Всі вірші

Барвистий вінок на голову.

Чому ти гулькочеш, голубе?

На старість чи прямо змолоду,

Собі я його заберу.

Широкі вуста всміхаються,

А що, мамо, - будеш лаяться?

Якщо, я вінок із барвами,

З намистом твоїм покладу?

Сорочку із срібними нитками,

Візерунками вкриту й ласками,

Вишиванку тобою вишиту

Я буду з ним одягать.

Розправивши світлі кучері,

Хлопчина сьогодні ввечері,

Просить буде, тихим шепотом

Любов йому віддавать.

Той віночок мені подарований,

Червоними маками сплетений,

В серпанку, сіро-сизому

Буде душі оберігать.

Покладу на могилу засніжені квіти,

А вже потім так тихо почну говорити.

Я знаю, все чуєш, бо зовні ти поряд,

Ловлю такий рідний і теплий твій погляд.

Мені треба багато сказать тобі зараз,

Але туга нараз в думки увірвалась,

Сльозами за хвилю наповнились очі,

А серце розтрощене знов кровоточить.

Відпустить тебе досі на небо не можу,

Пробачить не можу орду цю ворожу.

Світлини гортаю, там ми щасливі,

Не знаєм ракетні, криваві ще зливи.

Мені вибач, прошу, в цьом, знаю, я винна.

На душі моїй дуже морозно й зимно.

Не можу тепер, як раніше я жити,

Не можу приносити на могилу квіти.

Попрощаюсь, поправлю примерзлі вже квіти,

Припиню свої думки страшні шепотіти.

Тихенько піду своїм шляхом самотня,

Питань до війни і життя понад сотня.

Одним духом я починаю нове життя,

Це мій внутрішній шлях до самопізнання.

Одним духом я перемотую час,

Цей дивний час, час піднесення нас.

Напередодні зорі падали додолу,

Мені було лячно і болісно, бо

Кожна зірка — це знамено свого роду,

Кожна зірка — це мій шлях на свободу.

Замайорять бульвари і завулки,

Кожен закуток пам'ятатиме нас,

Забриньчать шляхетні дії і поступки,

Це знак, знак — що є ще людяності запас.

Байдужі й ганебні вчинки в цей дивний час,

До зла й до одради ведуть останніх із нас,

Мені гірко та смутно, бо щодня бачу те,

Як якийсь відчайдух свою пісню пряде.

І пробачення просить і чекає сповна,

І його пробачає велетенська зоря,

Бовванітиме правда — людська і проста,

І до неба застелеться стежка вузька.

І те що надгігантські зорі пробачили нас,

Віддавши своє життя, про житейський запас,

Це підтвердження власне того, що є ще час,

Що гармидер і визвольний дух досі не погас.

13.02.23 — 16.02.23.

Невпинно час летить- все змішується, радості й печалі,

А що з життям тим буде далі,

Не знаєш часом як вчинити,

Щоб себе не погубити!

Життя летить, майбутнє бачиться туманно,

Та все ж стараєшся ти щоб усе було гарно,

Мрії і бажання втілюєш постійно

Іноді робиш те що грішно й не надійно,

Зупиняєшся, виправляєшся і дальше йдеш

І намагаєшся все встигнути,

Бо знаєш що колись на довгі віки заснеш.

Усе міняється, міняєшся і ти

Та часом маєшся без мети

І тоді намагаєшся чимось пустку заповнити,

Тоді задумуєшся про вічне, про сенс буття

І знаходиш вихід і продовжуєш життя,

Бо без мети ніхто ти і не вартий нічого.

Але ж ти сильнішим від усіх будь

І шляхом істинним іти не забуть!

Страждання раненої душі,

Стікають сльози по обличчю як вранішня роса,

То слабкості мої,

То гріх і стид й турбота моя.

Я поганий учень і вина тут тільки моя,

Що душа моя раз у раз депресію пережила.

Життя нічого не научить коли голова пуста

І мати не научить і це моя вина.

Стою- не знаю що з проблемами робити,

Від цього навіть не хочеться жити

Коли від безвиході хочеться вити!

Проблеми посмішки в людей забирають

І їх зсередини пожирають,

Та мусим пекло випробувань пройти,

Щоб себе в житті знайти і зло перемогти!

Треба разом родиною триматись

І до старших дослухатись,

Бо може статись так що порада знадобиться

І треба взяти її до уваги щоб в пошуках марних не загубиться.

Та часто емоції нам диктують не те,

Ми думаєм що проблема пройде,

Але проблема лиш загостритись може

І тоді питаєм «За що ж нам це , Боже?»

А за гріхи й ігнорування батьків,

За те –що всемогутнього з себе мнив.

Я ж надією живу на краще й борюся

Аж поки не стомлюся,

А потім , відпочивши, далі йду

Аж поки до кінця шлях свій не пройду,

Бо тільки тоді я мир в душі знайду!

Моя країна - світ надій!

Я вірю в краще, у її майбутнє,

Країна сподівань і мрій-

Це почуття незламне й незабутнє.

Така прекрасна неосяжна,

Її краса милує душу...

