Всі вірші

Я дуже хочу на війну.

Не ради слави, не за шану,

А просто… втекти від жалю,

Який в мені живе роками.

Не треба слів, не треба сліз,

Не треба дивних «ти не вартна»,

Бо світ давно мені – заліз

І тисне, наче клітка тісна.

Може, подумаєте: «Божевільна!»

Мовляв, нормальні тікають з фронту.

А я – як тінь, що день за днем

Молюсь: «Візьміть мене у згрому».

Бо тут – не дім, і не життя.

Я зайва всюди, я ніхто.

Не другом стала для життя,

А просто – болем у пальто.

Я не потрібна хлопцю, що

Колись шептав: «Без тебе зникну».

І друзям – десь на дні чуття,

Яких я більше не торкну.

Навіть батьки... Вони, мабуть,

Хоч трохи і добра бажали,

Та не відчули мого сну,

У якому я – давно пропала.

Мене не чують, не несуть

На крилах віри і любові.

То, може, варто вже піти –

На війну… Під звуки крові?

Я дуже хочу на війну.

Де все чорно-біле, де ти – боєць.

Де біль – справжніший, ніж брехня,

І серце чує кулі хід.

Хай я загину – то й дарма,

Бо краще впасти, ніж тліти.

Хай буде постріл замість сну,

Ніж спати в сльозах серед квітів.

Я хочу там, де смерть – сестра,

І не питає: чи ти кохана?

Бо тут мене вже не спасе

Ні ніч, ні ранок, ні обітниця мами.

Може, там знайду свій зміст –

В окопі, в крику, у атаці…

Бо тут у кожному із днів

Я – просто зайва, я – у втраті.

На війні не питають, хто ти,

Не вимагають "будь весела".

Там – хоч куля, хоч вибух в груди,

Але хоча б не фальш, не сцена.

Я дуже хочу на війну.

Не плач, читачу – я не божевільна.

Я просто хочу віднайти

Те, що мені тут вже не видно.

І може там, у попелі й вогні,

Коли земля реве і кличе,

Я вперше буду… не чужа,

Я вперше – вартісна, не знищена.

качелі

Б

Дуууууууу

Г

Дякую

Біг

Невтік.

Не нервую більше в круговерті,

Очі закриваю лиш на мить.

Час від часу крок лише від смерті,

Шкода що душа вже не болить..

У хвилини тиші та спокою,

На межі двох чарівних світів.

Я в обіймах зачарований тобою,

Очі відкривати не хотів..

Ся єдина мить рятує душу,

Їй я винен більше ніш життя.

Тебе бачить уві сні я мушу.,

Як не бачу- маю каяття..

За минулим більше не баную,

Кожну ніч по справжньому живу.

Пригортаю, тішуся, римую

Тебе милу, любу, дорогу.

Коли в душі болить — не видно дня,

І тінь мовчання серце обійма.

Мов сніг у травні — все не так, не те,

І сльози душу топлять в пустоте.

Я посміхаюсь, ніби все окей,

Але всередині — самотній рейв.

Мої думки, як шепіт по стіні,

Кричать вночі, але лиш для мені.

Я не казала, скільки разів нить

Тонка терпіння рвалась, наче мить.

Як серце просить: "Будь ласка, живи",

А я не знаю — чи варті всі сни.

Хтось скаже: "Юна, ще все попереду",

Та біль не слухає, не знає череду.

Мені шістнадцять, а в душі — зима,

І кожен спогад — як жива тюрма.

Він говорив: "Ти — сонце між дощів",

А потім зник, немов не говорив.

Тепер в мені — ні сонця, ні весни,

Лиш тіні слів і мертвії листи.

У дзеркалі — не я, а щось чуже,

Дівча з очима, де життя тече.

Сміється — фальш, мов маска на лице,

А під тією маскою — ніде.

Я плачу вночі тихо, як вода,

Щоб мама не почула — їй біда.

Вона і так втомилась від життя,

А я — ще юна, та така пуста.

Мене ніхто по-справжньому не знав,

Хоч наче поруч — стільки тих "друзяв".

Я душу кидала їм на стіл —

Але для них то був лиш серіал.

Читали мене, ніби плітки в чатах,

А я ж — жива, я відчувала втрату.

Коли сміялись з мрій моїх дурних —

Я втратила частинку себе в них.

Сказати хочеться: "Досить, вже пора",

Та серце просить — ще одна весна.

Ще один шанс, ще подих в повні груди,

Бо є в мені любов, яка не гасне всюди.

