Всі вірші

Де стільки сліз, і болю, і біди…

Де кожен день — мов бій за правду й хліб,

Де навіть вітер — мовчазний свідок кривд.

Та мир не десь — він починається з нас:

З душі, що не бажає зла щораз,

З рук, які не тиснуть кулака,

А сіють хліб — замість вогню й свинця.

Чи можна жити в мирі? Так, можна й слід.

Якщо любов сильніша за обід,

Якщо дитина спить без страху в ніч,

І мама не стискає серце — "лиш би встиг…"

Мир — не мовчання, і не зломлена лють,

Це коли люди бачать в людях суть.

Коли не ділить прапор чи акцент,

А спільна мрія — світ без барикад і стін.

Так, можна жити в мирі. Все — в руках.

У кожному погляді, слові, кроці, снах.

Бо мир — не дар, не спадок, не наказ.

Це вибір. Наш.

Небо і земля падали летючими медузами

Я зав'язував крават - маки поклонялися отрутам

Ікононічний дим оплакував розбиті світлофори

Декорації кабаре не побачите в театрі вулиць

Кожна хата обливалась соком сонячним і морем

Вишито на стінах пам'ятка, мистецтва голос

А за голосом весна приносить хімію в кишенях рваних

Кожен хто хотів морозів досягав розгублених екстазів

Я не вірю в Бога - вірю в обережність слова

Вірю в Всесвіт - ну а в Всесвіті, той може, є той Бог

Може янголи заплутались в вібраціях - пришили до кроваті

Може, вовк вдруг став собакою - а мріяв буть людиной

Хто хотів, кліпав ярлик бензиновий на кожен свій паркан

Хто хотів, не вірив казкам дикіїм, а вірив у абстракт

Я не вірю у абстракти - бачу повні чаши гвіазд

Пролісок пробився скрізь башмак - настав твій час

Павутиной я вплету ті квіти в вени і серця

Кость за костью, соберу я помаленьку сам себе

Зло - зеленкой, гліной крила - ось тобі хребець

На ребрі ма отстлід дотиків твоїх очей і дум

На спині ма отслід зимки синьой, весни стук

Може осінь не оманювала соплі, нарікаючі на ту любов

Храм великий і самотній я построю - буду я дивитися в метро

Сни кіно, сни янголів незримих

Сни де бачу розмовляю я з тобой

А вікно показувало кішці

Саме неймовірноє кіно.

Кожна шпага - остеохондроз

Я не вмію не писати слово "вовк"

Не забуду снов басейн і рай

В котром очі забувають слово "край"

Є так багато слів, які я не скажу

І так багато дій, які ніколи не зроблю

Є так багато мрій, що в снах трапляються мені

Є так багато "вас", але немає "ми".

Соромлюся я дивитися в очі

Соромлюся тобі вірші присвятить

Тому що знаю "нас" не буде

Тому що знаю назавжди "ви"

Якщо ти знайдеш ці вірші

Скажу, що присвятила іншим

Бо не повинно бути у тобі до мене почуттів

Мені не треба нічого окрім кохання

Не друзі, не приятелі, не вороги,

Давай з тобою будем незнайомці.

Стань крапкою малою в небокраї.

Стань для мого серця чужим.

Я на хресті

І під хрестом

Я вмираю

І я оплакую свою смерть

Я повітря

І я губи що дишуть

Я наїдок

І я чрево їдуче

Я вбивця

І я вбитий

Я потопельник

І я крига над ним

Я Світ

І я чорна діра

Що поглинає все суще

Є тільки я

І нічого більше

Я все розумію

І нічого не йму

Я помру

І нічого більше не буде

Бо все тільки Я

Люблю тебе

Як і раніше

І ти не думай

Шо забув

Тобою

Моє

Серце

Пише

Тобою

Соловей

Піє

Тобою

Все

Довкола

Дише

І жде

Схвильовано

Тебе

Буває й зі мною

Що вірш наче куля

У голову стрельне

Й оглушить

Уб'є

Невинність

Що в серці усе ще є

Ту яка чекає тебе

Та ти не прийдеш

Навіть після війни

Навіть коли закінчаться

Усі патрони

І вірші мої

Помруть

Разом зі мною

Ти не оплачеш ..........

Пташка летить,

і так вільно кружляє, десь там на небі..

