Проблемна дитина

Я перебралася до себе. Тієї ж ночі — поки Влад був у душі. Він не заперечував, а наступного дня вдав, що нічого не сталося. Хоча його палкі слова не відпускали ні на мить. Втім, у патетиці Влад завжди був сильний, мені завжди було важко з ним сперечатися.

Ні, ми точно не схожі. Я, принаймні, не ріжу вени тим, хто мене любить. Не вбиваю їхніх дітей, хай навіть вони від страшних чаклунів.

Почувалась я набагато краще. Прокинулася наступного ранку й навіть змогла вийти на балкон. Повітря вже стало зовсім холодним і по-осінньому вологим. Листя пожовтіло й обсипалося, тільки яскрава газонна трава невблаганно нагадувала про втрачене літо.

Молочно-білий туман розчиняв сусідні будинки, линув до землі, плутаючись у гіллястих кронах дерев.

Мене так і підмивало зайнятися пошуками чаклуна. Але я розуміла, що слабка — і до воріт пішки не дійду. Як же дотриматися тієї межі — коли ти досить сильний, щоб вдарити Тана, але недостатньо, щоб тебе зʼїв давній вампір? Дилема. Хоча що переживати — зараз мені не загрожує ні те, ні те.

За кілька годин знову почало хилити в сон.

До смаку карое я навіть звикла — блювотний рефлекс виникав через раз і із часом навіть перестало нудити. До того ж Рита принесла поїсти — мʼясний бульйон та сухарики. Я проковтнула все з таким апетитом, що на мить навіть виникло бажання вилизати тарілку. І не дивно — стільки пити відвар із кущів.

Рита виглядала пригніченою, здебільшого мовчала й дивилася на підлогу.

— Ти посварилася з Пилипом? — спитала я навмання і, здається, вгадала.

Сестра голосно зітхнула, у своїй звичайній манері заломила руки, а очі заблищали від сліз.

— Він покинув мене, — сказала приречено. — Сказав, йому треба подумати, але я бачу, як він на неї дивиться!

— На кого?

Вона закотила очі, немов я запитала найбільшу дурню у світі.

— На Ларису.

— По-моєму, ти перебільшуєш, — насупилась я. — Наскільки я знаю, Лара має чоловіка. А в атлі вона завжди дивилася лише на Влада.

— То вона, а то Пилип. До того ж навряд чи Влад найближчим часом… — Вона замовкла.

— Що навряд?

— Нічого.

Я вирішила не уточнювати. Якщо чесно, то обговорювати Пилипа теж не дуже хотілося. Хотілося говорити про чаклуна. А ще краще знайти його. Узяти ніж та…

— Ти взагалі слухаєш мене? — перервав мої думки скривджений голос сестри.

Я неуважно кивнула, але, звичайно, я її не слухала. Була в той момент далеко від дому атлі — у невідомому місці, напевно, похмурому та страшному, поряд із дочкою, яку в мене відібрали.

Несподівано я зрозуміла, що Кіра близько. Так близько — тільки руку простягни, і дістанеш. І так далеко, як не була навіть тоді, коли на порозі кинутого Таном будинку я впустила першого налі. Тому що я вперше усвідомила остаточно: Кіри не було зі мною. Так довго не було. Весь цей час, поки я виганяла налі, спілкувалася з мисливцями, планувала помсту…

Й ось вона в Житомирі, а я не можу знайти її. Нестерпно!

Рита, образившись на мою неуважність до її проблем, пішла, і більше до мене ніхто не приходив. Мабуть, усі були зайняті своїми справами. Життя атлі продовжується, і це правильно. Ніколи не можна здаватись.

Після обіду я вирішила спуститися вниз. Влада швидше за все не було вдома, інакше він би давно зайшов мене провідати. А це означає, що ніхто не заважатиме. Ідеально! Зможу збільшити площу власного ув’язнення до першого поверху, а завтра спробую вийти на вулицю.

Ця думка посилила цікавість, і я, спираючись на стіну, вийшла з кімнати. До вітальні дісталася без пригод, хоча за поруччя трималася двома руками — не вистачало ще зі сходів впасти.

Холл зустрів незвичною тишею і безлюдністю. І куди всі поділися? Втім, робочий день же. А Аліна з Ксенією цілком могли вирушити за продуктами чи просто гуляти в саду.

Ідеальний час почитати у вітальні.

У мене, звичайно, була читалка з купою електронних книг, але ніщо не замінить шелесту справжніх сторінок, ваги паперової книги на колінах та аромату свіжозавареного чаю. На те, щоб зробити чай, у мене поки що не вистачить сил, тим більше Рита мене знатно нагодувала — більше однаково нічого в горло не полізе. А ось погортати книгу на самоті було дуже спокусливо.

Двері в кабінет виявилися відчиненими, і я зрозуміла, що там хтось є. А саме Пилип — він приглушено розмовляв телефоном, причому розмовляв із Владом про якісь секретні справи. Про що Влад може радитися з Пилипом? Вони ж ледь виносять один одного.

Я зупинилася за кілька кроків від дверей, схопилася рукою за масивний кований торшер — для страховки, і прислухалася. Розмова, мабуть, була в розпалі.

