Долаючи калюжі паперовим носом,
Спускаючись по жолобам уздовж доріг,
Попід дахів , через дощі та грози,
Зібравши сили всі , він досі плив, як міг.
Він бачив як тонули дошки шифоньєрів,
Як в люки утікало листя втомлених дерев,
Як розчинялись буревії із паперів,
І як зірвався легко в небеса старий намет.
Проте він плив, це все що мав він,
Оцю брудну дорогу та чумацький шлях,
І в світлі фар, як серед макових галявин,
Він ухилявся від численних євро блях.
Блукав і упирався в тупики провулків,
Безліч разів сідав на мілину,
Він був лише дитячим подарунком,
Та покохав шторми і глибину.
І вірив, що за містом буде море,
А там за морем, мабуть, океан,
Він так хотів пірнути в ті глибокі води,
Він так жадав стрибнути за паркан…
•••
Проте зустрів одного разу майже дохлу рибу,
Прощаючись з життям, вона була не в самоті,
На пʼєдесталі з крижаної глиби,
За кілограм по 70, серед своїх братів.
- «Чи бачила ти море? Чи воно існує?
Чи є за ним колись безмежний океан?»
- «Я бачила, кораблику, лиш горе,
Суцільна смерть кругом, і цей базар»
- «Можливо, ти підкажеш шлях? Я довго плив і так втомився , допоможи мені стрибнути за паркан! »
- « Я говорю тобі, нема там моря, я прожила життя, це все обман.»
- « Чи ти змирилась зовсім із своєю долею? Маєш боротись завжди, де б ти не була!»
- «Я буду подана увечері на стіл с квасолею, моїх дітей Світлана ранком продала.»
- « Яка брехлива та труслива риба.» Засумував кораблик та й поплив,
Риба віддала душу на холодній глибі,
Її ніхто сьогодні не купив
•••
А за парканом хвилі розбивались в білу піну,
Ніхто з них не дізнався про приплив.
Кораблик потонув біля пивного магазину,
Як би ж ті риби зовсім не казали слів.
Вероніка
