Світлана

Ходить осінь, листя смиче,

Стелить жовті килими,

Вітер журавлем курличе,

Стукає в вікно зими.

Сунуть хмари, дощ мрячить,

Зблисне крапля на гіллі…

Фронт реве, гримить, гарчить.

…Кроків…крові на ріллі,

Сукровиці на калині,

На шипшині – не бурштин…

Носить осінь по країні

Смутку втрат пекучий дим.

Опустило літо коси в осінь,

Час змиває спогадів сліди,

Але ще яскріє неба просинь,

Не торкнулись серця холоди.

Пам’ятаю голос твій і дотик,

Часто зазираю в телефон

Раптом пролунають ніжні ноти -

Проженуть розлуку, наче сон.

СМС-ки шле в майбутнє літо,

Мрією наповнює життя,

Та чи зможу я тебе зустріти,

Чи в минуле буде вороття?

Пам’ятаю голос твій і дотик,

Часто зазираю в телефон

Раптом пролунають ніжні ноти -

Проженуть розлуку, наче сон.

Чи теплом огорнуть твої руки,

Затріпоче серце, ніби птах,

Щезне біль утрати і розлуки

У кохання чарівних світах.

Пам’ятаю голос твій і дотик,

Часто зазираю в телефон

Раптом пролунають ніжні ноти -

Проженуть розлуку, наче сон.

Світлана Мазуренко

Синій присмерк колисає душу,

Губить осінь за листком листок,

Сизу хмару я сама не зрушу,

Мушу йти між дощових ниток.

Що було, змаліло в цятку глоду,

І на ньому крапелька бринить,

Я іду крізь осінь і негоду,

Пес чужий за мною дріботить.

Стрепенулась гілочка каштану -

Загубила кароокий плід.

Зимно, але йти не перестану.

Пес за мною поспішає вслід.

Ніч чигає між ялин сріблястих,

Розбухає темрява густа.

Треба йти і головне - не впасти

Під вагою врослого хреста.

Жорстка тиша і нудотний спокій,

Поспішай, мій друже, не губись,

Ще нас є в цій темряві глибокій.

Буде ранок, йдемо. Не журись.

Завесніє в нашім ріднім краї,

Забуяє золотавий лан,

Наше слово всюди залунає,

Ти пильнуй - не попади в капкан.

Світлана Мазуренко

Жебонить журливо журавель журавці,

Жовтим златолистом всипані поля,

Жменьку горобини хтось забув на лавці,

Жмакає, як аркуш, ніч окраєць дня,

В живопліт жоржина листячко вплітала,

Жаль зігнув додолу айстру у саду –

То жовтогаряча осінь чаклувала:

Заховала в колір потайну журбу.

Зачиняло літо за собою двері –

Випадково сукні причинило край.

І на нім поспішно шаленіють хмелі,

Чорнобривці впали в теплий ночі чай.

Ледь дрімає місто, людно на терасах.

У повітрі висне ароматів мікс…

Хочеться у літа хоч окрайчик вкрасти,

Замотати в радість, заховати в сміх.

Оксамитом ночі загорнула плечі.

Десь на ньому,мабуть, мружаться зірки.

Це така казкова, фантастична втеча,

Це стопкран на хвильку зупинив роки.

Розпашіле літо іде до межі,

Вже віддало людям всі свої куші:

Ранками сріблило поле і бліндаж

І чоло студило воїну, бо наш,

Маскувалюну сітку виплело з лісів,

Уселяло віру співом солов’їв,

Падало в долоні жменями суниць,

Шлях бійцям світило спалахом зірниць,

Куталось щоночі в чорний оксамит

Й зорі розкладало, ніби ворожбит.

Так їх розкладало, щоб усе збулось,

Те, що споконвіку в серці запеклось:

Щоб громи гриміли тільки дощові,

Не стікали кров’ю хлопці на траві,

Не змивала вроду вдовина печаль,

Серце не колошкав за загиблим жаль,

Не чорніли вирви серед мертвих нив,

Смерть не заправляла у руїнах жнив…

Йшло повільно літо осені навстріч,

Щедро роздавало сонце навсібіч,

Десь-то воно знає, бачило в зірках

Український вільний і щасливий шлях.

