Сергій

Все зелене,соковите,

На дворі вирує літо,

День найдовший настає,

І до нас Купала йде.

Ніч Купальська чарівна,

Повна магії вона.

Хто очиститись бажає

Крізь багаття той стрибає.

Квіти і цілющі трави,

Всі дівчата вже збирають,

Щоб в плести їх у вінки,

Та пустити по воді.

До води біжать купатись,

Щоб здоров'ям набиратись,

Та обачність треба мати,

Щоб Русалками не стати.

На Купала повно сміху,

Танці, ігри все на втіху,

Аж до самого світання,

Скрізь тут аромат кохання.

У цю ніч сам Бог Купало,

Всі серця хай об'єднає,

Щоб міцні ставали пари,

Як природа розквітали.

Щоб Роди ставали більші,

Урожаї все гарніше.

Слава Богові Купало,

Без усякого Івана.

Верещако Сергій .

Світло гасне в кожній хаті,

Настає вже темна ніч.

Тільки я не хочу спати,

Думки різні в голові.

Я лежу дивлюся в стелю,

І міркую як я жив.

Чи нікого не образив?

Скільки я добра зробив?

Що про мене скажуть діти,

Коли виростуть вони?

Чи виховував як треба?

Чи усіх теплом зігрів?

Сон не йде як не стараюсь,

Тихо встану, одягнусь,

І піду я прогуляюсь,

Під зірками я пройдусь.

Тиха вулиця зустріне,

Без машин і метушні.

Місяць вийшов із-за хмари,

Освітив все навкруги.

Сивий місяць і я сивий,

Не повернеш ті роки.

Коли юний і веселий,

По цих вулицях ходив.

От дивлюся вже світає,

Стріну ранню я зорю.

Сплять тумани над рікою,

Ранню тишу я люблю.

Верещако Сергій.

Вже кілька днів ідуть дощі,

Це небо плаче за країну.

Бо гинуть дочки і сини,

Війна все нищить на руїни.

Де парки й квітники були,

Тепер лиш вирви від снарядів.

Не чути більше сміх дітей,

Що на майданчиках стрибали.

Сирени виють мов вовки,

Замість птахів одні шахеди.

Лелек немає на стовпі,

І без життя стоять оселі.

Все сіре,темне і німе,

Як чорно білі кінофільми.

А небо плаче, й грім гримить,

То так кричить воно невпинно.

А на порогах із дощем,

Ридають матері й дружини.

І дивляться у далечінь,

Коли повернуться їх милі.

Верещако Сергій.

‎Не відкладай життя на завтра,

‎Бо завтра може й не прийти.

‎Живи сьогодні, щиро, гарно,

‎Не бійся власної мети.

‎

‎Якщо не любиш - то зізнайся,

‎Із серця випусти печаль.

‎Розбитим - зовсім не лишайся,

‎Зцілитися ти можеш сам.

‎

‎Залиш роботу, що не гріє,

‎Не все вирішують гроши.

‎Іди туди де серце мріє,

‎Де сонце світить з висоти.

‎

‎Сідай у потяг - їдь в незнане,

‎Нехай дорога кличе в даль.

‎Хай за плечима буде рана,

‎Не кожна рана - крах життя.

‎

‎Танцюй коли душа співає,

‎І посміхайся просто так.

‎Ніхто тобі не заборонить.

‎Бо то лише твоє життя.

‎

‎Заводь знайомство, не соромся,

‎Не бійся поглядів чужих.

‎Бо завжди в натовпі безликім,

‎Знайдеш людину із своїх.

‎

‎З людьми спілкуйся завжди щиро,

‎Питай про мрії, про життя.

‎Бо часом та розмова змінить,

‎Погану думку про буття.

‎

‎Ходи гуляй під теплим сонцем,

‎І під дощем гулять іди.

‎Та не женись за недосяжним,

‎Ти зменшити темп і так живи.

‎

‎Не бійся знову закохатись,

Хай навіть серце й має шрам.

‎Життя дано, щоб віддаватись,

‎Йому без страху і вагань.

‎

‎Не будь занадто вже серйозним,

‎Не все у світі боротьба.

‎І завжди серед днів тривожних,

‎Знайди хвилину для добра.

‎

‎Бо ми повірте не на завжди,

‎І шлях у кожного - один.

‎Ми всі покинемо дороги,

‎Залишаться лише сліди.

‎

‎Не відкладай життя на потім,

‎Не жди зручнішої пори.

‎Живи, люби, твори натхненно,

‎Допоки сяєш на землі.

‎

Верещако Сергій.

Народжений я на цих землях прекрасних,

Де свіже повітря з дитинства вдихав,

Свої перші кроки зробив на цих землях,

Всім серцем на віки її покохав.

Люблю свою землю за гарну природу,

За темні,багаті дарами ліси,

За ріки глибокі, за море і гори,

Ніде не зустрінеш такої краси

Народ працьовитий, і мова співоча,

Поля від колосся стоять золоті.

Я тут народився і тут я спочину,

Не зможу я жити на чужині.

Хоч зараз війна і народ душить влада,

Це все закінчиться,настане кінець.

Не може свавілля завжди панувати,

Колись у народу урветься терпець.

Судити когось не маю я права,

Хто землі й країну весь час продає,

Я знаю існує найвища управа.

Що судить на совість і грошей не бере.

Верещако Сергій.

Сонце в небі ясно світить,

Зігріває всіх теплом.

А я йду собі до річки,

Змити втому перед сном,

Насолоджуюсь красою,

Скрізь мальований пейзаж,

Це природа потрудилась,

І змішала стільки фарб.

Вітер дує у обличчя,

Я у нього попрошу,

Здуй усе що причепилось,

Від очей і язику.

От уже прийшов до річки,

Що біжить між берегів,

Я пірну в цю прохолоду,

Що додасть здоров'я й сил.

Хай пливуть за течією,

Всі проблеми із життя,

Всі хвороби і невдачі,

В далечінь несе ріка.

Вийду з річки повний сили,

Вітер знов мене зустрів.

І щоб більше сил набратись,

Я багаття розпалив .

Хай воно тепло дарує,

Все лихе згорить в вогні,

І розпалить серце й душу,

Для любові ,без пітьми.

Вже і зорі показались,

І іти додому час,

Щиро дякую природа,

За прекрасний цей релакс.

Верещако Сергій.

Чорні хмари дощові небо обліпили,

Чути грім з усіх сторін, капають краплини.

З неба блискавки летять до землі яскраво.

То Перун карає тих хто лихе бажає.

Вийду з хати я під дощ, підніму долоні,

Привітаюся з Перуном, не боюсь я грому.

Запитаю, чому злий? як у нього справи?

І мені він відповість, ми ж сім'я з Богами.

Дощ сильніше вже іде, я стою щасливий,

Все змиває він з мене і дарує сили,

Кожна капля є жива створена Богами,

А не та що у відрі, свячена попами.

Подивлюсь у небо я, пильно і без страху.

Бо нікому із людей не бажав я жаху,

Не боюся що Перун мене покарає,

Бо по совісті живу,всім добра бажаю.

Усе ближче чути грім, блискавки по всюди.

Ніби справжній феєрверк це небесне чудо.

Нехай нечисть вся біжить від мене і люду.

Ми онуки тих Богів, що рабів не люблять.

Верещако Сергій.

Щоб знайти в житті баланс,

І усе складалось,

Ти у себе зазирни,

Наведи порядок.

Зазирни і подивись скільки маєш бруду,

Що зібрав ти за роки,від лихого люду,

Тут і заздрість і гординя, мішана з брехнею,

А приходиш ти у світ з чистою душею.

Гарно гарно подивись,

По усім куточкам,

Скрізь ревізію зроби,

Викинь всю просрочку.

Сам у себе запитай,що тобі цінніше?

Чи життя, чи капітал, роби вибір швидше.

Бо з дитинства марив ти більше заробити.

Ну а далі час минув, і коли вже жити?

Заздрість із життя жени,

місця щоб не мала,

Все знаходиться в тобі,

Чого ти бажаєш.

Об'єднати у собі темряву і світло,

І любити кожну мить, щоб прожити гідно.

Ти ревізію роби сам собі частіше,

Заміняй старі думки на світогляд ширший.

Верещако Сергій .

'

Теплий дощику іди,

Суху землю промочи,

Щоб рясніли урожаї,

Соковиті стали трави.

Хай Стрибог жене по небу,

Хмари дощові до мене,

Під дощем я буду грати,

Негатив з себе змивати.

Мати Макош дощик дай,

Щоб зелений був мій край,

На городах все зростало,

Засухи земля не знала.

Дощик, дощик поливай,

Нові сили нам давай,

Щоб босоніж дітлахи,

Міряли калюжі всі.

Ми дощу пісні співаєм,

В гості вже давно чекаєм,

Урятуй нас від посухи,

У віконечко постукай.

