Всі вірші

В солоних сльозах мені солодко спиться,

В розбитих серцях є найбільше любові!

Холод між нами іскриться, іскриться,

Й наші зап'ястя стирає до крові.

Очі, що згасли — найкращі світила!

/Життя нас усіх зі стіни зішкребе./

Я так ніколи б в житті не любила,

Якби не зустріла тебе.

Доки щастя іскриться в твоїх очах,

Доки тінь твого сонця палить мости,

Йди вперед, забуваючи біль та страх,

Бо найбільший твій страх це ти.

Доки пам'ять бентежить чужі серця,

Доки світ тебе ставить на стерті коліна,

Тримайся відважно до свого кінця,

Бо ти є Людина.

Доки голос тремтить як тендітна струна,

Доки ніжність твоя не пізнала кордонів,

Якщо раптом життя це холодна стіна—

Напиши на ній ряд законів.

Хай закони ці рвуть всі стандарти й нитки,

І загоюють твої коліна.

Бо найбільший закон твій— то тільки ти,

Й лиш тоді ти насправді Людина.

6.04.11

Я тебе люблю! - Скільки раз

Ми чуємо слово це - люблю?

Любимо ми і люблять нас,

Любов це крапля кришталю!

Але чи справжня ця любов,

Наша людська - свята і грішна?

Чи дійсно сповнює закон,

Любити всіх навколо ближніх?

Чи ми наслідуєм Христа,

Що любить навіть ворогів?

Чи є ця істина проста,

Близька для нас без жодних слів?

А, що як любимо устами,

А на ділах мертва вона?

Чи є для нас любов уставом -

Прозора, щира, неземна?...

Стояв Ісус покірно й тихо,

Людина - Богочоловік,

Хоч закрадалось в серце лихо,

Він постанов своїх не зрік.

Прийняв Христос цілунок підлий,

Від того, що казав люблю,

І може зляканий та блідний,

І серце рвалось від жалю,

Але велично зніс образу,

Не засудив, не відігнав,

Це Юда немічний одразу,

Свій присуд виніс собі сам.

Друзі Його стали на захист.

Чи був тривалий захист той,

Чи з боязні, печалі страху,

Меч оголив святий Петро?

Відрізав вухо воякові,

На оборону зразу став,

Чи був він відданий Христові,

З любові в руки меч узяв?

- Сховай свій меч - сказав спокійно,

Спаситель наш і лікар душ -

Хто меч підняв той неодмінно,

Зустріне смерть свою таку ж!

Ісус підняв криваве вухо,

Того,що йшов Його скарати,

Чудо створивши одним рухом,

Зумів любов нам показати,

Справжню, святу, жертвенну, щиру,

Що помирає на Хресті,

Вселяє в нас любов ця віру

Й надію, що спасемось всі.

Усі ми зраджуємо Христові,

Гріхами ранимо святе тіло,

Але хто кається з любов'ю,

Того прощає Бог наш мило.

З любові Батько милосердний,

Він заповідь дає і нам

І Син воскрес для нас тридневно,

З любові Духа нам зіслав,

Щоби ішли путем ми правди,

З любов'ю в серці до небес,

Нині і завтра, і назавжди,

Христос воістину воскрес!

Розправивши плечі по лінії моря,

Я пообіцяла собі не здаватись.

Я знаю, що в світі багато горя,

І іноді тяжко щиро сміятись.

Чайки чіпляють думки поетеси,

Сонце заходить. Видніються зорі.

Я зрозуміла цей принцип Одеси:

-Бути для світу легким і прозорим.

Місто малює мене як картини,

Вулиці пахнуть колою з ромом,

Я перетнула всю Україну,

Щоби нарешті зустрітися з домом.

Досить думати про нездійсненне,

Ти для мене — чергова брехня.

Я тебе малювала натхненно

На картинах забутого дня.

Ти для мене останній трамвай,

Але я люблю йти пішком.

Напишу тобі тепле "бувай"

Без двокрапок, тире і ком.

Ти для мене останній квиток,

Але я залишаюся в місті.

Серед зрад і чужих пліток,

Нам з тобою нема де сісти.

Я навмисне зіткнулася з болем,

Я навмисне себе погубила.

Я навмисне свою силу волі

Розчавила. Розтерла. Вбила.

