Всі вірші

Твої очі віють холодом,

Та здається я згорю під твоїм поглядом .

Твої вуста тендітні,

Та стануть моїм руйнуванням.

Ти поглинь мене повністю та щиро,

Бо шрами не гояться так швидко

Я хочу зникнути в мить,

Щоб інші не встигли збагнути,

Щоб це був наш невеликий секрет

І лише ти знав де шукати мене.

І знаєш це дивно,

Відчувати спокій серед людей.

І знаєш це дивно,

Не знати тебе, але дозволити все це

Дозволити погубити чи воскресити

Не розібралися ще.

Один поцілунок губить,

Інший звучить як рятунок.

На мить, та живем

Та хочеться ще

Чия це чарівна, квітуча земля?

Це - рідна моя Україна!

У світі вона для мене одна:

Рідна, мов мати, і єдина!

01.04.2009 рік

Зірко, моя ти одинока

Ти яскравіша за всі зірки та планети!

Ти скаржишся на долю, що вона жорстока,

Й гадаєш, що тобі без щастя краще вмерти.

Ти дивишся із неба — тихо й сумно,

Ти намагаєшся знайти його,

Й усі шляхи його далекі освітити

Холодним світлом білих вогників.

Я знаю, що ти дуже хочеш

Зігріти його холодні ночі,

Своє зоряне світло

Впустивши у його вікно,

Але його не зігріє воно.

Та бути з ним, на жаль, не зможеш,

Бо доленька твоя — людей бажання втілювати:

Сяяти закоханим парам темної ночі,

А про своє особисте життя

Ти можеш навіть більше і не мріяти!

Я знаю, тобі прикро усвідомлювати це,

Але не судилося бути разом вам.

Адже він — лише смертна людина,

Й життя його коротше за твоє.

Помре він, приблизно, через 40 років,

А ти залишишся страждати,

Жити, як і раніше, на самоті,

І впадеш, згорівши, на землю

Через сотню років.

На цьому життя твоє й закінчиться.

2007 рік

Ангел

Ангел — це та людина, яка кохає тебе,

але яку не кохаєш ти.

Ти не кохаєш мене, але мені все одно!

Я завжди буду твоїм ангелом

І хочу, щоб ти знав про це.

01.03.2010 рік

Я - ангелом твоїм стану

Я — твоїм ангелом стану,

Я берегти тебе ніколи не втомлюсь!

Я в снах твоїх навіки оселюся

І зіркою на небі загорюся.

01.03.2010 рік

Я буду твоїм ангелом

Ти ніколи мене не кохав,

І не покохаєш — ніколи.

Але я хочу, щоб ти знав лише одне:

Я буду твоїм ангелом —

Сьогодні, завтра, назавжди!

2011 рік

Ангел

Ти ховаєш крила за спиною — білі, як сніг.

Я знаю, що ти — ангел, ти — не людина!

Назавжди пов'язані з тобою ниткою, що не розірвати.

Ти посланий із неба на землю,

Щоб мене все життя оберігати!

2011 рік

Я намагалася бути твоїм ангелом

Я намагалася бути твоїм ангелом,

Я робила все, що могла!

Ніч. Дощ. Світло фар. Розбите переднє лобове скло авто:

Вибач, що не вберегла...

2011 рік

Прийде весна

Прийде весна,

Розквітнуть квіти,

Розтане сніг —

І почне рости трава.

Прийде весна,

Та тільки він —

Не прийде.

Не жди його —

Його уже нема.

02.26.2009 рік

Мій темнокрилий ангел

Темне волосся, зелені очі:

Мій темнокрилий ангеле,

Я мрію про тебе щоночі.

Незайманий чи грішний ти — не знаю.

У твоїх ніжних обіймах опинитися бажаю.

2012 рік

Мій ніжний, зворушливий птах

Як тепло, як добре і хороше так:

Зараз я — в твоїх руках,

У твоїх легких обіймах ніжних.

Я млію, тримаючи троянду білосніжну,

І думаю: як хороше було б, якби усе життя отак —

Прожити в твоїх обіймах,

Мій ніжний, зворушливий Птах!