Ти пройди по всій окрузі,

По річках,лісах і луках,

Все вологи набереться,

І веселка посміхнеться.

Верещако Сергій.

Над вогнем поставлю руки і тепло відчую,

Полум'я немов гіпноз мене зачарує.

Тріск багаття заспокоїть,дим окута тіло,

Сила батюшки вогню дасть мені надію.

Попрошу спалити все,що мені мішало,

Що від заздрості у спину люди наказали.

Що шептали і робили темними ночами,

Все назад дим віднесе,що мені бажали.

Ще підкину дров в багаття,щоб було яскраво

І вогонь здіймався в небо ніби на Купала.

Та про захист попрошу для сім'ї своєї,

Щоб стіною із вогню захищав оселі.

Піднесу вогню дари , вкину у багаття,

Щоб прогнав він ворогів,що несуть нещастя,

Щоб горіло все у них,спокою не знали,

Жаркі іскри день і ніч очі випікали.

На останок попрошу вогняну стихію,

Зігрівала щоб серця,кожної людини,

Кожну душу очищала від усього злого,

І теплом добра й любові запалала знову.

Верещако Сергій.

Сонце сходить обрій світить,місяць спать лягає,

Неймовірна ця краса опису не має.

А я йду собі гуляю в цій ранковій тиші,

Мию ноги у росі, та іду до лісу.

Босі ноги від землі сили набирають,

Мене вітер підганяє до природи храму

Підійду до краю лісу,дозволу спитаю,

Чи не проти Лісовик,що я погуляю.

Сонце високо зійшло, всім тепло дарує,

І уже під спів птахів лісом я крокую,

На галявині під дуб покладу гостинці,

Щоб звіряток лісових пригостити трішки.

Потім упаду в траву і заплющу очі,

"Радий що знайшов ти час",ліс мені шепоче.

Буду мріять про життя під пісні природи,

І набравшись сил сповна я забуду втому.

Пильно в небо подивлюсь в цю безодню синю,

Сам собі в думках скажу ,як же тут красиво.

Той хто в ліс з добром іде,просто відпочити.

Тут гармонію знайде ,між дерев і квітів.

Верещако Сергій.

Встав з попелу, всі залатавши рани,

‎Вже не болить ! До долю звик давно .

‎Поглянувши на старе попелище,

‎Яке колись фортецею було.

‎

‎У ту фортецю він вкладав всю душу,

‎Беріг від різних хитрих ворогів.

‎Та не помітив що в самій фортеці,

‎Найближчий на його ножа точив.

‎

‎Він ніс туди достаток і кохання,

‎Щоб процвітав, отой маленький світ.

‎А хмари все згущалися й згущались,

‎Від зради, колотнечі і брехні.

‎

‎Та все таки розгледів він нечисте,

‎Зумів біду від себе відвести.

‎Покинув все, усі мости спаливши,

‎Та не зганьбив він серця чистоти.

‎

‎Він довго йшов поранений коханням,

‎На місяць вив, від болю пустоти .

‎І в один день побачив він промінчик,

‎Який його теплом своїм зігрів.

‎

‎Почав він знову вірити на осліп,

‎Став будувати свій прекрасний дім.

‎З довіри стіни, а любов фундамент,

‎І ніжністю високий дах накрив.

‎

‎Старався він все встигнути найшвидше,

‎Щоб щастя швидше в домі поселить.

‎Та знову сталось так, що не помітив,

‎Лози брехні по стінам поплелись.

‎

‎А тут як грім відкрились таємниці,

‎Фундамент тріснув, стіни розійшлись.

‎І знову він сидить на купі сміття,

‎Земля пішла із під натертих ніг.

‎

‎Мораль така не треба довіряти,

‎Будь щирим, та усім не відкривай.

‎Твої зусилля може зруйнувати,

‎Хвилина часу, про яку не знав.

‎

‎Верещако Сергій.

Віра в свою країну.

Кажуть що іще не вмерла ні слава ні воля,

А я більше вам скажу не помре ніколи,

Якщо тільки весь народ стане знов єдиним,

Жодний ворог не нашкодить ненці Україні.

Щоб надалі про лани у піснях співати,

Треба владі перестати землі продавати.

І щоб далі наш Дніпро був такий красивий,

Треба щоб усі маєтки змила сильна хвиля.

Годі вірити церквам,судний день чекати,

А згадать своїх Богів віру відновляти.

І природних мародерів треба зупинити,

Щоб не нищили ліси,ми ж природи діти .

Рід козацький пам'ятати,приклад з предків брати.

Ворогам що руки тягнуть всім хребта ламати.

І щоб ті які при владі мали на увазі,

Як народ підняв у князі, так і втопить в грязі.

Воля нашої країни,має жить віками,

Бо свобода і повітря нам дани Богами,

Треба тільки в голові думки поміняти,

Не вмирати за країну,а зрадників вбивати .

Верещако Сергій.

Ніч прийшла і місяць світить,

Як ліхтар на небі.

Та народ не може спати,

Виє знов серена.

Бо ракети балістичні,

І шахеди люті,

Котрий рік моїй країні

Не дають заснути.

День і ніч гудуть серени,

Мапа червоніє.

Тихо моляться в підвалах,

Щоб летіло мимо.

Страшно зранку по ТВ ,

Слухати новини.

Знову влучили в будівлю,

Правда безліч й збили.

Скільки ще таких серен,

Маєм пережити.

Аби вільними і в мирі,

Далі могли жити.

Я бажання загадаю,

Щоб почули Сили.

Всі ракети розвернули,

І на Кремль пустили.

Верещако Сергій.

‎Минає літо, день стає коротшим,

‎І осінь тихо входить у права.

‎Дрімати починає вже природа,

‎Земля готується під снігом спочивать.

‎

‎Настала мить - і день зійшовся з ніччю,

‎З'явилась рівновага золота.

‎І сонце нам нагадує велично,

‎У всього світла є своя меж.

‎

‎Зібрали люди щедрі урожаї,

‎Земля віддала все що берегла.

‎За хліб, за овочі, за соковиті трави,

‎Ми вдячні тобі Матінко Земля.

‎

‎У кожнім яблуці - налитий сік проміння,

‎В зернині кожній - золото полів.

‎І Осінь як прекрасна господиня,

‎Плоди збирає до своїх льохів.

‎

‎Горить вогонь - іскриться в темнім полі,

‎Його тепло єднає всіх людей.

‎І полум'я у танці запальному,

‎Нагадує: за ніччю прийде день.

‎

‎Ми відпускаємо в минуле негаразди,

‎Які не можуть далі з нами йти.

‎Усе, що мало бути - відбулося,

‎Добро хай родиться у новому житті.

‎

‎Листок летить кружляючи над світом,

‎Не опираючись за вітром він летить.

‎Він відривається від гілки просто й тихо,

‎Бо знає, час новому уступить.

‎

‎Усе минає - радості й тривоги,

‎І день за днем в кінці збирають рік.

‎Знай після темряви підсвітяться дороги,

‎А після осені чекай прихід весни.

‎

‎Згадайм все, чого за рік досягли,

‎І все що пережили на шляху.

‎За друзів, за родину, за країну,

‎Подякуємо предкам і життю.

‎

‎Нехай осінній вітер забирає,

‎Образи, жаль, усі людські страхи.

‎А те, що серце справді зігріває,

‎Нехай поселиться у затишку душі.

‎

‎Сьогодні рівновага поміж нами,

‎Між темрявою ночі й світлом дня.

‎Тож кожен сам нехай іде шляхами,

‎Які у рівновазі він обрав.

‎

‎Нехай земля засне під сивим небом,

‎Сховаючи насіння в глибині.

‎Щоб знову прорости, коли вже треба,

‎Коли почується весни тепло і спів.

‎

‎Цей день завжди нам буде нагаданням,

‎Усе живе проходить в колі рух.

‎Приймай життя із вдячністю й бажанням,

‎Бо після темної зими, сади цвітуть.

‎

Верещако Сергій.

До Роду свого я звертаюсь щоденно,

І дякую що мені місце знайшли.

В цей світ я прийшов під опікою предків.

І пам'ять про Рід мені далі нести .

Ще щира подяка батькам за турботу,

За дідову мудрість, бабусі любов.

І те що навчили людиною бути,

Слова їх я згадую знову і знов.

Я дякую Роду за їхню підтримку,

Яка відчувалась в найтяжчі часи.

Коли пропадало бажання до всього,

Підказки давали і далі вели.

Свій Рід я кохаю і дуже шаную,

Бажаю здоров'я і довгих років.

А предкам що в Ірії вже спочивають,

Для них слова теплі і гарні дари.

До Роду любов передам своїм дітям,

Щоб знали коріння своє крізь віки.

Традиції вчили і не забували,

В свій Рід не ганьбу,а лиш гордість несли.

Верещако Сергій.

