Всі вірші

Ці квіти для тебе і завжди були.

Тільки чому вони зараз лежать на дорозі?

Можливо, щоби віддати шану тобі…

Чи не запізно? Схоже, що так, навіть занадто.

Хочеться кричати:

«Я ніколи не забуду тебе!»

Але я навіть не знаю, хто ти.

Хочеться сказати:

«Мені шкода…»

Але я не знаю, кому.

[Початок функції]

О(0;0).

f(x)=x², x≥0,

f(x)=sin(x), x≥0,

f(x)=|sin(x)|, x≥0,

f(x)=kx, x≥0,

f(x)=ln(x), x≥0,

f(x)=e⁻ˣ, x≥0,

y=0.

[Математична смерть]

Я вас не боюся

І собі щоденно клянуся ,

Що залишусь живою,

Попри всі ваші прокльони.

Голови я не склоню

Ніколи ви не керуватимете мною.

І за це я себе не корю

Я залишатимусь зава‌вжди собою .

Не скажу, що я нездоланна

І точно не невблаганна,

Але з упевненістю можу сказати,

Мій дух, вам не вдасться зламати!

Давай знову завтра у 8

Як завжди, я питиму каву.

В реальність вернулась, звісно,

Але все ще тебе чекаю.

Давай поговоримо трохи

Так довго не чула голос;

Пройшло ніби пів епохи -

Зацвів уже двічі лотос.

Ти знову приходив до мене.

У снах ми проводимо вічність.

Вмикається гордо зелений -

І холодом віє січень.

Немає чіткого завтра.

За те, що в нас є - спасибі.

Лиш куплю конверт і марку -

Відправлю тобі «щаслива».

Давай завтра знову в 8..

Шкода, що по телефону.

Кохання вбиває відстань

Не вибираючи тону.

Невеликі краплі, як сльози, спадають з небес, вже на трохи листя пожовкле.

А серденько в грудях, потрохи, то мліє,

І до сліз бажає придатись, доки розум спокіє його.

Чорний попіл перекриває світлий наш зір,

Душа бажає, щоб її обійняли.

Осінь сумна, а літа кінець болючий йому,

сподівання й надії розбиваються, як проклятий хрусталь.

Сльози небесні розбиваються об землю,

настане темна пора, й понебу шалено зорі полинуть,

Доки ми будем корити себе за різні справи, яких так й не було

Плющ

Олень

Полина

Листя

Аґрус

Чорнозем

Ловець

Ювілей

Двадцять

Ирій

Небо

Опісля

Літати

Елегантний

Горобець

Шкребти

Ембріон

Смерть

Туга

Ангустія

Невідомість

Ексгумація

На балконі з цигаркою всі ми психологи

Перед страхом усі німі.

Від завжди доброзичливих віє холодом,

А самотні - не значить одні.

Найсильніше болить щиро усміхненим,

В їхнім серці чорна діра.

Не завжди зламані ті, хто залишені

Після бою в пустих полях.

Безліч ще паралелей можна проводити

Та все зводиться нанівець:

Напів живі, безнадійно закохані

Не підуть разом під вінець.

З ними доля жорстоко завжди поводиться

Їх ламають, топчуть живцем.

«Проклинаю усе, що між нами зародиться»..

Це і буде їхнім кінцем..

Скільки ще доведеться пролити сліз?

Недоспати ночей і випити кави?

Ти отримав у серце моє безвіз

Я прийняла тебе так ласкаво.

Від твоєї усмішки забуваю слова,

Пам'ять люто пронизують фрази.

Ти для мене чужий. Я для тебе не та.

Та не ранять мене образи.

З головою пірнула в цей дивний яд.

Збагнути не можу одне:

Я ненавиджу знову усіх підряд.

В тому списку нема лиш тебе.

Закохана дура? Кохання сліпе?

Як назвати цей клятий гріх.

Я ненавиджу всіх, але не тебе.

Ніби клином зійшовся світ.