12.2011 рік

швидко підземними водами осінь тікає нескорена

і пробираючи тіло, лоскоче від крони до кореня,

в продихах світла шукає усе і живе, й не пробуджене,

ліс розбирає на глиняні цегли, весною споруджений,

точить голки́ і у шибку надколоту голосно гримає,

втомлену душу, мов хмару, виснажливо смикає римами

і вимагає відкрити усе, що душі неприкаяне —

знайдений скарб, парасолі, планети і серце розкаяне…

може, й не осінь це, бо нескінченна, як вічна галактика,

схоже, це так виривається з мене безмежна романтика.

Осінь за вікном

Осінь за вікном,

Холодно стає.

Опадає листя,

Часто, дощ іде.

Осінь за вікном,

Листя опада.

А, моє сердце -

Тебе, ще коха.

2014 рік

Кохання - не вмерло

Кохання не вмерло,

Воно ще живе.

Хоч осінь прийшла —

Та немає тебе.

Осінь за вікном,

Опадає листя золоте,

А я ще досі —

Кохаю тільки тебе.

2014 рік

Кохання - не вмерло

Кохання не вмерло,

Воно ще живе.

Хоч осінь прийшла —

Та немає тебе.

Осінь за вікном,

Опадає листя золоте,

А я ще досі —

Кохаю тільки тебе.

2014 рік

17-тий жовтень

Знову прийшла осінь,

А з нею – і нове кохання!

Невже двері мого серця

Вдалося відкрити комусь востаннє?

17-тий у житті жовтень:

На холодному вітрі – осінні квіти.

Будь ласка, будь теплою, осінь!

Я не хочу, щоб це нове кохання

Було таким холодним, як і ти!

10.2011 рік

І я дивлюсь тобі у вічі.

Дивлюсь, чекаю і сміюсь.

Твій погляд:

Жах,

Мовчання,

Відчай.

Ти знаєш, що як заговориш — вб'ю.

І ти стоїш:

На сантиметр нижча,

Руда,

Сліпа до правди

Ти — це Я.

Ти знаєш: мова — це мій вибір.

І знаєш, що до "тебе" вже не буде вороття.

Твоїх я забуваю друзів, видаляю тексти.

Мені тут двадцять два.

Й тебе нема.

І дихати,

Кричати,

Шепотіти

Стало легше.

Ці втрачені роки —

За них писатиму сама.

Я загубив себе десь поміж дерев

Намагався шукати, та через ті зарослі вже не пройти

Тепер всередині пусто,  та все ж щось дере

А раніше там був трояндовий сад. Раніше там була ти

Я загубив себе на сторінках.

Десь між пустелею Аракісу та нічними барами Лісабону

Пустота всередині пробудила страх

Пеннівайз скоро з'явитися. Я чув його сміх в гудках телефону.

Я загубив себе десь у тобі.

Може потонув в глибині очей, коли свій човен розбив.

Підіймаю білий стяг у цій боротьбі.

Я вже не віднайду себе... Бо тебе  я також загубив.

Вітер – кружляв над нами та співав,

Кидаючи до ніг – пожовтіле, ще з осені листя.

Засипавши снігом дороги – кружляла хурделиця:

Тобі б, - наснитися,

До тебе б, - повернутися,

В очах – розчинитися твоїх,

Ті, що, так дорогі мені.

2006 рік

Якби я була б, кішкою —

Ти погладив би мене.

Ну, а я б муркотіла тихо,

Мило дивлячись на тебе.

Тільки шкода, що я не кішка,

І не твоя дівчина.

Знаю, ти б любив мене хоч трішки,

Якби я була б, кішкою...

2007 рік

П'янкому яблуку рум'янить сонце щічки,

Цілує вітер неціловані вуста,

Палахкотить сором'язливо личко,

Як жар осіннього листа.

Палають в пристрасті оголені дерева,

Та вітер гасить їх і затиха…

В обіймах лагідних Адама пестить Єва

Солодким дотиком гріха.

І крутиться Земля в невпиннім русі,

Буяє у річках блакитна кров.

Одним життя дає спокусу,

А іншим – істинну любов.