Минає час невпинно й непомітно,

‎Ми тонемо в рутині сірих днів.

‎Вже діти виросли і стали самостійні,

‎Тепер своїм життям живуть вони.

‎

‎В цій метушні ми не помітимо моменти,

‎Що діти зроблять щось в останній раз.

‎І лиш з роками все оте згадаєш,

‎На що спочатку навіть не зважав.

‎

‎Не буде звуків ніжок в коридорі,

‎Коли прокинувшись до тебе мчить маля.

‎Стрибне під ковдру і обійме ніжно,

‎Цього уже не буде, не чекай.

‎

‎Не буде криків "Мама!" або "Тато!",

‎Коли знайде якусь цікаву річ.

‎І поки кличуть - кинь усе й дивися,

‎До поки їм цікава з вами мить.

‎

‎Не буде вже тримати вас за руку,

‎Крокуючи по вулиці гучній.

‎Долонька вислизне так тихо й не помітно,

‎Любов не зникла - виросли вони .

‎

‎Більш не засне у тебе на колінах,

‎Хвилини ці пройдуть неначе сон.

‎Без попереджень, навіть без причини,

‎Бо час іде, ти не втрачай його.

‎

‎Не прибіжить подмухати на ранку,

‎По поцілунок, що лікує все.

‎Тепер вони лікують свої ранки

‎Уже не вірять в чарівне слівце.

‎І більше не поділяться скарбами,

‎Чи то листок, а може камінець.

‎Прийміть з подякою цей дар простий дитячий,

‎Він неодмінно в пам'яті спливе .

‎

‎Дитинство - це не довгий час зростання,

‎Воно пройде як мить - і вже нема.

‎І поки діти просяться на руки,

‎Радій: бери на руки й обіймай.

‎

‎І не чекай ти вільної хвилини,

‎Аби погратися, побавити дитя.

‎Бо саме зараз ці безцінні миті,

‎Які з теплом ти будеш пам'ять.

‎

Верещако Сергій,

Народ весь спав у ліжках тихо,мирно,

Всі набирались сил на новий день.

Ніхто й подумати не міг що того ранку,

Життя країни піде на нівець.

Почулись вибухи,вогонь по всій країні,

Летять ракети на усі міста.

І в телефонах тільки сльози й крики,

Вставайте швидко, почалась війна.

Через кордон ломилась чорна лава,

А в небі гвинтокрили й літаки.

Нахабно ворог йшов на наші землі

Хотів парад в столиці провести.

Вони вважали що їх тут чекають,

Із сіллю,хлібом,з квітами стоять.

Скував їх страх коли народ без зброї,

Почав колони їхні зупинять.

Горів Чернігів і горіли Суми,

В бої вступали хлопці ТРО.

Горіли танки в Ірпіні і Бучі,

Народ зубами гриз прокляте зло.

А ворог злився, людяність втрачалась

Розпочались насильства ,грабежі.

Хотіли так народ мій залякати,

Та тільки більший опір здобули.

Їх полювали по лісах мисливці,

А в Конотопі відьми прокляли.

Ідіть ви на ... ,кричали їм у вічі,

Щоб здохли ви Кремлівські халуї.

Зміїний острів огризнувся матом,

Що стало гаслом і підняло дух.

А їхній крейсер виконав підказку,

Пішов на дно без всякого жалю.

В Кремлі збагнули все йде не по плану

Команду дали військо відвести.

Щоб відпочити й зализати рани,

Та знали всі ,це не кінець війні.

Європа вся за цим спостерігає

Як Україна захищає світ.

Смішні байки про блок розповідає,

Що ніби НАТО захистить усіх.

Вже кілька років йде кровопролиття

Міста в руїнах і усе в хрестах

А ті кому війна як мати рідна,

Наїли морди і народ гноблять.

Але ж закінчиться війна, як все на світі,

І що ви потім будете казать.

Коли людей по вулицям ловили,

Як торгували ви чужим життям.

Народ мій вистоїть я в це всім серцем вірю,

Все відбудуємо,аби був тільки мир,

А ті що з ворогом народ мій катували,

Підуть з країни як весною сніг.

Верещако Сергій.

Як я довго чекав коли з'явишся ти,

Та зустрінусь з тобою мій сину.

Всіх Богів я просив,про появу твою,

Як тебе я на руки підніму.

Ти підтримка моя,вже дорослий такий

Та з теплом я завжди пам'ятаю.

Твої перші слова,перші кроки в житті,

Що не легко із страхом давались.

Перше збите коліно і перший синяк,

Хоч і плакав,але здававсь мужнім.

Як до школи збирався у свій перший клас.

Перший крок у доросле майбутнє.

Буду я все життя вірним другом тобі,

Передам всі знання які маю.

І ніколи тебе не залишу в біді,

Всі проблеми разом подолаєм.

Пам'ятай про батьків,хто привів тебе в світ,

Не роби зла і буде повага.

Щоб не сталось в житті руки не опускай,

Рід тебе все життя захищає.

Верещако Сергій.

Люлі люлі люлі,

Вщухли усі бурі.

Сонечко сідає,

Місяць визирає,

Час вже мити ніжки,

І лягати в ліжко.

Баю баю баю

Сон тебе чекає,

Книжечку цікаву,

Домовик читає.

В хаті тихо тихо,

Спить і кіт мурлика.

Люлі люлі люлі

Лада поцілує,

Щоб ніякі жахи

не мішали спати.

Вітерець шумить листком,

І присниться гарний сон.

Баю баю баю

Чур оберігає,

Стежить за вогнем в печі,

І щоб міцно спали всі.

Повертайся й засинай,

Не прийде тепер Бабай.

Люлі люлі люлі,

Іграшки заснули

Лиш один собака,

Він не спить до ранку.

Цілу ніч в дворі гуляє,

Вовкулаку не пускає.

Міцно очі закривай ,

Люлі люлі, баю бай.

Верещако Сергій.

Сонячне проміння світить у вікно,

Та немає радості на душі давно.

Бо моя країна бореться за всіх,

Проти тої сили,що лякала світ.

Злість тече по венах,що в такі часи,

Люди наживаються на чужім житті.

Як же ви не можете істини збагнуть

Гроші що ви вкрали, совість не спасуть.

Втратили підтримку ви своїх ідей,

Робите сафарі по вилову людей.

І по телевізору кожен час брехня,

Між людей ненависть сіють їх слова .

В темні дні лютневі, як прийшла війна,

Люди об'єднались стали як стіна.

Пробудилась нація, за свою землю,

А її продати хочуть куркулю.

Гарно так розказують що із нами світ,

Кланяємось,просимо гроші і ленд-ліз.

А свої заводи знищено давно,

Всі стоять розвалені як в страшнім кіно.

Гроші по карманах,дорогі авто,

І мандат в кармані, щоб прикрити зло.

Смішно і згадати як клялися ви,

Що ви самі чесні,бідні як щури.

Вам народ довірив, владу і життя,

А ви до кормушки і гуляй душа.

Тільки кровні гроші вас не захистять,

Будете ви в муках старість зустрічать.

Верещако Сергій.

Мальовнича країна ти бажала всім миру,

Що була годувальниця довгі роки.

Тепер стала щитом для Європи і світу,

Зупиняєш ведмедя що на сказ захворів.

Ти довірлива й ніжна була свого часу,

І повірила казкам брехливих держав.

Віддала свою зброю,щоб не братись за неї,

Бо війна із фашизмом тобі важко далась.

Обіцяли тобі повний захист й повагу,

"Можеш ти відпочити,годі з тебе смертей".

А самі в кулуарах темні плани складали,

Як у рабство загнати,працьовитих людей.

Твої землі родючі не давали покою,

І любов до свободи, гріла сильно їм кров.

Тому ті хто кричали про братні народи,

Ніби рій сарани налетіли кругом.

Та не в змозі було вільний дух залякати,

І на захист держави весь піднявся народ.

Щоб звіринець ведмедя і орлів двоголових

Заколоти тризубом за все скоєне зло.

Верещако Сергій.

Після довгого тижня шуму і метушні,

Я не хочу ні барів ні танців.

Хочу я на природу, щоб спокій знайти,

Та відчуть атмосферу релаксу.

Я до лісу піду там знайду озерце,

Між дерев, як люстерко в оправі.

В нім купаються хмари і коси верби

І дуби там стоять величаві.

Я водою омиюсь з того джерела,

Прохолода додасть мені сили.

І багаття на березі я розпалю,

Вогонь випалить все негативне.

Сяду біля багаття з думками зберусь

Відпочину від шуму міського.

Звук природи, це ліки любої душі,

Що лікують від нервів і втоми.

Я послухаю вітер,що хвилі жене,

Що хлюпочуть об берег високий.

Як багаття тріщить і пускає димок,

Дійство це заворожує подих.

І не треба мені спа салон і масаж,

Алкоголь і другі речовини.

