Всі вірші

-

людина

смерть

за спиною

третина

чверть

життя

кредит

життя

ти де

мій вектор

аудит

прийде

колектор

я

ви

вони

ми

хайль

янголи

помремо

ярмо

клеймо

стигма

встигни

-

Люди метушаться:

Бігають, шпортаються,

Мешкаються, гепаються,

Шукають щось.

Шукають себе,

Шукають подарунок на Різдво чи річницю,

Ходять до психолога,

Або щоб розслабитись в'яжуть спицями.

Люди такі дивні,

У своїй побутовій скринці,

Комфортно прикрашають свій дім,

Вішають гірлянди,

Щоб все мерехтіло,

Прикрашають ялинку,

Яка стоїть у кімнаті до літа,

А хтось вішається замість гірлянди,

Комусь усе набридло...

Потім траурно йдуть у послуги ритуальні,

Хтось поховає,

А інший роботу має,

Той, що яму на ділянці копає.

Люди виходять на мітинги,

Кожної п'ятниці,

Стоять і на щось агряться,

Постійно пробують щось у країні міняти,

Забуваючи на себе у зеркало час від часу поглядати.

Люди витрачають гроші!

Так, це їх улюблена справа,

Витрачають на одяг,

У дорогому ресторані жруть своїх омарів,

Дають хабарі,

А інші приймають,

А шеф в ресторані, хабарнику варить омарів.

Люди понтуються,

Круто, у нього знак номерний три шістки,

У того від гучі на кирзових чоботах підстилки.

Люди закохуються,

Він витрачає на неї останні філки,

І ще поки не знає про "Друга" з Левандівки.

Люди кумедні,

Прості та невинні,

Бояться ядерної війни,

Вірять у сили чарівні.

Люди натхнення,

Абстрактні картинки,

І їм я присвячую слова мелодійні,

Люди є люди,

І я є людина,

Тільки така, що є трохи дивна...

***

А що коли спокій... і зморені спекою зорі,

Я йду у вечір'ї, під оклики власно-журби,

І слухаю співи, що б'ються за стомлені ролі

У кожній надії на спомин в моїй голові?

Що як зустріну тебе між уривками ночі

І вмить розцвіте незбагненна, жива пустота?..

Навколо - нічого, лиш думи, задиво пророчі,

І стигле мовчання, мов рання й німа чорнота.

Чи скажеш, про що ти, в очах озиміло-байдужих,

Чи зраниш глибини, аби надолужити суть?..

Правда різниться між тими, що славили стужих,..

І кожен боїться ступити, аби не заснуть...

21.06.2025

Моя тиха молитва (мрія)

Чи здійснишся ти колись?

Чи залишиш німу надію

Десь на сторінках 

Моїх книг

Чи оживеш на світанку і

Чекатимеш на ґанку 

З ковдрою, чаєм та любов'ю,

Що літає з ластівкою

Спалахує екран монітору—

Це починається новий,

(повторюваний) робочий

день, по коридору

Знову носяться люди—

У них дедлайни горять:

Зустрічі, дзвінки, наради,

і клієнти які поради просять.

Злий шеф який просить

річний звіт,

за вікном потік

безкінечних машин.

Доволі не зручне крісло,

п'ята кава – а це ще ранок,

я відчуваю як згасаю,

і знову мрію..

Про ґанок..

і смачну, ароматну каву

На дачі, про ранкові проміння

сонця, і про життя без турбот.

Про волю, що десь там – у даличині,

де чисте повітря, і офіс де не душать,

забуті мрії, і де нема клавіатури,

що вічно скрипить

Я хочу звідси втекти,

Щоб в обійми спокою

Просто лягти..

