Проблемна дитина

Червень видався напрочуд прохолодним. Дощовим, похмурим та задумливим. Мрячив дрібний дощик, небо дрімало в обрамленні сизих хмар. Мені на втіху. Жила наповнювалася кеном, безсилля поступово відступало, долоні свербіли, і я насолоджувалася тимчасовим підйомом. Принаймні я думала, що він тимчасовий. Кен чаклуна нікуди не подівся, а відчуття спустошеності я запам’ятала надовго.

З мого балкончика розгортався чудовий краєвид на галявину перед будинком, і я сиділа в кріслі-гойдалці з книгою в руках.

На траві Влад тренував Діму. Показував якісь незнайомі мені бойові паси, торкався долонь і щось наполегливо пояснював. Діма вдумливо слухав і зосереджено кивав, а потім раз по раз намагався повторити показані паси. Виходило, мабуть, погано, хлопчик психував, тупав ногами, а потім завзято продовжував тренування. У той момент він був такий схожий на батька.

Я впіймала себе на тому, що усміхаюся. Залюбувалася навіть. Ніколи не бачила таких проявів батьківських почуттів від Влада — з Кірою він був зовсім іншим, можливо тому, що дочка повернулася до нас уже дорослою. А ще вона дівчинка. Із синами в чоловіків інші стосунки, дівчаткам не зрозуміти. Щось суто чоловіче, незрозуміле, глибоке.

Мені подобався такий Влад. Домашній, дбайливий, теплий та якийсь близький. Хай зі мною. Мені однаково не світить, а спостерігати було приємно.

Пройшло три тижні з яскравих подій у Венгені. Три тижні невиразних думок і похованих надій. Час, який я дала собі на сумніви. А потім переконалася в правильності ухваленого рішення.

Почуття це ще не все. Навіть сильні. Навіть перевірені на міцність. Є перепони, які не подолати. І хоча я чудово спілкувалася з Ірою, не могла уявити себе частиною їхньої родини. Напевно, деякі традиції не можна нав’язати у свідомому віці.

Втім, я мало думала про це. Більше міркувала про мисливців, їхні плани та наші перспективи. Здавалося, що вони хочуть винищити нас усіх. Але що за сенс тоді буде у їхньому існуванні? Звідки вони отримуватимуть силу? Адже вбивство хижого робить мисливця сильнішим. Не думаю, що вони прагнуть процвітання раси ясновидців. Особливо стародавні.

Я спілкувалася з древніми мисливцями, здається, їх взагалі не цікавить те, що відбувається з індивідами, на яких не зійшла благодать.

Від невиразних роздумів мене відвернула Юля. З кімнати вона виходила рідко, майже ні з ким не розмовляла, і було видно, що жінка перебуває в глибокій депресії. Темні кола та мішки під очима кричали про проблеми зі сном, пригніченість — про тривоги та переживання.

Страшно, напевно, коли твоя дитина — хижак, а ти ні. І ти ніяк не можеш вплинути на його долю. Не можеш захистити, забрати, сховати. Можеш лише спостерігати та боятися.

Юля плакала і кричала на Діму, хапала за руку й намагалася відвести, але хлопчик брикався, виривався і біг назад до батька. Вона плакала все сильніше, голосила, потім присіла поряд із ним і почала щось шепотіти на вухо, обіймати, доки Влад не підняв її із землі й не відвів убік. Там він щось їй проникливо говорив, і поступово жінка заспокоювалася і лише трохи схлипувала.

Стукнули двері, і я обернулася. Гліб підійшов до комода і відчинив горішню шухляду. Побачивши мене, іронічно посміхнувся:

— Дивишся концерт унизу?

— Що там відбувається? — нахмурилась я.

— Юля хоче забрати сина. Але Дімон присвячений, забирати не можна.

— В атлі йому тепер безпечніше, — погодилася я. — Що ти робиш?

— Речі збираю. З’їду до альва, заразом і за Майєю придивлюся.

Я зітхнула. Попри те, що ми з Глібом спілкувалися майже як раніше, і поговорити з ним я могла про все, тріщина в наших відносинах нікуди не поділася, хоч би як я її замазувала.

Й ось він з’їжджає. Я залишуся тут одна, у цій кімнаті, у будинку, заповненому людьми.