Комусь здається зовсім недосяжна,

Та тут посперечатись мушу.

Країна волі, сили духу і свободи

Несе із гордістю свій стяг серед віків.

Розкішна землями, просторами природи

На заздрість недругів та ворогів.

Ніколи і нікому не здолати

Наш мужній та нескорений народ,

Бо Україна сильна і багата

І нам не треба більше нагород.

27.07.2021.

Дніпропетровщина -краса та велич України,

Безмежна та прекрасна сторона,

Милує око й душу діамант країни,

Людей її душевна простота.

Це край контрастів і секретів,

Столиця промислової держави,

Оспівана у творчості поетів

Про край невтомного труда і слави.

Найдовше місто у Європі - Кривий Ріг,

А весь Кривбас - найбільший в світі,

І Петриківка,наче справжній оберіг,

Від злого захистить суцвіттям квітів.

Вугілля Павлограду, Жовтих Вод уран,

Степи широкі, золотом багаті -

Усе це наша гордість, сила і краса,

Наш дім достатку, розквіту і благодаті.

Нехай же міць і велич не згасає,

А лиш квітує рідна сторона,

Нехай про неї в світі знають,

Бо в нас вона одна така!

4.08.2021.

Морозним подихом зими

Крокує новий рік по світу,

І стелить білі килими,

Чарує срібним блиском снігоцвіту.

В серця вселяє він любов,

Надію, віру у майбутнє,

Дарує людям знов і знов

Родинне свято незабутнє.

Приносить рік новий дива

Та затишок до кожної оселі.

Панує у повітрі дух Різдва,

І вогниками сяють каруселі.

В обійми огорнув усю планету

Найкращий і святковий час

І ніби пише чарівну сонету

Добра і благодаті всюди й повсякчас.

4.12.2021

Пройтися б ще раз вулицями міста,

Помилуватись дивовижною красою

І плин років перелетіти відстань,

Щоб хоч на мить зустрітися з тобою.

Чудове місто, любий краю,

Так часто в пам'яті моїй

Пейзажі дивовижні оживають

У мерехтінні моїх світлих мрій.

І Херсонес, і Балаклава,

Мис Фіолент та Інкерман -

Тут героїзм, могутня слава

І Чорне море, ніби океан.

Настане час до тебе повернуся,

Згадаємо всі зустрічі ураз,

В обійми твої теплі огорнуся,

Навіки буде все у нас гаразд.

5.02.2022

До тебе душа моя летіла,

З тобою я бути хтіла,

А ти мені відмовив в насолоді,

Сказав «Тепер ти не в моді»!

А я розчарувавшись тліла,

Совладати вчасно з собою я не зуміла.

Мене другом ти звеш,

А душу мою і далі товчеш,

Твоя дволичність мені противна,

Невже цим для тебе я дивна?.

Я кохала-ти ні,

У нас було як на війні,

Затишшя потім вибух зла,

Чому тепер я не твоя?

Хіба я мучила-я любила,

Чим тобі я не вгодила?

Любов і ласки я дарила,

Мене ти пошлою назвав,

А я ж просто бути з тобою хотіла,

Але мене ти не пізнав.

А я думаю що і я тебе не знала,

Де правда де брехня-не знаю вже тепер,

Мене ти до стінки припер,

Хоч я тебе й не тримала.

А я любила: насилля не чинила,

Ти його вчинив і оправдання шукав,

Хоч просто ти любові не знав,

Тоді навіщо мене біля себе тримав?

Нащо стрічатись –потім кидати,

Навіщо горя зазнавати

І мучити один одного марними надіями,

Якщо не стане це нашими спільними мріями?

Це все мені набридло-вже не твоя,

Година мого кохання пройшла!

В ста милях звідси

Життя кипить на повну,

А я співаю пісеньку задорну.

Життя людей серед природи,

Де протікають через села води,

Йде доля їхня рівномірно

І я крокую степами вірно.

Яка насолода вивчати краї далекі,

Їхні традиції, манери спілкування,

Я шукаю всьому толкування,

Знаходжу я сільське життя прекрасним,

Міській суєті непідвласним,

То райський куточок чудесний,

Де красується купол небесний.

Там часточка серця мого витає,

Там повільно час протікає

І я мріями туди несусь,

Коли на крилах любові здіймусь.

Вертаюсь туди де моє серце,

Мало хто знає де це,

Бо чужинцям там не раді,

Своїх же беруть під крило й бережуть,

Там де мер засідає в раді,

Там приказів мушкетери ждуть,

Там під мостом річка Стир,

Де веде кордон у Гофост-мир.

Вертаю я життя що в мене забрали,

Що належить по праву мені,

Землі Гофосту себе мені віддали

Й визнали своєю крізь роки.

Там чисте повітря і звуки чарівні,

Там тиша і різні дива дивні

І дружній народ встрічає мене і приймає,

Тепер моя душа усе пригадає.

Щасливо серце тріпоче бо рай свій віднайшло,

Це літо блаженство мені принесло.