Світлана Мазуренко

Розпашіле літо іде до межі,

Вже віддало людям всі свої куші:

Ранками сріблило поле і бліндаж

І чоло студило воїну, бо наш,

Маскувалюну сітку виплело з лісів,

Уселяло віру співом солов’їв,

Падало в долоні жменями суниць,

Шлях бійцям світило спалахом зірниць,

Куталось щоночі в чорний оксамит

Й зорі розкладало, ніби ворожбит.

Так їх розкладало, щоб усе збулось,

Те, що споконвіку в серці запеклось:

Щоб громи гриміли тільки дощові,

Не стікали кров’ю хлопці на траві,

Не змивала вроду вдовина печаль,

Серце не колошкав за загиблим жаль,

Не чорніли вирви серед мертвих нив,

Смерть не заправляла у руїнах жнив…

Йшло повільно літо осені навстріч,

Щедро роздавало сонце навсібіч,

Десь-то воно знає, бачило в зірках

Український вільний і щасливий шлях.

Світлана Мазуренко

Ще так обережно скрадається осінь:

Потрошку вкорочує поли дню,

Стирає із неба тендітну просинь,

Жене попелясті насуплені хмари,

Неначе вівчар розповнілі отари,

І мжичкою росить злотисту стерню.

Ще дріботить помаленьку осінь:

Обсмикує яблука стиглі в саду,

Палітру дістала і пензель, і фарбу,

З багрянцю і злота замішує звабу –

Майстерно малює картину свою:

Мазок – і калина в червоних коралях,

Мазок – і жовтіє вже перший листок,

А смуток у душу, як вуж, заповзає…

Хоч око радіє, та щемко на серці,

Бо літо, знеможене, впаде у герці,

Бо осінь підступна прискорює крок.

Світлана Мазуренко

Безжальний час…усе вперед крокує,

А позад себе навіть не зирне.

Та тінню пам’ять назирці мандрує:

Все підбере, нічого не мине:

Того чуття безмежного простору,

Коли біжиш по полю стрімголов,

Коли думками – все вперед і вгору,

І бід нема, щобись не поборов.

Коли тріпоче радість від світанку,

Що палко заливає небозвід,

І день грядущий жде тебе на ґанку,

Щоб показати цей чарівний світ:

Суничка хитро визира з-під листя,

І жаб’яче настирливе «кум-кум»,

Кисличка в лісі, що знадливо висить,

І в кронах грабів загадковий шум.

Сум’ятний доторк першого кохання…

В кафе на розі кави аромат…

П’янке чуття чекання і єднання…

І мниться день ще кращий у сто крат…

Але жбурляє жмені листя вітер,

Жене зажуру й жалість навздогін,

Сльозу жоржині скороспішно витер –

Кортеж осінній вже набрав розгін.

Безжальний час…усе собі крокує,

На жорнах перемелює буття…

Та пам’ять все запише, занотує –

На битий шлях прийде нове життя.

Світлана Мазуренко

Ранок сонце дістав із скрині,

На якій петриківка цвіте,

Розгойдав на рум’яній хмарині,

Покотив це яйце-райце.

Розірвав над ставком запинало,

Заросив пишні ружі в саду.

Як завжди. Ніби горя не стало,

Ніби радість здолала біду…

Як завжди гонить хвильку на морі,

Попри вибухи, будить життя,

Але раптом в тривожнім просторі

Два соколики стрімко летять…

Пролетіли над рідним Бердянськом,

Над двором, де ганяли в футбол,

Де черешні вродили так рясно…

Промайнуло усе, наче сон.

У хлоп’ячому тілі відважне

Мужнє серце до бою вело…

Вража куля спинила завчасно

І майбутнє в минуле спливло…

Як завжди, ранок днину мережить,

Піднімає у вись соколят,

Відлітають у вічності небо

Світлі душі безстрашних хлоп’ят.

За полком полк вистрілює мордор,

Як сарана, орда усе плюндрує,

Ще дметься кремль – Гоморра і Содом,

На полі бою смерть ще розкошує.

Все більше вдів, заплаканих сиріт,

Змілілих доль, знівеченого цвіту…

Повзуть гадюки із своїх боліт –

Несуть отруту для усього світу.