Втім, дивно, що він раніше не з’їхав. Адже однаково ночами пропадав десь і невідомо, чи спав взагалі. Я лежала й дивилася в стелю, доки втома не брала своє. А вранці, коли Гліб повертався, вдавала, що все гаразд.

— Тобі необов’язково… з’їжджати, — пробурмотіла я і знову вийшла на балкончик. Галявина спорожніла, тільки Юля все ще схлипувала на ґанку, а Рита обіймала її за плечі.

Заспокоює. Толку тільки? Якщо прийдуть мисливці, їй потрібно бути готовою до того, що…

Якби я могла вдарити, як раніше! Як на поєдинку, чи тоді з Ріхаром. Я заплющила очі, зосередилася. Відчула концентрацію кена в жилі, спробувала підвести його до долонь. Вийшло. Навіть голова не закрутилася. Наче я щодня це роблю.

Та що зі мною відбувається?! То я мало не виснажена, то жила наповнена кеном. Щоправда, колишньої сили як не бувало. Але може, воно й на краще.

— Дивно буде, якщо залишусь. — Гліб вийшов за мною, витяг сигарету й підкурив. — Ти — мій друг, і щоб ти їм залишалася і далі, мені краще з’їхати.

Я кивнула й розслабилася. Кен із вен перетікав назад у жилу, залишаючи в тілі приємне тепло. Небо спалахнуло блискавкою, а за кілька секунд загуркотіло. Зірвалися перші теплі краплі — великі, що залишали незграбні сліди на гладкій плитці під’їзної дороги.

— Тренуєшся? — Гліб кивнув на мої стислі кулаки.

— Мені краще, — поділилася я. — Справді, краще. Кен прибуває, як не дивно. Але його мало. Минулого разу у квартирі я не змогла навіть відбитися, хоча мисливець був молодий.

— Позбавлятися тобі треба цього лайна, — порадив Гліб. — І якнайшвидше. Хочеш, віддай Теплову.

— Ось тоді Влад точно мене приб’є. А якщо я спитаю, не дозволить. Усе ж ця сила поки в атлі. Знати б, як її застосувати.

— Ну, ось у Влада і спитай, — промимрив він і замовк.

Я ще хотіла щось сказати. Щось важливе. Не пам’ятаю, що. Тому що наступної секунди в кімнату вбігла Лара. Злякана, розчервоніла Лара. Вона блиснула на нас божевільними очима і видихнула:

— Почалося!

Жила відреагувала на слова захисниці миттєво — занила та наповнилася кеном. Вени обпалило, у голові зашуміло, а перед очима попливли багряні кола. Лише на секунду — потім усе прийшло в норму. Я знову відчула себе сильною. Не такою, як раніше, але молодого мисливця вдарити зможуть.

Я навчилася відчувати свій кен, його концентрацію. Навчилася керувати ним. Вдарити, коли треба, стримати, якщо час не настав. Відмінна зброя у війні. Ще б кена було трохи більше.

Лара кинулася вниз, забувши про властиву їй повільність. Звісно, зараз час захисниць: якщо вони не зможуть утримати мисливців, ті увійдуть до будинку. У голові відразу спливли страшні картинки з видіння. Страх, розпач, смерть.

Я зловила погляд Гліба, і здалося, у блискучих синіх очах майнуло прощання.

До біса! Я не помру. І йому не дозволю.

Вниз ми спустилися швидко, і я підійшла до Майї. План був напрочуд простий: ми з Глібом, ще двома воїнами та трьома захисниками альва захищаємо дівчинку у вітальні. Але мені чомусь не хотілося захищатися — я хотіла битися. Зробити боляче. Вбити.

Злість сколихнулася чорним осадом, а за нею піднявся з глибин кен Тана — тягучий, липкий, дурманливий, як кріплене вино. З’єднавшись із кеном сольвейга, утворив термоядерну суміш — вона обпалювала, здавлювала дихання, туманила мозок.

Я відзначала все, що діялося на той момент у вітальні — воїнів, що розосередилися, готуються відбивати атаку, захисниць біля дверей і вікон. Влад, Мирослав та Пилип з’явилися нагорі. Олекс притяг журнальний столик і поставив перед ними.