Це найкраще місто у світі,

Бо там в безпеці наші діти,

Там всі щасливі бо не беруть прикладу зі світу,

Набожний народ вірою несе істину ту,

Що розганяє з серця пітьму

Й надію дає довгождану.

Повернення до рідного міста мене возродило,

Мене від минулого омило

І почала нове життя я,

Тепер Гофосте, назавжди твоя!

Всесвіт не бачить знаків

Не робить винних,

Знімає жахи.

Всі фільми - серійні,

Актори не справжні,

Сценарій відмінний

Там кожен зляже.

Благання не гаснуть,

Герої нещасні,

Найкращі підказки

Зникають завчасно.

Людські ролі - постійні,

Сансара невпинна.

Тільки одне, єдине:

Ти сам оператор

Своєї вершини.

Поле щастям засіяне,

Квітка пристрасті палає,

Доленосних зустрічей омріяне

Серце пристрастю покоряє.

Знаки долі, шляхів повороти,

Але перемогами всіяний двір

І душа радісно тріпоче доти,

Доки не знатиме в любові мір.

Удачею встелений шлях,

Через незгоди здіймається як птах.

Силою пригод і коханням,

Вогонь запали в душі старанням!

Старайся і борись,

Про благословення молись!

Осінній сад,в повітрі свіжість кружляє,

Мене в полоні своєї чарівної краси тримає.

Крізь дощ промені сонця різнобарвними кольорами переливають,

В душі моїй мелодію безтурботності грають.

Осінній сад в душу спокій приносить

І мене у вихорі чарів носить,

Здається звичайні дерева та листя,

Але чари в них є

І будуть чари ті завжди ,навіть якщо безліч століть промайне.

Я стою листям окутана- як одежею

І вже не хочеться бути зв’язаним мережею,

Бо коли ти серед природи ,хочеться відпустити усе

І тоді здається погане пройде

І сили в собі віднайдеш,

Коли подих природи вдихнеш.

А я стою і слухаю як дерева таємниці шепочуть,

Мене вони в час негоди під свій покров взяти хочуть.

Ворони каркають, голуби снують у пошуках їди,

Дивлячись в їх очі –бачу їхні мольби.

Осінній сад живе своїм життям як люди

І куди не глянь видно їхні труди,

То гнізда на деревах, то плоди у нірках про запас,

То будиночок з піску по якому мурави снують раз-у –раз,

В їхніх жителів саду є безліч роботи

І поки її не зроблять-не лягають спати доти.

Жолуді рясніють на землі,

То білочці призначаються ці плоди,

А сповзаючі черв’ячки –пташенятам,

Яких нагодують їхні мама з татом.

В усіх життя вирує,

А моя душа це пам’ятає і в дні смутку спогадами цими смакує.

Пишу я тобі оду

І про кохання що тепер не в моду.

Твоїм прекрасним ніжним очам

За них я все на світі віддам,

А голос пестливий п’янкий,

Мені ти світ насолоди відкрий,

Устами, руками ,очами,

Усе це діється між нами.

О, ця неймовірна ласка,

Для мене вона як дивна казка.

Чарівність губ як палички взмах,

А він летить до мене на крилах як птах.

Й шепоче голос –ніжність вимовляє,

Мене до себе в міцні обійми приймає.

Зводить з розуму погляд,

Для мене безцінний його погляд.

Ц звершилося велике кохання,

Одне до одного чисте поривання!

Я з ним а він зі мною

І від любові його я відчуваю себе молодою.

Коли душа до неба зривається,

Тоді любов прийшла в життя,

Вона з тобою за руки тримається

Й вершить твоє майбуття!

Даси надіти свої окуляри?

Вони ж, здається, трішки рожеві.

А, дай подивлюся на ці ідеали,

які дорогі, а насправді дешеві.

Відкрила очі, а в мізках зупинка,

Все грає фарбами, сонце ясніше.

А в людях б'ється жвава іскринка,

і у світі жити, ніби, стало зручніше.

Ніяких, тобі, невдоволених пик,

Немає ні сварок, ні злих "недосказаннь".

Цей спосіб такий собі чарівник,

Тоді як, не маєш прямих зобов'язань.

Викинь їх далі, ніж бачиш з гори,

Нехай нікому не потрапляють на очі,

Ігноруй прохання цієї пори,

щоб знову не з'явилися охочі.

Про перевтілення людини

і шлях до власної мети,

регресію, що час зупинить,

як долю власну віднайти,

розповідав сучасний гуру

в ютюб - для всіх, за просто так.

Не зчулась, як під звук заснула

і опинилася в лісах.

Не у Карпатах чи Поліссі,

де сосни, клени і дуби,

а папороті з листям вислим,

все неймовірної краси.

Між гілля давній ,,архиптерикс",

а ящери кричать в ярку,

І стегозавр бреде зелений,

мені так важко, та біжу.

Ліани ноги заплітають,

метелики з крилом в мій зріст,

тиранозавр із того краю,

здається, зараз мене з'їсть.

Фух, з лісу вибігла, присіла,

перевести хоч трохи дух,

а піді мною камінь сірий

підстрибнув та побіг на луг.