Бульвари накрила безодня

Тривка мов цілунків ніч

У ній причаїлася повня

У повні - сотні облич

У ночі блукають примари

Сновиди і страхи людські

Їх стережуть добермани

Аїда службові пси

Там шкрябеться сумління

пропаще поміж людьми

Там у полоні - прозріння

Сумує за смиренням зими

Зими дощової і тихої

Лютої лиш уночі

Краще весни чутливої

Що кидає в серце м'ячі

Краще за літо пропаще

Напахчене солодом трав

Що волю дає ледаще

Більше ніж сам колись мав

Краще за осінь печальну

Загорнуто золотом  сум

Куди не глянь, все плачу

Від мінорно натягнутих струн

Ліпше зимової ночі

Не знайдеться точно пори

Там спокій і мрій досхочу

І смиренна покірність завжди

Там холод малює шедеври

Сніг заколисує світ

Там пульсують артерії

Від любовних софіт

Усе це немає змісту

Слова взялися самі

Усе через темну зиму

Усе через мої сни

Коли не щастить — не лякайся, мовчи,

Це просто урок на крутій течії.

Коли все летить, мов у прірву мости —

Ти вмієш і з попелу знову зрости.

Коли всі пішли, а ти знову один —

Це шанс розпізнати, хто друг, а хто тінь.

Коли не везе — не означає кінець,

Це доля гартує у серці м’якець.

Не всі перемоги блищать золотом,

І не всі падіння ведуть в небуття.

Буває — розбився, не можеш звестися,

Але вже не той, що боявся зміниться.

Невдачі — не ворог, а тихий вчитель,

Що вчить не здаватись, мовчати, простити.

І навіть коли все зруйнує до тла —

Залишиться сила, що знов ожила.

Як привернути твою увагу?

Давай зроблю якусь дурню!

Давай стрибну я з парашутом —

Лиш подивись на мене: я ж тут!

З пелюстків троянд прокладу доріжку

До ванни — мов у романтичному кіно.

Як березневий кіт з обідраним хвостом,

Співатиму під твоїм балконом у кімоно.

Ще теплий слід від тебе буду цілувати,

Наб’ю тату на лобі — без остраху й вагання,

Щоб, у люстерко дивлячись у ранковий час,

Я бачила ім’я твоє — і наростав екстаз.

Браслети дружби однакові нам сплету,

Та пасмо шовкове в кулоні збережу.

У Spotify створю плейлист для нас —

Хай закрутиться у Мендельсона вальс.

Надряпаю ініціали наші на твоїй автівці

З сердечком — обов’язково зі стрілою!

А ще напишу вірш — щемкий і романтичний,

Щоб янголи ридали над кожною строфою.

І покладу його на найчуттєвішу мелодію —

Не гіршу, ніж знайому всім рапсодію.

Тоді, можливо, ти мене почуєш,

Побачиш. А може — й навіть полюбиш.

26.05.25

Я пам'ятатиму її такою

Якою бачила останній раз —

З очима, повними любові

Мов барви тихі, загадкові —

В пелюстках квітів зупинився час.

Неначе вітер в полі — вільно

Вона ішла... і мить жила.

А я — сьогодні,

завтра — в неволі

Того незримого тепла.

Як тільки ніч прийде остання

Я знов згадаю образ твій —

Цей голос тихого прощання,

Що шепотів мені до рання

І зник в світанку теплих снів.

тримай ніж під подушкою, а келих напоготові.

ніколи не знаєш, що тобі знадобиться першим.

іншим - не легше, іншим - терплячіше.

вони загортаються у свої ковдри

й не розгортаються.

а ти посміла - тож тримай:

- руку, яка завжди підтримає;

- очі, які завжди бачать тебе красивою;

- слово, яке не ранить, а лікує.

відруння.

відлуння кроків не від, а до тебе.

і ти торкаєшся неба,

торкаєшся хвилі.

і ніхто не просить розчинятися.

бо приймають тебе

світ приймає тебе

й любить.

.......

і ти відкидаєш ніж, але недалеко...

про всяк випадок, він під ліжком.