Треба вміти здоров'я з природи черпать,

Сила схована в кожній стихії.

Верещако Сергій.

Донечка моя, сонечко моє,

Очі голубі, ти для мене все.

В тебе на лиці посмішка весни,

Будь завжди весела і не знай біди.

Донечка красуня, квіточка моя,

Я тебе кохаю більше за життя.

Бо у день весняний,сонячний, ясний

Дякувати мамі,є у мене ти.

Я тобі бажаю,в свято "день дочки".

Щоб були у тебе тільки ясні дні.

З легкістю збувалися мрії у житті,

І легка дорога трапилась тобі.

Верещако Сергій.

Я приїду в село,вимкну свій телефон,

Хочу в тиші з сім'єю побути.

Обійняти батьків і пройтися селом,

Оживають всі спогади миттю.

Як із цього подвір'я до школи ходив,

Як із друзями в хованки грали.

Моя рідна земля тягне ніби магніт,

Ті часи я з теплом пам'ятаю.

Пам'ятаю дівчат,як гуляв до зорі,

Потім слухав я мами повчання.

Хоча думав тоді,що я правий завжди,

Не зважав на її турбування.

А тепер я іду цим селом із дітьми,

І дивлюсь як роки промайнули.

Ніби вчора тут грався,купався в ставку,

А уже маю коси я сиві.

Відчуття я не можу в словах передать,

Коли знову в село приїжджаю .

Шкода що вихідні пролітають як мить,

І з батьками я знову прощаюсь.

Верещако Сергій.

Дівчинка маленька сидячи на ліжку,

З татом розмовляє, витирає слізки.

Тату ти приїдеш? Бо у мене свято,

Хочу день народження разом відмічати.

Татку приїзди і без подарунку,

Тільки обніми,поцілуй дочурку.

Тиж нам обіцяв і мені і мамі,

Що тебе відпустять,і ти будеш з нами.

Батько це все чує,і ковтає сльози,

Доню я приїду,жди, обов'язково.

Може запізнюся,чуть пізніше буду,

А в самого серце коле мов від кулі.

Мама заспокоює, дочку обіймає,

Тато наш не може,він нас захищає.

Зараз він боронить землі України,

Ворога здолає і до нас приїде.

І донька чекає, кілька років тата,

Доки в Україні йде війна проклята.

Загасивши свічки,лиш одне бажання,

Тату повернися,ти наше кохання.

Верещако Сергій.

Весна крокує по землі,

І зеленіє все довкола.

Лелеки клечуть на стовпі,

Та квітне, матінка природа

Господарі ідуть в поля

Щоб ніжно землю обробляти.

Худоба проситься на луг,

Траву зелену смакувати.

Земля прокинулась від сну,

Весняний дощ її бадьорить.

І щоб цвіли сади й гаї

їй сонце з неба допоможе.

У селах зранку й до темна

Немов мурахи метушаться.

Кипить робота на городі,

Щоб урожай зібрать в достатку.

В саду вже чути спів птахів

Що повернулися з зимівлі.

На клумбі перші квіточки,

З землі до сонця тягнуть листя.

Довкола мальовничий світ,

В повітрі аромат кохання.

Весна красуня за вікном

Дарує людям гарний настрій.

Верещако Сергій.

Піду я до лісу, зеленого храму,

Пройду між дерев і повітря вдихну.

Постою під дубом який сотню років

Стоїть охоронцем у цьому гаю.

Осика струнка зашепоче листками,

Коли між гілок пролетить вітерець.

І в цій атмосфері відчую я спокій,

Забувши проблеми й робочий момент.

Зайду на галявину сонячну,світлу,

По колу берізки біленькі стоять.

Неначе танок водять білі красуні,

Від них неможливо очей відірвать.

Довкола птахи ведуть гучні розмови,

Усі метушаться, кипить тут життя.

А я в ліс прийшов щоб набратись здоров'я,

До мати природи вернулось дитя.

Верещако Сергій.

ДЕНЬ КОЛИ ТЕБЕ ПОЛЮБЛЯТЬ УСІ.

Ти жив як умів, помилявся, та йшов,

Комусь допоміг, а когось обійшов.

З одним дружбу щиру беріг як смарагд,

А іншому ворогом запеклим став.

Тебе хтось любив, а хтось просто терпів,

Хтось словом образив, ну а хтось обігрів.

Один твоїм злетам всім серцем радів,

Другий за спиною сто раз осудив.

Для когось був добрим, комусь не таким,

Комусь був героєм - другому чужим.

Бо кожен по своєму бачить цей світ,

І правду свою береже від усіх.

Але колись прийде останній той день,

Коли ти підеш із землі - від людей.

І в сотень очей буде смуток в очах,

У когось він щирий, а хто просто так .

Зберуться знайомі, сусіди, рідня,

Ті друзі, яких ти роками чекав.

І скажуть " Хороша людина була",

Хоча за життя мало хто цінував.

Хтось щиро заплаче згадавши той час,

Коли ти був поруч, підтримував нас.

І тільки тепер зрозуміли усі,

Що більше ніколи не скажеш "привіт".

А хтось буде просто в сторонці стоять,

Для виду платком буде сльози втирать.

І видавить слово з душі глибини,

Хоча при житті бруд на тебе він лив.

І раптом усе тебе будуть любить,

Пробачать помилки, образи старі.

Та тільки навіщо любові та мить,

Коли ти вже спиш у холодній землі.

Чому ж при житті ми не можем

сказати,

Тим людям що поруч " Я радий тобі"?

Навіщо чекати, а потім ридати,

У день коли тебе полюблять усі?

Тож поки у грудях ще стукає серце,

І поки є час обійняти живих.

Не бійся любити, не бійсь пробачати,

Щоб потім не битись об кришку труни.

Верещако Сергій.

Сльози Матері різні бувають,

Ці емоції щирі завжди.

Мати плаче очима і серцем,

Сльози йдуть із самої душі.

Коли в гості приїхав до мами,

Сльози радості в її очах.

На подвір'ї старенька зустріне,

І обніме велике дитя.

Коли горе приходить в родину,

Похоронку приносять у дім.

Гіркі сльози течуть по обличчю,

І не милий уже білий світ.

Так як мати, ніхто нас не любить,

Завжди щастя бажає,добра.

А сама промовчить про недуги,

Все в собі завжди носить вона .

Ну а далі вона ще й бабуся,

За онуків вже плаче душа.

Щоб вони не хворіли ніколи,

І в житті їх було все гаразд.

Сльози Матері, роси ранкові,

Що зникають у сонячні дні.

Коли поряд велика родина,

Радість це,що не має ціни.

Верещако Сергій.

Зима відступає,тепло на порозі,

Богині Морені вже час відпочить.

Приходить на землю,дочка Лади Леля,

Богиня кохання,тепла і весни.

Під співи птахів,у вінку із квітками,

Із Вирію Леля кохання несе,

Щоб хлопці й дівчата знаходили пари,

Кохання повітря наповнило все.

Дружина Ярила струнка і красива,

Теплом зігріваєш усіх на землі.

Господарів в поле ведеш працювати,

Та стежиш щоб гарно сади зацвіли.

Палка берегиня дівчат і кохання,

Даруєш веселощі, свято в душі.

З твоєю появою все оживає,

Ти голубоока Богиня весни.

Верещако Сергій.

Сім'я це не тільки батьки і їх діти,

Сім'я це історія всіх поколінь.

Це дерево що росте довгі століття,

Яке із повагою ростять усі.

Сім'я це підтримка, любов і турбота

Повага до старших,повчання дітей.

Це батькова мудрість, тепло материнське.

І радісні посмішки милих дітей.

Створити сім'ю найпростіше завдання

Зробити міцною,це завдання на п'ять.

Щоб діти не бачили сльози і болю,

Любов до сім'ї зігрівала серця.

Дитину любити,з дитиною грати,

Це перші завдання для справжніх

батьків.

Духовно й фізично дитя розвивати,

А не за комп'ютером днями сидіть.

Вивчати з дитинства історію Роду,

Про шану до предків розказувать їм.

Про те що довкола нас мати природа,

Вона теж сім'я для усіх на землі.

Родину міцну ти за гроші не купиш,

Кар'єра не стоїть любові дітей.

Ти більше часу приділяй своїм близьким.

Бо втратити можна за хвилину усе.

Я хочу щоб сім'ї ставали міцними,

Щоб мудрість від батька до сина ішла

А мати навчала всім серцем любити,

Сімейні традиції, предків знання.

Верещако Сергій.

Зайду я на капище, вгору долоні,

Звернуся до Праві,до Рідних Богів.

Нехай землі рідній і нам допоможуть,

Здолати орду що прийшла у наш дім.

Попрошу Перуна нехай жене громом,

За наші кордони прокляту орду.