Щось видно супер регресолог

зробив із часом перекіс,

мене, Людину з сьогодення

у час безлюдний переніс.

Та ба, я листя розгортаю

і бачу - люди, дивина!

Сидять сусіди на деревах,

ті, що в нірвані є щодня.

Мені так стало раптом смішно,

І страх кудись із серця зник.

Прокинулася, поруч кішка, а за стіною знову крик.

Хто сказав, що ми живемо

На планеті Земля?

Ми живемо на планеті Вода.

Океан – хлопець серйозний,

У чорному смокінгу та чорному метелику.

Один вид його каже –

З ним жартувати не треба.

Море – з характером,

Але вміє бути лагідним.

Річка – несуча камінці,

Начебто перебирає чітки.

Сонні озера, тихі болота,

Де росте латаття

І квакають жаби.

Якщо на річці хвиля –

У морі шторм –

В океані ураган.

У кого мрія

Перетнути океан у човні?

Хто бачив його,

Той скаже – погарячкував.

раптом - погляд літа

милий і привітний,

усмішкою легкий

від років далеких....

небокрай в тумані

рискою омани...

колом видноколо

ворожбою долі,

де усе знайоме

та немає дому.

плутані стежини.

час у швидкоплинні... -

там зимовий озов

і кохання острів.

в схові водоспаду

відчай і розрада.

закиди і докір.

погляд сіроокий -

спогадом із тіні

в сьогоденній днині

майже не зимовій,

ще й з журбою в змові.

де під снігопадом

стежка сонним садом,

по якій вчорашнє

наче як не справжнє -

мов сніги з уяви

поволі і мляві.

наче то комахи

в зреченні, закланні -

мухи та літайки

у танку світанку

в чарах заметілі

ясносяйнобілі,

мрітні і примарні

пурханнями з хмари

хитані, лелійні,

у похмурість - мрійні...

Почати важко все спочатку,

Але необхідний крок до цілі,

Змінити все й не лиш повадку,

Показати який ти є на ділі.

Мене ночами гріли мрії,

Здавалося до них рукою лиш подати,

Проте нелегко робити певні дії,

Коли реальність не хочеться приймати.

У світі ілюзій легко жити,

Але не дуже це поможе справі

І будем лиш собі могилу рити,

Якщо сприймати будем все у чорній гамі.

В житті нюансів багато треба врахувати,

Щасливим в душі стати щоб успіх мати,

Не гнатися за тим що уваги неварто,

Щоб себе не втратити й не зіпсуватись.

Нове життя будую старе відкинувши,

З головою у щасливу реальність поринувши.

Пізнаючи світ і людей я міняюся,

Втративши невинність тримати рівновагу намагаюся.

Гонившись за щастям втратила себе,

Життя моє глаголить про те,

Міняю тактику шукаю ефективні шляхи,

Тому я частий гість в біди,

Бо дороги мої помилкові,

Приводять до краху ідеї нездорові.

І зупинитись вчасно прислухавшись порад батьківських

Й сили взяти та мудрість у дорожку

І стати краще всіх потрапити на обложку;

Та ні: нетреба заздрити-своє лиш щастя будувати,

Чужі життя зі злості не ламати.

Любити себе але не більше інших,

Задовольнятись тим що маєш,

А інше все приложиться-ти знаєш,

Тому не переживай бо маєш вірних,

Які підтримають дихання друге нададуть,

На поталу ворогам і скорбі не здадуть.

Сміливо уперед в обійми раю,

Іду вперед в майбутнє-минуле відпускаю!

Я не зустрічаю її на початку долини метафор, в той час коли

Могла б залишити серце своє легким

Натхненно слухаючи солодкомовного злочинця, але тоді —

Як біля руки повинен стояти хтось із шрамом на смуглім обличчі чи

З переломаними костями.

Я бачу його плащ ночі, гордий виклик подвоєного підборіддя і я знаю, що він говоритиме про "софію".

Симон Волхв. Я прокидаюся в сотий раз і зустрічаю їхні обличчя

Коли добираюсь з важким клунком поезії до тієї проклятої долини.

Важко, та я не стану розкривати зав'язану у вузол плахту, що завдав на свої рамена, —

Вони чатують. Підбіжать і повибирають найкращі і найсолодкавіші слова, обмінюючи на золотий блиск своїх очей

І поезія розкучерявиться млосною в'яззю чагарників з шипшини, кущів троянд, блакитних ірисів. Але що з того. Той елей поезії — ніщо в порівнянні з їхньою

Гілкою яблуні виламаної в саду, з якого вони плекають нову яблуню

Для терпкого вина пророцтва власного падіння.

Вони намагаються стулити мені рота. Одним тире перекреслюють усі мої слова і слово «Бог», скидають з ями своїх вуст і розкладають теорію злих ангелів.

— Але не бійтеся, ви повинні вірити в бога. Він порятує вас.

І он — я обезкровлений, і вся моя кров іде в землю і троянди упиваються нею,

Ставши колючим вінком любові, в якому немає поезії, а тільки один ритуал.

Фуга, ехо підхоплене голосами його парафінових парафіян.