Вдивляюсь я у карту днів моїх,

У ній скарби — твоя краса і сміх,

І шлях єдиний вказують зірки,

Які ведуть до серця і руки.

Прямуючи дорогою життя,

Та карта відкриває почуття,

Показуючи завжди вірний шлях,

Я слідую за вогником в очах.

Мій поводирю заповітних днів,

Все, що шукав, я віднайти зумів,

З тобою долю я свою знайшов,

О, карто, ти і є моя любов!

Твої руки – ланцюги,

Твої губи – моя пастка.

Все здається навпаки,

Не така й чудова казка.

Я загублена в тобі,

В твоїм розумі й признанні.

Якби ж знала я тоді,

Чим скінчиться це кохання.

Почуття цього не варті –

Болю, розпачу й туги,

Та чомусь в моєму світі

Всі шляхи ведуть сюди.

Чи це й є моє прокляття –

Раз за разом хибити?

Тож почуй моє прохання

Більше не приходити.

Кінечна станція - надія

Надія жовта та смердюча

І я кінчаю на колінах

Кінечна станція - зневіра

Вона палка, розкута, груба

Знімає скальп і пхає дуло

І я кінчаю невблаганно

Кінечна станція - Житомир.

Трясця знову це майбутнє

Похмурий вид  старої кухні

Іржавий посуд ріже очі

Трясця знову це минуле

І ось я знову клею дурня

Обісцяний лежу на кухні

Зіпсований гнилий роздутий

Трясця, остання сигарета.

Над Бугом зорі мерехтять,

у тиші спить бузкове небо.

Немов іскринки від багать

Над Бугом зорі мерехтять.

Вітри заморені соплять,

І ночі кращої не треба.

Над Бугом зорі мерехтять,

у тиші спить бузкове небо.

Я загублена,

Знову чи вперше.

Це дико, щось не те що мало бути суттєвим.

Я не знаю що таке дім.

Я втратила цінність у людях.

Я втратила сенс у тобі.

Я загублена.

Або здалося.

Можливо так має бути?

Можливо це шлях дорослішання почався вже?

Я рими шукати не буду,

Бо не можу навіть віднайти себе.

Я втратила сенс у віршах.

Навіщо мені були дані слова?

І що я маю сказать?

Я постійно щось винна,

Мені постійно щось потрібно робити.

Та я загублена в натовпі який не гасне і лиш змушує тліти мене.

Почуття, похмілля, посередність

За ними йде

Слово, слабкість та смерть.

Те що тіло дихає ще не змінює не зворотний процес.

Я загублена тут та зараз.

Та де це тут та що таке зараз?

Життя летить перед очима,

А лиш потойбічний споглядач

І я не маю права тут нічого сказать.

В мене немає впливу на все.

Я пусте.

Я втратив сенс у собі.

Я б міг благати, щоб інші віднайшли мене,

І вони це зможуть.

Бо я їм вірю більше ніж самому собі.

Та чи буде я це?

Чи ж бо.. це не я.

Скажи

Чи мають слова сенс?

Чи маєш сенс для мене ти?

І що я є таке?

Загублене чи вже є ні?

Обіцяю, віднайдуся

Виправлю усе.

Та дозволь людиной бути

І робить усе.

Кохать, дихати та жить.

Я буду

Як тільки осягну що має сенс

І чи вистачить сил вірити їм ще

Я закохана в твої рими та інтонації,

Я стікаю від твого голосу на підлогу.

Почуття не стають старими - реінкарнація

Відбувається після кожного епілогу.

Вкотре ми розриваєм узи різкими фразами.

Кожне коло спіралі нас ніби зводить ближче.

Не поміряти ні обузами, ні образами

Невичерпну жагу, що тліє на попелищі.

Може я колись одужаю, помудрішаю,

Поміняю спідницю з вирізом на сутану.

Подзвониш, спитаєш: - Скучила?

*Дуже... за віршами.*

Я почую твій голос в трубці і не розтану.

Це правда, що змінився і змалів,

Цей світ в тобі, запікся кров’ю в слові,

Ти кажеш правду — він давно згорів,

Що в ньому мало витоків любові.

Базиліка покошена й крихка,

Безлика і голосить пустотою.