та і келих може стати гострим ножем.

авжеж.

11.07.21.

У світлі свічок накреслена стигма

Шепочеш слова, що проходять крізь призму.

Відкриваєш канал, що веде між світами,

Ти чекаєш того, хто блукає між нами.

І холод накриє, тіло охоплює жар,

Свідомість сприйме це все наче відвар.

У сплетіннях видінь, серед попелу й крові,

Відродиться тінь, що здійметься мов пломінь.

Бажання зникають у затінку крил

Немає межі, хтось у темряві вив.

Ходою безшумною постать ступає,

Із страхом твоїм весь світ завмирає.

Договір складений, і частку забравши,

Тебе наче в прірву пітьма обійнявши —

Забрала.

І сліду немає,

Спомин про тебе літопис стирає.

І постать покрита в тканині серпанку,

Зникатиме тихо у холоді ранку.

Без клаптя душі, вигорає основа

Ти в цьому світі людина без слова.

Шлях музиканта — довгий та тернистий,

Він не завжди простий і чистий.

Буває темно, буває світло,

То серце стихає, то б’ється розкрито.

Крок за кроком — крізь всі печалі,

Крізь мовчання й гучні овації.

Кожна помилка — теж є частина,

З неї зростає жива людина.

Сцена — як небо, ніч — як тривога,

Звук — то надія, ритм — то дорога.

Грає, коли вже нема що грати,

Вміє мовчати — щоб все сказати.

Вірний акордам, вірний собі,

Йде без страху навіть в імлі.

Навіть коли навкруги нікого —

Музика з ним. Це вже дуже багато.

Шлях музиканта — довгий та тернистий,

Та для натхненних — чистий і вірний.

Бо у мелодії, слові, струни —

Живе його душа… на повні груди

Зів'ялим листям, мов самородок честі,

Зітре повстання твоє в голові.

За обрієм холодним наче спомин,

Стихає біль у крижаній крові.

І серце прагне теплоти й спокути,

У забутті купається душа,

Та навіть так, зустріне з лезом лютий,

Коли в очах суцільна темнота.

І скинувши з плечей згорілі крила.

Коли вже по щоках стікатиме смола.

У погляді зірок, у чорнім небі,

Розтане тінь останнього життя.

Кохання — мов полум’я в серці,

Що гріє, палає, пливе,

Як вітер в волоссі, як зорі,

Як річка, що пісню несе.

Кохання — це дотик у ночі,

Це шепіт в тиші між нас,

Це погляд, що ранить і лікує,

Це серце, що б’ється для нас.

Це зустріч під зливою в парку,

Це сміх, що лунає крізь сніг,

Це світло в очах, що горить ще,

Це віра, що крила дає.

Кохання — це ніжний світанок,

Що рветься крізь темряву снів,

Це радість, це пісня, це танець,

Це вічне "я поруч, тримай".

Ти їх підняла на високий п'єдестал,

Та чи насправді воно того вартувало?

Всі їхні дії лиш суцільний карнавал,

Де маски гірку правду приховали.

Вони актори, які грали роль героїв,

А ти глядачка, яка вірила в ту гру.

Там за лаштунками ховалась зграя тролів,

Що серце твоє рвали, мов траву.

Так прикро, що довіра теж вбиває,

Що душу ранить, наче гострий ніж.

В той час, коли ти просто довіряєш,

В капкані їхньому давним давно стоїш.

Раз,два,три,чотири

Дощик дріботить по криші

Пʼять,шість,сім,вісім

Стукіт каблуків у лісі

Девʼять,десять,одинадцять

Хтось не прокинеться уранці

Ще дванадцять і тринадцять

Ти біжи й не оглядайся

Чотирнадцять і пʼятнадцять

Сенсу вже нема ховатись

Всі шістнадцять і сімнадцять

Дуже тихо прислухайся

Вісімнадцять, девʼятнадцять

Клац,клац,клац-кроки наздогнали нас

Двадцятий раз сидим вже тихо

Не намагайся говорити

Двадцять перший раз стискаєм хрестик

Допоможіть, сили небесні!

