Проблемна дитина

— Треба поговорити з Пилипом, — сказала я, коли Гліб припаркувався біля будинку Віки, у знайомому з дитинства районі.

Повітря пахло булочками й паленим прілим листям. На балконах гойдалася під поривами вітру білизна — господині ловили останні сонячні дні перед похмурим листопадом.

— Думаєш, Макаров може зрадити атлі? — насупився Гліб.

— Боюся, як би він цього вже не зробив. Занадто впевнено поводився Тан.

Я все більше розуміла, наскільки самотня. Не тільки я — усі ми — атлі, закуті кожен у свою шкаралупу, зі своїми образами та гонором, не розуміючи, що коли ми не єдині, нас легше зламати. Прийде якийсь підступний чаклун чи стародавній мисливець, і від колишньої величі не залишиться сліду.

А чи була вона — велич? Одна тільки назва — сильне плем’я. А насправді й немає нічого. І я спіймала себе на думці: дуже хочу, щоби було. Можливо, багато в чому це залежить саме від мене.

Інстинктивно я взяла Гліба за руку. Потрібно відкинути все — недомовки, ненависть, нерозуміння. Відкинути та згуртуватися. Зараз. Тому що завтра може бути пізно. Завтра життя атлі може кардинально змінитися, і всі ми опинимося в пеклі.

Так, Чорнокнижник непогано підготувався. Але нас більше. І ми — сім’я. Попри все.

— Розкажеш, що задумала? — похмуро запитав Гліб.

Я кивнула.

— Пізніше. Віку сто років не бачила. Заодно спитаю в неї, може, знов допоможе мені з роботою.

— Слухай, ти це… — Гліб зупинився перед входом у під’їзд і розгорнув мене до себе. — Про роботу поки не кажи. Маю до тебе справу. Важливу. І прибуткову.

— Ого!

— Ну так. — Він відвів погляд і почухав перенісся. Взагалі поводився дивно — скупо, відсторонено. Наче й не Гліб зовсім. — Давай після заїдимо кудись поїсти, там розкажу.

— У тебе все нормально? — допитливо поцікавилася я.

— Ні. Чаклун у Житомирі, забула? Як може бути все гаразд?

— Нічого, подолаємо, — зло процідила я і зробила крок у під’їзд.

Давно я тут не була. Пофарбовані синім стіни поблякли, фарба на них зморщилася, облізла, а подекуди була подряпана й немилосердно заплямована похмурими графіті. Кожна сходинка, кожна щербата плитка віддавалася у свідомості невиразними, напівзатертими спогадами про дитинство.

Запхавши непотрібну ностальгію глибше, я рішуче натиснула на кнопку дзвінка. Він різко завищав і відразу затих, занурюючи похмурий під’їзд у не менш похмуру тишу.

Віка відчинила не відразу — спочатку був звук розтоптаних капців, потім секундне замішання біля дверей, щоб глянути у вічко, а потім замок клацнув, повернувся, і з’явилося здивоване обличчя подруги.

— Вбити тебе мало! — роздратовано видихнула вона й тупнула ногою. Гліб у мене за спиною хмикнув, а я винувато усміхнулася.

— Впустиш?

Подруга роздратовано видихнула і відійшла на крок, пропускаючи нас із Глібом в осередок моєї юності та наївності.

Ми пили ароматний чай із лимоном. Я залізла з ногами на широкий затишний диван, а Гліб розкинувся поряд, раз у раз пірнаючи рукою у вазу з печивом. Ненажера! І як ми тільки потоваришували? Зараз точно все з’їсть, а мені за розмовами нічого не залишиться.

— Ну, розказуй, — гнівно зиркнула на мене Віка. — Де пропадала так довго? Чому не дзвонила? І якого біса, скажи на милість, я мушу за тебе переживати?!

Я зніяковіло опустилася, а Гліб видав:

— Та ніколи їй було. Мисливців стародавніх мочила, а потім воскрешала людей. Уся в справах.

Я вся похолола — від верхівки до кінчиків пальців ніг. І тут же метнула льодяний погляд на друга. Але Гліб на мене не дивився — невинно усміхнувся Віці та взяв із вази передостаннє печиво.

— Дуже смішно, — відповіла Віка, але голос її здригнувся, а погляд вп’явся в моє обличчя, ніби вона сподівалася відшукати там підтвердження чи спростування дивним словам Гліба.

— Нічого смішного, — як ні в чому не бувало, продовжував Гліб, — коли в тебе земля набилася у всі щілини. Я потім тиждень ще вуха відмивав, не кажучи вже про волосся.