Я навмисне зробилася камнем,

І цим каменем впала на дно.

Тож тепер увесь біль віками

Розмінюю на любов.

Ми з тобою із різних планет,

Я для тебе ніколи не стану

Однієї з тих самих комет,

Що турбують тебе вечорами.

Ти про мене не пишеш вірші,

Я про тебе дописую книгу

Про відтінки твоєї душі,

І про першу свою відлигу.

Я для тебе не зовсім така,

Ти для мене така як треба.

Я для тебе маленька ріка,

Ти для мене— земля і небо.

Колись, напевно, вже дійде до мене—

У цьому світі є тільки я.

І все, що в мені видніється темне,

—моє їм'я.

Колись вже зберусь із думками і встану.

Я точно встану. Я маю піднятись.

І знов проти світу усього повстану,

Щоб ще голосніше сміятись.

Зав'язують руки, безжалісно ранять,

Над прірвою плаче моє ім'я.

Але я зуміла продать свою пам'ять,

Тому в цьому світі є тільки я.

На цьому балконі написано більше,

Більше важливих речей,

На цьому балконі я та хтось інший

Не спав близько сотні ночей.

На цьому балконі розбиті серця

Склались в чудове тріо.

На цьому балконі сягали кінця

Всі, кого ми любили.

На цьому балконі дим цигарок

Майже як ліки від сну

На цьому балконі кожен урок

Я присвятила йому.

На цьому балконі я знову чужа

Вже не витримую холоду.

Любов'ю давилася моя душа

А зараз померла з голоду.

Я від втоми валюся з ніг,

Від отриманих ран– сміюся.

Ти б, напевно, так також зміг,

—Я для власних думок аб'юзер.

В мене є перелом душі,

В серці п'ять ножових поранень,

Я від цього пишу вірші

На порозі знайомих спалень.

Десь, мабуть, вже знайомі ми,

Але, в принципі, нам не важко.

Бо лиш тільки під час війни,

Нам любити уже не страшно.

Вони клялися в вірності

І в спину встромляли ніж,

Вони не знають поняття ніжності,

Вони лиш просяться бути між.

Їм не варто давати спогади

Мої рани для них як жарти

І всі їх нікчемні погляди

"-Та чого ти до біса варта?"

В них не треба просити слабості

Вони також слабкі й дурні

Ось чому лише в приступі радості

Я на них витрачаю дні.

А коли вже насправді нудить,

Від життя й особливо від себе,

То усі ці маленькі люди

Відправляються прямо в небо.

Хто ти є ,і що я знаю

Осінь знає , бо дерево спалило

мозок мій , облило

смуток con sangue rosso

наче порох

облиш себе,чого ти маєш

собак незрілих ти розводиш

-бо людей не знаєш

тварюко

благаю,бабцю, обернися

а клацає вона-як птиця

що літать не вміє

А ти зумій собака

Благаю Благаю Благаю

Благаю Благаю

Благаю

І титул я отримав вранці

"Та все пропало"

Змирився!

Око запало?

Однак , труд Ідеї

Карла Лібнехта забувся,

за документом - я вже помер

десь у Сахарі

І сіє пташка недалеко

черево Надії , бо жере

Жере воно часто, і це дуже

надійно

Справедливість!

Ти гарний!

Я був дуже довгим, дуже лаконічним

Наказом про звільнення овечок-телят

Окремо звільнивши останніх ягнят

Що вмерли від того що знали

впали, і стали на путь Виправлення

і стали вони розумними

і було це гарно

і було це вже вчора

І ти був Вранішнім Птахом!

тим , в кого палять

бо я затхнувся вже спати

Оці такі пташки , шо знати

хочуть

можуть

можуть

хочуть

і вони живі тому що є дурні

я такий дурник

але я вже розумний

правду , оцю я вашу -

вбити

обрити

забити

"Я" - почуйте мене!

- Є Господь!

Мене начувайтесь!

Я побачив таке!

Таке ! І ви не зрозумієте!

Вбийте себе , намагайтесь злітати,

В столицю де Гімалаї

Однайдіть там правду

бо її там немає

Дістали мене

із проханням "Прибери..

цю стіну жалю,

бо чхати хотів я

на інших"

..хвилинку , мені дзвонять.