Двадцять два і тихий хруст

Я більше не повернусь

Двадцять три і все затихло

Від долі вже нема спасіння

Двадцять четвертий раз був дуже дивний

Всюди загасили світло

Двадцять пʼятий раз ми закричали

Благали, рюмсали,мовчали

Двадцять шостий раз було спокійно

Ані туги, ані печалі,

Руки огорнули нас

Двадцять сьомий раз був вже в тумані

Все біле- темно навкруги

Я чую пісеньку здаля

Ця пісня,наче колискова-несе мене кудись у даль

За 28 днів – весна,

Прийде пора кохання.

Та тільки в серці в мене – тьма,

Страждання і зітхання.

Птахи летять у небесах,

Буяють цвітом трави.

А я сиджу сама-одна

Й думки сумні гадаю.

Весна – це про життя!

А я лиш про зітхання...

Ось пара йде щаслива,

Сміються і цілуються багато.

Але ж кохання – не лише про задоволення.

Це тяжкий труд. І купа компромісів.

Тому не варто жить в рожевих окулярах

Де все здається бездоганним і красивим.

Берешся за відносини – трудись,

А не готов, то краще не берись..

На губах червона помада

На руках простенькі прикраси

"Я готова до виходу, пане.

Чи ви вже зачекались до сказу?"

Оберу лиш: панаму чи кепку?

Кеди й сумка, а краще портфель.

Щоб вмістити багато конвертів

Для моїх нездійсненних ідей.

Надішлю їх до вас у Бангоги,

В Сінгапури, Сіднеї, Парижі.

Може так ви побачите, любий,

Може так ви помітите свою мишку...

9.04.2025

я ніколи не думав що жити життя це насправді буде так тяжко:

біль, сльози, кров, піт, забуття, гіркий присмак невдач і поразок.

я прокидаюся кожного дня, з одними і тими ж думками:

як скоро пройде це життя, чому міряємо час ми роками?

коли настане той день коли стлію і в мить розсиплюся в попіл?

вже не потрібно буд час віднайти, щоб зробити все що відклали на потім

коли ми з тобою поговорим удвох? чи варто життя свою ціну?

Якщо дісно є в церквах бог, чому він обрав Україну?

Бульвари накрила безодня

Тривка мов цілунків ніч

У ній причаїлася повня

У повні - сотні облич

У ночі блукають примари

Сновиди і страхи людські

Їх стережуть добермани

Аїда службові пси

Там шкрябеться сумління

пропаще поміж людьми

Там у полоні - прозріння

Сумує за смиренням зими

Зими дощової і тихої

Лютої лиш уночі

Краще весни чутливої

Що кидає в серце м'ячі

Краще за літо пропаще

Напахчене солодом трав

Що волю дає ледаще

Більше ніж сам колись мав

Краще за осінь печальну

Загорнуто золотом сум

Куди не глянь, все плачу

Від мінорно натягнутих струн

Ліпше зимової ночі

Не знайдеться точно пори

Там спокій і мрій досхочу

І смиренна покірність завжди

Там холод малює шедеври

Сніг заколисує світ

Там пульсують артерії

Від любовних софіт

Усе це немає змісту

Слова взялися самі

Усе через темну зиму

Усе через мої сни

Хтось прикрашає оселю, не шкодує грошенят.

Вимикає телевізор, бо там знову війна клята.

Не на часі, бо зараз всі в полоні свят.

А хтось і досі у полоні на свята.

Всі столики зайняті — народ розважається.

Загадай бажання — зірка впала за горизонт.

Гірлянди нагадують, свято наближається!

Так само стрімко наближається фронт.

Ракети над містом — не привід псувати свято.