Ти мовчиш, і я мовчу.

Між нами — ніч, гірка і тиха.

Кожне слово — твоє пече,

як різкий подих, що не втихне.

Погляд твій — мов чорний лід,

під яким тече минуле.

Все, що зникло, все, що вбито —

нас повільно розімкнуло.

Тіні ходять по стіні,

пам’ять шепче і стискає.

Ми чужі в одній зимі,

де нікого вже немає.

Ти мовчиш, а я чекаю,

поки світ не згасне вмить.

Бо, можливо, у мовчанні

ще любов твоя дзвенить.

природа так розпорядилась —

на світі є малесенький паломник.

у ДНК йому програма давно вшита:

відмолювати всім

усі ті сім гріхів.

без сповідей,

без причасті,

без норову

чи пристрасті.

без гонору,

без лицарства,

без докору й зухвалості.

от просто да́но.

от просто є воно.

в життєвий цикл

та в канву

закладено його.

і від личинки й до іма́го

від бога дане пану одне благо:

за буревіями й посу́хами

тримати лапки за непо́слухами.

він щось угору промовляє?

благає людям про́щення?

це каяття або ж щось інше?

то, може, штучно

чи штука вічна й щиросердна?

авжеш, він сам не зна

для чого то йому і звідкіля.

йому байдужа тих невігласів гординя,

йому начхать на жадібність волхвів,

йому плювати, що заздрість безталанна,

йому інертно на твій шалений гнів,

йому тотально відсторонена обжерливість,

його єство розвіяло спокусу хтивості,

йому за звичку замолювати лінь —

і це усе в ім'я нікчем

прийдешніх поколінь.

amor vincit omnia!

комашка мила,

образ всіх святих.

та варто закохатись богомолу —

і ось уже голівонька та котиться

додолу.

се́рденько крихітне палає,

а розум падає в пилюку.

Струмки поту стікають з їхніх тіл.

Руки вже червоні від приливу крові.

В одного був меч, а кастет — в іншої. Балакуча Діва та мовчазний фехтувальник.

Ніби пара не сумісна могло, воно таким й бути, але в пітьмі, після бою того, де пролилося крові море обширне, й смерті аромат покрив все поле.

Обробляли вони один одному неуміло, зате ніжно тії страшні рани, а пізніш, вже в холодній ночі, зігрівались вони, як могли, прикусуючи губу.

Малюй мене квітами, солодом їхніх прелюдій:

Ромашковим звоном і, часом, трояндовим сном.

Шиповані стебла, у затінку сонячних студій,

Розкажуть про небо з його нетривалим руном.

Малюй мене о́сінню, запахом теплої кави,

Сміливими водами, десь у незмінних лісах.

І стомлені очі, як прояв живої вистави,

З'єднають долоні на рідних, чужих полюсах.

Малюй мене шепітно, силою змінної далі,

Малюй божевільно, розкреслюй шалені штрихи...

Постав моє світло на власному терпко-роялі,

Немовби букет... із ромашок, троянд і вини...

16.09.2025

Україна, Україна, Україна

Рідний мій край

А, в ньому моє життя

Зима, надія?

Весна, смерть надії моєї!

Літо, щастя?

Осінь, страждання!

Безкінечне коло подій

з яких не забуду я, точно

Будинок кіно

Аромати ванілі.

Нефритові очі

Та посмішку діви.

Забуття свого я

Й будування нового.

Коли розуміння зникає,

А, бажання росте

Хочеш забутися в темній тій ночі

Заснути. Поринути в тьму,

Щоб нарешті відпочило тіло твоє

Коли розуміння зникає,

Хто ти насправді

Та ім'я розчиняється в его,

Твоє друге ім'я прокидається,

Й заміняє твою душу собою

Забудь!

Воскресни!

Живи!

До милості гукав

Де спасіння на землі?

Суд несправедливий постав

Хто допоможе мені?

З ранку спасіння шукав

Несправедливість у судді!