Споконвіків злодійкуватий раб

В безсиллі люто скалився на вільних,

І сунув лапоть, де ступав козак,

В жаданні крові враг несамовитий.

Воно, коліна стерши пред царем,

Не розуміє, що то – дух свободи,

Який століттями горить вогнем

У серці гордім нашого народу.

Не можна віхтем бука перебить,

Не можна знищить те, що незнищенне,

Що у душі нуртує і кипить

Збережене, гартоване, священне.

Світлана Мазуренко

Я смикну спогад за ледь зриму кіску

Про ту весну, задовго до війни,

Про дощ, який так само довго виснув,

Й цвіли морелі, наче навісні.

Яскраво соняхом сміялась парасоля,

Рука завмерла у його руці…

А вперта віра гріла, ніби вчора,

У янгола на правому плечі.

З бруньок бузку випурхували мрії,

Як її погляд у його тонув,

Безжурно серце множило надії…

Вона була і він тоді ще був…

Тремтить весна в життєвій нетерплячці,

Під берцями розбризкується твань,

Знов обстріл, в очерет сховались крячки.

Робота, бій, рішучо, без вагань

Із дня у день, щоб ряст буяв у лісі,

Щоб цвітом шаленів вцілілий сад,

Весняний дощик тихо падав в місті,

Над кимось парасолю ніс солдат.

Світлана Мазуренко

Тріснув келих кришталевий,

І кривавою сльозою

долу скапує вино.

По краплинці, неквапливо,

Ще далеко з ґанджем дно.

По краплинці – мрій наївність,

І фіалок аромат,

Пелюстково-майська ніжність,

І серпневий зорепад.

Ігри в піжмурки з Амуром,

Серця зраненого біль,

Темно-синій саван туги,

І місточок із надій...

По краплинці, неквапливо,

Через шпарочку у склі

Витіка найбільше диво,

Спогад лишиться на дні.

Світлана Мазуренко

... Пурпуровим вітрилом

Захід в ніч прямував,

Фіолетові крила

Вечір ночі чіпляв,

Наскладав зірок в кошіль,

В душі смутком проріс,

Місяць з сховку виносив,

Шепотів до беріз.

Так хотілось підслухать...

Може знає шептун,

В які двері постукать,

Де живе той чаклун,

Що загорне у мрію

Кожну хвильку буття

Мрія зростить надію

Й звеселиться життя...

Світлана Мазуренко

Вечір місто колише,

Закрадається в кожен дім,

Угамовує гамір тиша,

Розповзається темна синь.

Не спиняють кордони тіла,

Стін немає, немає людей,

Тільки думка росла і міцніла,

І сотала мрію з тіней.

Тільки стукав дощик у вікна

Так, як сотні минулих літ,

Виникали обриси звідтам,

Де буяє між снігом цвіт,

Де минулого крига скресає

І Харон повертає назад,

Хоча течія і не пускає,

Але думки тягне канат…

У долонях горнятко кави,

І так само лопоче дощ,

І мовчання дзвінке між нами,

І зрадливий пальців дрож,

І так само сміливий вечір

Висікає вогонь чуттів…

Тільки холод чомусь по плечах,

І у кріслі ніхто не сидів…

Вечір місто колише,

Закрадається в кожен дім,

Угамовує гамір тиша,

Розповзається темна синь.

Не спиняють кордони тіла,

Стін немає, немає людей,

Тільки думка росла і міцніла,

І сотала мрію з тіней.

Тільки стукав дощик у вікна

Так, як сотні минулих літ,

Виникали обриси звідтам,

Де буяє між снігом цвіт,

Де минулого крига скресає

І Харон повертає назад,

Хоча течія і не пускає,

Але думки тягне канат…

У долонях горнятко кави,

І так само лопоче дощ,

І мовчання дзвінке між нами,

І зрадливий пальців дрож,

І так само сміливий вечір

Висікає вогонь чуттів…

Тільки холод чомусь по плечах,

І у кріслі ніхто не сидів…

Світлана Мазуренко

Весна тріпоче в радості і брості.