— Глібе! — хрипко видохнула я його й закашлялася.

— У твого друга своєрідне почуття гумору, — пробурмотіла Віка, але голос був настороженим і навіть зляканим. Відразу захотілося забрати звідси Гліба й надавати йому тумаків.

Скориставшись нашим замішанням, він узяв останнє печиво й поклав його до рота.

Потім демонстративно випростався, виставив долоні вперед, ніби кажучи «зараз усе буде» і промовив, дивлячись прямо на Віку:

— Хочеш, фокус покажу?

— Глібе! — Я схопила його за рукав, але він різко висмикнув руку.

— Ти ж казала, вона друг. Не можна дружити з хижаком і не знати про нього правду. І взагалі, хіба не тут тебе мало не вбив мисливець?

— Про що він говорить? — занепокоїлася Віка.

— Якщо вона друг, як ти кажеш, — проігнорувавши її запитання, продовжував Гліб, — то зрозуміє і прийме тебе. Якщо ні… Ти чудово знаєш, чого вартий час хижака. А переживання не до чого хорошого не привездуть. Он Домбровська все літо переживала — надивився.

Я трохи поміркувала, а потім кивнула. Опустила очі, не в змозі витримати погляду подруги. Не знаю, що Гліб зібрався показати їй, але краще нехай він. Я не зможу. Якщо зараз Віка не повірить, не зрозуміє, я втрачу її назавжди. А з нею за зачиненими дверима знайомої квартири залишаться найсвітліші спогади мого життя. Дитинство. Юність. Наївність.

Гліб посунув чайника до себе. Скільки пам’ятаю себе, ми заварювали в ньому міцний чай. Кидали туди часточки лимона, щоб не морочитися потім із чашками. Якось Віка запропонувала й цукор одразу туди класти. Я довго сміялася.

Чашка з іншого сервізу стала поряд. З-під опущених вій я швидко глянула на подругу — Віка ніби боялася дихати, дивлячись на маніпуляції Гліба.

Чи повірить? Чи зрозуміє?

Серце билося так голосно, що, здавалося, його чули в сусідній квартирі.

Гліб підніс руку до носика чайника.

Рідина піднялася тонким струмком, здибилася, повільно набираючи потужності з нових крапель, які виром кружляли поруч. Спрямувала вгору, наплювавши на всякі закони фізики, а потім, зігнувшись дугою, цілеспрямовано вилилась у приготовлену чашку.

— Ти із цукром п’єш? — незворушно запитав Гліб, передаючи Віці чашку.

Віка проковтнула, але дивину прийняла. Правда, розглядала довго, ніби вишукувала приховані ниточки, магніти або ще якісь атрибути фокусника.

Потім недовірливо зиркнула на Гліба й запитала:

— Як ти це зробив?

Цей «фокус» Гліб показав мені ще в Коростені. Хотів справити враження, напевно, а може, просто хвалився. Тоді я була вражена, але його захисником було море. До зречення. Після захисника він втратив, але робити такі фокуси з водою ще міг.

— Гліб трохи вміє підкоряти воду.

— Ти б теж змогла. Якби захотіла, — поправив мене Гліб.

— Хто ти? — Віка різко підвелася і подивилася на мене насторожено. — Відьма чи… Я не розумію.

— Я — хижачка. Щось у моєму житті незвичайне… Усе незвичайне. Але впливати на свідомість людей не можу.

— Це тішить. І те, що казав він, — вона кивнула в бік Гліба, — правда?

— Правда.

Приховувати більше не мало сенсу. Я могла все звести до жарту, але не стала. Розуміла, що Гліб має рацію: люди, яких ми впускаємо у своє життя, тим більше називаємо друзями, мусять знати. Нам, по суті, і поговорити з ними нема про що. Ми ніби живемо в різних світах.

Я м’яко торкнулася долоні друга.

— Почекай мене внизу, добре?

Він покірно підвівся і вийшов, залишаючи мене наодинці з Вікою, яка дивилася трохи зацьковано й недовірливо. Що ж, не дивно — я відкрилася їй із нової, незвичайної і лячної сторони.

— І що ти вмієш? — глухо спитала подруга. — Пірокінез, телекінез? Телепатія?

Я похитала головою.

— Я бачу майбутнє.

Про особливості кена сольвейга вирішила промовчати — не варто лякати її ще більше. Вона й так тремтить уся.

— А моє? Моє бачиш?