вона не мов, поринає в синю блакить,

аби розказати тобі,

які прекрасні ці дні,

який красивий краєвид,

Які чудесні

гори і поля, і неймовірний сонця схід.

яке ж чудове це життя,

лиш ти живи, ти вільна...

Якщо пташка змогла вибратися з обійм

холодних ґрат клітки,

то і ти зможеш розірвати кола війн

ти все зможеш, я вірю в тебе, ти стільки

пройшла, не зупиняйся..

вір і всі твої мрії здійсняться.

21.03.2025.

Дарина може стати Іриною

у будь-який момент Дарина

може стати Іриною

ці дві стихії роздвояться

і стануть руслами

в чоловічому тілі

одне русло шепоче

обійми

інше русло муркотить на вухо

поцілуй

напружене чоловіче тіло

борсається біля Ірининих берегів

доки не зайде в штиль

у мирні обійми бухт й берегів

Ярининих

хтивий корабель так хоче кинути якір

чоловічий

хоче Дарцю вщипнути за м’якеньке

в парусинах

у що напхав у біле простирадло

вітер

випнувши два горбики

дві набухлі на мапах точки

до яких пропелером

пропелерує хтивня корабля

Щоб зустріти на тому дикому острові

Даринку

взяти руку Дарійки

пробігтися гарячим пісочком із Дарою

шепотіти ніжно на вушко Дароньці

Даронька переливається хвилями в Дарочку

стає примхливою стихією Дарки

а Дарця-демон на лівому плечі

спокушає Дану-янгела на правому плечі

й обидві стають в його обіймах: Дарусечками, Дарунями, Дарунечками, Дарусиками.

пісок і літо огортає дар у чоловічому тілі

перетворюється на триймення:

Ода́рка, Ода́ронька, Ода́рочка.

в кожному часі Ірина може стати Дариною

упадинкою, поглядом, зірочкою,

свічечкою й ніченькою

хвиля пригорне

хвиля відпустить

русло потече по капілярах

по венах

по маршрутах

його серця

дрейфують й

стримлять

штилюють й

бурлять

у мішечку в грудях

дві вони:

Дарина й Ірина

Ірина й Дарина

Д+І = ∞

19 червня, 2025 рік, 12 година ночі

Є місто на півдні

Півміста там ангели вже.

І ребрами світять у всесвіт згорілі будинки.

Чи Боже, бува, не забув про мене,

Про діток моїх, що тремтять, мов росинки?!

У їхніх очах затамований біль.

Вони ще так бачили мало чудового в світі.

Усюди воронки зруйнованих мрій

І чорна земля, де не буде вже квітів.

Навіщо цей жах, що спадає з небес?

Навіщо те зло, що калічить нам душі?

Навіщо Ісус, що так дивно воскрес

Віддав напоталу півнеба і суші?!

Живі ще сини, що боронять мій край,

І люди живі в укриттях і підвалах,

І діти мої - небесний мій рай

Єдиною вірой знесуть цю навалу!

Серед найкращих мрій, людей, чуттів

Кликали примари непорочних мрій

І відкриті серце, двері, телефон

Перевернуті стандарти й голі дні

Почергові нові вирви від все тих же

Ти х же тихих і сповнених нікчемних дій

Віртуальних, мислиньєвих, виплутаних,

Хитрих, та все ж бастрючих.

Коли здається ідеальний план

Сила силенна тих щасливих ванн

Про майбуття, щасливий вирій

Каскади доглядів, каскади згинів

Коли побачив тисяча й ще раз

Коли прожив, те що нашіптував козлам..

Терпівши болі і страждання

І бачивши думки твої,

Не зміг стерпіти я кохання

Лише з надією прожив,

І тьма тепер поперед сонця

Не бачу світла назавжди

Я лиш страдаю навіки…

І кожен раз відкривши очі,

Нестерпний біль мене лоскоче,

У снах я бачу гори,море,

Я бачу там тебе,

З обіймів я не хочу відпускати,

Мені болить, від того розуміння,що то лиш сон,

Відкривши очі знову бачу,

Той біль,він нескінченний,він буденний.

І знов біжу,закривши віки,у сни глибокі,там з тобою,моя любов,вона навіки…

Я загубилась.

Зник мій слід.

Хтось мене бачить?..

Бо я — ніде.