Пора реєструватися на весняний марафон.

Курсуєш між знижками, не помічаючи завзято,

Що невпинно наближається фронт.

Знову вимкнули світло — клята влада!

Не дають завершити в квартирі ремонт.

Напиши в коментарях швидше коротке «Зрада!»,

Ігноруючи новини, що наближається фронт.

Ігноруючи посилання на банки і постійні збори,

Бо знову їм потрібне авто чи ще один дрон.

Набридли вже, неначе ранкові затори,

Що будуть на трасі, коли наблизиться фронт.

Хтось готується до фотосесії, хтось емігрувати в Гданськ,

Хтось сумує, що ялинка стара і вже не першокласна.

А в когось рідний дім Гуляйполе, Оріхів, Вовчанськ,

Що зруйновані повністю, як і Торецьк, як і Попасна.

Нарізайте олівʼє, відкривайте ікру червону.

Тост: щоб не прилетів снаряд братній!

А когось і досі не врятували з полону.

Ну що, як там новорічний настрій?

13.12.24

Тихі води озер

Застелені димом по ранку.

Скільки різних химер

Розчиняються у світанку.

Скільки різних думок

Пробуджує сонце прадавнє.

Слухати спів ластівок,

Сподіваючись, що не востаннє.

Сподіваючись на удачу,

Сліпу та невтомну.

Намагаючись полюбити ці хащі,

Мов дитину прийомну.

Намагаючись перебороти

В собі злість і страх.

Несуть дрібку турботи

У тремтячих руках.

Несуть дещицю смирення,

Вплетену у волосся.

Несуть благословення

І золотаве колосся.

Несуть із сіл та міст,

Ранкових ринків й лікарень,

Газетних заголовків зміст,

Запах хліба й друкарень.

Несуть запах трамваю,

Трактирів і монастирів,

Запах локриці і чаю,

Кавових зерен, риби й сирів.

Несуть солодкий й пʼянкий

Розчинений аромат надії.

Над соснами місяць крихкий.

Під листям прокидаються змії.

25.08.24

Коли я піду, після мене залишиться лиш дим,

Мрії мої по світу рознесуть вітри.

Нехай вони збудуться тепер у іншого когось

Головне, щоб віру і правду віднайти вдалось.

Коли піду, після себе залишу таємниці.

Але кому, якщо за спиною лише пусті дзвіниці?

Можливо, нарешті, прозріють глухі і сліпі,

І хоч колись люди стануть людьми.

Коли я піду, для кого залишаться рядки у віршах?

Що від мене залишиться у людей в душах?

Та вірю, що рукописи так просто не горять,

А слова житимуть, поки над нами зірки височать.

Коли піду, хочу, щоб мене ви простили

За те, що був поганим другом і поганим сином,

За те, що мовчав, коли мав говорити,

Що добро від зла інколи не міг відрізнити.

Коли я піду, птахи затихнуть на мить,

А в небі над головами замерехтять вогні.

Прокинуться квіти, котрі зимували у снах,

Коли піду, тоді почнеться весна.

Коли я піду, пісні не перестануть співати,

Сумна гримаса не довго на лицях буде панувати.

І лише у однієї на столі лишиться горіти свіча,

Тієї, що в натовпі помітила риси мого обличчя.

Коли я піду, демони розставлять сіті,

Мільйони пліток переважать правду у світі.

Жахливий ураган, землетрус або знавіснілий пес,

Пам'ятай - тебе завжди прикривають з небес.

Коли я піду, з собою заберу твій страх,

І нехай навколо світ перетвориться в прах,

Але я буду завжди поруч - в твоїх снах,

буду ніжною посмішкою на твоїх устах.

Залишуся в твоїй пам'яті яскравим спогадом,

В багатті буду теплим полум'я золотом.

Я буду малювати візерунки взимку на склі,

Буду свіжою краплею дощу на твоєму лиці.

