Проблемна дитина

Збудило мене сонце, що пробивалося крізь фіранки. Мені було надзвичайно затишно тут, на м’якому ліжку, далеко від небезпек великого світу, і зовсім не хотілося повертатися. Не пам’ятаю, що снилося мені вночі, але вперше я не прокинулася від тривожного почуття втрати та розчарування. І ранок справді був добрим.

Єву я знайшла на кухні — вона виглядала так природно у фартуху і із черпаком, що я мимоволі замилувалася. Захисниця посміхнулася.

— Кава готова. Зараз будемо снідати.

Мирослав увійшов до будинку з оберемком дров. Я стримано привіталася і відвернулася — згадалася вчорашня розмова, і чомусь стало ніяково. Вождь альва підкинув поліно у вогонь і сів за стіл поряд із нами.

— Як спалося? — запитав, наче нічого не сталося.

— Чудово, — ухильно відповіла я.

— Дзвонив Владу. Вони, звичайно, дуже злякалися, але раді, що ми живі. Так що поснідаємо, і рушимо додому.

— Чудово.

— Не гнівайся на мене, — ласкаво вимовив Мирослав і взяв мене за руку. — Я тобі добра бажаю. Моя дочка від першої дружини, якби не загинула, твого віку була б. Можливо, я її в тобі бачу.

— Дочка? — здивувалася я. Подивилася на нього, намагаючись зіставити його зовнішність із передбачуваним віком. Не вийшло. Надто молодо він виглядав для п’ятдесятирічного дядька. Неправдоподібно молодо.

— Мені багато років, Поліно. Сильні хижі довго не старіють. А ще я був юний, коли настав час правити — мені тільки-но виповнилося п’ятнадцять. Занадто рано — тепер я розумію це. Юнацький максималізм не давав помічати багатьох речей.

— Вважаєш, я теж… максималістка? — з гіркотою запитала я.

— Думаю, ти нещасна. Але, можливо, мені так тільки здається. Я більше не пхатиму носа, це твоє життя. І я переконував тебе не зі зла. Такими є реалії хижаків.

— Знаю. Але думку не зміню. Запізно я дізналася про те, хто я. Мабуть, мене не переробиш.

Від відвертої розмови з Мирославом полегшало. Усе ж добре, що ми все з’ясували. Не хотілося б недомовок і образ, мені справді подобався вождь альва.

Навіть захотілося обійняти його, але я не встигла…

Різко сіпнулася назад, зі столу полетіли тарілки та ложки. Мозок спалахнув яскраво-червоним, у скронях занило, а я, здається, полетіла на підлогу.

Мисливець входить раптово. Єва сидить навпочіпки і збирає уламки з підлоги. Підіймає голову, її очі розширюються від жаху, але лише на мить. Він рве її жилу і йде далі.

До нас.

Ми в спальні. Я лежу на ліжку, Мирослав сидить поруч і щось серйозно говорить. Мисливець відчиняє двері, зараз я побачу його обличчя.

Зойк праворуч змушує мене повернути голову. Біля вікна стоїть Майя — завмерла, мов статуя.

І я вже знаю, знаю…

Ні!

Я підвелася і прийшла до тями. На ліжку. Поруч із Мирославом.

— Видіння? — запитав він, але я підскочила, як ошпарена.

— Потрібно забиратися. Мисливець. Тут. Зараз. Клич Єву. Забери нас звідси.

— Не можу забрати всіх одразу, — миттєво зреагував Мир і теж підскочив. — Одного. Максимум двох.

— Тоді забирай Єву та Майю.

Він похитав головою.

— Влад мене вб’є…

— Переживе! З них ніхто не може битися. А я можу. Хутчіше, Мирославе!

Він дивився на мене кілька секунд, хоч мені здалося, вічність. Потім узяв Майю за руку й голосно покликав:

— Єво, сюди, хутко! — Єва вбігла клею — напевно, тон Мирослава на неї подіяв. На обличчі був переляк. — Руку.

Вона відразу підкорилася.

— Повернися за мною, — попросила я, і Мирослав кивнув.

А потім вони зникли. Щойно стояли в спальні, а потім — бац, і немає їх. Так от як насправді виглядає телепортація! Оком моргнув, і картинка змінилася.

І ти стоїш один у спорожнілій спальні, у будинку, який більше не здається таким милим і безпечним, і чекаєш, хто прийде швидше — Мирослав чи мисливець.