Але надія не марна

На Бога надіюсь

Перемога нарешті прийшла

Каже серце тішачись

Свобода мені як сестра

Кого ж тепер я з Богом боюсь?

Може ми зустрілись, бо це “карма”

За всі мої гріхи забуті.

Ти прийшов — і розкрилась рана,

Що здавалася давно загоєна в суті.

Я не знала, що біль має форму —

Твого голосу, погляду, тиші.

І тепер моя душа, як платформа,

Де проходять поїзди колишніх.

Ти не вчив любити — лише втрачати,

Рвати на частини мій світ несміливо.

І якщо це урок — то як виживати,

Коли вчитель зникає без слів, як злива?

Ти такий загадковий, так вабиш незвіданим

Солодший за мед твій спокусливий смак.

Став мені дорогим в паралельному вимірі

Ловлю щирість твою, ніби знак.

Твоя ніжна усмішка розпалює вогнище,

Зігріваючи клапоть душі.

В твоїх снах побувати, сподіваюся, зможу ще -

Я здобуду у вічність ключі.

Крок назустріч зробити лишається впевнено,

Розтоптавши стіну із вагань.

Серед тихих ночей впав на серце ти каменем,

Дарував ланцюжок сподівань.

Я у долі тебе безпощадливо вимолю,

Заберу всі минулі гріхи.

Став мені дорогим в паралельному вимірі -

Там залишимось ми на віки`

На сході сонця – синьо-жовтий стяг.

Покритий пилом, рваний, в інеї.

На старостаті. Хрест без імені.

А орки далі лізуть у цуцванг.

Немає вулиць. Час в імлі застряг.

На думку орків – села "звільнені"!

Такі їх плани, їми втілені.

Ще буде не один війни зигзаг.

Та ми назад відравим бумеранг.

Щоб не лишилось навіть сімені.

Герої ж – у віках оспівані!

На сході сонця – синьо-жовтий стяг...

Назватись НІКИМ для КОГО́СЬ, хто надміру важливий,

Вдати, що ба́йдуже... в день, коли сильно болить.

Постійно сміятись, хоч сон усередині сивий

І знати, що ніч беззмістовно й навік спопелить.

Кричати, що певен, коли вже побачив провалля,

Що вже не полюбиш: самому світліше в пітьмі!..

І чути, як тиша вривається в те задзеркалля...

А я все сміюся, на придане власній війні...

04.09.2025

У всьому винна система.

Якби не система, вона б не боялася ходити ввечері в темному місті. Якби не система він би не ходив на роботу в краватці, яка стала його ланцюгом.

Якби не система, вони б давно розвелися і вона зробила б аборт. Якби не система, він став би туніятцем, сидів би вдома цілу добу, попиваючи пиво і дивлячись футбол.

Якби не система, дітей би не було, Якби не система в кожній сім'ї було б по семеро. Якби не система всі отупіли , був би голод і геноцид. Громадянська війна і війна народів, війна за ресурси і навіть всесвітній потоп.

Якби не система діти не поважали б батьків.

Якби не система, жінка забула б , де її місце і вийшла б на мітинг, або не дай Бог стала б прем'єр міністром.

Якби не система, людство вимерло через лгбт.

Якби не система вони б не боялися говорити.

Якби не система, жінки б займались розпустою.

Якби не система не було б миру на їхній землі.

Слава системі, слава навіки, хай живе святий пророк. ( не забудьте повторити це двічі, інакше вас забере ОС (охорона системи))).

Якби не система, діти б не бачили повішаного чоловіка на власній краватці, дорогою до школи. Якби не система матір з новонародженим не померла б, залишивши ще трьох дітей і чоловіка, котрий все життя зраджував їй.

Якби не система діти б не падали через маленьке слово на шкільних екранах "не здано".

Якби не система вони б були вільними.

Добре що у нас є система, Слава системі, слава навіки, хай живе святий пророк. Вони повторюють це тричі, аби ОС почула їх.