Буду прохолодним вітром у твоєму волоссі,

Залишуся нотою болю в твоєму м'якому голосі.

Буду торкатися шкіри теплими сонця променями,

Зігрівати прохолодними зимовими вечорами.

І навіть, коли всі забудуть, як я мав виглядати,

Коли моє ім'я перестане що-небуть означати,

Тобі ніжно посміхнеться наше дитя

І побачиш мій погляд в обрисах її лиця.

01.02.24

Що тебе досі тримає на цій землі?

Навіщо тобі ці пробиті дахи

В будинках похилених, мов старі кораблі?

Нащо тобі ті розбиті шляхи?

Навіщо тобі ці дитсадкові мури,

З вікнами перетвореними в бійниці?

Для кого стоять давно опустілі церкви

Й виразно мовчать онімілі дзвіниці?

Що тобі з тих неживих озер,

З котрих виринають хіба мерці?

Нащо триматися цих міст-химер,

Які оминають навіть священники і купці?

Для чого тобі ті пагорби і яри,

Усіяні хрестами, мов злаками пасовище?

Що тобі з вулиць, де живі лиш вітри,

Рвуть вщент фіранки, співають і свищуть?

Для кого протоптуєш стежку щоранку?

Кого намагаєшся угледіти на небозводі?

З ким саме продовжуєш грати в мовчанку

В час, коли сонце пробуджується десь на сході?

Тримає тут безмежність світанків.

Обіцянки дані над могилами праотців.

Треба ж комусь збирати врожаї серед уламків,

Доглядати дерева і ховати мерців.

Тримає тут ще наївність дитяча.

Колись знову зʼявиться риба в річках.

Чекатиму. І нехай моя вірність псяча

Не згасне, мов світло в церковних свічках.

Колись сюди знову повернуться люди.

На всіх тут стане достатньо роботи.

Тишу ганятиме гомін дзвінкий звідусюди.

І знову відкриється школа. А доти

Прогріватиму поки ще уцілілі будівлі,

Збиратиму мед і ремонтуватиму ґанки.

Складатиму дрова і яблука стиглі

Й виглядатиму люд крізь ранкові серпанки.

24.01.24

Зимові зорі, по домашньому теплі,

Жевріють гарячим вугіллям на небосхилі.

Зимові зорі вгорі замість стелі,

Такі могутні і одночасно безсилі.

Скажіть мені зорі, як і де саме

Закінчуються всі наші дороги?

Чи ще колись кружлятимуть літаки між вами?

Чи коли-небудь знову відчуватиму ноги?

Нехай глибоко в землю вони пустять коріння

І пробʼються соняхами у небо весняне.

Круки полями рознесуть ще сире насіння,

Бо любові моєї на всіх стане.

Тепер на всіх вистачить мого терпіння.

Поспіх вбиває - це я засвоїв.

Легені заповнюються важким камінням.

Не вистачало розмов. Не вистачило набоїв.

Не вистачає часу, не вистачає тепла.

Люті морози, хоч ви обіймайте.

Навколо пливе вже суцільна імла.

Зимові зорі, я до вас. Зустрічайте.

15.01.24

03.03.2025.

Я хочу поринути в той світ,

де живуть всі не здісненні мрії..

як багато значення має всесвіт,

в його краї,

тікають від людей спогади,

Вони зникаються в холодній імлі,

люди...

істоти що існують на землі..

Всесвіт це єдине місце яке пам'ятає

кожен листок з життя людини..

Як я люблю цей всесвіт за те що стоять

сторічні дуби, а в полі майорять

буйнії пшениці і жита колосся....

А ті колосся

були немов з золота,

золотисті та міцні,

виблискують яскраво на сонці

Що панує десь на тому кінці.

Я люблю цей всесвіт навіть, тоді коли

згорає в шибці ще один вечір...

Як я люблю цей всесвіт за шлях

до рідного дому, і за серце

що не кориться нікому.