Я відвернулась і взяла Гліба за руку. Не шукала підтримки — скоріше, хотіла її надати.

Війна завжди зближує, затирає образи, робить ворогів спільниками. Забуваються буденні проблеми. Перед смертю вони — ніщо.

Гліб стиснув мою долоню і підбадьорливо кивнув, а я подумала, що вперше ми битимемося разом. По-справжньому. І чомусь від цієї думки стало радісно, ​​у грудях занурило передчуття, а на губах з’явилася зловтіха.

Лара розпустила волосся і сіла перед порогом. Заплющила очі, губи заворушилися, а тонкі музичні пальці перебирали повітря. Лара дуже вродлива, коли ставить захист. Жаль буде, якщо її вб’ють.

У кутку Кирило чаклував над воїном альва й хитав головою.

— Мисливці пошкодили його жилу, — простеживши за моїм поглядом, сказала захисниця, Світлана. — Навряд чи виживе.

Дівчину трясло, очі гарячково блищали.

— Ми виживемо, — сказала я твердо й подивилася їй у вічі. — Вір мені.

Вона кивнула й голосно видихнула.

На плече лягла чиясь рука. Я обернулася.

— Впораєшся? — приязно спитала Ірина та усміхнулася.

Войовниця виглядала цілком спокійною та розслабленою. Що ж, вона звикла до битв та смертей. Це я ніяк не можу…

— Впораюся, — кивнула я і усміхнулася у відповідь.

— Я буду поряд, — пообіцяла вона.

— Дякую.

Поруч з Ірою завжди було тепло. Я більше не затискалася, говорила все, що думаю, і вона відповідала мені тим же. Іноді вечорами ми багато розмовляли про життя, і мені все більше подобалася спадкоємиця мітакі. Наш дивний тандем спочатку дивував домашніх, а потім усі звикли. Та й не було до того. Окрім Віки, у мене не було подруг, але з Ірою ми потоваришували.

І зараз, коли прийшли мисливці, я була рада, що маю підтримку сильної войовниці.

Хижаки в будинку притихли. Тиша лякала, душила страхом і розпачем, викликала тремтіння в колінах і народжувала паніку.

Єва злякано притиснула Майю до грудей, в очах захисниці застигли сльози. Гліб підійшов до неї та щось шепнув на вухо. Вона кивнула, відпустила дочку, і він підвів дівчинку до нас.

— Все буде гаразд, — сказала я. — Віриш?

— Звичайно, — кивнула Майя, поморщила всипаний ластовинням носик і впевнено додала: — Тобі — вірю.

Я озирнулася на захисниць. Обличчя Лари було напружене, на лобі виступив піт, але вона все шепотіла й розгойдувалася, мов у трансі. Погане передчуття ворухнулось у грудях холодною змією, жила відгукнулася сплеском кена.

Я підвела голову і крикнула:

— Лара не витримає!

Якесь внутрішнє почуття прокинулося в мені свистячою неприємною сиреною. І я зрозуміла: ми справді не вистоїмо. Не має значення, скільки нас усередині, скільки в нас воїнів та захисниць. Мисливці однаково сильніші. Їх багато, вони згуртовані та діють за планом.

— Замініть захисницю біля дверей, — крикнув зверху Влад.

Гліб кинувся вперед і впіймав знесилену Ларису. Вона подивилася на нього і прошепотіла:

— Не можу… більше… — І відключилася.

Він відтяг її, на її місце відразу встали дві захисниці альва.

Ні-ні, не можна! Вони помруть. Загинуть одразу ж.

Ідіть від дверей! Забирайтеся…

Моя жила вирувала, кен струмував венами до долонь, не знаходячи виходу. Голова паморочилася від сили, що нахлинула раптово.

— Розосередитеся! — скомандував звідкись збоку Сергій, і мітакі розійшлися кімнатою, готові відбити удар мисливців. Іван стояв поодаль і стискав у руках гострий клинок.

— Дідько! — вигукнула я, і вхідні двері відчинилися. — Біжіть! — крикнула захисницям і підвела кен до долонь. Миттю сп’яніла, зробила крок уперед і виставила руки.