Я — не слабка, я просто втомлена,

Болюча правда — ось моя вина.

Але я стану — зранена, жива,

І з кожним кроком вилікує слова.

Коли в душі болить — то значить, є

Щось справжнє в нас, що ще не померло.

Я — дівчина, я серце в кожнім дні,

Я — та, що виживе у цій весні.

Умийся сльозами святими

Вони очистять і тебе,

Показуючи образ Божий

та молячись за всіх нас

Накликав хтось на нас демонічно подвійне прокляття,

Звисаючи між небом і землею знак сатанинський диявол,

Впливаючи магічним впливом на всю енергетичну оболонку

Відчуття страху й жаху супроводжують

Всі наші негативні думки, неначе тіні.

Нам варто позбутися їхнього впливу -

цей нанесений болісний удар,

переживаючи, ми бачимо живе біль.

я вже не та, що вірші писала в сльозах,

не та, що ламалась від слів і мовчань.

тепер у мені — не тільки печаль,

а тиша, що лікує краще за крик.

я стала мовчати, коли хочеться плакать,

в молитві знаходжу те, що шукала в людях.

мої шрами — не сором, а мапа дороги,

що вела мене туди, де я знову цілісна.

я відкрилась Богу, коли серце горіло,

і Він мене глянув — без осуду, просто.

тепер у мені світло — не borrowed, не фальш,

а те, що всередині, зростало крізь темряву.

я більше не жертва — я вибір, я дія.

я більше не ламаюсь — я гнучка, як вода.

я ще вчуся... але вже стою прямо.

і це — моя нова свобода. моя душа.

Крізь морок майбуття й минулого, вслухаючись,

Чаклун вдивляється у пустку нечіткої брами,

Де хтось наспівує поміж світами:

“Вогню! Ось я! Іди зі мною.”

17.02.25

Чорна на мені сорочка.

Бо душа моя в печалі

Жаркі були наші ночки

Та кохання поховали

Твої руки губи очі

Всі твої слова омана

Чорна як моя сорочка

Глибока у серці рана

І нестерпно той біль пече

Що за клята самотня доля

Мені до біса того дня не пощастило,

Коли я зустрів тебе

Так, твоя любов солодка - солодка, але зла

Ярким полум'ям горіла й спалила все дотла

Надто гірок дим прощання: вдихнув його - і вмер

Ти пішла, і залишилась тільки... чорна

Чорна на мені сорочка

Бо любов згоріла в попіл

Через тебе втратив серце

Через тебе втратив спокій

Гей, мала, мала, ходи до мене

Із тобою я відвертий

Чорна на мені сорочка

Я ж під нею наче мертвий

(Так, мила, можеш поховати його, якщо хочеш)

(Так, Так, тобі не почулося, мала)

Чорна на мені сорочка

А чи ти мене любила? -

Душу опалила й серце,

Ну а потім просто вбила.

Твоє кохання

Це кохання - мов отрута

Не до смаку порожнеча

Я тебе вже не чекаю

Й за порогом твої речі.

Так нестерпно той біль пече

Що за клята самотня доля

Як же дідько мені не пощастило,

Коли я зустрів тебе

Та любов була солодка - солодка, але зла

Ярким полум'ям згоріла - спалила все дотла

Надто гірок дим прощання: вдихнув його - і вмер

Ти пішла, і залишилась тільки... чорна

Чорна на мені сорочка

Бо любов згоріла в попіл

Через тебе втратив серце

Через тебе втратив спокій

Так, мала, мала, ходи до мене

Із тобою я відвертий

Чорна на мені сорочка

Я ж під нею наче мертвий

Чорна на мені сорочка

Так вона мене любила:

Душу опалила й серце

Ну а потім - просто вбила.

Comon comon comon baby.

Із тобою я відвертий.

Чорна на мені сорочка,

Бо під нею я вже мертвий.

Ніч тче шовкові переливи,

Гойдає сни в краю зірок.

Там місяць грає ніжнії мотиви,

Торкнувшись сріблом пелюсток.

Вітри легкі несуть видіння,

Де світло тішиться без меж.

Там мрії, сповнені стремління,

Пливуть у небо, як мереж.

Колиска снів гойдає тишу,

Де сонце марить між гілок.

І кожен подих ночі пише

Свій дивний, загадковий крок.

Так, я не можу намилуватись твоєю переможною ходою.

Ти крокуєш невпинно вперед. Кроки легкі, дівочі.

Я ладен розгортати листя, каміння під твоєю ногою.