А блискавки техніку палять ворожу,

Щоб в наших полях не топтались вони

Звернусь до Сварога до коваля майстра.

Щоб викував лати для наших бійців.

які б захищали від куль і снарядів,

Життя рятували усіх козаків.

До Велеса мудрого хочу звернутись,

Щоб він у лісах гарний був провідник.

А тих хто загинув за нашу свободу,

Веди у світ Наві, вже час їм спочить.

І я точно знаю що Боги почують,

Не кинуть у скруті онуків своїх.

Здолати орду вони допоможуть,

Щоб в мирі могли прославлять ми свій Рід.

Верещако Сергій.

Мрії про майбутнє.

Настане день,настане час,

І зійде сонце України.

Та все що так гнобило нас,

Піде навік з країни милій.

Не буде більше ворогів,

Які весь час тягнули руки.

Нарешті вдавляться вельможі,

Які жирують вже від скуки.

В Верховній Раді буде лад,

Бо будуть думать про країну.

На першім місці буде совість,

А не мандат і крісло з шкіри.

Не буде більше безробіття,

Хабарників,в суді порядок.

Країна наша розцвіте,

На зло всім хто весь час знущався.

Відновлять села і міста,

Садки, заводи, школи, ферми.

Таке майбутнє бачу я,

І мрію як і всі з натхненням.

Верещако Сергій.

Вернемось в історію,давнє минуле,

Коли Володимир хотів стать святим.

Якого затьмарила влада і слава,

Щоб бути володарем усіх світів.

Тоді і прийшло в наші землі прокляття

Коли він відрікся від Рідних Богів.

Повірив в Христа сам прийняв Християнство,

Вогнем і мечем свій народ похрестив.

На декілька літ затягнулось насилля,

Він капища нищив, Волхвів убивав.

Забрав у слов'ян їх Богів і свободу,

І мертвим хрестом на віки закував.

Та ось прийшов час, розвалити прокляття,

Згадати могутність слов'янських Богів.

До Рідної Віри усім повертатись.

Вернути на землі достаток і мир.

Щоб слава Родів знов по всюди лунала,

Закінчились війни,свободу знайшли,

Під захистом Праві, дітей научали,

Не треба нам більше релігій чужих.

Верещако Сергій.

ЗАСТОРОГИ ПРЕДКІВ.

Прийшов час згадати що предки казали,

Слова ті писали майбутнім Родам,

Як діток ростити,як землю любити.

І не забути про шану Богам.

Любіть свою землю і стійте за неї,

Її обробляли батьки і діди.

На ній працювали до поту і крові,

Вважали священною,даром Богів.

Коли нападали чужинці ворожі,

То треба у битві хороброму буть

Не кидати брата у горі любому,

А ворога бити без грама жалю.

На білому світі по совісті жити,

Буть вірними Роду і предкам своїм.

Не гарні слова,а правду цінити,

Природу любити,як свій рідний дім.

А ще з тих часів нас попереджали,

Ніколи не можна зле діло прощать.

Хай кару несе той хто зла нам бажає,

Та згине навіки ворожа душа.

Верещако Сергій.

І ось вже зима,рік новий зустрічаєм,

Та радість відсутня в очах у людей.

Три роки країна в крові потопає,

Бо стало комусь дуже мало земель.

Імперські амбіції діда старого,

Який захотів погуляти в війну.

Забувши підписану мирну угоду,

Ступив на святу Українську землю.

Цей карлик назвав Україну своєю,

Що ніби ми з ними одвічні брати.

Скажу я вам чесно з такою ріднею,

То краще у світі одному рости.

Чи то від маразму ,старий той придумав,

Що Київ російський,його повернуть.

Не може ніяк цей старенький збагнути

На мапах була тоді Київська Русь.

Роками нам в вуха красиво співали,

Ми ваші брати,не роздільні на вік.

Якби тоді знати що брат божевільний,

То краще було ще малим утопить.

Тепер дід той в бункері десь заховався,

Що тітка з косою не може знайти.

Та всі сподіваються час той настане

Вона його знайде, і настане мир.

Верещако Сергій.

Я хочу звернутись до свого народу,

Щоб кожен подумав й собі відповів.

Як можем бажати ми миру і щастя,

Забувши історію наших дідів.

Народ вірить в Бога який нам не рідний,

А тих хто нам рідні, вважають гріхом.

І думають краще єднає молитва,

Яка лиш навчає як стати рабом.

Традиції предків що вчили віками,

Любить свою землю, навколишній світ.

Вогнем і мечем Віру рідну стирали,

Убивці з хрестом, почали всіх хрестить.

Покрали свята, які вільні слов'яни,

Завжди шанували і вірили в них.

Назвали своїми, кати із хрестами,

Щоб віру чужинську хоч як прищепить.

На капищах світлих,церкви будували,

Волхвів убивали вони довгі роки.

На біблію, Віди святі заміняли,

Які нас навчали по совісті жить.

Прийшов час прокинутись, зняти кайдани,

Зірвати із себе печаті й хрести.

До Рідної Віри тягнутись всім серцем,

Традиції славить, літописи вчить.

Не треба нам храми і їхні молитви,

Попи із іконами час вже забуть.

Вже годі нам рабства, хрестів,і Ісуса,

До Рідної Віри нам час повернуть.

А пам'ять Родова нехай допоможе,

Традиції предків підняти з глибин.

Щоб Віру слов'ян прославляли довкола,

Онуки згадали про Рідних Богів.

Верещако Сергій.

Дитинство моє,як бабусина казка,

В той світ повертатися хочу завжди.

Так шкода що він тільки в снах і уяві,

Ці дні безтурботні не знали нудьги.

У літку босоніж із самого ранку,

Біжиш по траві, ноги миє роса.

В обід із дрючком наче лицар безстрашний.

В садку ведеш бій із кущем бур'яна.

А двір з господарством завжди небезпечний,

Корова рогата, і гуси шиплять,

Без захисту діда його не перейдеш,

Бо дід вміє з ними всіма розмовлять.

Узимку коли все завалене снігом,

То ліпиш із дідом сніговика.

А ввечері грієшся на теплій печі,

Бабусин пиріг з молоком упліта.

Тепер тільки згадую справжнє дитинство,

Ночами боявся в пітьмі Бабая.

Під ковдрою тихо собі ворушився,

І мріяв що скоро вже виросту я.

Верещако Сергій.

Він ріс там де батько лиш був на словах,

Він рано навчився терпіти й мовчать.

Коли інші діти раділи життю,

Він тихо тягнув всю роботу тяжку.

Не мав він плеча, сам мав стати плечем,

Для матері, дому, братів і сестер.

Ковтав всі образи, страхи і вину,

Бо знав як впаде все піде у труну.

І серце його стало трохи твердіти,

Не з вибору, а з необхідності жити.

Знав все що робити, вмів допомагати,

Але розучився життя відчувати.

Він став як залізо міцний і німий,

Пустий у середині, а зовні - мов лід.

Не плакав, бо сльози не входять у план,

Не скаржився , це все за слабкість вважав.

Боявся він слабкості більше ніж болю,

Той сором " не зможу", був гірший за втому.

Тож не дозволяв собі впасти, спинитись,

А мусив тягнути без права скоритись.

Усіх рятував, на себе не зважав,

Для інших час був, а для себе не мав.

І з роком новим ставав тільки сильнішим,

Та світло в душі, все ставало темнішим.

Бо тіло з заліза міцне та не гріє,

А серце в металі, відчути не вміє.

Аж поки прийшов день і він не збагнув,

Що сила не в холоді - жар він відчув.

Сила - це бути живим й не ховатись,

Сила - зламатись і знову вставати.

Що більше не хоче такого життя,

І устрій старий час змінити пора.

Він стане для сина не страхом і льодом,

А дружнім плечем, щоб мав завжди опору.

Не каменем в домі, не тінню в ночі,

А той хто в життя йому дасть всі ключі.

І хоч біль не зникне, та зміниться шлях,

Сімейні традиції нові писать.

Так родиться сила, не мертва і строга,

Жива і свідома, чоловіча, Родова .

Верещако Сергій.

Знов по небу летить, смерть у лапах несе,

Чорний птах, який зветься Шахедом.

Хто ж із пекла тебе полювати пустив?

В цю країну, з ясним синім небом.

Чи у того бійця, ще існує душа,

Що тебе запускає на вбивство?

Як він спить уночі, коли сниться той плач,

Коли мати хоронить дитину.

Мати в чорній хустині стоїть край землі,

А в руках лише рамка і фото.

Хоч над нею синіє небесна блакить,

Та для неї весь світ - як чорнота.

Ще учора дитина сміялась в дворі,

І тримала матусь за руку.

А сьогодні земля обіймає її,

І мовчить материнська наука.

В домовині лежить її сонячний світ,

Що не встиг смак життя скуштувати.

І матуся в сльозах на могилі лежить,

Бо не може дитини підняти.