Слава системі, слава навіки, хай живе святий пророк, вона повторює це тричі, вирізаючи узори по всій руці, в маленькій кімнаті з маленьким вікном.

Слава системі, слава навіки, хай живе святий пророк, якби не система, його б не спіймали через кохання до неї; іржавим цвяхом в маленькій кімнаті він вб'є себе сьогодні о півночі.

Слава системі, слава навіки, хай живе святий пророк, промовляє молодь, діти й їхні батьки, сьогодні забувши хто вона є.

Хто найголосніше прокричить 8 слів, той найбільший патріот. А найвідданіший системі, читає як мантру кожного ранку по годині, а може і дві. Святий пророк спустився з неба, забрав усі людські гріхи, створивши систему, аби людей зберегти.

І кожного ранку, кожного дня чоловіки ходитимуть в ланцюгах, жінки готуватимуть перше, друге і компот, а найстаранніші діти вникатимуть в систему все більш, відриваючись від батька і матері.

І лише на стінах маленьких, цегляних кімнат буде напис один на двох "В всьому винна система нехай здохне пророк".

‎Я| Живу | Проґресую |

‎Та всюди Вона. She / her

‎Ступаю планетою по колу постійно Вона

‎Коло коло коло коло

‎Всюди. ж це Сіті Ґуд Ґьорл Ґуд Бой

‎Кисень Європа

‎Види Європа

‎Всюди.

‎Спостерігаю Їх прекрасних, краса

‎Заполонюють думки зі звуком електро ґітари Любима

‎Яка. Краса! Та, ходити ділити різновсіляко кольоровий світ

‎Прекрасно йти в жакеті. Під

‎жовтими ліхтарями | мокрою травою

‎Періодично думки|

‎

‎Я тоді поме лявся |не.я|

‎Яка ж була,

‎Виродська нездарні, обійми

‎Згнітина романтика залишок.

‎відновлюється

‎

‎м е л о музика

‎У космос мене відправляє

‎Цяточки цяточки, білі

‎Кружляю вгамовності, радий. ?

‎Дивлюсь і Все те далечінь, лиш зір

‎Звуком лізе в думки, це бажання

‎Ходити, любити, дивитись, , дивитись

‎Всі такі ..

‎Лиця обличчя

‎Дивлюся лЦе .. це неймовірно

‎Проникливі контури обличчя, які є картиною | смуговані найделікатнішим пензлем самої носійки

‎Не Вона я знаю що є паралельно життясвіт цей де. Чудовий Не ідеал як раз мені-яїй

‎..Ну не можу кортить

‎Чарівні губи малі великі вони як світ

‎Голос, ваші!, голоси це провокація мрій їх слуха-ю.. А сміх, бадьорить оживлює життя

‎Волосся на дотик – елегантність, що заливає серце кров'ю, любитись

‎

‎|До сліз |

‎Очі дивляться дивлюсь дивлюсь як дивляться чарівне море відтінків

‎о.. носи

‎Гладити свою щоку.

‎Їй палити ґніти, усі  | квіти

‎Піднести б тебе її над головою

‎Аромат.. чарів..

‎небесних..

‎Чхащ це чарівно

‎Я б подивився на погляд

‎а захоплений ..

‎Щоку зливати із щокою гарячої

‎

‎

‎Це прекрасно

‎

‎

‎Захопити захоплювати у руки усі

‎... .. ....

‎Ця романтична загальність

‎Виключна романтика.

‎Щоб для неї присвятити джаз світу, жовтий

‎Ритмічний ...

‎Ранку мало – це ніч

‎Щоб простір вилазив з дому новоствореними щілинами

‎твій, твій, твій

‎Бути  будеш..

‎.. ...

‎Щоб квартира, навіяна –> перетекла в хату.

‎..

‎Сп'янів магією дійсности

‎Які красиві але та.

‎є .

‎

‎

‎05.06.25

– Лиш я один! Такий! Ніхто крім мене!

А решта? Решта – слово ключове!

У вас усіх дурне, косе й криве!