Щоб зробити ще мʼякшим кожен твій крок. Дні. Ночі.

Ти так швидко біжиш вперед, мою сивину наздоганяючи,

Я ладен знищити всі доріжки, щоб тебе, на мить, зупинити.

Але гублюсь в хащах свідомості, як то зробити не знаючи,

Що тобі каміння? Що листя? Ти повинна своє прожити.

4.02.25

Можливо, це лише моя уява !

Цей берег милий , теплих вод .

Цей світ шалений мій вірний компаньйон.

Ця дівчина шалена , очі чарівні, уста сповнені любові, до дотягнутися до них.

Можливо це лише моя уява!

Дівчина чарівна, волосся золоте .

Моє серце сповнене любові .

Душа моя болить не спить .

Як же палко я тебе кохаю , неможливо навіть уявить .

Можливо це лише моя уява!

Но цей берег милий не забути , ні сховати ні навіть зруйнувати.

Чекатиму нової зустрічі щодня , і не забуде тебе моя уява мила моя , дівчина-краса .

Коли я дивлюсь на їх плечі,

Вони тремтять.

Згорблені спини, стиснуті пальці —

Трагедій рать.

Коли я дивлюсь в твої очі,

Згадую, що там,

Зібравши душі, наче хмари,

Весняний вітер линув в рай.

Чого він хоче від дитини?

Чого бажає від малих?

Їм ще бігати в долини,

Не спиняючись й на мить.

Маленькі душі, маленькі щастя,

Маленьким долям вже земля.

Одна потвора без зупину

Грає з світом у жнива.

Цей фон для ігор, горем сочить,

В твоїх очах живе війна.

Моя мала дурна дитино,

Хай би це була лиш гра.

Нехай би вигадані травми,

Пірати, бомби й козаки,

Були далеким, глупосольним

Без соленої води.

Хутчіш вертайсь, знов б’ють тривоги.

Біжи, малечо, до домів,

Ховайсь, дитино, під пороги,

Щоб звір торкнутись не зумів.

05.04.2025

За життя недовге побував усюди,

Встиг напитись води з Лети.

Це ж від цього, кажуть, помирають люди?

Маячня.

Насправді, так рождаються поети.

28.01.25

Смуток, в обірваному плащі, із затуманеними, пустими очима,

Прийшов в моє місто і залишився в нім, моторошнім, жити,

Я переконаний, для усього у світі має бути першопричина,

Вперше кохати, виходити заміж, чи до смерті безбожно пити.

Перший крок дарує крила, мамина усмішка вселяє надію,

Перший крик дав не життя, а слово з закладеними вухами,

Може ще колись зустрінемось, і я врешті справджу мрію,

Обійму тебе мовчки, ніжно, міцно і буду до скону слухати.

27.02.2025

У небі мовчазному - рев ракет, десь пів на п’яту ранку,

Немов сполохані дикі звірі, зчиняють люди метушню,

Дивно поводяться, повзуть у коридор, обсмикують фіранку,

Чи просто, мовчки, варять каву, гірку, запашну...

Гортають в соц.мережі між довгих стрічок порожнечу,

Сидячи в коридорі, до грудей притискують кота,

Чи заганяють в ванну, мов у бетонний склеп малечу,

В житті була мета, хоча, як з’ясувалося — не та...

Не ті пріоритети, і до життя не припасованії плани,

За існування, свого часу, не так, не тим, не те казав...

У вир життя та смерті кораблі щодня відводять капітани,

А мій незграбний і мерзенний пліт іще й не відпливав...

21.03.2024

Із серця я зніму кайдани

З душі зітру пекучі рани

Пробачу в спину я удари

Забуду незакінчені романи

Зберу уявні я капкани

Зірву надумані стоп-крани

Влаштую справжнє я цунамі

Складу нові життєві плани.

Розпустяться на вулиці каштани

В садку заквітнуть різних кольорів тюльпани

Підуть із нашої землі тирани

Побачимо Арея лиш на екрані.

Вдягну свої я талісмани

Із вдячністю прийму небесну манну

Об’їду всі я океани

Відкрию серце для кохання.

Його голос – мов віскі на рани,

Обпікає і вабить гріхом.

То шепоче, як тиша оманна,

То бажання дарує одно.

Я п'янію від кожної ноти,

Що у голосі ніжно звучить,

Як вітер, що пестить висоти,

І як шепіт, що душу мовчить.

Він тоне в мені оксамитом,

Зриває зі струн всі слова,

І серце, налите блакитом,

У ритмі його ожива.