А ті чорні птахи все летять у горі,

Несучи Україні страждання.

Та колись над землею, де нині гуде,

Знову тиша стоятиме рання.

І нехай вони знають - не зламати народ,

Той народ, що в цих землях зростає.

Та за кожну дитину, за кожну сім'ю,

Всіх катів - кров за кров покарають.

Верещако Сергій.

Народ схаменіться,що сталося з вами?

Чи більше вам нічим зайнятись?

Глобальні проблеми в країні почались,

Коли ж нам Різдво відмічати?

Забули про хлопців що мерзнуть в окопах,

Що безлад в країні тотальний.

Тепер важливіше який календар,

Точніше показує дати.

Забули історію давню слов'янську,

І що календар був по сонцю.

Не цифри вирішують, що і коли,

А всім володіє природа.

Змінили Чертоги на зодіак,

І значення свят поміняли.

Усе що хотіли прикрити хрестом,

Ніколи в крові не згасало.

Відродяться наші слов'янські свята,

Великдень, Коляда, і Купала.

І Віру про давню згадає народ,

А не ту що колись нав'язали.

Верещако Сергій.

Богиня Морена, дочка Чорнобога,

Могутня володарка темних ночей.

Узимку гуляє вона між хатами,

І кличе до себе наївних людей.

Її володіння за мостом відомим,

Який із давна звали "Калинів міст".

Під ним протікає "Смородина"річка,

Ніхто не бажає той міст перейти.

Володарка смерті,яку поважали,

Серпом своїм різала нитки життя.

Ночами душила,й життя випивала,

Боялись Морену слов'яни здавна.

Тому на весні коли все оживало,

І треба в полях починати робить.

Морени опудало у гарному вбранні

Під гучні пісні мали люди спалить.

Отак наші предки прощались з зимою,

Стрічали весну,оживав цілий світ.

Та про Морену мав пам'ятать кажен,

Про одну із славетних слов'янських Богинь.

Верещако Сергій.

В ту ніч, коли день скоротився до тіні,

Пройде Корочун між краями світів.

Морозом стискає ліси і долини,

Погасить старе, що віджило свій вік.

Вогні догорають і сонце сідає,

Земля завмирає у чорному сні.

А в серці іскра, темноту розганяє,

І світло нове сяє десь з глибини.

Старий рік лягає у сніг, мов у саван,

З ним поруч і біль і страждання тяжкі.

Та міцно стоять оберіги і право,

Щоб сонце вернулось з пітьми.

Стоїть Корочун на межі із законом,

Не ворог він - сторож кінця.

Бо смерть, це не вирок, не сон у покої,

А шлях до нового життя.

Під снігом зерно свого часу чекає,

З приходом весни, хоче сонячні дні.

І ніч відступає повільно і тяжко,

А день зріс на подих один.

Співають колядки, сміються, гуляють,

Лиш ритм і вогонь у руках.

Так родиться світ, ніч по трохи згасає,

А зорі підсвічують шлях.

І з кожним світанком крок більший у світла,

Краде день у темряви мить.

Піде Корочун в свої темні покої,

Бо сонце почало рости.

Верещако Сергій.

Ми всі живемо під єдиним небом,

Хоч шлях і різний маємо, та прагнення одне.

Усе життя нести любов і віру,

Яка в середині у кожного росте.

І ці два слова зовсім не роздільні,

Хоч йдеш до церкви, хоч на капище ідеш.

Тут не важливі ні обряди і не книги,

Важливо лиш, що в серці ти несеш.

Будь Християнином, чи може Рідновіром,

Це лиш розділення світогляду й думок.

Усіх об'єднує одне ," ЩО ТИ ЛЮДИНА".

Віра не терпить лайок й балачок .

Віра живе там де відкрите серце,

Де світло, мудрість, сяють навкруги.

Хтось молиться у храмі, хтось у лісі,

Комусь ікони ближчі, а комусь дуби.

І якщо серце чисте та відкрите,

Не має бути для конфлікту меж.

Не сперечаймося чия віра сильніша,

Хто знає істину, та хто створив усе?

Віра й духовність, це вам не змагання,

Де буде приз гармонія для всіх.

Це шлях любові, єдності й творіння,

Вона живе в думках, у вчинках, у тобі.

Не в зовнішньому блиску і обрядах,

Не в ворожнечі тисячі років.

А в тому щоб уміли поважати,

Людина вільна в виборі своїм.

Сталося так що розділився погляд,

Хтось вірить в Бога, ну а хтось в Богів.

Та це не повод бути ворогами,

Щось намагатися насильно довести.

Бо кожен носить світло свого серця,

Яке підсвітить іншому в пітьмі.

Шукаємо баланс й душевний спокій,

Щоб стати кращими і зрілими в житті

Не треба доводів хто правий і хто винен,

Не лайтеся до кого ближчий Бог.

Боги, природа, це одне єдине,

Кожен по різному до них колись прийшов.

Якщо відчути єдність і підтримку,

Побачити любов і доброту.

То всі обряди і слова, то лише мова,

А не підстава розпочать війну.

Давайте слухати не вухом, а серцями,

Дивитись в очі аж до самої душі.

Немає там "чужого", "зла бажання".

Є спільний шлях до вищої мети.

Є спільні цінності, як співчуття і правда,

Шлях розуміння світу і себе.

Вони сильніші за книжки й ікони,

Слова обрядів, які вітер понесе.

Ми можемо молитись й прославляти,

Учитись слухати природу, вітер, дзвін.

Оці всі звуки можуть поряд існувати ,

Без ворожнечі, в кожного свої.

Вірі не треба виступи на людях,

Не треба розголос про віри чудеса.

Вона проявиться у спокої і тиші,

В бажанні руку помочі подать.

В житті усі ми маємо дружити,

Будь Християн ти, а хочеш Рідновір.

Обмінюватися досвідом й думками,

Бо правда внутрішня вона одна для всіх.

Ми дихаємо всі одним повітрям,

І відчуваємо коли у інших біль.

Коли не дивлячись на віру серце чисте,

Конфлікти не торкаються душі.

Не важні атрибути, темні ряси,

Не ділять різні символи святі.

А головне духовність відчувати,

Творити разом світло навкруги.

Разом ми можемо дивитися на зорі,

Слухати вітер в дзвоні куполів.

У цій ідилії єднаються серцями,

Не дивлячись на віру і Богів.

Ми всі живемо на одній планеті,

Без стін, без меж, без гніву і страху.

А всі обмеження ми створюємо самі,

Впустивши заздрість, жадібність, брехню.

Отож хоча нас розділяє віра,

Але не треба із-за цього фанатіть.

Ми можемо всі існувати мирно,

Під одним небом, з вірою в собі.

Верещако Сергій.

Коли ти маєш власну думку,

То про зал оплесків забудь.

Твій шлях для всіх не буде зручним,

Бо правда ріже без жалю.

Світ любить тих хто ходить мовчки,

Без заперечень годить всім.

А той хто сміє говорити,

Стає для багатьох чужим.

Того назвуть дивакуватим,

Упертим, грубим і тупим.

Бо легше жити мов те стадо,

Ніж бути вільним і живим.

Їм твоя думка не цікава,

Вона як камінь у воді.

Комусь як поштовх, іншим прірва,

А комусь тріщина в брехні.

Не всім потрібна твоя думка,

Для багатьох вона дурна.

Бо той хто мислить самостійно,

Той буде сміхом на вустах.

Тебе не будуть поважати,

Та це нормально, ти повір.

Краще собою залишатись,

Ніж жити в люті хмурих днів.

Не треба бути всім корисним,

Бо можна зрадити себе.

А власна думка то як вогник,

Зігріє , світлом огорне.

Так треба йти вперед сміливо,

Навіть якщо і сам ідеш.

У власній думці справжня сила,

Ти мислиш вільно і без меж.

Верещако Сергій.

Ще до війни, до вибухів й тривог,

Ти був легендою, іще з часів князів.

Чернігів - місто тисячі доріг,

Де час схиляє голову в уклін.

Між небом і землею - тиша й міць,

Тече Десна мов сторож із століть.

Це місто вчилося нікому не коритись,

Вогонь не зміг свободи дух зломить.

Тут храми мовчазні, печери темні,

І камінь пам'ятає біль й любов.

Кістки історії вростали тут у землю,

А правда повстає з руїн ізнов.

Стоїш Чернігів ти, як воїн древній, сильний,

Кордон північний стережеш віки.

Тобі не страшні вітер, грім і грози,

Бо в твоїм серці мужність козаків.

Коли вночі підкралась темна зграя,

І небо розірвав Тт гул.

Ти став без крику й розпачу до бою,

Тим перекривши окупанту путь.

Горів ти ранами, та дух твій не згорає,

Кричали діти - та страх їх не зламав.

І кожен кого виростив як батько,

Не здався, вистояв, відвагу показав.