А ти, зі своїм клунком, — чаклун, що зливає на віск, що заспокоює

Вилитими фігурками над головою, фігляр.

Той віск шкварчить на воді.

Пуста кришталева ваза.

Щоб собака підняла палицю їй не читають поезію.

А твоя собака беззуба.

Що толку, коли крикнеш: «Апорт»!

Викрик з грудей. Клич горла у спазмах любовного раку в пониззі твого живота.

Візьми усе що хочеш і будь щасливим.

Ця жінка, одягнена в полотняну спідницю, схвильовану довкола вилитих із втіхи,

Випліснутого з келиху літа — ніжок,

Спадаючи колихається відгинаючи тіні своїх принад.

— Тримай мене за руку і веди з цього задушного Тіра, — міста повій,

Туди, де сходяться усі дороги, —

В наш заповітний Рим, — каже вона.

Обертаєшся і йдеш гублячи слова з того клунка, з яких виростатимуть міста.

І коли ми дійдемо до нього — нехай твої слова стануть місткими,

Як свист батога, як поцілунок, як погляд, як «Бог», як "Софія",

Як «Хештег», як «Камінь» і як «Праща».

Надто багато слів, наче тисячі стріл тисячного війська,

Летять у порожнечу не поразивши єдину мішень.

І навіть твоє — "Сука", куди звучніше за мільярд сторінок з бібліотеки світової поезії.

І коли лотерейним провидінням випаде "Апорт" — бійся вимовити його,

Бо повертаючи палицю розтерзаю твоє жиласте горло

І нап'юся твоєї трояндової крові.

28.07.2022

Гаряче сонце огортає коліна теплом

Коли східний вітер студить їх, обвіює,

Наче гладить прозорими долонями

Не маючи сил зупинити.

Це навмисно, навмисно, повір мені.

Я чую твій голос, я знаю про що йде мова. І я приїду зрештою та напишу про це.

Хвіст велодоріжки піднімається на спину гігантського земноводного.

Мочаруватий запах повітря. Чи мені тільки здається?!

Спекотна «римо-католицька середземна оргія» словесної поезії

Та «східний Візантійський стоїцизм» помірного клімату.

Здається змія меандру не заповзала сюди.

Десь на череві в темноті його лап красується графіті. І я саме над ним

Та досі не дивуюся своєму питанню: а що коли в цю мить упаде ракета

На цей вигнутий сонячний хребет?!

Тому повертаю голову на ріку де лежать жінки —

Переважна більшість жінок, і чомусь згадую ванну.

Задушний запах мила. Організований побут.

Пріла впевненість обивателів. Запахи тисячі вітрів їхнього волосся.

Вони вивітрюють запитання з надлишком, як повітря вбирає в себе спирт.

І тільки заслінки цих випещених вітрів ще пахнуть

Натякаючи на примарність існування... А що коли?!

Справжня схизма культур з слов’янською кривизною ландшафту,

Парків, набережної.

Кустарна прелюдія язичників.

Джойс зійшов би з розуму опинись тут у 2022, під час нової війни.

Можливо, тут, зустрівши свою Нору — він,

Не написав би їй жодного розпусного листа.

Анатомічний спектакль юних сідниць.

Тут, ніхто не носить капелюшків, майже ніхто, а якщо носять то всі вони різні…

Оцей погляд жінки, яку проминаю.

— У вас немає авторських прав на цю поезію, на мій голос. — ось про що її погляд.

Не здумайте писати про мою юність.

А сама наче на ринку торгує овалами плодів, рум’янами м’якоті, пружною шкірою, Розпещена увагою сонячних ідолів.

Пустощі сонячних зайчиків.

Наче риба, що піднімається із холодного потоку неба

Щоб вдихнути його сущу подобу, —

Витягую голову зачувши пасмо свіжого повітря,

Що спускається згори потоком і доторкаючись смороду звуків

Падає скоцюрбленим листком на тротуар.

Згадую Парандовського та його «Алхімію Слова», —

Книгу, яку у мене позичили і не повернули, а ще Патріка Зюскінда та Бальзака.

«Кромвель». Така собі проба пера...

Але це щось інше, навмисне. Пам’ятаєш?

Я слухаю інтимний голос однієї актриси-аматорки,

Що записала «Джакомо Джойса» у моїй маленькій начитувальній кімнаточці.

Яка впевненість у невірних наголосах!

Звучить музика Сен-Санса.

Це так несподівано прекрасно.

Її ледь картавий теплий голос… він... вона, тисяча дев’ятсот якийсь рік...

Дві тисячі двадцять другий...

26.07.2022

Для мешканців метрокосмосу

Виспатись – майже вижити:

Приємно та складно.

Василічу явно було погано,

Але це не заважало йому пливти серед натовпу,

Бо бач, працювати жеж треба.

В переході сливи по тридцять, боже, як хочеться.

Мамінька приходить додому і висипає в величезну таріль.

Їш, милий, їш.

Лише ті, хто їдять, виживають.

Мамінька перестала їсти за тиждень чи два до.

Їхати довго.

Може, це справді Бог, а не струмок страшних слів.

