Проблемна дитина

У кімнаті було яскраво, навіть занадто. І навіщо тільки штори відсунули — вона ж спить? Бліда, змучена моя дівчинка. Світле волосся сплуталось, губи потріскалися, долоні безвольно лежать на ковдрі.

Я ввійшов і обережно зачинив за собою двері. Як довго ми не бачилися? Певною мірою я винен у тому, що вона залишилася тут одна. Без підтримки. Занапастила себе. Мало не загинула.

Ці ще… Убив би — і жерця, і дівчисько!

Я сів поруч з нею на ліжко, узяв її теплу руку. У грудях защеміло від ніжності — давно забуте, непотрібне почуття прокинулося, заволоділо мною, і кілька хвилин я сидів, намагаючись придушити його. Марно.

А потім вона розплющила очі. Слабо всміхнулась і прошепотіла:

— Ти…

— Я все пропустив. Потрібно було приїхати раніше й надерти зад твоєму жерцю!

— Ти надер зад драугру. До того ж Ерік повернувся вчасно. Усе добре.

— Нічого не добре! Подивися на себе. А Еріку варто було їх судити.

Даша скривилася і спробувала сісти. Не вийшло. Відкинулася на подушки і зло подивилася в стелю. Добре, що злиться. Значить, не здалася.

— Я в порядку.

— Як скажеш… — Я трохи помовчав. Вона стискала мою долоню, і я буквально відчував шкірою, як вона мені рада. Дивне відчуття. Незвичне. Але приємне. — Де він був весь цей час?

— Каже, на одному із нижніх шарів. Його не випускали ченці, як їх там… ауни, здається. Він був присвячений у їхні таємні знання.

— Колись твій братик нарветься, згадай мої слова.

— Ерік давно вже забув, де гальма, — зітхнула Даша. — Я не лізу — це його життя. До того ж хто я така, щоб йому вказувати? Він поки що вождь…

— Перестань! Вони приймуть тебе, ось побачиш. Ти просто багато волі їм дала, особливо жерцю.

— Неважливо, — усміхнулася вона трохи по-дитячому, і відразу нагадала мені дівчинку, з якою я товаришував у дитинстві. Усміхнену, пустотливу й неймовірно позитивну. Як маленьке сонечко — тепле, дбайливе та рідне. Сильна. На противагу Ріті, яка всього боїться. Адже, якщо подумати, Даша мені більше, ніж сестра.

— Розкажи все, — попросила вона. — Хочу знати, як… ти.

— В порядку.

Я посміхнувся і поправив їй волосся. Знав, що вона питатиме, і що доведеться розповісти. Розповідати не хотілося. Згадувати — тим паче. Досить мені атлі, які своїм виглядом щодня нагадують. Наче гвинти в груди вкручують, особливо коли Гліб дивиться.

— Вони, звичайно, обурилися. Гліб очікувано поліз із кулаками. Але фраза «вона вижила» насправді творить чудеса. Й аргументів проти неї майже немає.

Майже… Гліб усе ж таки знайшов — знав, як ударити болючіше. У пам’яті відразу спливло його обличчя — відчайдушне і зле. І слова: «Впевнений? Ти її не бачив! Ти вбив її. Вона ніколи не стане колишньою».

Ніколи…

Я хитнув головою, відганяючи похмурі думки.

— Гертруда не вибереться? — стурбовано запитала Даша. — Адже ти все зробив правильно? Вона не повернеться мститись?

— Не повернеться. Її просто нема кому повертати. Герда повернулася туди, звідки з’явилася. З того світу не приходять без запрошення. Я добре запечатав двері, а отрута в жилі миттєво подіяла. Хороша отрута діє тільки на драугрів, а на того, чий кен бере вампір, ні. Поліна навіть не відчула. Думаю, вона навіть не пам’ятає, як її випила. У результаті всі задоволені. А Альрік отримав, що хотів.

— Він моторошний, — насупилася Даша. — Приходив до скаді, питав про Еріка. Думаю, брат матиме з ним проблеми.

— Що він вирішив? Щодо вашого повернення?

— Ми їдемо додому, — засяяла вона. — Як тільки я одужаю, летимо до України.

— Я подбаю про те, щоб ваш будинок упорядкували, — пообіцяв я. — Скоро в Житомирі все буде, як і раніше.

Як раніше, ніколи не буде… Без неї все по-іншому. Усе інше. Сіре. Тільки й лишилося від неї — шрам на грудях. Іноді я ловив себе на думці, що не хочу, щоб він загоювався. Як пам’ять. Але рана швидко затяглася, а шрам побілів і став майже непомітним.

— Ти не дзвонив їй? — жалісно запитала Даша.

— Ні, — відрізав я. — Минуле — у минулому. Вона жива, і мені цього достатньо! Пий, давай, своє карое. Охололо.

Даша слухняно підвелася, і я простежив, щоб вона випила все до краплі. Потім вона довго розповідала: про війну, про смерті — плем’я скаді поменшало майже наполовину. Про Еріка, який весь цей час був ув’язнений десь на нижніх шарах. Про свої страхи. Про зраду і древнього, який майже порвав їй жилу.

Я слухав неуважно. Мої думки були далеко — у Києві, де в засиллі метушні жила та, що назавжди мене покинула. Чи назавжди? Тоді чому, чому, чорт забирай, вона досі не зреклася?! Припущення — одне барвистіше за інше — маячили, заважали зосередитися, думати, жити. Заохочували до слабкості. Адже набрати телефонний номер так просто…

Двері різко відчинилися, проганяючи меланхолію і марні надії. Ерік увійшов і махнув головою.

— Досить теревенити, дай їй відпочити. Елен накрила стіл. Ходімо, поговорити треба. Не можемо ми все так залишити — мисливці мусять отримати своє!

Я зловтішно посміхнувся. Можливо, я, нарешті, зможу забути. Адже що може бути краще, ніж розумний план та гарна битва? Якщо Ерік так довго протримався зі своїми безумствами, можливо, він не такий дурний, як я вважав. До того ж сильний.

Мішель думає, що він головний у місті. Що ж, побачимо, що він робитиме, коли повернуться скаді. Адже три племені хижаків, які навіть не перебувають в альянсі, досить потужна сила.

Я поцілував Дашу в чоло й подався за Еріком — обговорювати стратегії та тактики. Це, мабуть, єдине, у чому я досяг успіху.

Якщо вам сподобалась книга, поставте вподобайку та напишіть відгук в коментарях. Це дуже мотивує автора та додає натхнення!