Перший мисливець упав одразу — загинув від палкого кена сольвейга. Його груди вкрилися пухирями, з яких відразу почала сочитися сукровиця, стікаючи на начищений до блиску паркет.

Другий увійшов майже одразу, переступив через свого товариша, з ненавистю глянув на мене й порвав жилу однієї із захисниць альва. Я впізнала його — це був той із квартири, від якого ми з Мирославом втекли до Венгена.

Я вдарила знову, але він ухилився і відразу пішов у наступ — прямо на мене. Зібрати кен не виходило, тіло, як із відра, облило панічним страхом.

Я машинально затулила Майю спиною та зосередилася.

Не боятися. Дихати. У тебе все вийде.

Мисливець був близько, я явно розрізняла сіточку капілярів на його розчервонілому від азарту обличчі. Він дивився на мене з ненавистю, і я зрозуміла — цей не здригнеться. Піде до кінця. Фанатик.

Усе сталося за секунду. У повітрі злетіли енергетичні мацаки — я відчула їх шкірою, — а потім мисливець упав, збитий із ніг Глібом, який кинувся на нього з-за спини.

— Гліб! — із жахом вигукнула я, але він не відповів. Зло бив мисливця по обличчю, не даючи йому схаменутися і зрозуміти, що відбувається.

Я зосередилася.

Я спрут, і мої руки мацаки.

Жила завібрувала, кен сколихнувся, відокремився від чорної липкої субстанції і заструмував до долонь — туди, де міг вирватися на волю смертельною зброєю.

Краєм ока побачила, як мисливець скинув Гліба й підвівся на ноги. Я вже зібралася вдарити, але ззаду на мисливця накинувся Алішер, Гліб миттєво скористався затримкою і схопився на ноги.

А довкола мене гинули хижаки. Воїни та захисниці падали на підлогу, їхні очі скляніли, а тіла падали на паркет.

Смерті… Багато смертей. І я серед цього жаху, у будинку, повному мисливців, — розгублена, нещасна.

Що робити? Що мені…

Майя!

Я обернулася до дівчинки. Вона стояла — тендітна, відчужена — посеред усіяної трупами вітальні, і перебирала пальцями повітря. Навколо неї стовпилися воїни, що відбивають удари, захисниці безперервно шепотіли заклинання, не підпускаючи мисливців, відволікаючи їхню увагу.

Мене хтось грубо схопив за плече та розгорнув до себе.

— Вона? — запитав у когось молодий мисливець. Вдивився мені в обличчя і звернувся до мене: — Ти — Кастелла?

Я не встигла відповісти — він упав на підлогу, і під ним розтеклася калюжа крові. Іван Дірков витер невеличкий меч о сіру футболку вбитого ворога й кивнув мені.

— Майя? — крикнув Мирослав із вершини сходів.

— Ще трохи, тату, — відгукнулася дівчинка, навіть не глянувши в його бік.

— Досить, — скомандував Влад. — Йди нагору.

Майя здригнулася, метнула погляд і розгублено кивнула. Ну звичайно, Влада вона не має права не послухатися — він тепер її вождь. Дівчат присвятили другого дня після нашого повернення з Венгена.

Я рішуче зробила крок до неї.

— Дай руку.

Знайшла теплу, маленьку долоньку й кивнула Єві. Страшно, напевно, коли твоя дитина — суперзброя у війні. Я ось була дуже рада, що Кіра зараз далеко, у безпеці швейцарського курорту.

— Ходімо, — шепнула Майї, одночасно випускаючи смертельний кен у мисливця, що підбирався близько до нас. — Нічого не бійся.

Праворуч звалився на підлогу Іван, випускаючи з рук клинок. Алішер із диким риком прикінчив мисливця, який надірвав його жилу.

Аліна скрикнула біля вікна, метнулась у бік кухні, але її перехопив двоє чоловіків і потягли до коридору.

Я здригнулася.

Не думати. Відмовитися від емоцій. Довести Майю до мети.

З вершини сходів полетів мисливець, а потім ще один. Два вожді билися пліч-о-пліч, захищаючи… стіл? На біса він їм здався?

Розбиратися часу не було — я рвонула Майю вперед, не переймаючись тим, що можу зробити боляче.

Повз прокотився скинутий зі сходів ворог і завмер на підлозі в дивній позі зламаної ляльки.