Може й слив…

Говорили вчора рєбята: «Ти б, Василічу, так багато не пив, ти ж потім не встанеш».

Ганеша колись казав: «Не змішуй».

Та Василічу все одно – він змішав, встав і поїхав.

Чи то поплив серед мерзенних водоростей.

З глибини доносився голос:

«Впливайте та випливайте швидше».

Якийсь чоловік ступив під вагон метро.

І більше звідти не вийшов.

Для мешканців метрокосмосу

Втриматись – значить вижити.

18.10.19

Стільки секретів не витримає замкова шпарина,

Скільки витримує недотик.

Напруга.

Ніби простір говорить, коли не треба.

Пляма повзе посеред речення, яке і так неможливо

Правильно написати.

Незворотність:

То сніг іде лапатими пластівцями,

То місто висить над рікою

Чудернацьким сузір'ям

Занадто вчасно.

11.02.23

Я чув їхні голоси, що шукали фанерну поличку від креденсу.

Він скидався на дерев'яного голема, що порозпихав по закамарках своїх шухляд липкі льодяники,

А вони вабили до себе набридливих гудінням ос та бджіл та тихі потічки крихітних мурах.

Він торохтів кухонним начинням, розхитаними шибками у своїх дверцятах

За якими подзенькував старий сервіз;

Зверху нього — того поважного пана — розмірено цокав годинник,

Схожий на трикутний формений капелюх…

Я все ще чув їхні голоси.

І шкода було мені цього гарного корінастого хоча й неповороткого велетня

Бо знав, що він назавжди позбувся своєї відрихтованої полиці.

На ній уже красувалася оголена пишнотіла жінка

Застивши в патетичній позі із задертими угору ніжками наче ота куртизанка на картинах Буше, — але замальована олівцем;

Точнісінько, як на отій еротичній гральній карті, яку завіяло за дротяний паркан неподалік автобусної станції і яку я підняв, в далекому 97'.

І тоді я почув відсторонений голос художника:

— Нічого оригінального. Оце воно — звичайне мавпування.

І вони перегукувались —

Голоси, що шукали полицю і голос мого критика.

Жахливе відлуння.

І я вже ненавидів отой креденс, і оту полицю... і ту бубнову сімку.

Хоча...

Хоча саме тоді, хтось хутко заплющив день...

…а тоді залунала музика.

Все голосніше і голосніше прокрадаючись з того мороку

Збентежених струн її фортепіано.

Вона не зовсім вдало перебирала клавіші давно вивченої "Fur elize".

— Сьогодні концерт. — каже вона, продовжуючи з тієї ж октави розписувати музичну фразу.

А за її очима уже стоїть той, хто записує на клаптику того п'янкого вечора декілька власних фраз.

Ти знаєш, що вона — підліток, напівсирота, обирає свою антихудожню позу

І рвучко обертається нею до свого вітчима. Знаєш, що нічого доброго з того не буде.

Бачиш, як вона огортається в плащ нічного сонця і зникає в безпам'ятстві користолюбця.

Але ти пишеш,

Пишеш відверто і ніжно,

Трохи гротескно, іноді з гомеричним свавіллям описуючи її ніжну красу.

І зовсім не так, як перемальовував вульгарний портрет отієї… натурниці,

Але він опиняється поряд. Безглуздий, хтивий. А далі? Вагітна мадонна? Сучасний вірус Вірсавії?

Голос, що тоді прорізався — декламує вірші,

Підкидає угору стоси паперу, розпалює нутро

Вогнем роздмухуючи закопилені пелюстки спідниць

Тих жінок, що танцюють довкола вогнища.

Це горланить хтось із вікна:

"Література — це спроба перетворити вино у воду. Геть цю химерну ідіотію!"

Це кричить персонаж якого я туди поселив.

Йому залишилось недовго.

Вогонь, що зайнявся у внутрішньому дворику швидко добереться до нього.

"Жінка, — кажу вам, — не хоче правди, — дзуськи! Вона хоче бути правою!" — кричить він.

Я з ним, звісна річ, не погоджуюсь.

Меле казна-що. А вогонь уже на його балконі.

Бачу, як горить отой довбаний креденс без отієї ненависної полиці,

Ота полиця з ненависним змавпованим малюнком,

Ота парнойа карти, що випала з колоди Содому

І оте розстроєне фортепіано,

І отой плащ нічного сонця затертий до сизих на просвіт дир.

А на тому згарищі уже стоїть той, хто записує на клаптику п'янкого обвугленого вечора декілька власних фраз.

24.07.2022

Така дурість:

Коли дивлюся на тебе – бачу майбутнє подвоєне підборіддя

Як раптом обмовишся – чутиму подих моря, теплий шерхіт піска

Біля загадкового гроту

На лимонових берегах усмішки.

А в ній –

Бачитиму обриси легкої втомленості та ніжного приречення актриси Керол Ломбард.

Ні-ні,

Я бачив їх пізніше, набагато пізніше

Тих, що подібно твоїм вустам

Заспокоювали мене, але говорили тоном узвичаєного відчаю

І тільки запам’ятались мені, неначе застигли у гіпсовому відбитку пам’яті,

І тільки тепер ця форма наповнилась чуттєвим поцілунком твоїх вуст.