Розм’якла. Зникла.

Розвіялась з вітром.

Згоріла у вогні.

З росою випарувалась зранку.

Поглинула земля останки.

Та якщо прислухатися —

ще чутно серцебиття.

29.03.2025

В селі життя йде своїм плином,

бабці стоять під магазином,

ведуть розмову неквапливо.

Новини як завжди наживо.

- Вчора летів літак над нами -

сказала жінка з сивинами. -

Аж хата ходором ходила.

- Та ні, Петрівно, то ракета

Х-22 пролетіла.

- Кажу, літак то був! -

Петрівна на своїм стояла. -

На F-16 чимось схожий.

Як тільки вдалині загув,

я зразу зрозуміла - не ворожий.

- Літак, ракета хай їм грець! -

Ввірвався іншої терпець.-

Головне що не було прильоту.

Піду бо маю ще роботу.

- А завтра знову на щиті. -

Мовила третя вся в журбі. -

Коли ж скінчиться весь цей жах...

Так потихеньку розпрощались

і розійшлися по дворах.

А там де лавки й столики,

гуртком стоять чоловіки.

Каву п'ють біля фургону,

в руках стаканчики з картону.

На різні теми іде мова,

чути про долар, нафту і біткойн,

ще три якісь незрозумілі слова.

Кажуть що це всесвітня змова,

тож чути різні імена.

Від Трампа, Лукашенка і Макрона,

до Шольца, Кім Чен Іна, Гройсмана.

Потім пригадують хто служить,

у кого бронь, хто ухилянт.

По-філософські розбирають

який найкращий варіант.

А вдома ще кормити коней,

курей, корову і кролів.

Та ще б сходити на рибалку

і щук піймати й карасів.

В селі життя йде своїм плином

новини всі під магазином.

Плаче четвер через поганий розклад

Та і мені не подобається такий уклад

А най його! Сяду в потяг,візьму мівіну

І як птаха у гори полину

Гори,ліс,тиша,розпалю ватру

Як довго хотілося в мандру

Як жити не бути

То страшно не вмерти

Дивлюсь у зірки як в кіно-снів

Кожен із них актор,кіно зірка моїх снів

Плач стиха коли я тікаю подалі

Четвер шукає відповіді на те що далі

Я побіжу і він за мною

Я піду,а четвер став птахою гірською

Не треба мене забувати

Коли відійду я

Не треба напрасно плакати

Коли поїдеш ти,милая,моя

Колись згадаю у піжмурку

Твої імовірні посмішки

Вони мали вигляд блаватного смаку

І я може колись як ти зберу сумки

І це нормально гортати книгу

І зрозуміти що гортав не туди

Тоді не збережу інтригу

Це зараз не про книги, лиш про вади

Се Ля,люба,ти, кордон

Я,місто,сум,сон

Піти за тобой як порушить закон

Але ж я не сильна як легіон

А ти не гора й не титан

Звідки в тебе сили зносити гори рукою

Знаєш,наше життя суцільний обман

І тому,колись я піду за тобою

Щоб не сталось все мине

Все забуде,все пройде

Лине,пахне і гніте але точно не мене

Все розквітне і забуде

Мені потрібен душ

Щоб змити весь цей бруд

Темні людські душі мов моя туш

Я вам усе ж не баламут

Щоб замішати карти знов

Жаль. Смерть. Брехня

Як людська кров

Не люблю жити навмання

Як повернути минулу мене

І не втрати майбуття?

О,моя прекрасна тіне

Ти ведеш мене в мовчання

З якого я уже не вийду

Треба рухатись далі,то мала

До тебе я уже не прийду

Тож лишайся позаду мала

Я не повернусь

Мене не знайдуть

Тебе не повернуть

Вони ні про що не взнають

І знову знищений будинок

І сотні зламаних життів

Можливо що й живі-здорові

Та в них усіх забрали дім

Нема щасливої футболки

Згоріли книги і альбоми

І втрачені усі листи,

За що - питати нема чину

За те, що є ми на землі

За те, що маємо у серці

За те, що не збагнути їм…

——————————-

Чатик, допоміг зробити англійську версію, правда в ході перекладу вона трохи змінилась

——————————-

And once again — a ruined home,

Hundreds of people lost it all.

They may be safe for now, but still —

They lost their calm and lost their dreams.