Кажуть я переміг

у тій клятій війні , що всі боронять

і виграв я три склянки рису, і трошки-

-жменю барбарису

Бо інакше, отакої!

Я б став національно-

-визвольним героєм!

а мені цього не треба

бо я вмію думать

І се є першим правилом

садомазохіста

І якщо надумаеш писати?

Витри руки у лушпинні , тих

думок , які зібрав

впевнись, ти таке ж створіння

жалюгідне як собаки

яких

я вбив

Бо стіну я цю не знесу ,

а якщо я винес оті муки

муки муки муки муки суки

Витри рота від багнюки

бо я знаю що ти пишеш

часопис нашого століття , бо

Ти один такий чудовий

Слимак

ти один

І скільки б часу не минуло,

При зустрічі щось таки йокне.

Серце - нічого не забуло,

Та розум скаже, щоб замовкла.

Ти будеш в темряві промінням,

І тишею серед гучних алей.

Дивись на мене з розумінням,

Сховай мене від злих людей.

Не обіцяй мені кохати,

Допоки смерть нас не знайде.

І намагайся не брехати,

Що твоє серце лиш моє.

Тримай мене за руку міцно,

Приходь щоночі в мої сни.

Моє кохання - як залізо,

Не зникне із теплом весни.

Не бійся. Я не претендую

На роль кохання на віки.

З тобою душу полікую,

Щоб далі жити, щоб не втекти.

Сьогодні - будем пити каву,

А завтра можемо в кіно.

Наша історія цікава,

Але нам має бути все одно.

Моє кохання – безмежний океан,

Твоє – безкрайнє небо,

Для мого серця ти бальзам,

А я твій еліксир, напевно.

Ти мій священний талісман,

Я Дар тобі чи подарунок,

Для нас с тобою цей роман –

Душі самотній порятунок.

Ти мій причал в бурхливих водах,

Я - твоя бухта без вітрів,

Ми рік у рік йдемо по сходах,

В коловороті почуттів…

26.02.2025

Ми маємо з вами щось дуже спільне,

Ховаємо в серці ми спільний страх

Тривога лунає, а ми повільно

Свою Україну тримаєм в бинтах.

Ми маємо з вами щось неймовірне,

Жагу до життя, до свободи, мови

І серце у нас палке й непокірне

Ми маємо з вами щось дуже спільне.

Ми маємо з вами щось дуже цільне,

Є спільний ворог і є спільна мрія,

Тримаймося разом, бо світ божевільний

Допоки у ньому десь квітне надія.

Залиш мене в спокої, дай обійти стороною.

Обійми не здатні заплющити мої очі.

Я тільки з тобою, ти чуєш, лише з тобою

Танцюю на кухні десь близько дванадцяти ночі.

Я тільки з тобою жахливо спокійна і мила,

Я тільки прийшла і ось на губах світанок.

Ти щастя в дрібницях, ти кава, ти радість, ти сила

І тільки в тобі є причина любити ранок.

Я будую себе на руїнах життєвих подій,

На розлогих полях лине вірш мій—

Свята панацея.

Біль кидає розряд 220,— плач, серце, німій!

Ти ніколи, ніколи, ніколи,

Не знатимеш де я.

Ці зруйновані стіни не мають історій нових,

Я залишу тут кілька подряпин; повага силі.

Ти не чуєш мене. Не чуєш мене, а їх

Ти ніколи не чути не вміла.

«Во мнє нет зла» -Сказав військовий

Що нищив, крав і грабував

«Я лиш солдат, і бил пріказ

На смерті єті бил указ»

І кожен з них немов герой,

Все говорить, про смертній бой

З нацистами чужих земель

Що ніби нищать їх людей

«Прішлі ми вас освобождать»

«Прішлі людей своіх спасать»

І села попалили враз

Бо був на те, прямий указ

Бо як написано на стінах

Немає злочину де вам,

Цей злочин весело вчинять

І смерті їм наші веселі

І той полон їм ми «должні»

Бо залишатися людьми,

Це наш обовʼязок, не їх

—————-

Дякую за роботу Еммі

https://youtu.be/-686oUf4NlA?si=XREaLEcxN1faChy8

Понад степом, понад лугом

Пролетіла чорна смута.

Все кружляла й забавляла,

А потім вразила ударом.

Вона попала в невелику хату,

Звичайненьку та біленьку.