— Ви приїжджаєте удвох чи мітакі теж? — запитав Пилип і зробив невелику паузу, напевно, щоб Влад відповів. — А решта? Коли плануєш усе? Упевнений, що мітакі — найкраще рішення зараз? — А потім промимрив трохи роздратовано: — Як скажеш.

Я зрозуміла, що Пилип поклав слухавку, і я вирішила більше не ховатися. Взагалі. Навіть у тому, що чула розмову — нормальні люди, коли обговорюють секретні речі, зачиняють двері.

Тому я увійшла й зобразила найбезневиннішу з усіх своїх усмішок.

— Привіт. Хто такі мітакі?

Пилип здригнувся.

— Ти налякала мене. Навіщо спустилася? Влад казав, ти ще слабка.

— Сильніше, ніж здається. У нас будуть гості? — Я підійшла до стелажа і вдала, що зайнята вибором книги, хоча насправді мене повністю поглинула розмова. Тривога на задньому плані свербіла й не давала розслабитися.

— Думаю, так, — незворушно відповів Пилип. — Мітакі живуть у Вінниці. Влад вважає, що союз із ними значно зміцнить наші позиції.

— Союз?

У грудях кольнуло і відразу заніміло. Немов нутрощі вкрилися інеєм. А шкіра в мурашках, хоч у будинку тепло. І погляд Пилипа насторожував — жалісливий, наче те, що він скаже далі, може мене поранити.

— Весілля. Вінчання з Іриною Дірковою — дочкою вождя. А Влад хіба не казав тобі?

— Влад одружується…

Я відвернулася. Погляд ковзнув низкою книжкових корінців, перестрибнув на ламбрекен і затримався на голих гілках за вікном. Їх хитнуло поривом вітру, й останній жовтий лист зірвався вниз. А мені чомусь пригадався брудний сніг у пронизливому світлі фар. Дотик прохолодної шкіри до щоки. Збентеження.

— Це зміцнить атлі, — навіщось повторив Пилип уже тихіше.

— Звичайно…

Голос був не моїм — неприємним і скрипучим. На думку спав цілком логічний висновок: інше плем’я допоможе протистояти чаклуну. Це добре. Адже добре? Можливо, у них є шукачі, які вже зараз шукають Тана. Можливо, саме для цього…

Ні, він не став би для цього. Вінчання ж назавжди, до смерті.

Назавжди…

— Так буде краще. — Рука Пилипа лягла мені на плече, і я здригнулася. — Я ще тоді казав: нічого хорошого ці союзи не приносять. Та ти й сама вже переконалася. Відпусти.

— Про що ти? Я оцінюю перспективи, — діловито сказала я і витягла першу книгу, що попалася. «Віднесені вітром» — як символічно. — Мітакі — велике плем’я?

— Наскільки я знаю, у них сорок людей, може більше. Багато сильних бійців та захисниць.

— Чудово.

— Ти зблідла.

— Я виснажена, забув? Піду заллю в себе чергову порцію карое та посплю. Завтра буду в сідлі.

Філіп не встиг відповісти. У кабінет заглянула Рита, на її обличчі чітко розрізнявся переляк і сум’яття.

— Полю? — здивувалася вона. — Ти як тут? Втім, не має значення. Там у вітальні… усі. — І скосила очі на підлогу. На Пилипа вона тепер і дивитися не може, чи що?

А потім до мене дійшов можливий зміст займенника «всі». Особливо у світлі останніх звісток. Невже мітакі завітали? А з ними вона — таємнича дочка вождя. Сильна, мабуть. Захисниця, мабуть…

І зовсім я не хочу про неї думати!

— То й що? — Пилип запитливо дивився на Риту, але вона підвела очі на мене.

— Думаю, тобі краще побачити самій.

У вітальні було галасливо. Повернулися Гліб та Лара. Звідкись незримою тінню з’явився Алішер і зайняв своє звичайне місце — за кріслом біля каміна. Напевно, деяким людям простіше, коли суворо дотримано порядку життя. Допомагає не загубитися в критичних ситуаціях. Монотонні вивірені рухи — день у день.

Мені допомагала злість.

Алішер витягнувся, як струна, і поклав руку на плече Ліни, що сиділа в кріслі.

Я помилилася. Влад не приїхав і не привіз із собою невідому мені дівчину. Завітав дехто інший.

Я завмерла на виході з коридору і вчепилася в руку Рити, тому що потрясінь на сьогодні для слабкої мене було надто багато.

На дивані в оточенні Лари та Гліба сиділа Оля. Її щоки почервоніли, а руки всі м’яли темну вовняну шаль, що лежала на колінах. Знахарка побачила мене й лагідно усміхнулася, а потім подивилася вперед.

Навпроти, в одному з крісел, схрестивши стрункі ноги, сиділа миловидна темноволоса дівчина. Високий лоб, маленький кирпатий носик, акуратне каре. Вона обернулася до мене, і було щось невловимо знайоме в теплому погляді карих очей, у швидкоплинній усмішці, у родимці на правій щоці.

Я бачила її раніше — в одному зі снів.

— Ти — Поліна? — запитала вона. М’який голос, вкрадливий. Чому в мене так стукає серце? Вона граційно підвелася і зробила кілька кроків мені назустріч. — Я — Кіра. Твоя дочка.