— Твоє — ні. Тільки майбутнє атлі — мого племені. І те — уривчасто. Я не контролюю своїх видінь.

— Давно?

— Пам’ятаєш, коли я ночувала в тебе, і Славік прийшов пізно? Ти ще подумала, що він п’яний. Я тоді втекла ще…

— І стільки років ти мовчала? Дзвонила рідко, майже не відвідувала мене… Через це?

Подруга підвелася, пройшла кімнатою. Від її різких, уривчастих рухів у мене всередині все стискалося. Віка — єдине, що я залишився від нормального людського життя. Якщо вона не прийме мене, прожене, минуле піде під воду, і я більше ніколи не зможу відчути те, що відчувала тоді.

— Це занадто для мене… — прошепотіла вона, і я заплющила очі. Пропустила удар серця. Другий. Третій.

В’язка, байдужість, що паралізує, наповнила до країв. Гліб мав рацію. А я помилялася. Люди ніколи нас не зрозуміють. Не сприймуть нашу суть.

— У мене, крім тебе, нікого немає, — продовжила Віка. — Весь цей час я думала, що в тебе своє життя. Так воно, у принципі, є, але… Чому ти не сказала раніше? Думала, що я не зрозумію?

Тужливий, скривджений погляд я витримати не змогла, тож опустила очі.

— Моє життя важко назвати спокійним. Я багато разів поривалася зателефонувати, навіть брала телефон і набирала номер, але потім скидала, бо розуміла: не зможу тобі сказати. Хіба ти зрозуміла б мене, коли мисливець убив усіх моїх одноплемінників? Чи тоді, коли Чорнокнижник воскресив їх для мене? Чи коли мою дочку викрали, а потім, через кілька місяців, вона повернулася зовсім дорослою, закоханою жінкою?

Я замовкла, щоби перевести дух. Здавалося, усе це відбувається не насправді, а в одному з моїх кошмарів. Що вранці я прокинуся, відпочину, і все знову буде як раніше. І в мене буде надія, що колись я зможу розповісти все Віці, і вона повірить.

Але насправді я розуміла, що це не сон. Реальність, яку я так сильно боялася, але якої не вдалося уникнути.

— Бог мій, Полінко, у що ти вплуталася? — Віка стурбовано глянула на мене й похитала головою. — Хтось зараз загрожує тобі?

— Мені завжди хтось загрожує, — нервово посміхнулася я. — Звикла.

— Не смішно! Може, ти звикла, але в мене одна подруга. Більше немає. І хоч ти крилася від мене, я однаково тебе люблю. З усіма твоїми таємницями. Тож не смій там помирати, зрозуміла! Навряд чи я все зрозумію… Але ти там тримайся.

— Все буде добре, — запевнила я, пригнічуючи бажання розплакатися.

— Твій хлопець? — насупилася вона. — Фокусник цей?

Я похитала головою.

— Друг.

— Він начебто нічого. Позитивний. І на тебе дивиться по-особливому. Як Матвій.

При згадці про Матвія серце болісно стислося. Я вже встигла забути — і теплий погляд, і турботу, і впевненість. Усе це я поховала давно, і земля на цьому місці заросла високою травою.

— Гліб не Матвій, — сказала я чогось. — Він краще.

Звісно, краще. Для мене. Адже він розуміє мене, знає про життя хижаків, живе зі мною в одному домі та ділить усі радощі та смуток.

Друг.

Що ж, це набагато краще, ніж коханець. З Владом у мене точно ніколи такої близькості не буде.

А сім’я… Я вже маю сім’ю. Дочку. Атлі. Навіщо мені ще хтось?

Я розповіла подрузі про хижаків. Не все — це було б надто довго. Але загалом. Про те, хто ми, як живемо, з ким дружимо, а з ким, навпаки, ворогуємо. Обіймалися ми довго. Хвилин десять. А потім вона відсторонилася, обтираючи сльози, що виступили, і пробурчала:

— Йди вже. А то занудиться твій… друг. Тільки дзвони частіше, якщо вже відвідувати не можеш. А мені все це треба переварити. Усвідомити.

Я розсіяно кивнула, намагаючись заспокоїтися. Виходило погано. Розмова з Вікою вийшла непростою, але подруга зрозуміла мене. Звичайно, їй доведеться ще багато чого обміркувати, зрозуміти та прийняти, але вона не відвернулася, і це головне. Я її не втратила.

Рахуючи сходинки в її під’їзді, я зрозуміла, що дуже щаслива. Уперше за останній час.