Де вже третій день підряд звучить гіркий жіночий плач.

Поряд була жіночка бліда,

У руках вона тримала свічку,

І вже мертвого мандрівника вона до себе підізвала.

Немов навіжений, він за нею пішов,

Не глянув на матір, а повз неї пройшов.

Тяжко зітхнув і разом зі Смертю покинув рідну землю.

Боятися грому тепер у порядку речей;

Улюблений дощ не ховає мене під зонтом.

Глянь мені в душу, дивись як із синіх очей

Ллються не сльози,

А посттравматичний

Синдром.

І в родині моїй сонця не видно давно.

Ми все жалим друг дружку,

І сон вже ніяк не лікує.

І це зовсім не казка,— дешеве, німе кіно

Тут ніхто і нікого не чує.

Не кричи вже на мене,

Не бий мене, мамо, прошу!

Я ні в чому не винна,я просто не вміла інакше.

Бачиш, мамо, я віршик тобі цей пишу,

Бо душа розривається й плаче.

Розкажи ж про любов мені, ненько.

Покажи цю любов ділами!

Біль розʼїв моє юне серденько

-і тепер я не хочу до мами.

Тримаю рядки за руку і з ними іду на розправу

Сьогодні у нас каміння кидатиме черствий люд.

У центрі пустого міста зібралось людей немало

Людям не треба рими, людям потрібен суд!

Значень зібралось немало, речень тут майже нема

Люди кричать дурна я й кидають своє каміння

Зайвими будуть сльози і зайвими будуть слова

Я лише хочу світитись віршами й тримати своє проміння.

А потім розправа торкнеться усіх:

Посеред прозових фраз

Ви раптом захочете чути мій сміх

І вірш, що злікує

вас.

Я від життя вже вхопила дві склянки солі,

Ти будеш третя: давно вже солодке не їм.

Хочу втонути я, будеш моїм Чорним морем?

/Даю тобі рівно сім днів/

А після давай розбивати на друзки все!

А після давай розпивати чуже вино.

Ти океан, я— хвиля й мене несе

/Чорт забирай,

втопитися тут не дано./

Я розбиваю борти кораблів об власні безмежні хвилі.

Цілую листа і чайку, хай долетить до тебе.

Я не даю цьому битись об рамки й бетонні стіни!

Цілую слова, їх рими!

Тебе,

і безкрає небо!

Нас тут звʼяжуть і кинуть у пічку,мовляв «горіть!»

(Поступово розвʼяжуться всі мотузки й канати.)

Нас тут звʼяжуть і кинуть у воду,мовляв, «пливіть!»

А хто вміє пливти,а хто вміє горіть— за ґрати.

Нам тут стануть на горло і сміхом мовляв «мовчіть!»

Задихніться у власних бажаннях кричать і плакать.

(Рот на замок і влада скидає ключі.)

Нас тримають за руку,— відпустять— ми будем падать.

Нас тут кинуть в систему і плюнуть, мовляв «пишіть»

Розпишіть; Розпишіться. Моліться за нас і Брата.

А навколо тотально — люди! І ні душі

Тільки річка і пічка. Система.

Система

Ґрати.

І я можу бути наступна,

Якщо доросту до ідейности.

Мій голос кричатиме в рупор

А потім мене убʼють.

Та смерть за ідею— солодка

Й на стінах палкої буденности

Немов на священних скрижалях

Наступні писатимуть путь.

І нехай моє слово тепер задзвонить у бубен:

Ми актори в театрі; ці ролі нам дуже тісні.

Тут згоріла вся труппа, згоріло усе, що ми любим

Ми горіли під вірші і добре забуті пісні.

Карнавал різнобарвʼя: ось тобі сміх і страх

Мотузки завʼязались петлею на ніжній шиї.

Присмак крові й металу тепер на моїх губах

Всюди пахне весною і шлейфом людської гнилі.

Обирати не треба: тобі тут і так все дано:

Є нагальна потреба: збиратись з думками і йти

Я не знаю кінцівки у цьому німому кіно

Доки в ньому знімаєшся ти.