І нині дихаєш, хоч дуже ниють рани,

Та серед попелу розквітли квітники.

Місто - герой, незламності людської,

Чернігів - ти північний богатир.

Верещако Сергій.

Не бійтеся своїх бажань - вони не ворог,

‎Не тінь, не слабкість і не помилка твоя.

‎Вони немов вогонь, що гріють серце й розум,

‎Це зліт, який придушує юрба.

‎

‎Хтось скаже " Стій, не можна, це не варто",

‎Накреслять межу і замкнуть в слова.

‎Та це лише ланцюг, який кують стандарти,

‎Це клич системи - не суть, не права.

‎

‎Мрій не соромся, навіть диких й дивних,

‎І не ховай їх глибше, то не гріх.

‎Бо саме в них - твоє все справжнє, сильне,

‎Що відрізнить тебе від копії і усіх.

‎

‎Ти мрій якщо тебе й не розуміють,

‎Навіть коли сміються в слід й кричать.

‎Ти просто йди, дороги стають вільні,

‎Для тих, хто вміє починати і мовчать.

‎

‎Про наслідки не думай - їх лиш страх малює,

‎Аби тримати в клітці із причин .

‎Та серце твоє завжди добре чує,

‎Ти створений щоб жити, бо такий один.

‎

‎Життя твоє, а не чужий сценарій,

‎У нім ти автор і головний герой.

‎Відмова кожна від себе, завжди зупинка,

‎Це крок назад, знов мрію обійшов.

‎

‎Руйнуй шаблони, що в думки вїдались,

‎Відкинь " Не можна", те що чув роки.

‎Бо істина проста, що хочеш, те отримай,

‎Мрій, вір, і роби кроки до мети.

‎

‎Бо ти й бажання , цільне й не роздільне,

‎Як вітер й небо, хвиля й океан.

‎Усе можливо, якщо страх здолати,

‎Бути готовими до здійснення бажань.

‎

Верещако Сергій.

Тут ніч і день зійшлися в рівній владі,

‎І світ завмер у подиху весни.

‎Ще вчора темрява тримала час в долонях,

‎А вже сьогодні відступає в сни.

‎

‎Поволі сонце розпускає промінь,

‎Та пестить землю золотим вогнем.

‎І кожна тінь що душі оповила,

‎Розтане тихо, як туман у день.

‎

‎І сходить світло - спершу ледь помітно,

‎Та з кожним кроком все ясніш горить.

‎Уже не страшно навіть серед вітру,

‎Бо сонце в грудях почало світить.

‎

‎Горить вогонь - безцінний дар Сварога,

‎В нім сила Роду, пам'ять вікова.

‎І кожен знає вистояти треба,

‎Щоб світло стало, темрява пройшла.

‎

‎Земля прокинулась від сну поволі,

‎І соки рвуться в гору, до життя.

‎У цьому русі - правда, сила волі,

‎У цьому русі - прагнення життя.

‎

‎Йде чоловік по полю весняному,

‎Радіє що прокинулась земля.

‎Він слухає її, й веде розмову,

‎Бо скоро треба плідно працювать.

‎

‎Ми кожен рік чекаємо цю межу,

‎Як ніч ослабне, сила в день піде.

‎У Рівнодення всі шепочуть душі,

‎" Іди вперед і світло не мине".

‎

‎Бо там де сонце ранок починає,

‎Народжується світло знов і знов.

‎Весна приходить - зелень розквітає,

‎І віра, і надія, і любов.

Верещако Сергій.

Порівняння - це щастя крадій,

‎Тихо входить у думки без слів.

‎Як примара, краде завзяття,

‎Гіркий осад в душі відклада.

‎

‎Не дивися як інші живуть,

‎Їх життя лише їхній маршрут.

‎Не тягнися до того що в них,

‎І досягнеш ти звершень своїх.

‎

‎Твої очі не завжди праві,

‎Коли заздрісті повні вони.

‎В когось більше і швидше йде ріст,

‎Ти не злися, а просто живи.

‎

‎Хай здається пропащим життя,

‎Ніби щастя обходить здаля.

‎Але правда прозора й проста,

‎Все приходить у заданий час.

‎

‎Ти не гірший, про це пам'ятай,

‎Просто інший, це сутність твоя.

‎Не шукай щастя в інших житті,

‎Свою стежку для щастя топчи.

‎

‎Ти лети ніби з вітром листок,

‎Скинь тягар від похмурих думок.

‎Не буває дорога тісна,

‎Коли віра живе у очах.

‎

‎Порівняння злетіти не дасть,

‎Заздрість вміє лиш крила ламать.

‎Власні сили покинуть тебе,

‎Поки дивишся хто як живе.

‎

‎Хай сьогодні повільно ідеш,

‎Але йдеш - і це вже прогрес.

‎Не рівняйся, а вільно живи,

‎В твоїм шляху всі мрії твої.

‎

‎Кожен крок - це історія й час,

‎Кожен біль - це урок і наказ.

‎Не учися з теорій чужих,

‎А пиши краще свій власний зміст.

‎

‎І завжди лиш одне пам'ятай,

‎Ти не копія , а оригінал.

‎Не важливо хто з чого почав,

‎Головне яким буде фінал.

‎

‎Порівняння це пастка липка,

‎Уповільнює рухи вона.

‎Та коли ти повіриш в себе,

‎Пастка та не спіймає тебе.

‎

‎Верещако Сергій.

ЧОРНОБОГ І БІЛОБОГ.

Із древніх часів, як земля і як небо,

‎Два Бога, дві сили, що поряд живуть.

‎Один веде душі крізь морок у спокій,

‎А інший промінням освітлює путь.

‎

‎Один Білобог, іде ранком він світом,

‎Несе урожаї, тепло і життя.

‎Земля покривається сонячним цвітом,

‎Зникає тривога, журба й забуття.

‎

‎Другий Чорнобог, ніч приводить безкраю,

‎Де темрява криє дороги й поля.

‎Та в темряві теж є своя таємничість,

‎Гартує людину вона й відчуття.

‎

‎Бог світлий шепоче " Твори і надійся",

‎Добро посівай ніби зерна в ріллю.

‎До правди тягнися із серцем відкритим,

‎І сили черпай із любові струмку.

‎

‎А Чорнобог каже " Пізнай свої тіні",

‎Страхи переможеш і станеш міцний.

‎Бо дух загартований в темряві й тиші,

‎Не падає там, де завиє слабкий.

‎

‎І їх протидія, це не ворожнеча,

‎Як день не можливий без темної мли.

‎У світі природи вони рівновага,

‎Щоб сили дві поруч у ладі жили.

‎

‎Білобог - це світанок над горами й лісом,

‎Чорнобог - ніби тінь у нічній вишині.

‎Один з них дарує життя своїм словом,

‎А інший навчає у тиші глибин.

‎

‎Коли добро й сумнів вступають у битву,

‎У душу людську сходять ці два Боги.

‎Їх мудрість звучить наче справжня молитва,

‎Щоб ти не втрачав орієнтирів в житті.

‎

‎Бо світ не стоїть лиш на світлі ясному,

‎І темрява теж свою правду несе.

‎У вічному колі, у русі земному,

‎Все разом руйнується, творить, пливе.

‎

‎Так йдуть крізь віки Чорнобог з Білобогом,

‎Як символи сили у долі людській.

‎Один випробовує темним порогом,

‎Другий веде серце дорогою мрій.

‎

Верещако Сергій.

Людина завжди йшла за власним світлом,

‎Шукала правду поміж сотень слів.

‎Та хтось навчив її дивитись сліпо,

‎І розум тихо в темряві згорів.

‎

‎Екран світився ніби образ в храмі,

‎Та звідти лився лиш один обман.

‎А люди слухали що з ящика казали,

‎Немов там Бог, а не простий туман.

‎

‎Щодня слова мов крапельки отруйні,

‎Впадали в душі, в серце і думки.

‎І та брехня ставала не чужою,

‎А наче власні, рідні голоси.

‎

‎Зникали сумніви, питання і тривоги,

‎Все стало чорно-білим навкруги.

‎Хто думав інше - той вважався ворог,

‎Хто голосно кричить - отой правий.

‎

‎Поглянув брат з ненавистю на брата,

‎І друг ставав чужинцем лиш за мить.

‎Бо пропаганді не потрібна правда,

‎Їй досить страхом серце полонить.

‎

‎Вона будує стіни між народів,

‎Де мали бути ріки і мости.

‎І живиться страхом, сльозами й кров'ю,

‎Щоб світло розуму не дати віднайти.

‎

‎Ідуть роки і люди вже не чують,

‎Як совість тихо кличе їх назад.

‎Вони чужим амбіціям слугують,

‎Немов під чарами невидимих принад.

‎

‎Неначе зомбі, ті що втратили свідомість,

‎Повторюють все завчені слова.