Я вдихаю той голос, як пристрасть,

І тону в глибинах без дна.

Що він робить зі мною? Не знаю…

Але знову хмелію одна.

Я щаслива,бо живу

Я щаслива ,бо пишу

Я радію сонечку ,

що в моїм віконечку

Я щаслива,бо є діти,

що цвітуть неначе квіти

Я радію пташечці,

Що цвіренчить Машенці

Я радію дощику,

Та смачному борщику

Я щаслива бо кохаю

Всім добром відповідаю

Навіть й тим кого не знаю

Миру й щастя я бажаю!!!!

Читаю я оце вірші

І так стає сумно мені

Бо геноцид зовуть війною

Зачистка землі сатаною

Дербанять шарик наш земний

Хто в ньому буде головний

Валюта буде в віртуалі

А все людське в меморіалі

Та ще непрограний цей бій !

Надія є у купі мрій !!!

І куди веде прогрес

Дивний зараз йде процес

Соплі й кашель -це вже норма

Віруси то тяжка форма

Друзів замінив «тік ток»

Всі радіють типу «ок»

Стало все життя в інеті

Розум невпріоритеті

Діти зараз вже не в тренді

Котів!одягають в бренди

Вдома люди зачинились

В віртуалі розтворились

Життя «наче»без турботи…..

Поміркуй над цим і ти ?!🫵

Рідне слово

Рідне слово – теплий промінь,

Що у серці мерехтить.

В нім і пісня, й сила громів,

І душі ясна блакить.

Воно вчило нас любити

Рідну землю та природу

Сміло мріяти, творити,

Бути відданим народу.

Рідне слово – мов джерельце,

Чисте, світле та безкрає.

Лине в пісні, гра в трубі

З ним і в радості, й в журбі.

Хай воно звучить крізь роки,

Не згасає, не мовчить.

Бо ж без нього ми – безкри́лі,

Рідне слово нас навчить!

Один, це так і є, це не здалося,

Я мов «відьмак», забрала все імла,

Лиш вітер тихо перебира волосся,

Та зранку сам...тебе уже нема...

Приходить день, несе нового монстра,

Не дітися нікуди та не відвернути,

Але на граблі наступаємо ми просто,

І кажемо що цих уроків не забути,

Сколихана хвилина у гігантську хвилю,

Мить тягнеться сувоєм крізь віки,

Про щось цікаве й невідоме мрію,

Але мої щоденні дії не дуже говіркі...

11.03.24

Туманами встилаються степи й ліси,

Природа подає якісь непевні знаки,

Лисиці шарудять, і степові вовки,

Так скавулять, що аж ховаються собаки,

Кажан затих, замовк і схоронився,

В печері темній, глибокій та сирій.

В капкані звір осататнілий бився,

І кублилось щось у своїй норі,

Важка ступа коней зминає чорноземи,

І вершники вслухаючись у темну ніч,

Замовкли. Причаїлися вітри буремні.

Сон береже протопленая ввечір піч.

Там діти розімліли, безтурботно сплять,

Худоба диха, пару в ясла випускає,

Рука жіночая, стомилась руни затискать,

Вона про милого свого в богів благає,

Вона тотем, дружина, берегиня, мати,

Попорати худобу і побавити дітей,

Хазяйству всьому своєчасно раду дати,

І зустрічати милого не забувати біля дверей...

Він поруч десь, уже ось-ось верне в її обійми,

Втомився певно, стільки у сідлі скакати,

Вона його, мов темна ніч, крилом обійме,

І стерегтиме сон, щоби ніхто не смів потурбувати.

5.03.24

Мене сьогодні звабила весна, яка ще не прийшла,

Іще не задзвеніла зі снігу талими струмками,

Та сонячним промінням блиснув - зрозуміть дала,

Що наша з нею зустріч геть не за горами,

Мене сьогодні звабила трава, зелена, молода, невинна,

Придивишся — росте, а глянеш поспіхом — її неначе і нема,

Та хочу я в її обійми, як хоче в мамині мала дитина,

Щоб зустріч наша та була невпинна і шалено мовчазна.

Мене сьогодні звабили у небі, чистому, хмарки,

Що в сонячнім промінні купаючись, помалу пропливають,

Вони на мене, наче з сумом, дивляться з гори,

Так наче знають щось й від цього з сумом позіхають.

Мене сьогодні звабило життя, ввірвавшись у мою дрімоту,

На повні груди до запаморочення хочу дихать я,

Тепер вважаю все за насолоду й шанс, а не роботу,

Й коли прийде остання звабниця, нап’юсь до забуття.