Дай обійму тебе за плечі я

Прижмусь губами до щоки твоєї

Твої палкі вуста, дай поцілую я

Мій ангел ти, моя ти королева

Цілую ніжно я твої вуста

Тримаю я тебе за талію

Іди станцюємо у двох з тобою

Цю ідеальну партію

Іди до мене, ти моя мала

Іди прижму тебе до себе я

І закружляємо з тобою вдвох

І по життю підем з тобою далі ми

Нехай з початку нам все починать

Та ти підтримаєш мене у всьому знаю я

Максим не дасть з тобою нам скучать

Він допоможе нам, теж знаю я

Не можу дочекатись той момент

Коли почнемо все з початку ми

Коли чарівний деригент

Заграє нам мелодію для танцю

Та хто тобі, друже, сказав, що ти тут нічого не вартий?

Давай розберемо по сенсам, деталям, картам

Крізь що ти пройшов і що ти насправді прожив

І скільки твоя душа в собі генерує сил.

Давай розберемо все й не будем рівняти долі,

Тебе течія несе, ти сам собі в полі воїн

Ти сам собі зірка з неба і сам собі сонця схід,

Я знаю, самотньо, друже і ти відчуваєш гніт.

Згадай своє перше кохання і те, як воно пішло.

Ти жить не хотів, я знаю, але подивися— зміг!

Цей світ не побачив кінця і все це давно пройшло,

Тебе це уже не бентежить і більш не збиває з ніг.

Згадай свою першу поразку і татове «ти— ніхто!»

Тоді, я напевне знаю, ти чути цього не хотів.

Але вже змінились карти і ти відчуваєш тепло,

А раптом його немає, спитай у бездомних котів.

Згадай як ти вірив у справу, згадай як горів думками,

Згадай як життя лукавить, тримає свою дистанцію.

Тоді, памʼятаєш, друже, ти захотів до мами

Зібрав свої речі в блокнот, побачив знайому станцію.

Згадай як ходив голодний і як розбивав копілку

Тобі, вже, мабуть, не соромно бачити власну спрагу.

Ти, не дивися, друже, як інші злітають стрімко,

Вони не пройшли твій шлях і в цьому твоя перевага.

Згадай як в чужому місті ти спав на густому вокзалі,

Тобі було соромно людям дивитись в байдужі очі.

А зараз ти в теплій квартирі смієшся в просторій залі

І вже не боїшся зими, холодної зимньої ночі.

Сила твоя безмежна! Життя поважає сміливих!

Благаю, згадай нарешті, ким ти насправді є.

Тож посміхнися, друже, скоро ти станеш щасливим,

Цей світ народився для тебе і все безсумнівно

твоє.

Якось вона втомилася від усього на світі.

Хотіла накласти на себе руки.

Її ніхто так і не зупинив.

Зупинила вона себе із запитанням:

- Чому я прийшла до такого?

Відразу відповіла вона собі на це питання:

- Ти ж сама обрала такий кінець!

Коли могла стати переможцем, стала жертвою.

Коли могла стати йти, ти тільки лежала.

Ніхто тебе не зупинить і не підніме, крім тебе!

Вона підняла заплакані очі в небо і довго дивилася в далечінь.

Я завжди хотіла бути чимось,

І не знала, як це бути мною.

Я хотіла бути з кимось,

І не вміла насолоджуватися собою.

Не важливо чи сама, чи з ким ти,

Не потрібно робити усе і для всіх.

Краще жити для себе,

А не існувати для них.

І тоді я почула всередині голос...

Не звертай на ці покликання:

"Будь гнучкою,

Будь сильною,

Будь стійкою!"

Вони для тих, хто кличе.

І тоді шлях відкривається в тумані,

Лише ти знаєш, куди йти.

Відкривай у собі нові світи,

Та куштуй їх, ніби квіти духмяні.

Не споглядай за чужими тінями,

Бігай тільки за своєю.

Покажи, хто ти діями,

А словами дорогу простелюй.

Переступи пороги тої рамки,

Навіть якщо іншим вони милі.

Вони забарвлені брудом багряним,

Наче із власної могили виліз.

Прислухайся до образів перед снами —

То пісня, що звучить у серці без слів.

Вона освітить шлях, затягнутий думками

Хто прагнув правди, той завжди зумів.

Не шукай себе в очах інших,

Розбите дзеркало не має відображення.

Серед тіней не знайти ідеалів ліпших.

Головне — що душа твоя всміхається.

25-26.01.25