В мене – смарагдове! А в вас – зелене...

Самозакоханість. Болячка іще та.

Ну не лікується. І бабка не пошепче.

Не дай вам Бог сказати заперечень!

І не сприймається у спорі прямота.

По швах тримати руки вже набридло...

І демократія сховалась у кущі.

А дома в річці ловляться лящі.

То може плюнути на все поки завидно?

Чомусь так складно визнавати помилки.

Казати правду, щиро розмовляти!

І не сховати блиск тримтячої сльози,

І сором вже ніяк не приховати...

Я винен, що ступив не на ту стежку,

Пішов простішим, та не тим шляхом.

Мала брехня, враз стала наче вежа,

А слово ріже мов тупим серпом...

Прости за те, що я усе руйную.

Прости, що не з тобою, хоть і поряд.

Прости, що ти зі мною так сумуєш,

Прости, що став скляним, твій ясний погляд...

Як же багато я накоїв помилок,

Яких вже і не в силах виправляти.

Все шкереберть, все як гірський поток!

Тягар такий, що на ногах вже не встояти...

Та в цім усім є те, що не змінити:

Я досі, як і в перший раз,

Не перестав тебе і ще кохати,

І пам'ятаю ще щасливих нас...

Прости, що я усе руйную, мила.

Якщо ти в силах, то прошу, прости!

Як перед Богом, встану на коліна,

Щоб покаяння мої вислухала ти...

Скажеш піти- піду, лишитись-залишусь!

Та вже без тебе жити я не вмію!

Скажеш піти-помру, лишитись- вознесусь!

І все зроблю щоб ти була щаслива...

Віднайдеться, збережеться

В пам'яті

Тих подій і емоцій

Спогади

Те, що доброго було

І не дуже

Як стояли на кордоні

Згадай Друже

Як ми мріяли,

Про мир, чисте небо

Про повернення в сім'ю

Чого ще треба

Про повернення додому

До родини

Обійняти, цілувати

Кохану дружину

Вдома рано закурити

Духмяну цигарку

Тихо, тихо порадіти

Мирному ранку ...

Хай вже скінчиться війна —

Це краще, ніж прожить життя без сна.

Прокинешся там, де тебе чекають вдома,

Де мама пригорне й приголубить м’яко й скромно.

Прокинешся, неначе уві сні,

Де розцвітає рідна сторона весні.

Де голоду немає, всі живі,

І ти відчуєш спокій у душі.

А ми зустрінемось у мріях знов,

Там, де панує мир і живе любов.

В передчутті невідомості

Нових подій і емоцій

Затамувавши подих

Душа бажає подорожі

В багаж поклади, не забудь

Чарівну свою посмішку

Бездонних очей глибину

І дружніх обіймів дотики

Нехай надихає подорож

Долі крутий віраж

Вдалих пригод Принцеса

Принцеса, Бон Вуаяж...

Йому було десять. Він бачив пекельні вогні,

Здригався від болю, який оперізував тіло.

І зрадницьке небо точило сталеві ножі,

Світилося горем, яке відбивалося біло.

Удар за ударом: скінченно-нескінчений бій.

Жива канонада, розстріляна дотиком шуму.

І постріли вгору, мов сонний задумливо-рій,

Зводили час на беззвітно загрозливу гуму...

В повітрі пекло́, розчиняло живі епізоди,

Лякало безвихіддю, змістом і гнівним плаче́м...

Як багато людей, котрим в тисняві псевдо-свободи

Всього лише десять,.. на втіху і скинутий щем...

30.08.2025

Я виберу її із тисячі картин,

Вони не так прекрасні, коли поруч ти.

Я виберу її із сотні фантастичних див,

Бо моє диво - ти, і цього не змінить.

З десятків неземних чудес,

Які красою зачарують погляд,

Я виберу її,

На її фоні все просте,

Вона дурманить сильно,

Та поки це не злочин.

Із всіх варіантів нашого буття,

Я буду вибирать лиш те, де є вона.