Я зіщулилася. Він встигне. Йому всього треба пару слів Владу сказати й віддихатися дві хвилини. Що таке дві хвилини? Я і більше наодинці з мисливцями провела.

Зберися, Поліно. Ти знаєш, як діяти. Надіслати сигнал у жилу, зібрати кен, підвести до долонь. Виходило погано, а кена було мало. Занадто мало, щоб вистояти навіть проти молодого мисливця.

Та що зі мною? Пів року минуло після смерті Тана, а я все ще вичавлена. Невже кен чаклуна справді отрута для сольвейгів?

У передпокої грюкнули двері, і я здригнулася.

Стілець! Підперти двері стільцем. Я таке у фільмах бачила. А потім вилізти у вікно та бігти. Сховатись, доки не повернеться Мирослав.

Ну, де ж ти, Мирославе? Чому так довго?

Я метнулася за стільцем, схопила його, але відразу застигла на місці — на мене з дверей дивився мисливець. Спостерігав глузливо, але пильно, як кіт за мишкою, що метушиться. Мацаки не випускав і не наближався. Мабуть, був певен, що я нікуди не подінусь.

Я б і не поділася. Я взагалі забула, як рухатись, думати, говорити. Цей мисливець вселяв у мене страх — тваринний, неконтрольований. А його очі — карі з темно-червоними вкрапленнями гіпнозувати.

— Ай-яй-яй, Поліно. Яка ти зіпсована дівчинка, — посміхнувся він. — Хіба тобі не казали, що пити ясновидців погано?

— Бен… — прошепотіла я, випустила стілець і втиснулася в стіну.

— А я згадував тебе, знаєш… Ти дуже безглуздо вчинила, відмовившись від благодаті. Але ми це виправимо. Я буду суворий, але справедливий. І перед смертю ти все зрозумієш, обіцяю.

Посмішка зійшла з обличчя мисливця, і він наблизився до мене.

Я ще сильніше втиснулася в стіну, боячись поворухнутися. Забула і про свій кен, і про можливий спосіб втечі. Та що там, я забула, як дихати! Дивилася в привабливі очі Бена й розчинялася в них. Цілком підпорядкована його гіпнотичному впливу.

Наче кролик перед удавом.

Прохолодні пальці пройшлися шкірою моєї щоки, і я зі свистом видихнула. У грудях нестерпно боліло, коліна підкошувалися.

Це ж звичайний мисливець, Поліно. Він — звичайний. Навіть не древній. Тобі взагалі не варто боятися його. Він не має влади над тобою.

Але він мав. Бен навіть не торкався моєї жили, а я вже вмирала від страху.

— А ти ж була так близько від величі, — хрипко прошепотів мисливець. — І так бездарно розпорядилася благодаттю. Дурне звірятко!

— Мішель не схвалить, якщо ти мене вб’єш, — намагаючись зберігати впевненість у голосі, сказала я і підняла підборіддя. Не можна показувати, що боюся. Впевненість та завзятість — ключ до порятунку. Мені треба лише потягти час. Допомога прийде.

— Він розлютиться, — погодився Бенджамін і примружився, — якщо дізнається.

— Я не пила ясновидців. Ніколи. Я — сольвейг, це мені не потрібно. Мисливці покликані вбивати тих, хто шкодить, а я нічого не зробила!

Подумала, якщо спробую з ним поговорити, як з Андрієм, Бен прислухається, але він лише дзвінко розсміявся, міцно схопив мене за горло і притиснув до стіни.

— Та мені начхати, хто ти така! Я хочу тебе і я тебе отримаю. Тобі сподобається, мила, я буду ніжний.

Він розвернувся і жбурнув мене на ліжко.

Мною заволоділа паніка — льодяна, що зводить із розуму. Так страшно мені, мабуть, ніколи не було. Я закричала, перекотилася і схопилася на ноги, але Бен надто швидко опинився поруч. Змахнув рукою, щоку обпалило, у вухах задзвеніло, і я знову впала.

Сльози полилися градом, а я тільки й могла, що благати:

— Будь ласка, прошу, не треба…

Ненавиділа себе за слабкість, але сил не було — наче звідкись із душі висмикнули пробку, і вся сила вийшла через неї в стік. А на її місці запанував страх — я захлиналася ним, тонула і все більше віддавалася зрадницькій паніці.