І на фасаді діва кам’яна

Стоїть із перебитою рукою.

03.03.2024

У наш час буває важко уникати люду,

Всі ткнуться, збиваються у єдину купу.

Це вже не люди, а якісь суцільні тіні -

Куди не сунься там знову ці мерзенні пики.

Немає в них життя чи мрії,

І дуже рідко можна ще розгледіти відчуття надії.

Але при цьому нікуди від них ти не втечеш,

А поведешся - з ними разом пропадеш.

Тому тікай від них, тікай!

Забийся, заховайся хоч в сарай!

Іноді з твариною німою в самоті,

Куди цікавіше, ніж у "людяній", але всередині мертвій вже юрбі.

Тож відходь подалі від цих мерзенних пик,

Вибирайся частіше на природу,

Збирайся у нову дальнюю дорогу.

Але щоб на довгі милі і не чути цей мерезенний особовий писк.

І не бійся залишатись наоднині,

Так, відключись, не читай новини!

Забий на свої рутинні днини!

Тепер собою керуєш тільки ти однині...

Ти бачиш знову речі вірні -

Шум струмка, спів солов'я,

Сонця проміння, вітру вітчуття...

Твої думки знову є тобі покірні.

Тепер знаєш, що не страшно бути сам-одному -

Ти очистився і знову втуляєшся в чиюсь спину і їдеш на роботу.

Тож чекаєш тільки, щоб знову побути ти самому

І приміряти це чудове відчуття земного.

Вже все одно на ті мерзенні пики

І, як казав радянський Сталкер ще задовго:

"Тільки там, у гармонії з собою

Ти зрозумієш, що лиш одному тобі насправді круто".

Півроку під землю ховались люди.

Пороки із неба несли печалі.

Пророки назвали той місяць лютим.

Пророки щось знали, але мовчали.

По строках віршів розлетілись будні.

Протоки сніги уносили талі.

Пророки поставили вирок - будьмо,

По кроку кували серця із сталі.

Потроху земля просочилась кров'ю.

Пророки повстали, відриньте відчай,

Покорно тримають небес покровлю,

По стропах історії тягнуть вічність.

Не пиши, не дзвони і не рухай

Не треба мені проти шерсті

Знайди кому іншому присісти на вуха.

Боже, та стулись ти нарешті!

Я — біда, як тебе он послухать.

Ти знавець — я гравець, ти кравець — а я голкою вколюсь.

Я колись в перепонки заллю антифриз

Ото буде гарний фокус.

Як з холодним умом, як з атрофованим слухом

То за першим гудком я закрию на фоні порнуху

Ти пиши, ти дзвони, я підніму — стане видко

Чи розкажу як день, чи послухаю твій, чи відбудеться обмін вістей

Чи я щось відповім чи зіграєш в одну калитку

Бо як хочеш розмов — ти не лізь у три місця

У душу, рота й кредитку.

Ми повинні один одного цінувати:

Давайте напишемо перелік, що не вмієш:

Живеш біля моря – плавати не навчився,

Танцювати, шити, в'язати...

Касиром у банку бути –

Так склалося.

Водієм не зможеш,

Якщо не уважний.

Машиніст – ніч, не спиш, ведеш поїзд,

А пасажири тим часом сплять,

Недовго попрацював.

На заводі, до транспортера стати,

Якщо в тебе вестибулярний апарат добрий.

Чи зможе кожен підбити черевики?

Помити скло ідеально…

Цей перелік можна писати і писати,

За кількістю «не» вражає.

А тепер що вмієш і робиш добре:

Так ... перелік виходить замалий,

І можна сказати не дивує,

Так це без мінуса того, що прибрехав.

Забудь про райські хащі,

Візьми цей світ пропащий,

Зміни його на краще.

Хто інший, як не ти?

Плекай свою свободу,

Знайди зі світом згоду,

Кидай добро у воду,

Нехай ростуть мости.

Нехай летять по світу

Твої думки та діти

І приводи радіти

Тому що ти живий.

Забудь про страх і відчай,

На жаль ніхто не вічний

Та й не вмирати двічі.

Як хліб під час жниви

Облиш пожухле стерня,

Засій у всесвіт зерна,

І зернятко мізерне

Впаде серед пустель.