No lucky shirt from happy days,

The books and memories turned to ash.

The letters gone, the meaning lost.

And why? The world already knows —

Because Ukraine exists and stands.

Because we need a real end —

Not for some years, but for an age.

We just need one guarantee:

That they will never repeat it.

Ми важко грузали

розчовганими дорогами

та розважалися бесідою.

Наші монологи щохвилини

перетиналися кивками

та важким у читанні

"здрст...здрст...здрст..."

А дорога непомітно

витлівала стежками -

ми йшли все тісніше.

І лише коли стало

неминуче -

для того, щоб іти далі,

треба злитися в одно -

бо для двох

на стежці немає місця -

ми зникли - а далі

говорячи сама до себе

пішла істота

не знаючи, що попереду

стежка

розчиняється степом.

Правда

Правда — не завжди приємні речі,

Не завжди легка, не завжди доречна.

Та вона дарує — серед темноти —

Свободу бути. Свободу рости.

Свободу бачити — без прикрас.

Свободу діяти в слушний час.

Свободу жити — без страху й тіней,

Не в пастці брехні, а в світі людей.

Бо брехня — то пастка й біль,

Вона тягне в темний вирій.

Там, де вигадані деталі —

Кожен крок — як по спіралі.

Треба пам’ятати версії всі,

Жити в тривозі, мов у грязі.

Кожна неправда — як в'язка нитка,

Обплутує душу, мов павутинка.

Правда — не жорстка, не зла,

Це повага. Це світла мета.

Це сказати: "Ти знати маєш.

Я чесність свою тобі довіряю."

Тільки правда одна серця відкриває,

Та всі маски з обличчя знімає!

А чому ти не п'єш? - питають.

Я відповім, що бажання не має.

Бо в келиху блиск - то не свято.

Там сутність себе ховає.

Та випий "як всі" - закликають.

А в серці твоїм тиша, мов дзвін.

Бо знаєш, що в чарці живе не свобода,

а лиш там гіркий полин.

Ти пам'ятаєш: запах спирту і тривоги.

Ти жила не наче на війні.

І рятувала тебе дорога.

Я не п'ю, бо в дитинстві

читала між слів,

Як тремтіла душа, коли батько кричав.

І той запах "свята" вплітався мій страх.

І клялась я собі, що у мене

більше не буде так.

Я не п'ю, бо я чую рід тишею в жилах.

Бо крізь мене проходить,

все те, що боліло.

Я жива. Я свідома. Я перша в роду,

хто сказав "Досить"

І своєю дорогою йду.

Бо, ти Берегиня. Рятуєш.

Своїм "ні" ти ламаєш шаблон.

Ти - перша в роду, хто змінює

Старий алкогольний закон.

Схилились верби ніжно до землі.

Шепочуть щось про спокій і про віру.

Сьогодні дзвони ллються у селі -

бо ця неділя Вербна, світла, щира.

Вербичка вранці стукає в віконце,

сріблиться іній, та вже гріє сонце.

Несе бабуся гілочку святу,

щоб знову мир вплести у доброту.

Малеча з гілками в руках

біжить до храму - свято йде з весною.

А у повітрі - молитва в сльозах

і Божа ласка стелиться рікою.

І все насправді не дарма

Зів'яли квіти - будуть інші

Відтак і я з своїм життям

Не пошкодую з рішень більше

Колись цінила інше я,

Колись зростали інші віти:

Думки відмінні в мить літали

І породжаючи слова

До долі всяке спричиняли

І клопіт манячий з магніт

І дощ з талану, де блукала

А також, сумніви й зеніт

Надій, яких я простягала

Багато зерен помилок,

В минулі квіти що зростали

Чимало зверхності й незгод

Котрих я звикла уникати

Але без цього я не я

І квіти інші б не зростали..

Навіщо мальва нежива

Якщо нова та є, що манить?

Шлях в довжиною в життя

Всі дороги що були нами витоптані

Всі люди з якими пов'язані,

Тими узами що не описати словами.

Наші помилки — рубці, подряпини

Наші обручки — обіцянки.

Ми з тобою долаємо цей шлях.

Як кораблик в бурю пливем.

І можливо за тими горами чекатиме водоспад

А можливо там буде наша з тобою труна.

Ми не знаємо.

Ми боремося.