— Біжи! — крикнула я дівчинці та відбила ще одну атаку. — Біжи до тата!

І Майя побігла. Перескакуючи через дві сходинки, помчала нагору, а я розвернулася, щоби прикрити їй спину.

Картина, що постала перед очима, жахала. Десятки мертвих хижаків. Люди, яких я знала, з якими жила, більше ніколи не встануть, не дихатимуть, не любитимуть, не плакатимуть і не сміятимуться.

Ніколи…

Бісові мисливці!

Злість піднялася хвилею, накрила, затьмарила розум. Я била й била, старанно цілячись, і раділа, коли хтось із ворогів помирав. Вони прийшли сюди нас знищити, то чому я мушу жаліти когось із них? Це війна, але у війні смерть — господиня.

Видихнулася я швидко, піднялася на пару сходів і сіла, важко дихаючи. Мигцем побачила, як Ірина прикінчила двох, підняла клинок батька і пронизливо закричала. Чи був то крик болю, чи бойовий клич? Яка різниця? Я спорожніла. Цілковито. У жилі хлюпала лише темна, в’язка субстанція Тана.

Підняла голову нагору — туди, де чаклував Пилип. І нарешті, зрозуміла…

На журнальному столику — тому, що охороняли вожді атлі та альва — було акуратно розкладено воскові фігурки. Кожну з них брала до рук Майя, торкалася і щось шепотіла, а потім брала іншу й повторювала процедуру. Пилип витирав серветкою ритуальний ніж атлі.

Коли Майя поклала останню фігурку на стіл, він урочисто промовив:

— Благословенні духи Півночі, повітряні простори. Я закликаю вас!

— Благословенні духи Півдня, надра землі. Я закликаю вас! — вторив йому зосереджено Мирослав.

— Благословенні духи Заходу. Водні глибини. — Це вже Влад. — Я закликаю вас!

— Благословенні духи Сходу. Всепоглинуще полум’я. Я закликаю вас! — Закінчив заклинання Олекс.

— Мисливець, руйнівник, убивця, — вигукнули вони хором. — Я — хижак. Я — твій ворог. Я закликаю тебе — з’явись!

І я зрозуміла, який дар у Майї. Знаходячись там, серед десятків ворогів, у самому епіцентрі війни, вона збирала аури мисливців. На відстані проникала до них у жилу і брала флюїди, необхідні для ритуалу кроту. І тепер Влад із Мирославом, Пилипом та Олексом могли вбити їх усіх одним ударом. Проткнувши воскові фігурки ритуальним ножем.

Я зловтішно посміхнулася. Захлинайтеся, гади!

Чия тепла долоня лягла мені на плече, і я не встигла схаменутися, як моя жила була на гачку. Із жахом я обернулася, і зустрілася поглядом із сірими очима.

— Атлі! — голосно сказав мисливець, що тримав мене на гачку. — Припини це, або вона помре.

Серце пропустило удар. Повітря зі свистом вирвалося з легень. Живіт вибухнув болем.

Іронія долі.

Якось ми вже проходили це, тільки я була в ролі ката, а він — у ролі жертви.

Мішель погладив мене по щоці тильною стороною долоні, жалісно зазирнув у вічі.

Його жаль відразу відгукнулася люттю. Якби я мала хоч частину колишньої могутності, я б… Але зрозуміла: не змогла б. Подивилася б у сірі очі та не змогла б. Тільки не з ним. Почуття провини — непотрібна емоція. Шкода, що я не вмію її вчасно вимикати.

Два вожді та два жерці на вершині сходів завмерли, рука Пилипа застигла над чорним воском. Ясно, як день: безглуздо мене рятувати. Будь-який вождь, не роздумуючи, проігнорував би ультиматум стародавнього.

Будь-який…

Спиною пробіг холодок, згадалися слова Мішеля про переродження. Цей псих точно дочекається. А тому не стане мене милувати.

Я підвела погляд на Влада. Не знаю навіщо. Попрощатися? Мабуть. Хотілося жити — несамовито, до божевілля. Дихати, любити, радіти, сміятися. Щось вирішувати. Діяти. Відчувати себе потрібною.