Те ж саме з очима.

Це очі з казкових старих ілюстрацій.

Поглянь же!

Я увесь складаюсь із сторінок, книг, світлин, зображень,

Геть по цілому тілу обліплений тими копіями,

Жаданнями, що вдихнули у мене з народження,

Оділи маски, витатуювали на шкірі,

Що, в біса, я й сам вже не знаю чи насправді я так закоханий в твої очі.

Я тільки знаю, що довіряю їм,

Як довіряють між собою закохані душі, згодом відвертаючи погляд одна від одної.

Але ці очі!

Це густе чорне волосся, брови,

Що часом п’явкою викручуються в знаки питання,

І тобі стає млосно лиш від однієї думки,

Що вона не твоя.

Найсмішніше те, що ти ніколи не зможеш відмитися від татуювань

Чи викинути з пам’яті себе не подавшись у божевілля.

Десь тут ховається піщинка правди – між шерехатими барханами великої пустелі.

Десь тут. Я відчуваю її, мов у вередливій старій казці

Та мені ніколи її не знайти і ніколи шукати.

23.07.2022

Крила я маю,

Добро роблю і зло перемагаю

На це покликання мене Бог вибрав

І я радію що небесним світилом зовусь

І зможу допомогти цим комусь.

Життя одне- його ціную

І добра фундамент будую.

Крила я маю

І в серце своє світло приймаю,

Бо знаю що це те –шо є я

І це доля неминуча моя,

З цього я радію

І від подвигів млію,

Бо знаю-не всім так щастить

У когось може бути лиш одна така мить,

А в мене все життя таке благородне

І таке що Богу угодне.

Крила я маю,

Тож щедрот зазнаю

За все , що для Бога роблю,

Лиш щоб в спокуси не впасти-молю,

Бо гріха не хочу-від нього тікаю

І від цього тільки добро маю.

Без Бога життя пусте,

Без Бога воно марно пройде,

А з Богом обов’язково переможеш

І все завдяки Богу зможеш.

Тож крила я маю,

Бо Бога в домі своєму приймаю!

В прозорому небі востаннє шукаю тебе,

Чи віриш, що сонце засліпить, засліпить чи в попіл,

І в сіро-зелених розтоках зіниць розітне,

Розмарений спокій і відчаєм, віддих потопить.

В прозорому небі ще стільки можливих чекань,

Чи знаєш, що вічність, що захід, що тіні без сили,

Що очі достатньо закрити, втекти від прощань,

Та з воску, о боже, - повіки! повіки та крила.

І груди здимаються вірою, віддихом хвиль,

Хапаючи жадно повітря, відчувши погибель,

Ах, чайка так високо вирвала голосом квиль,

А ти мов на березі жертвою, зябрами риби...

30.06.2019

Це слово прольється крізь пальці,

Чужим чи чужими втулено,

Десь далеко, зачули скитальці

Танцювати під нього не будемо.

Рима скаче, відб'ється іскрами,

Слово швидше за світло блисне і,

У вогні підпаленим сухими трісками

Ми собі здаємося занадто різними.

У рядках шукали не вписане,

Щось між нами двома згасаюче

Слово занедбане й неотесане,

Та невпинно кудись зникаюче.

Воно не ховається, не приховує

Небо темне і понад хмарами,

Ніхто з нас вже не домальовує,

Що один для одного стали ранами.

Вірити варто було б до останнього,

Мов в багатті яснім - догораємо,

Слово звучне до попереднього

Ми всього лише, більш не кохаємо .

І нехай ми будемо трохи заплутані,

Трохи зв'язані, і затамовані.

Ми стали для когось незмінно присутніми

Зі своїми бзіками та безоднями.

Ми стали рядками віршів недописаних,

В римах з прикметників переоцінені,

Трохи солодкими та здебільшого кислими,

Вічно змагаючись з власними тінями.

Але найкраще вдаються нам пошуки,

Точніше, — скитання у пошуках істини,

В яких ми побили численні горщики,

Придумавши тріснутий регіт трикстера.

17.08.2021

Коли б я міг зв’язати словом серце,

Ваше, слова б в’язали линвою вітрил,

І ви б за вітром дихала грудьми,

Пасатами наливши білі перса.

Коли б я міг писати, так, як кіль,

Веде пером та розтинає хвилі,

То перед носом хлюпали б дельфіни,

Де погляд ваш їх вабить з гальюна.

Коли б я міг любити, так, як любить,

Кричати чайка вище висоти,

Де щогли марс, де виглядає юнга,

Забутий берег вашої землі.

Я став би вашим вірним капітаном,

А ви моєю розою вітрів.

06.08.2020

Відьми живуть серед нас.

Вони катують руками, очима,

Але судоми - екстаз.

Вони оберуть свою ціль, будь ви людина, або мужчина,

І не залишать в спокої,

Змусять себе полюбити.

І вже не виповзти з тієї ями бридкої,

І ви дозволите себе вбити.

