбота. А Альріку, напевно, буде цікаво подивитися, як ми з Владом тепер викрутимося.

Він знав! Альрік знав, адже вже тоді запевняв, що Кіра жива.

Дохлий номер. Прийдеться думати самим. Але що тут думати? Зараз приїде Влад, і я змушена буду брехати, як рада союзу Кіри із чаклуном. Це буде останньою краплею. Влад і так дуже довго терпів мої витівки.

Чудовий хід, нічого не скажеш. Тан одним махом і Кіру закохав у себе, і зв’язав мені руки, і посварив нас із Владом.

Єдине, що ми маємо — цей ніж. Чи можу я скористатися ним? Чи зможу потім дивитися в очі власній дитині, що так швидко подорослішала? Бачити її сльози, розуміти, що вбила того, хто їй дорогий?

Смертельна для чаклуна зброя випала з рук і з м’яким звуком приземлилася на килим.

Ні, не так треба діяти. Переконати Кіру в підступності Тана буде непросто, але можливо. Якщо вона присвятиться в плем’я, то стане повноцінною атлі, а Тан — ні. Кіра зобов’яжеться жити в цьому будинку й коритися вождю. Якщо тільки не зречеться…

Я замотала головою, проганяючи власні страхи. Кіра не зречеться. Тану ж потрібне плем’я, він не дозволить їй.

Тільки як її переконати? Противитися їхньому союзу я не можу. Стоп! Не можу перед Владом, але з дочкою поговорити маю право. Як мати.

Не думала, що такі розмови в нас розпочнуться так швидко. Я до них точно не готова.

Не знаю, скільки я ще просиділа на підлозі. Уже давно стемніло і, мабуть, перевалило за північ. Де, чорт забирай, носить Влада?!

Ти знаєш, де, Поліно. Він у Вінниці з нареченою. А шлях звідти не близький…

Ні, про це точно думати не варто. Одружується і добре. Переживу. Прокляття не смертельно, до того ж я вже звикла до нього. Не найстрашніше, що зі мною траплялося.

Я втомлено піднялася і повернула ніж на місце. Його час ще не настав, і я не готова.

Вийшла зі спальні Влада. Думала, вдасться поговорити з Кірою, дізнатися про її життя, світогляд. Пізнати її краще. Але дочка вже спала. Безтурботно розкинувшись на ліжку, як була, в одязі — адже піжаму їй не дали — залізла під ковдру й мирно дихала.

Дивлячись, як вона спить — зовсім доросла, майже ровесниця мені, — я відчула себе ошуканою. Коси, ляльки, перші секрети, гуртки та школа — усе це забрали в мене. У нас. Вирвали важливий шматок життя і викинули на смітник. Й ось до чого ми дійшли. У мене доросла дочка, закохана в стародавнього маніпулятора, а я зовсім не знаю, що із цим робити.

Але дізнаюся. Набридло постійно отримувати стусани від долі. Я і сама можу вдарити. Тан, звичайно, сильний, але Влад має рацію: якби чаклун міг здобути атлі, він би взяв силою. Виходить, не може.

Тільки ось він, швидше за все, відновився після воскресіння. Впевнена, у тих світах, про які говорила Кіра, Тан зібрав чимало кена. Можливо, ми й вирвали його звідти, але накопичив він достатньо.

А я слабка. Ні, зараз точно не час. Треба набратися сил, подумати, скласти план. Хоч якийсь.

Я погладила сплячу дочку по волоссю. Обережно, щоб не розбудити, не потурбувати зайвим рухом таку милу безтурботність. Так, хай вона доросла, але жива. Повернулася в будинок атлі, говорить із нами, адже Тан міг налаштувати її проти мене. Не став. Зрозуміло, йому це вигідно, але все ж.

Кіра зі мною. Решту якось владнаємо, я більш ніж впевнена. Я зможу переконати її — повільно, без скандалів, поступово залишаючи у її душі крихітки сумніву. Адже саме так чинять мудрі матері.

А плата за воскресіння атлі стане моїм козирем, адже якщо я підтримаю їхній союз перед Владом, виступлю проти нього на нараді, це додасть мені очок в очах Кіри. Наповнить чашу її довіри.

Маленька, що ледве жевріє, надія надала сил. Нам завжди потрібний стимул, щоби боротися.

У коридорі я зіткнулася з Глібом. Точніше, він чекав на мене біля дверей, швидко набираючи текст на мобільному. Підняв очі, і я зрозуміла все, що він хотів сказати. Гліб ніколи не міг від мене сховатися.

— Вона спить, — сказала я стомлено.

— Залишив тобі карое. Кирило зварив щойно.

— Добре.

— Влад повернувся. Слухай, тут така річ…

— Він одружується, знаю, — перебила я. — На доньці вождя мітакі.