— Бачиш, Кастелло, — прошепотів Мішель мені на вухо. — Ось так жертвують людьми.

— Навіщо весь цей цирк, Мішелю? — спитав Влад. — Якщо мій жрець зупиниться, помруть усі.

— Безглуздо думати, що полководець веде військо, щоби перебити всіх ворогів. Хто ж тоді буде рабом? — посміхнувся Мішель.

— Зробиш хижаків рабами? Навіщо? — спитав Мирослав. — Що тобі з того?

— Ти не в тому становищі, щоб ставити запитання, альва! — огризнувся мисливець. — Ну, то що мені робити з дівчиною?

Влад опустив очі. Серце билося в мене в грудях пораненим птахом. Невисловлені благання вибухали всередині яскравими спалахами. Липка тиша заполонила мозок, поступово перетворюючись на неприємний гул. Жила боліла від дотику смертоносних мацаків.

Якщо я помру, то не шкодуватиму ні про що. Тільки нехай вони виживуть. Гліб, Влад, Кіра, Рита, Іра.

Вони.

— Дай сюди клинок, — здавлено наказав Влад Пилипу.

Жрець здивовано глянув на нього. Протягнута рука не здригнулася, як і жоден м’яз на блідому обличчі.

Неохоче Пилип вклав ножа в руку Влада, і він підняв його над головою.

Тілом повільно розлилося тепло. Я важлива. Важлива! Захотілося плакати та сміятися одночасно, але я стрималася. Тепло піднялося до потилиці, охопило голову і спустилося до скронь.

Десь праворуч полегшено видихнув Гліб.

— Кинь ножа, хижак, — вищирився Мішель.

— Гарантії? — по-діловому запитав Влад, хоча по тону було зрозуміло — кине. Але треба торгуватися, бо від його рішення залежать життя інших.

— Ти будеш жити. І дівчина. Ми підемо, візьмемо кількох заручників. Повернемося завтра й розв’яжемо питання про ваше підпорядкування новій системі. Це більше, ніж ти гідний отримати.

Влад дивився на Мішеля кілька секунд, а потім недбало жбурнув клинок йому під ноги. Я із шумом видихнула, коли мисливець прибрав мацаки від моєї жили. Усвідомлення, що все відбувається насправді, що наші життя залежать від убивць, і ті ставлять нам умови, нахлинуло різко, вирвалося образою, і я із силою стиснула кулаки.

— Іди сюди, Поліно, — покликав Влад, і я слухняно зробила крок на сходинку, але прохолодна долоня мисливця торкнулася мого плеча.

— Вона піде зі мною. Ми знаємо, що в атлі їй не безпечніше, ніж у мисливців. Заодно й ти міркуватимеш швидше. Ми знаємо, для чого ти бережеш її.

— Поліна — атлі. Усе інше тебе не стосується, — безпристрасно відповів Влад.

— Ким ви себе уявили? У минулі часи, коли приходив мисливець, хижаки сиділи в норах і боялися дихати. А що я зараз бачу: ви кидаєте нам виклик? Серйозно?

Він засміявся.

— Жоден хижак не може безкарно кидати мені виклик. — Мішель глянув на мене. — А тим більше ображати тих, хто мені дорогий. Чи думав, я не дізнаюся? Чи не знайду спосіб тобі зашкодити? Що мовчиш, атлі? Мені чотириста років, невже справді думав, що я не відрізню драугра від звіра?

Від згадки про стародавнього вампіра в мене спиною пробіг холодок. Я незрозуміло глянула на Влада, але він був повністю захоплений Мішелем.

Мовчав. Не заперечував, не сперечався. Просто мовчав. Боявся роздратувати стародавнього чи…

— Досить розмов! — пролунав голос із боку дверей. Спершись на стіну там стояв ще один стародавній. Я не знала його імені, але обличчя запам’ятала добре — ще з наради. — Бери те, за чим ми прийшли, Мішелю. У нас ще справи.

— Її. — Мішель кивнув на мене. — Брюнетку та зречену альва.

Другий мисливець ковзнув на мене поглядом, а потім зацікавлено придивився, мабуть, впізнаючи.

— Ба! Кого я бачу. Сьогодні день сюрпризів. — Знову подивився на Мішеля, схопив за руку тремтячу поруч Риту й підштовхнув її до молодого русявого мисливця, що стояв неподалік. — Поїхали.