Бен, здавалося, не чув — був захоплений процесом. Повільно, розмірено розстібав ґудзики на своїй сорочці в той час, коли його мацаки міцно тримали мою жилу.

Я заплющила очі, ковтаючи сльози й шепочучи про себе: «Ні, ні, тільки не це!» Кричати вже не могла — горло паралізувало. Руки здеревіли й не слухалися, і все, що я могла — лежати, розкинувшись, на ліжку й чекати, коли мисливець роздягнеться.

Його цупкі пальці схопили мене за підборіддя і міцно, до болю, стиснули.

— Не смій заплющувати очі! — прошипів Бен. — Дивися на мене.

А потім я почула тріск власного одягу — тонкий трикотаж легко порвався і шкірою грудей пробіг протяг.

Божечки, якщо Бен зробить те саме з білизною, я просто помру, не дочекавшись самого «процесу». Помру від жаху, безсилля та дикого розпачу.

— Я не поспішатиму, — майже ласкаво вимовив мисливець, його рука спустилася по моєму животу й ковзнула до ґудзика джинсів. — Дозволю тобі насолодитися кожною секундою.

— Вибач, але це не твоя ягідка, — прогарчав хтось зовсім поруч, пута мацаків ослабли, і мисливця зірвало з мене невидимою силою.

Я хапала губами повітря, усе ще не розуміючи, що відбувається, а потім хтось обійняв мене і притиснув до себе.

— Все добре, дівчинко, — прошепотів цей хтось мені в потилицю голосом Мирослава, а я все задихалася від жаху, схлипувала і тремтіла. — Усе скінчилося.

— Називаєш нас звірятками, — продовжував інший голос. — Так помри, як звір, малодушна тварюко!

Почувся якийсь гуркіт, і я трохи вивільнилася, щоби подивитися, що відбувається.

Бен напівсидів у кутку, поруч із розламаним стільцем, і витріщався на мене, наче я могла якось йому допомогти. Потім його рот комічно відкрився, як у риби на березі, і він перевів погляд на свій живіт. Смикнувся двічі в конвульсіях і обм’як.

У кімнаті повисла дзвінка тиша. Я чула лише, як рука Мирослава шорстко гладила мене по волоссю. Ледве справляючись з істерикою, перевела погляд на Влада. Він на мене не дивився, важко дихав і все ще був захоплений мертвим мисливцем.

Потім повільно обернувся до нас, і я зустрілася поглядом із холодними зеленими очима.

— Прибери це звідси, Теплове, — тихо сказав він, і я дужче втиснулася в Мирослава.

Здавалося, Влад здатний прибити мене на відстані, навіть не наближаючись, і залишатися з ним віч-на-віч — не найкраща ідея.

— Владе, заспокоймося, — ніби прочитавши мої думки, тихо промовив Мирослав. — Це я винен, зі мною і розбирайся. Не чіпай дівчину, їй і так дісталося.

— Я прошу тебе, вийди. І це, — він махнув рукою в бік мисливця, що лежав у кутку, — забери. Бачити не можу!

Мирослав трохи почекав, а потім випустив мене з обіймів. Страх відразу повернувся, холод теж, і я стиснулася, підтягнувши коліна до підборіддя. Краєм ока побачила, як Мирослав підхопив тіло Бена, перекинув через плече і виніс із кімнати. Двері за ним зачинилися, і ми з Владом залишилися наодинці.

Напруга згустилася, заполонила кімнату і стала нестерпною. Стук мого серця, здавалося, було чути в долині. Я сиділа на ліжку, боячись поворухнутися, вимовити хоч слово чи відвести погляд.

Бісів страх! Ненавиджу. Саме через власний страх я опинилася в такій принизливій ситуації. Адже раніше могла вбити мисливця за секунду. Та Бен навіть моргнути б не встиг!

Що сталося зі мною за пів року? Невже смерть Тана зробила мене слабкою та беззахисною? Як раніше… Ні, я ніколи не стану такої більше! Нізащо.

Я голосно видихнула й підібгала коліна ще вище.

— Тобі сподобалося? — вкрадливо спитав Влад, і я з подивом подивилася на нього. Тремтіння все ніяк не вгамовувалося, мене трясло так, що навіть ліжко рипіло.

— Що?