Всесвіт...

Місце де живуть мрії,

оживають спогади,

і зникають в дивні краї,

ще дивніші люди...

Додолу падає попіл з цигарки..

Я роблю знову ці свідомі кроки,

Легенький вітерець обвіває

судомами мої ноги, голосно завиває

він не мов мій внутрішній голос,

він пробує вирватися з середини,

і говорити..ні..кричати. Цей хмарочос

знає більше ніж будь хто, без причини

вагомої на те, він мене розуміє.

Не задаваючи зайвих питань

Просто мовчить, хоч і говорити вміє

я вірю в це, чи то може мені знань

о тих неземних бракує,

але його я таки не розумію.

Він наче ще тримає мене,

наче ще не час і я йому треба.

Ще трошки і моя рука

доторкнеться до неба,

ще трошки і моя нога

сягне дна..

Гуркіт що лунає з небо

змушує зупинитися,

і подивитися на крок назад..

А там на небі, хмарки пливуть,

і останнє сонце яке я бачу

Вже потихеньку заходить.

Я стою за крок до прірви

що розділяє небесне, божествене

і таке холодне, мертве, земне.

Я дивлюся ще раз назад

а там небо до мене говорить

розіславши поволі свої

ледь помітні білі мряки

Ось і все. Ще крок і далі прірва.

А там панує темнота. Ще раз озираюся

А небо мені всміхається говорить до мене

Ще крок і кінець.

19 червня 2ї25

Без довіри любов не існує.

В паралелях духовних розмов

Проживаємо літо немов.

Довіряючи, серце квітує.

День новий ще схід сонця віщує,

Оживає сповільнена кров.

Без довіри любов не існує

В паралелях духовних розмов.

Ти картину поволі малюєш.

Не потрібно ніяк настанов,

Всі границі давно обійшов.

Ця відвертість мене вже чарує,

Без довіри любов не існує.

19.06.2025р

Я мушу вибороти це сонце — для тебе.

Крізь дим і попіл, і обпечене небо.

Коли важко, і все сіре стає —

я про тебе згадую,

і тоді душі моїй весело, бо

ти — моя провідна зоря в темнії дні,

ти — моя заграва північна, ти...

Мій сенс для життя. А ім’я твоє

лунає частіше, ніж молитва до Бога.

Я не можу здатися. Я не можу впасти.

Я мушу тримати це світло в руках —

для тебе.

Крізь біль і страх.

Бо ти — моя тиша.

Мій дім.

* * *

День розпашілий

силкується зняти утому

з погляду,

голосу,

тиші,

що гаряче дише.

Тіні ростуть від крайнеба

в повітрі сліпому.

Вітром...

чи спомином

вечір фіранку колише…

Пам'ять вихоплює

миті земні раювання,

де ми на хвилях,

що валу дев’ятого вищі,

спазми півслів поскладавши

на вівтар кохання,

зорі цілуємо,

наче провісники віщі.

Скільки?..

пів року,

пів кроку...

години,

хвилини

маємо відстань до щастя,

де будем вдихати

зустрічі радість,

бо

і найсолодші чужини

не до смаку,

як не можеш «Кохаю!» сказати...

Зливи, спекота, безсоння,

знемога зловтішна

хай не зрадіють, що в ніч цю

Ми знов не збулися:

в спомин до тебе прилину,

спокусниця грішна,

і прошепочу:

– Чекаю тебе…

не барися…

Мені ж складніше,

‎Коли не лунають музúки

‎Бо сумні думки, на жаль,

‎Кричать голосніше

‎

‎По тілу мурахи сипляться,

‎Аж серце стогне й

‎Стукає крізь весь наш світ,

‎В осяйну зелень дивиться...

‎

‎А каторга яка — твій сміх,

‎Твій голос, погляд й

‎Твої слова лунають в

‎Думках стиха... Моїх

‎