‎І вірять міфам, що екран віщає,

‎Хоч правда поруч, тиха і жива.

‎

‎Та правду не задавлять заборони,

‎Її не знищить і брехні вогонь.

‎Вона проб'ється з попелу іскрою,

‎Відчувши теплоту чиїхсь долонь.

‎

Бо сила не в екрані і не в владі,

‎Не в гучних гаслах, що лунають знов.

‎А в здатності лишатись при розладі,

‎Людиною, що вибрала любов.

‎

‎Тож бережіть свій розум, мов святиню,

‎Не дайте страху серце оплести.

‎Бо той хто мислить вільно і сміливо,

‎Від пропаганди зможе відійти.

‎

‎І коли раптом ви почуєте пророків,

‎Що кличуть ненавидіти когось.

‎Згадайте: світ не стане кращим й трохи,

‎Допоки правду не поставлять над добром .

Верещако Сергій.

‎

Літнє сонце в небі сяє,

‎День найдовший настає.

‎Тепло землю зігріває,

‎Промінь сонячний живе.

‎

‎Промінь золотий яскравий,

‎Луг у квітах запалав.

‎Квітів барви як веселка,

‎Чути липи аромат.

‎

‎Біля вогнищ сміх лунає,

‎Пісня чується в полях.

‎Дух природи всіх збирає,

‎Час Купала зустрічать.

‎

‎Ніч коротка на підході,

‎Місяць між зірок висить.

‎Мить чарівна і прекрасна,

‎Спів в душі не заглушить.

‎

‎Вітер ніжно трави хилить,

‎Пахне м'ятою роса.

‎Ліс щось шелестом говорить,

‎І птахи співають там.

‎

‎Щастя люди закликають

‎В тиші мрії бережуть.

‎Долю гарну ніч гукають,

‎Та любов в серцях несуть.

‎

‎Сонце силу всім дарує,

‎Кожен промінь мов крило.

‎Все довкола веселиться,

‎Щоб добро перемогло.

‎

‎Хай надія не згасає,

‎Квітне радість повсякчас.

‎Літнє сонце надихає,

‎На добро, кохання, лад.

‎

‎Пам'ятаємо це свято,

‎Де природа квітне вся.

‎Ці свята прийшли від предків,

‎І не канули в літа.

‎

‎Верещако Сергій.

ЧЕРЕЗ СТО РОКІВ.

‎Мине століття - стихнуть наші кроки,

‎Затихне звук знайомих голосів.

‎Книгу життя, яку писали роки,

‎В полицях пам'яті сховає темний пил.

‎

‎У тих хатах, що будували вперто,

‎Де кожен кут ти на віки складав.

‎Оселиться життя нове, уперше,

‎Для тих, хто прийде, це лиш стіни й дах.

‎

‎Вони торкнуться стін без спогадів, без болю,

‎Не знаючи, хто мріяв тут і жив.

‎І наші речі - все що цінували,

‎Підуть в сміття, як мотлох без душі.

‎

‎Книжки, які читали в тихий вечір,

‎Картини, фото, де душа лишила слід.

‎Для них це пил, лише звичайні речі,

‎А ти за них годинами платив.

‎

‎Ті фото, де ми щиро посміхались,

‎Пожовкнуть й зникнуть як опалий лист.

‎І ті кого ми так колись тримались,

‎Підуть за обрій, де мовчить привіт.

‎

‎Сто літ - і хто згадає наші сварки?

‎Обличчя, що тримали мов вогонь?

‎Це все зітліє ,стане ніби порох,

‎Що час розвіє між років долонь .

‎

‎То що лишиться? Та мабуть нічого,

‎Сліди які ми встигли залишить?

‎Чи більше в нас було простих сьогодні ,

‎Чи більше страху - просто не прожить?

‎

‎Навіщо гнів з образами тримати,

‎Як він не вартий навіть кілька днів?

‎Життя коротке - варто пам'ятати,

‎Не встигнеш - і вже інший тут посів.

‎

‎Тож не цурайся слова і підтримки,

‎Не бійся щирість серцем віддавати.

‎Бо ти не візьмеш жодної хвилини,

‎Лиш те, що встиг комусь подарувати.

‎

‎Живи сьогодні, просто, без облуди,

‎Люби так, ніби час не має меж .

‎Бо через сто років не буде нас усюди,

‎Та може в пам'яті і серці оживеш .

‎

Верещако Сергій.

‎Прийшов цей день і сльози на очах,

‎Схилилось жито, тихо плаче небо.

‎У пам'ять тих, кого взяла війна,

‎Горить свіча, для тих хто вже на небі.

‎

‎Мовчать поля, де грім колись лунав,

‎Де біль і кров змішалися з росою.

‎Та кожен, хто за рідний край упав,

‎Навік безсмертні героїні і герої.

‎

‎Летять роки, але не гасне біль,

‎У кожній хаті пам'ять не згасає.

‎Вона живе крізь бурі і крізь пил,

‎Бо кожне серце біль утрати знає.

‎

‎Ми пам'ятаємо про кожного бійця,

‎І тих дітей, чиє замовкло слово.

‎Їх світлий шлях немає вже кінця,

‎Вони живуть у пам'яті народу.

‎

‎Знов чорний крук кружляє над селом,

‎І плаче мати дивлячись у небо.

‎Та навіть крізь страшний війни погром,

‎Любов до рідної землі - потреба.

‎

‎Сьогодні знов схиляємо чоло,

‎У тиші вдячно квіти покладаєм.

‎За тих, кого життя не вберегло,

‎Ми щиро в серці пам'ять зберігаєм.

‎

‎Нехай ніколи більше грім війни,

‎Не розриває тишу над землею.

‎Хай мир прийде у всі людські думки,

‎І стане доля світлою, новою.

‎

‎Нехай ростуть щасливими сини,

‎І доньки під блакитним мирним небом.

‎Без вибухів, без горя, без війни,

‎Щоб щастя стало нашим оберегом.

‎

‎Схиляємось сьогодні до землі,

‎Мовчанням ми вшануємо загиблих.

‎Бо їхній подвиг іншим дав життя,

‎Їх пам'яті ми маємо служити.

‎

‎І вічно Україна буде жить,

‎Допоки серце б'ється у народу.

‎Ми будем пам'ятати й дорожить,

‎Тими, хто віддав життя за честь й свободу.

‎

Верещако Сергій.

Ї

‎Не бійся тіні, що живе в тобі,

‎Не клич її прокляттям чи гріхом.

‎У темряві ховаються думки,

‎Що з'єднані із світлом в унісон.

‎

‎Не відкидайте жодну із фантазій,

‎Не замикай їх в темному куті.

‎Бо навіть в них, серед бажань палких,

‎Є частка правди, схована в тобі.

‎

‎Не треба бути лиш одним із двох,

‎Лиш світлом, або тільки тінню.

‎В тобі живе і скромність і вогонь,

‎Й та сила, що народжується в тиші.

‎

‎Прийми в собі і світло й темноту,

‎Не вір страхам що розділяють суть.

Бо те що ти ховаєш потайки,

‎Колись тебе примусять повернуть.

‎

‎Нехай фантазія малює твої сни,

‎Веде туди де вільний ти завжди.

‎Не все що темне варте заборон,

‎І в світлі теж буває темне дно.

‎

‎Коли з'єднаєш промені і тінь,

‎Зникне війна, що точиться в душі.

‎Ти станеш цілим, сильним і відкритим,

‎Без масок, заборон, щасливо жити.

‎

‎Тож не тікай від себе у пітьму,

‎І світло не ховай - під страха пелену.

‎Прийми обидві сторони свої,

‎Так станеш тим, ким хочеш бути ти.

‎

‎Верещако Сергій.

‎Сидів хлопчина в тиші, занурений в думки,

‎Які неначе іскри палали в голові.

‎Життя, сім'я, робота,країна і народ,

‎Змішалось все до купи неначе на компот.

‎

‎В стіну направив погляд, як давній Діафільм,

‎Своє життя по кадрах тихенько він крутив.

‎Дитинство, юні роки - веселий Єралаш,

‎А ставши самостійним - сценарій помінявсь.

‎

‎З'явився вже і триллер, бувають і жахи,

‎Не вистачає часу слова до фільму вчить.

‎І слів не підібравши імпровізуєш ти,

‎Бо граєш перші ролі, завжди в своїм житті.

‎

‎Без оскара і камер, без оплесків гучних,

‎Ти маєш просто грати, до хепі-енду йти.

‎Усе що тобі вищий продюсер написав,

‎Якщо зіграв все вправно, отримай гонорар.

‎

‎Сьогодні граєш боса, а завтра вже жебрак,

‎Друг, чоловік, коханець, ким будеш вибирай?

‎І пам'ятай акторе, що ким би ти не став,

‎Нема такої ролі яку б ти не зіграв.

‎

Верещако Сергію.