— Треба було сказати раніше, але тобі було не до того.

— Мені й зараз не до того. Потрібно вирішувати, що робити з Таном. У нього явно якийсь план, а в мене тільки й лишилося, що зітхання. Чаклун зіпсував мені життя, і я це так не залишу!

— Коли ти така войовнича, мені легшає, — зізнався Гліб. — Розумію, що наламаєш дров, але все краще, ніж коли плачеш.

— Плакати не буду, — пообіцяла я. — Де Влад?

— Внизу. Розмовляє з Олею. Її виявляється прихопили для страховки. Щоб вона Кіру додому привезла. Ну й щоб нас заплутати. Тан точно схиблений.

— Швидше, продуманий, — пробурмотіла я. — Зачекаєш на мене? Не хочу сьогодні залишатись одна.

— Тобі допомогти?

— Впораюся.

В успіх вірилося мало. Я завжди була морально слабшою за Влада, а зараз і поготів. Тому просто скажу, як є, вислухаю вирок і вирушу спати. Найгірше сьогодні зі мною вже трапилося, але якщо я пережила цей день у стані виснаження, значить, переживу й інше.

Її я побачила ще з вершини сходів. Чомусь чекала, що вона буде схожа на Лару — підсвідомо готувалася порівнювати. І помилилась.

Невисока, струнка, темноволоса, у коротенькій джинсовій курточці дівчина зовсім не нагадувала принцесу. Вродлива, безперечно. Королівська постать та підборіддя піднято. Не пихато, швидше гордо.

Вона дивилася на Влада, який, мабуть, випитував подробиці про чаклуна в Олі. Обличчя цілительки блідою плямою контрастувало з напівтемрявою вітальні.

Напевно, я надто довго дивилася. Дівчина помітила мене, а за нею і Влад. Він відразу насупився і відстав від знахарки.

— Ти навіщо підвелася?

— Обставини, — ухильно відповіла я і зиркнула на його подругу. — Ми можемо поговорити?

— Закінчу тут і зайду.

— У мене Гліб. Та й у мене небагато сил залишилося чекати.

Він кивнув.

— Добре, ходімо. — І повернувся до нареченої. — Почекай мене нагорі, добре?

Це «нагорі» прозвучало, як вирок. Хоча в той момент мені було все одно, навіть якби вони зайнялися сексом просто у вітальні. Я так втомилася. Але розмови відкладати вже не могла.

Хвойний запах у кабінеті сколихнув спогади. Погані асоціації — тут ми завжди сваримося чи цілуємось. Наші з Владом розмови навряд чи можна назвати нормальними, а стосунки — здоровими.

— Кіра вже не дитина, — втомлено промовила я і присіла в одне з крісел. Здавалося, засну прямо там, варто тільки заплющити очі.

Влад наблизився, поклав руку мені на плече. Хотіла скинути — нічого тут фамільярничати, коли наречена в домі — але не змогла. Фізично. Хай собі лежить.

— Не можу уявити, що ти зараз відчуваєш, але обіцяю, чаклун заплатить, — тихо сказав він.

— Вона його кохає. Кіра любить Тана. Вона сама мені сказала.

— Маячня! Кіра — атлі, а ніхто з атлі не підтримає цей зв’язок.

— Я підтримаю.

Влад завмер. Скам’янів буквально. Здивувався, мабуть.

— Вибач що? — Голос тихий, вкрадливий. Я дуже добре знаю його, щоб розуміти, що це означає. Але відступати було пізно, тож я розповіла все, як є. Без приховування. І про угоду, і про плату.

Повітря стало важким. Відчинити б вікно, впустити трохи кисню. А потім згорнути клубочком і проспати пару днів.

Декілька секунд Влад мовчав, тільки пальці мимоволі стиснулися, завдаючи мені болю. А потім він прибрав руку. Відійшов, відвернувся, ніби не хотів продовжувати розмову. Тільки кинув через плече:

— Іди спати, Поліно.

Холодним, байдужим голосом. І здалося, що між нами виросла стіна такої товщини, що мені ніколи через неї не пробитися. Або згорів черговий міст.

Останній? Навряд чи. Але запас мостів не безмежний…

Дорогою до своєї кімнати я кілька разів зупинялася. Хотілося лягти спочатку в коридорі, потім у вітальні на дивані, потім на сходах. Але я виграла ще одну епічну битву, відчинила двері своєї спальні й буквально ввалилася всередину.

Пам’ятаю, як Гліб підхопив мене на руки, поклав на ліжко. Я вже майже відключилася, коли він підняв мені голову й майже насильно влив у рот карое. Здається, я не змогла випити все. Мені було байдуже, я вже спала.