Вітрила білі небозвід напнув,

Кохання всюди грає аж до млості,

Підсніжник перли десь собі здобув.

Доріжка з рясту зазира в майбутнє,

На повні груди дихає весна:

У незабудки вклала незабутнє,

Веселку в косу вправно заплела.

Жонглює легіт пелюстками вишні,

Бузкові грона ширять аромат…

Весна, красуня лагідна і пишна,

Дістала з скрині для усіх принад.

Світлана Мазуренко

Вже у повітрі щось тремтить нестримно,

Якась настроєна природою струна…

І хоч вночі ще досить-таки зимно,

Випростується із бруньок весна:

Похукує на ще дрімливі трави,

Підсніжника за чубчик тягне вверх,

Довірливо сьогодні прошептала:

«Життя завжди перемагає смерть.»

Прийде пора, зітліє і ця хуга,

Сніги у лісі рястом проростуть,

Руном хлібів покриється наруга

Ворожих вирв, що кривавились тут.

Зітліє страх, розвіється із димом,

Бо ранок переборе й цю пітьму,

Біда стече із вічним часу плином,

Затягне в небуття і цю війну…

Пахтітиме бузок розкішно і шалено,

Заклюнуться плоди в заквітчаних садах,

Де правда є, там видно, достеменно,

Хоч нелегкий та битий рівний шлях.

Але коли журавлик закурличе,

Тужливо так озветься із небес,

Ти пам’ятай: то щастя тобі зичать

Всі, хто поліг та в вічності воскрес…

Вже у повітрі щось тремтить нестримно:

Іде нова, незнана ще весна,

Хоч ще буває часом трохи зимно,

Та все гучніш бринить її струна.

День бринить, як струна,

У всесвітнім оркестрі,

Ранок випив до дна –

Сам господар у місті:

Котить сонце в зеніт,

Зазирає у серце,

Із минулих століть

Смиче лагідне й з перцем,

Щось примножить, зміцнить,

Щось обтеше чи знищить,

То червоним яскрить,

А то чорного вкришить…

Многоликий, значний,

Лиш один, неповторний,

У концерті життя

Є співучим акордом.

Заховалося місто у вечір,

Лиш зрадливо мигтять ліхтарі.

Розтрусилася десь колотнеча,

В ніч будинків пливуть кораблі.

Сніг січе і січе безборонно:

Все бинтує навколо зима –

Прикриває розтерзане лоно

На ріллі, що зорала війна.

Прикриває із сумом руїни,

Притрусила зрадливий наст,

Винувато прийшла до країни,

Не дарує нікому прикрас.

Бо в бою кров бійців закипає,

Не один впав на полі солдат

Там, де сонях насінням стікає,

Почорнілий від болю і втрат…

Заховалося місто у вечір,

Сніг байдужо січе і січе…

Та не спинить він бою клекіт,

Доки ворог назад не втече.

І настане той час весняний,

Крикне кожен: Хвала бійцям!

Що стояли мужньо, незламно,

Щоб спокійно жилося нам,

Що життя принесли у жертву,

Коли Марс вимагав: На щиті!

Побратимам повік не стерти

Болю втрати в години оті…

Не сховається місто у вечір,

Будуть рясно світити вогні:

Перемогу піднімуть на плечі

України відважні сини.

В хатину заходить вечір,

Приносить для грубки дров,

Горнятка стоять біля печі

Порожні, просто декор.

Рушник на кілочку висить,

На ньому-калина і хміль.

І тиша, незрушна тиша,

Тяжка, як хронічний біль.

Здається, що тут неспішно

Крізь решето сіє час…

Усе, що було, те зникло,

Лиш спогад не впав, застряг,

Як скалка в дитячий пальчик,

Як свіжість вранішніх рос,

Як теплий з печі окрайчик,

Як трепет від літніх гроз,

Як дотик долонь старечих,

Найкращих, таких дорогих.

Забрали їх крила лелечі

У вічність, там спокій для них.

І я в фіолетовій самості

Саджаю згадки в кружок,

Зриваю завісу давності,

Вчуваю з минулим зв’язок.

День згорнув утомлені крила

І голівку у вечір сховав.

Перша зірка несміло світила,

Визирала у вічко між хмар.