Ви молитемите про її срібно-червоний кинджал,

Бажатиме тих судом,

Адже навіть у вашій крові вона - ідеал,

З її вуст ви питимете і нектар з ядом.

То ж, правду кажуть,

Що всі жінки - відьми?

Спочатку їх на вогнищах палять,

А потім вони восстають із пітьми,

Шукають повинні душі,

Знаходять, завжди знаходять,

І якщо вас не лякає грядуще,

Значить, ваші кати ще десь ходять.

І

Словом…

прямі паралельні не пересікаються.

В жодній теорії на геометричній плоскості,

за умови коли художник

не засвідчить ідею умовності

в перспективі. І лінії сходяться,

за плечима його фігур. Словом,

фігури, його приближені

до химерного світу прямуючи,

прямою виходять з часом

на схвильований серпантин.

З тим, фігура перетинається

з паралельними їй фігурами,

піднімаючись вгору сходами,

і виходить на коридор.

Там продовжує лінію скручену

за стіною покрученим проводом

світлом люстри і світлом вивіски

проростаючи в кадуцей.

Словом,

тут дві прямі зустрічаються,

на підлозі, де світ шахівницею, -

ферзь на чорному і протилежному -

ходить кроком хитнувшись назад.

Першим чином, вони обміняються

довгим поглядом. В точці погляду,

Дві прямі неодмінно сходяться.

І не тільки. Тут перший шах.

ІІ

Словом,

лінії знаджені формою,

і освячені світлотінню;

світло, мабуть скипіло бронзою

і розлившись наповнило плоть:

невисокою, повногрудою.

Розсип світла хитнувши неспокоєм,

до плечей повело облямівкою

пишне, темно-русяве каре.

Крила книг огорнула обіймами.

Назви тисненням золотом блискають

ледь читається в літерах: «Біблія»

в ілюстраціях майстра Доре.

А під нею, за авторством Текерей,

мабуть з «Ярмарком марнославства»,

що мовчить прикусивши закладку,

де Ребекка шепоче своє:

- Дорогенька, наш жереб кинуто!

Лоском клуб із хмільного плісе.

ІІІ

Не важливо, насправді – байдуже,

що читатимеш ти коридорами,

чи товсті фоліанти з романами

чи поезію, чи псалми.

Упродовж розпашілого полудня,

сонцем стіни умить наливаються,

за якими вона захищаючись

відбиває твій шах королю.

Та здається от-от закохається,

та здається от-от поцілуєшся,

отримавши опік вогненного

ти, від полум’я з’ярених губ. Та…

ІV

Словом впевнена, словом звужена,

знає звідкись усі пропорції,

варіанти. Ходи прораховані.

Що підходить слоном прикидаючись

їй давно, як знайомий пішак.

А за ним не мужчина ховається,

а насамперед словом улесливий

драматизмом підбитий, зіпсований

нерішучий фіґляр та поет.

А тому говоритиме втомлено,

навіть трохи даремно-змучено,

театрально, із жестами, вдавано

позіхаючи в серці слів.

Як тигриця, що в спеку мружиться

незважаючи зовсім на витівки,

як ричить по-дитячому, бавиться

тигреня підкрадаючись, їй.

Та здається от-от закохаєшся,

та здається от-от поцілуєшся,

отримавши опік вогненного,

ти, від полум’я з’ярених губ. Та…

V

Мій друже, - всміхаючись вимовить, -

і навмисно вперед забігаючи,

незворушно добавить: - Вибачте,

я не ваша, і ви – не мій.

Ви всього лиш придумали партію,

підхопили мій погляд втомлений,

зачепились за книги, крилами –

залопотіли услід. Ах,

знай, можливо, коли б пострічалися,

ми раніше, - я в цьому впевнена,

безсловесно умить закохалися б,

тільки зараз не станеться так.

Я чекаю, погляньте, на іншого,

що збирається йти на побачення,

за дверима, ось тими – білими,

за якими його кабінет.

І скажу, я відверто, признаючись,

без нальоту погорди, - з вдячності,

що ви роздивилися в погляді,

ще не зовсім безглузду мене.

Я ж не бачу у вас – потрібного,

Ба, вірніше, мені підневільного,

Чоловіка, що йти наміряється,

Паралельно з отих дверей.

28.08.2021

Великий парк Травня

Стане колись великим видавництвом Сонця,

Цехом

Із мільйонними накладами книг

Густого листя.

Колись неодмінно так станеться

І ти,

Сівши на сплетену з плюща лаву

Читатимеш розгорнуті сторінки

В шумовинні вітру та ажурній мережці світлотіні.

Ти читатимеш просіяні сліди сонця,

Звуки птахів, тиші, шемріт чагарників

Біля висохлого фонтану.

Ах, це гаряче каміння,

Ця гранітна геометрія минулого

Обшита листям смоківниці

І пошкоджена гусеницями майбутніх метеликів.

Вони літатимуть колись тим парком

І сідатимуть на твоє розкішне волосся.

Ти станеш пам'ятником без постаменту,

Бібліотекою без книг,

Любов'ю без історії.

А тоді знову прийдуть Морлоки.

05.05.2022