Шкода, що цього вибору уже нема.

Нічний малюнок на запотілому склі —

Наш подих, жадібний, лишив сліди.

Та жар від наших тіл пульсує у повітрі,

Крізь прочинене вікно — розвіється у вітрі.

А стара ніч — така стара і мудра,

Ховає таємниці від світла дня,

Про миті пристрасті, про бажання —

Розтанути в тобі, немов востаннє.

01.08.25

Якщо є ліки від лицемірства, дайте мені пачку, а краще - дві.

Я втомилася бути такою.

Спитаєш, якою такою? Тією, що я є. Постійно кричу про щирість, довіру, підтримку, любов. А що це крім слів? Що я справжнього зробила, без пафосу і солодких слів? Хтось скаже що це не важливо, що треба менше думати і відпустити життя на самотік. Так можна, і хтось так робить, но це не мій варіант. Я лише кажу, раджу менше від себе очікувати, робити так як виходить і любити себе.

Господи, де знайти мені ліки від цієї хвороби? Боженько, скажи куди йти?

І знову я нию, знову жалію себе. Певно я зовсім нічого не вмію, крім того що говорити.

Я загубилася, і сталося це давно. Я просто грала свою незрозумілу навіть мені, роль. Певно контакт із собою я втратила вже дуже давно. Побачити зразу і піти шукати, ні не про мене, не мій стиль. Я краще вдаватиму когось, хто виглядає і говорить, як я, чим буду шукати втрачені мною ж знання.

Але я загубилася в лісі власних думок. Я маю питання, я маю тривоги, я маю знайти в майбутньому нові для себе дороги. Але я вже не знаю де Я, а де не Я. Що з мене робить мене?

Та навіть питання перестали лякати, їх я давно навчилася ховати в шумі своєї ж голови.

Я лицемірка – це мій вирок.

І щоб було ще цікавіше, я додам нову тривогу. Набагато страшнішу, але не лякайся я не нашкоджу тобі.

Може знаєш де можна знайти ліки від ненависті та презирства? О, зараз ви скажете, що вже давно відкрили антидот від цих болячок, і це є любов.

А я вам скажу сумну новину, любов мені не допоможе. Як можна просити любові у когось, якщо я сама себе не люблю? Я безпорадна через це страшне почуття. Ненависть наскрізь мене просочила. Її не відтерти нічим. Я спроби себе врятувати закинула не дуже давно, але від цього справді не легше.

Може по мені і не видно, але я ненавиджу себе. Свої очі. Свій голос. Своє тіло. Але найстрашніше я до безумства ненавиджу свої думки. Я перестала любити свої картини, я презираю свій стиль. Я не можу перечитувати свої вірші, мені гидко від погляду на них. О, не хвилюйся, я бачу кожен недолік, кожну неточність, знаю всі місця, де слова ламаються і починається скос. Я найкращий для себе критик, я знаю всі недоліки у собі.

Я навіть не знаю чи колись любила те що писала, те що творила. Я хочу спалити все, як тоді спалила свою першу картину.

Навіть зараз я презираю цей текст. Тут купа помилок, тут текст поламався давно.

О, навіть не починай, я з першого рядка сказала, що я лицемірка.

Що Ви тут шукали? Трагедії? Драми? Чи може мого каяття? Ну так я каюсь, каюся, що все що я роблю і думаю це пусті слова. Я не вмію себе любити, і пишатися тим що творю. Я каюся перед Богами і Святими, серце моє наповнене презирства та гною, і прикрашає це все моє лицемірство. Але сам Бог мені свідок я люблю. Люблю своїх рідних, люблю своїх друзів. Я постійно закохуюся у все нові творіння інших майстрів.

Не іншим мене судити, не мені судити себе. Хай Боги й Святі кожного дня мене судять і Кару самі мені принесуть. Та навіть без цього, я втомилася страждати, саме тому: Якщо є ліки від лицемірства дайте мені пачку, а ще краще дві.