— Сподобалося, питаю, робити це з мисливцем?

— Ти у своєму розумі?

— Треба було дати йому провчити тебе, як слід. Але я не міг дозволити йому убити тебе — маю зробити це сам.

Від цих слів мені стало зовсім кепсько. Горло спалахнуло образою, очі наповнилися сльозами, я уткнулася носом у коліна й розплакалася. Не пам’ятаю, коли востаннє так плакала. Ридання були такі сильні, що боліли ребра й живіт. А ще щока, по якій заїхав Бен, і скроня. Бракувало ще синця. От ганьба!

Ліжко продавилося, Влад сів поруч, безцеремонно посадив мене на коліна і притиснув до себе. Як дитину. Я розплакалася ще сильніше — тепер уже голосно, не стримуючись. Обійняла його за шию і заплющила очі. Хотілося уявити, що нічого не було, що це тільки наснилося мені.

І водночас я зрозуміла, що вперше за останні кілька місяців по-справжньому щаслива. У грудях — на місці звичного холоду — розлилося тепло. Жар розгорявся сильніше, піднімаючись до горла і спускаючись до живота. Роздратована мацаками мисливця жила дзвеніла, напружувалася і нила.

Влад мовчав і обіймав мене. Не лаяв, не жалів. Просто обіймав. І мені стало так добре, що я розм’якла, притулилася щокою до його ключиці і плакала. А зі сльозами виходили страх і розпач.

Поступово сльози закінчилися, я схлипувала все рідше і просто сиділа, боячись зруйнувати раптову гармонію та прогнати тепло з грудей.

Він урятував мене. Знову. Як же приємно це усвідомлювати! Годі вже брехати собі, Поліно. Від цього одні біди. Напевно, Влад мав рацію тоді — жодного прокляття ніколи не існувало. Мені було зручно прикривати їм неугодні емоції.

Я ще міцніше обійняла його і прошепотіла в саме вухо:

— Дякую!

Влад відсторонив мене, міцно стиснув плечі та проникливо сказав:

— Якщо ти ще раз так зробиш і виживеш, я особисто тебе випорю — тиждень сісти не зможеш! Зрозуміла?

Я машинально кивнула. Сперечатися не хотілося. Нехай лається. Головне, що він тут, зі мною, і більше ніякі мисливці не намагаються стягнути з мене штани.

Але Влад більше не лаявся. Дивився якось дивно, пильно, і від цього погляду тепло в грудях перетворилося на пожежу — дику, неприборкану.

Його пальці ковзнули до моєї щоки і прибрали волосся з обличчя.

— Боляче?

Я похитала головою.

Боляче? Та я взагалі себе ледь відчуваю. А в голові інші думки… Чи їх зовсім немає?

Влад поцілував мене в скроню, і з моїх губ зірвався мимовільний стогін.

— Як же ти мене бісиш! — прошепотів він абсолютно беззлобно.

Я заплющила очі та запустила пальці йому у волосся.

До біса! Втомилася. Йде війна, я можу померти й не відчути більше щастя.

Знайшла його губи — гарячі, вимогливі.

Забути про все, просто насолоджуватися. Нікуди не виходити. Залишитися тут, забарикадувати двері та нікого не впускати.

Я знову відчула спиною пружний матрац і здригнулася — цього разу не від страху. Від передчуття.

Як довго я брехала собі, що не хочу його? Брехати собі — невдячна справа…

Розірвана туніка полетіла на підлогу, туди вирушили злощасні джинси та решта одягу.

А за вікном продовжував жити світ. Реальний, нещадний, небезпечний. З мисливцями, загадками, пастками. Там залишилися кордони, які розділяли нас назавжди. Брехня та зрада. Вінчання з іншою. Стосунки з іншим. Страхи.

У тій кімнаті й на той момент нічого цього для мене не існувало.

Тільки я і лише Влад.

Ми.

Уперше разом без прокляття. Без дурманливої, нудотно-солодкої патоки безвиході. Звільнені від липких пут нав’язаних почуттів, на місці яких оголилися власні — глибокі, неконтрольовані. Палкі.

Кімната, просякнута страхом, поступово наповнювалася насолодою.

І я зрозуміла, що не прокляття вождя та пророчиці впливало на нас завжди. Якщо це було прокляття, то якесь інше, і я зовсім не уявляла, як його зруйнувати.