Невиразні людські силуети

Поспішають в завої думок.

Сад ховає у сутінках трепет

Нетерплячих тугих бруньок.

Вже весною бубнявіє мрія,

Відганяє тривогу в куток.

Хай там що, а життя половіє

І викрешує радість з зірок.

Дякую, доле, за цей світанок,

За надокучливий туман,

Що скапує слізно з гілля на ґанок,

За спогад, що стукає десь звідтам.

Дякую, доле, що на п’яльцях

Ти ще мережиш моє полотно…

Та необачно вколола пальця –

Закривавилося зараз воно:

Замість ромашок ти вишила маки

Там, де стікала солдатська кров,

Хрестик до хрестика – сліз не зібрати,

Заполоч чорну витягуєш знов…

Нащо нашила ти сірого суму

Там, де веселкою цвів небокрай?

Нащо все множиш на лобі задуму,

Терен зростила, де квітнув розмай?

Доле моя, нерозривно вкраїнська,

Де ти сховала блакитні нитки,

Злото пшеничне і перли, як вишні,

Вранці на травах у мирні роки?

Доле моя, непокірна вкраїнська,

Знайдуть для тебе усі кольори

Хлопці й дівчата незламного війська,

Ти ж не здавайся, узор підбери.

Вишиєш гладдю пастельні світанки,

Міст гонорових величний розмах,

Спів солов’їний і тупіт на ґанку

Жвавих онуків із сміхом в очах.

– Я люблю тебе, український солдате,–

Притулилась до мужнього плеча,

А навколо біда, не втихають гармати,

Смерть криваві провадить жнива.

– Я люблю тебе, український солдате,–

Вже немає будинку - розбив снаряд,

Залишилася мама назавжди спати

У садочку, де вишні посаджені вряд.

– Я люблю тебе, український солдате,

Ти виносиш мене крізь їдучий дим.

Я не плачу, лиш хочу йому сказати,

Що не страшно мені тепер із ним.

Хоч болить закривавлена зранена ніжка,

І татусь не залишить цієї весни,

Під завалами зникла улюблена кішка...

Я не плачу, бо сльози не спинять війни.

Я люблю тебе, український солдате,

Ти виносиш мене у щасливе життя,

І я буду завжди, завжди пам'ятати

Любу мамцю, тебе і свого татуся.

Доброго ранку, ми з України,

З того краю, де в честі любов,

Де за волю стоять до загину,

Від неправди нуртується кров.

Добрий ранок, ми з України,

Де в задумі крислаті сади,

Де від Сяну до Бугу стежини

Зберігають геройства сліди.

Добрий день, а ми з України,

Як намисто, тісненько в строю.

Після вчора сьогоднішня днина

Тягне в завтра долоню свою.

З того краю, де мова шовкова,

Де у небо стікають лани,

Де Карпати дзвенять смереково,

Де зростають відважні сини,

Де міста у вінках з чорнобривців,

Де над соняхом бджоли гудуть,

Споконвіку живуть українці,

Крізь століття вимощують путь.

Добрий вечір, ми з України,

Де у пісню ховається сум,

Наші сльози - то роси-перлини,

Наша гордість не дасться на глум.

Де засяє крізь темряву сонце,

Засміється із мирної днини,

І кричатиме радістю серце:

Добрий ранок, ми з України!

Прийде весна, красива, довгождана,

Розчеше коси в брості, зніме берці,

Вишневим цвітом вкриє рвані рани,

Зашиє гостролистом біль у серці,

Зайде в згорьований затерплий Маріуполь –

Крізь чорні згарища проб’ється первоцвіт,

Крізь смерть життя кричатиме у рупор:

- Але за що?- шукатиме одвіт,-

За що померла не одна Тетянка?

Москаль життя невинне обірвав?

За що нацист новітній своїм танком

Вкраїнську землю нашу сплюндрував?

- За те,- калина прошепоче в лузі, -

Що українці – як туге стебло.

Ніяке зло ніякого катюги

Свободу нашу знищить не змогло.

Червоне й чорне – наша вишиванка.

Пелюстка струсить вранішню росу,

І ніч мине, і засміється ранок,

Розкришим, розітремо й цю біду.