За людей з якими пов'язані тими узами

І за одне одного.

А ти живеш?

Наївно було сподіватись, що ти помреш як тільки я піду.

Я зла, скалічена, розбита.

Я заздрю, що ти йдеш в перед.

Напів щирість — "рада за тебе"

І знову зітру твоє ім'я з щоденника.

Гумкою, яку ти мені порекомендував.

Захоплення і гнів.

Хочу тебе благати, але мовчу.

Залежність і ненависть.

Хочу зрізати всі нитки, що з тобою пов'язані.

Але хіба можна вирізати те що вже моє?

*Для автора-сами.

Перехоплює подих...

Згадка про тебе...

Стукіт...

Не знаю, що саме...

Хвилює найдужче...

Трепет...

Завмирає серце...

Мурахи шкірою...

Сніжать...

Звичайні речі...

Як незвичайно...

Любов...

В темних водах я тону,

Повітря геть не вистачає.

Все думка про неї лиш одну

Бігти поділі, чи назустріч?

Бажати ляпаса чи поцілунки ?

Кричати чи шепотіти про почуття?

Про тіло мріяти чи торкатись?

Ніяк нічого не збагну!

Тривога полинає мої думи.

Тягне на темну глибину

А сонце десь уже сідає

Не бачу Я!

Тону,тону, але її плекаю

Хоч і боюся рішень я своїх..

Не знаю чи варто мені казати

Чи замовкнути на завжди.

Сьогодні бачив в небі вранішнім, лелеки мовчки пропливли,

Малим ключем, повільним змахом крил, додому повертали,

Вдивляючись щосили крізь щільний туман і дим з землі,

Знайомую хатину, і на стовпі при ній, гніздо своє шукали...

Усе порите та розгромлене, а щось пропало, наче не було,

Немов все знести вирішили враз, і поки що не розрівняли,

Але вони усе кружляли, спираючись на втомлене крило,

І у гірких сльозах минулого, майбутнє для дітей шукали...

21.03.2024

Не сприймай мене занадто серйозно,

В твоїх планах все рівно є пунктик «Піти».

Припини себе вести так граціозно,

Будеш боляче падати з тієї висоти.

І обійми мої цінувати не треба,

Що можуть зігріти і біль притупити.

Не потрібно літати зі мной поміж неба,

Якщо крок на зустріч боїшся зробити.

Та й не варто моїм словам довіряти,

Бо казала «Люблю» тобі кожен день.

І не треба про мене взагалі пам’ятати,

Я ж зникну відразу, приблизно у січень.

Місячне сяйво — як тиха вода,

Ллється на плечі нічного міста.

Світло примарне, холодна хода,

Шепіт, що в серці тривожно іскриться.

Радість дрижить у зіницях моїх,

Вечір п’янить золотими вогнями.

Життя — це подих, єдиний, живий,

Вічно мінливий, мов тіні під нами.

Та десь за обрієм — тьма і віки,

Тіні майбутнього в пальцях стискаю.

Що там? Чи буде? Які там роки?

Страх і надія сплелися у зграю.

Місяць всміхається: "Ти ще живеш.

Що буде — станеться. Світ твій безкраїй".

Трепет у серці — мов тиша без меж,

Тривожно...та вперто іду і ще сяю.

І споконвіку дивні постають питання, для тих,

Хто визнавати розвиток історії не хоче,

Кому нема релігії, для кого Бог його затих,

І хто тепер незрозуміло новому белькоче.

Продались пращури, і їх стародавні божества,

Що хліб дають і бережуть слабкий вогонь,

У рученятах жертву, здобуту міцно затиска,

Він тішиться що кров стікає з його долонь.

Він ідол, істукан, та самі ми його обрали,

І самі ж йому під ноги жертви кладемо,

І не кажіть що ви того не чули чи не знали,

Ви ж носите його трикляте зелене знамено...

На старій, невизнаній, забутій Орвеллівській фермі,

Закони, правила і правки пишуться щодня,

Рівніші проявляються в час для країни темний,

Та ми на жаль не можемо без батога і без царя...

8.03.24

Весна краплинками прокралась в мої застиглі дні,

На сонечку пригрілась й наче задрімала,

Приснула з нею разом й кицька на вікні,

Що перед тим так глибоко й затяжно позіхала.