27.02.24

Вдягну сорочку – ніби крила,

В ній дух століть, в ній мудрість слова.

Узором мати нагадала,

Бо Україна в серці знову.

Червона нитка – то любов,

Чорна – пам’ять, що не згасне.

На полотні живе той зов,

Що крізь віки звучить прекрасно.

Вона не просто одяг – ні,

Вона молитва, сила роду.

Візьму її в своїм житті

Як символ волі і свободи.

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Копіювати і вставити

Розквітає ранок у синьому небі,

Жовтим промінням пшениця бринить-

Вільний народ більше страху не знає —

Час перемоги настав уже мить

Стяг підняли незламні герої,

Духом сталеві, серцем живі.

Кожен, хто вірив, хто брався за зброю,

Славу вписав у віконця нові

Вулиці сповнені сміхом і світлом,

Пісня лунає, як дзвінка весна,

Мир повернувся, і сонце привітно

Знов цілує рідні міста.

Україна стоїть, Україна єдина!

Нас не зламати, не стерти з карт,

Рідна земля - це наша перлина!

А кожен фініш - це новий старт!

Горіть вам в пеклі, кати України

І синім полум'ям здійматись над юрбою.

За смерті кожної вкраїнської дитини,

За кожного, хто впав на полі бою!

Принижували гідність і буття!

Душили мову, слово і свободу!

За кожне зламане ракетами життя

Згориш у пеклі, кат мого народу!

Зими цього року не було і не буде.

Принаймні

у тому сенсі,

що його вкладають

діти, закохані міленіали

і агрономи - люди землі.

Такої - яка потрібна

для санчат у дворі, білих гілок у

вікнах кав’ярень

і урожаю озимих.

Схожу ситуацію

вже відрефлексовано у художній літературі.

Коли з неба зник місяць,

ніхто не сумував -

крім поетів та закоханих

В цієї історії немає моралі.

Та й кінця нашої історії ще немає.

Вслід за зимою в містах

тануть льодовики.

За ними сумуватимуть поети,

ну цим лише б посумувати,

діти, спортсмени

і ті, хто звик пити воду із крану.

прохаю

прохаю я тебе, повідомлення проглянь моє

прохаю

прохаю я тебе, не відшивай мене

прохаю

прохаю я тебе, найбільше в світі, я хочу побачити тебе

прохаю

прохаю я тебе, зустрінься ти зі мною, то проханнячко моє

прохаю

прохаю я тебе, бо байдужим ти мені не є

бо кохаю

кохаю я тебе

Вдягнув корону рудий дід

сказав зупинить війни в світі

знайде до кожного підхід

він головний на всій орбіті.

"Конфлікт" відбувся в двох країн

де президенти Вова й вова

"агресорів" нема між них

тож не вживайте цього слова.

Один приїхав домовлятись

та щось у них пішло не так

дід натякав йому здаватись

та не зламався наш козак.

"Зеленський дякував замало -

сказав із заходу партнер -

тож вибачитись має право

та ще й набратися манер."

Бо ось дзвонив з проханням путін

щоб "цілі" досягти в війні

як тут йому відмовиш

він же в костюмі а Зеленський ні.

Були розмови до ранку.

В їхніх очах було видно іскри кохання,

Тоді на душі було так тепло та затишно.

Не було до та після, а тільки зараз!

Вона любила співати пісні, а він награвав на гітарі.

У них тоді нічого не було.

Були тільки вони удвох та незвіданість.

Ніхто із них не знав, що буде завтра!

Просто йшли хвилинні миті,

Коли душа була така щаслива та безтурботна.

Тоді було так легко на душі, як ніколи.

Але, раптом все стало сірим та пустим!

Стало холодно та порожньо!

Поступово і вогник згас.

Забули, про ті безтурботні вечори,

Забули, про ті розмови та пісні.

У кутку пилилася вже давним-давно гітара.

З часом і вони стали чужі один одному!

Все забулося, ніби й не було нічого.

Кожен із них уже вибрав свій шлях!

Українка

Ти – ніжність весняного цвіту,

Ти – сила і мужність в боях,

Ти – вірна душа заповіту,

Що з пращурів лине в віках.

В очах твоїх – небо безкрає,

У серці – іскриться вогонь.

Ти дім оберігом тримаєш,

І дух твій не взяти в полон.

Ти мати, кохана, дружина,

Ти воля, що вічно жива.

Пишаюсь, що я Українка

і з серця лунають слова.