Мішель попрямував до дверей, і я інстинктивно зробила крок за ним. Почувалася зовсім розгубленою.

Що потрібно мисливцям? Заради чого вони почали війну? Як пройшли через поставлений дівчатами захист? Як Мішель зміг підібратися до мене, адже сходи — єдине місце в будинку, до якого було закрито прохід навіть для древнього? Влад власноруч ставив захист, а Мирослав допомагав.

Гліб з’явився перед нами раптово, я навіть здригнулася. Дивився на мисливця без страху та сумніву. Відчайдушний. Мій Гліб.

— Навіщо тобі вона? — кивнув на Риту. — Візьми мене.

— Жодного кроку, атлі, — серйозно попередив Мішель. — Не наривайся, я трохи роздратований.

— Глібе, відійди, — прошипіла я, але він навіть не глянув на мене.

— Вона довіряє мені. Якщо ти настільки стурбований її станом…

— Відійди, атлі! — грізно наказав мисливець. — Послухай дівчину. Не хотілося б вбивати тебе в неї на очах.

Прохолодне повітря увірвалося в легені, остудило голову і трохи протверезило. Я озирнулася назад — на будинок, у якому жила стільки років і який здавався мені фортецею.

Маячня. Хижаки не можуть бути ні в чому впевненими. Й ось зараз те життя, до якого я звикла, летіло в прірву, трансформувалося в нове, незвідане, небезпечне й позбавлене волі.

Я спіймала погляд Влада — зосереджений та спокійний.

Що він зробить? Чи визволятиме нас?

Простіше для атлі, звичайно, зібратися та поїхати. Влаштуватися там, де мисливці не знайдуть, і ґрунтовно замислитися про майбутнє.

Ні, Влад не поїде. Не залишить провидицю та власну сестру в руках мисливця. Це ж нерозумно. А Мирослав не залишить Єву. Нас врятують.

Долоня Мішеля пройшлася в мене по спині, і я здригнулася. В оточенні десятків мисливців, два з яких стародавні, було зовсім незатишно.

Біля входу нахабно припаркувалися три авто, Мішель узяв мене під лікоть, підвів до білого «Опеля» і галантно відчинив задні дверцята. Я розлючено вирвала лікоть і знайшла поглядом сестру та Єву. Рита, як завжди, тремтіла й нервово оглядалася. Єва трималася краще і, спіймавши мій погляд, підбадьорливо кивнула.

Я сіла в машину й повернулася до вікна. На душі було погано. Ліхтарі, що освітлювали двір, сумно моргнули нам услід і зникли за поворотом. Я придушила розпач, що прокинувся в душі. Толку від нього мало, а паніка, яка незмінно з’явилася б слідом, позбавила б можливості нормально думати.

Подумати було про що. По-перше, мисливці, як виявилось, не хотіли нас знищувати. З одного боку, це, звичайно ж, плюс, а з іншого могло обернутися для хижих нескінченним рабством. По-друге, шалено хотілося дізнатися, що ж Мішель знає про драугрів.

Він явно хотів сказати. Я шкірою відчувала це бажання і досаду через те, що сказати він не може. Присяга глибинним кеном — це вам не жарти. Слова стародавнього, які крутилися в мене в голові останні кілька хвилин, щоразу спалахували новим, лячним змістом.

Одне я зрозуміла точно — і Влад, і Мішель знають, хто драугр. Істота, яка бажає моєї смерті зовсім поруч, готова вийти з тіні й випити мене насухо. І Мішель вважає, що Влад хоче цього.

Що за маячня? Навіщо тоді було мене рятувати? Адже ритуал вигнання Дев’яти, яким би жахливим і жорстоким він не здавався, був покликаний мене врятувати. Впевнена, із цієї причини Влад не наполягав, щоб я віддала кен Тана. У нього дивні способи турботи, але вони хоча би логічні.

Мисливець дбає дуже своєрідно: приходить у наш дім, вбиває моїх близьких і забирає мене в полон.

Ні, стародавньому точно вірити не можна, особливо якщо врахувати, що він трохи не в собі. Та що там — Мішель просто чокнутий! Напевно, шкідливо жити стільки років. Мізки пліснявою покриваються.