Змінити світ не складно -

Твоя любов як спадок

Квітучим райським садом

У всесвіт проросте.

А щастя, скільки не переконуй -

Саджати квіти на підвіконні,

Водити вранці дітей до школи

Та чути гомін і сміх довкола.

Збирати спогади, як перлини,

Вбирати порами щохвилини

Життя яскраве та незабутнє,

Дивитись впевнено у майбутнє.

Плисти по течії тихо, плавно,

Смішити всесвіт - складати плани.

Полоти влітку город рядками

Та смакувати життя ковтками.

В сезонних змінах вбачати сталість

Та неодмінно зустріти старість.

а памʼятаєш той день коли сонце

гаряче заходило за горизонт

та було червоне як барбарис

памʼятаєш ми поряд сиділи

притиснувшись

чи то від літньої прохолоди

чи то я просто до тебе приріс

як мох до північної сторони

але памʼятаєш тоді я тобі сказав

що маю в собі серце биче?

що тече кров у мені не артеріями

а трубами

що ношу я в собі тяжкий камінь

на два кілограми

що від цього сутулюсь

і пʼю корвалол

ти тоді засміялась

барбарисове сонце щоки твої

зафарбувало в червоне світло

ти спитала чому

але відповідь застрягла в моєму

важкому серці

лабораторною голкою

яку забув усередині пʼяний хірург

відповідь

згинула у мені

непочутим голосом

змахом вій сльозами омита

тому що звичайним серцем

оцім звичайним

людським

серцем на триста грам

неможна отак любити.

Вона йому відверто каже: «Так,

В тобі багато протиріч і треби,

Щоб бути поряд юності моєї.

Мені ж потрібен персонаж вертепний,

Простий і зрозумілий наперед.

Тобі ж, це явна похвала, ніж виграш».

«Та зрештою, а що поету виграш?

Отримати і втримати навік — таке ж безглуздя,

Як жити словом, маренням без сну

І пити сонце, замість ніжних вуст.

Поет не прагне вдовольнити спрагу.

Він п’є спочатку, далі лиш смакує».

«О, Боже мій,

Коли б уміла гарно говорити

Сказала б точно так, як ти сказав,

Щоби відвертість підказала вибір,

Нехай одна софістика у ній.

Та я до слова все ж таки спитаю

(Хай буде чесна вдповідь твоя):

Ти смакувати, чи надумав пити?»

«Що скаже Ванда?»

«Ванда скаже пити».

10.02.2024

Холодно на душі,

Знову пишу вірші.

Ніч - п'яний самільє

По піднебінню льє

Терпке гірке вино.

Час на нулі давно.

Серед новин та склок

Дощ стукотить у скло.

Морок осінніх днів,

Настрій завжди на дні.

Небо в полоні хмар,

Вічність мовчить дзвонар.

Вічність - це все що є.

Миро на серце льє,

Вигріє до кісток

Віри сухий ковток.

Чудо п'яти хлібин,

Десь в глибині глибин

Лагідно мерехтить

Тьмяний ліхтар мети.

Я ім'я не пригадаю,

Та сьогодні не сама.

Не загоїть - загойдає

Біль минулого пітьма.

М'яко темрява шепоче,

Зорі на щоках горять.

Зніме теплу ковдру ночі

Хтивий погляд ліхтаря.

Не кажи, що це не справжнє,

Справжність сіра й замала.

У твоїх очах я майже

Та, якою я була.

Вітер пестить і лоскоче.

Мовчки посмішки читай,

Не питай, чого ти хочеш

І нічого не питай.

Всі слова пусті й не щирі

Крім останнього - мерщій.

Тільки сироти по шкірі

Й дике полум'я в душі.

Ця осінь з мокрого листа,

Дощем умита естакада.

Чи ти шкодуєш, що не став

Моїм солодким листопадом?

Чи не наснилося усе:

Весна, відлига, відчай, Відень,

Протяжний переклик гусей,

Що не збираються на південь.

Навіщо? Тут нема зими,

І листопадів теж немає.

Час, скільки позик не візьми,

Хвилинами життя знімає.