— Ти мовчазна сьогодні, — ніби між іншим, промовив мисливець, вириваючи мене з невиразних роздумів.

— Ти не подумав, що мені просто не подобається співрозмовник? — огризнулась я.

— Все залежить від теми розмови, яку він може запропонувати, — філософськи відказав він.

— Ніби ти можеш повідомити щось нове! — промимрила я і склала руки на грудях. — Хотів би, давно сказав.

— Я не можу сказати, це правда. Прямо не можу. Але ти розумна дівчинка й сама вмієш робити висновки.

— Добре, кажи, я слухаю. Йтиметься про драугра, чи не так? Я знаю, що він хоче мій кен. Що ти ще можеш мені повідомити?

— Коли твій вождь піде на поступки, я тебе відпущу. Як доглядач міста маю право. Тоді раджу тебе зректися і поїхати.

— Доглядач міста? Ти про що?

— Ми поговоримо про це згодом. Це не ті речі, які треба обговорювати зараз — у нас замало в нас часу наодинці. Є набагато важливіші теми.

— Я не поїду. І зрікатися не стану — що ще за дурниці?

— Твоя каста. Сольвейги. Знайди їх, і будеш у безпеці. — Мішель схилився близько і проникливо прошепотів мені на вухо: — Шукай таких же, як ти.

Від мимовільної близькості древнього в душу вповз страх. Неконтрольовані інстинкти хижака прокинулися, посилюючи напругу, що згустилася. У машині було душно, але попросити відчинити вікно я не наважувалася. Слова мисливця осіли на задвірках свідомості, перекриваючись емоціями від його присутності.

Що він мав на увазі, говорячи про сольвейгів? Є інші? Ті, хто вижив?

Я мимоволі відсунулася, а Мішель посміхнувся. Сумно, як мені здалося. Чорт, невже він серйозно переконаний, що в нас щось вийде? Він же мисливець, а я — хижачка. Такі стосунки не мають майбутнього.

До Житомира ми доїхали менше, ніж за двадцять хвилин. Водій гнав трасою, залишаючи позаду ліхтарі та сплячі дерева, а з ними надію на щасливе вирішення ситуації.

Ми зупинилися біля красивої будівлі в центрі міста. Тієї самої, де торік проходила нарада давніх. У пам’яті відразу сплив величезний зал, велич на обличчях мисливців і велика машина для тортур.

Я мимоволі здригнулася і відсторонено прийняла допомогу Мішеля, щоб вийти з машини. З автомобіля, що припаркувався поруч, вийшла Єва, а слідом Рита, яка відразу влипла в захисницю і уткнулася носом їй у ключицю.

— Це що, ваш штаб? — запитала я зарозуміло, прямо глянувши в очі Мішелю.

— Ти здогадлива. Втім, ти вже тут була. — Він на секунду замислився і зморщив чоло. — Як же нерозважливо ти вчинила, відмовившись від благодаті.

— Тобі було б простіше, якби я залишилася мисливицею, — хмикнула я і сміливо зробила крок до входу до будинку.

Досить ховатися. Хижаки й так майже на межі поразки, а ми в заручниках в армії розлючених убивць. І якщо я зможу дізнатися щось, поки ми в полоні, це може стати нам у пригоді.

Ми піднялися на другий поверх і пройшли хитромудрими коридорами. Зупинившись біля масивних двостулкових дверей із різьбленими ручками, і Мішель тихо постукав.

— Заходь, — пролунав з-за дверей знайомий голос. Я вже чула його раніше, тільки де?

Подумати мені не вдалося, мисливець відчинив двері та обережно підштовхнув мене всередину. Я зробила крок і застигла на порозі, розтуливши від здивування рота, забувши про всі небезпеки на світі.

Одразу стало зрозуміло, як мисливці змогли подолати захист хижаків. Та в нас просто не було жодних шансів. Навіть мізерних. Ми були приречені із самого початку!

Хазяїн кімнати підвівся з високого крісла, оббитого темно-зеленою тканиною, і недбало сунув руки в кишені широких штанів.

— Ну, привіт, Поліно, — усміхнувся Альрік і підморгнув мені. — Я сумував.