Нам обіцяють скоро мир, і не готують до війни,

Мовчать не оголошують нічого, але усе не так,

Суспільство — група, але ми усі, окремо і самі,

Останній шанс, останнє попередження, останній знак.

Для когось це усе на перший погляд дика криза,

Комусь останній подих і прощання навіки,

Для когось це проста незграбна і римованая проза,

Комусь противні, але чесні, хоча й брудні вірші.

Хтось буде ненавидіти, а хтось, приречений любити,

Та тільки щоб любити так нам часто бракне сил,

Житя нас просіває як муку, через дрібненке сито,

І в очі сиплеться колючий ненависті пил...

1.03.24

Хто хтів, ішов, нікому не поставивши питань,

Бо патріотом рахував себе, бо звала кров,

Бо до землі, яка його, ще з прадідів була,

Він відчував якуюсь неосяжную любов,

Бо тут його минуле, теперішнє і майбуття,

Та раптом, хто не втік додому повернувся,

І ролики свої викладує в тік-ток щодня,

Щоб бачив його світ й ніколи не забувся...

Героя того вже нема, пішов непізнаним у небуття,

А інший - ролики так і не перестав писати,

І якщо в невтіків, у всьому, повнота життя,

За перших сльози втре дружина, діти, мати...

29.02.24

Спотворення жорсткі реальності аж до невпізнання,

Це те чим хворі ми, чого позбутися не хочемо ніяк,

Солодка кава, наче через телевізор світосприйняття,

Але без того цукру клятого ми вже не можемо ніяк...

Гіркого й кислого не хочемо вже ми, то не для нас,

Нам дай пом’якшувач, розпушувач, щоб було ніжне,

І кожен хоче мати мерседес, але ніяк не автозак,

Життя щоби було святе, але у думках грішне...

Так жити, щоб наповну, не соромлячись і через край,

На горло ближньому ставати, бо є лише твоя мета,

Молитися - «Начхать на всіх, мене ж не забувай!»

І милуватися собою неупинно, ти ж бо чистота!

А в ідеалі ми усі в цей світ приходим голі та пусті,

І в пустоті своїй через життя несемо усю його красу,

Але якщо чогось бракує у схибленій бажанням голові,

Ми через всі страждання й радості проносим пустоту...

29.02.24

Хтось каже що час скиглення ще не прийшов,

А хтось упевнений, що він уже давно минув,

Передивляюсь в котре це німе, дурне кіно,

Хоч сенс його сценарію давним-давно забув.

Собі довести те, що з розуму ще не зійшов,

Переконатися що все до лàду наче робиш,

Що вибравши єдину рідную з відомих мов,

Нікому вибором цим боляче не зробиш...

Ти не біжи, мовчи, тримай міцніше себе в руках,

Не будь бараном впертим, будь м’яким, гнучким,

Рано чи пізно у життя прийде останній крах,

Уважним будь, щоб гру-життя ти не залишив молодим...

Ти на своїй землі на власну думку маєш право,

Й казати можеш все що думаєш, не боячись,

Та зупиняють тебе впевнено і вправно,

І просять переконливо, - «Ти не казись...»

26.02.24

Пора бажати людям надобраніч

Ставити пиріжки в піч

Й іти ловити жаб руками

Бродити тільки новими стежками

Які витоптали люди,

доки тебе не було

І все це заради...

Того що бути мало

Пора вже не боятися

Того чим нас лякали в дитинстві

Боятися,дрижати,лякатися

Це у нашому майстерстві

Посеред міста купи очей

Які ти бачити не хочеш

Посеред лісу купа речей

Які ти побачити не можеш

І в цій купі плавають зірки

Яскраво багряні,сині і тускло зелені

Нехай боги хоч винесуть мене за барки

О так! Всі ці покровителі молені!

Я не вірю.

Я їх більше не молю.

Нитка до нитки — мов серце до серця,

Вишита пісня на білому льоні.

Кожна стежинка – це мамина ніжність,

Кожен узор – то традицій долоні.

Червоне — то кров, що палала в боях,

Чорне — за тими, хто світ цей покинув.

Сині то хвилі, що кличуть у шлях,

Зелене – це луг, що росте безупину.

Одягну й піду між людьми, у світи,

Вишиванка — це код мого роду.

В ній є і предки, і мрії, і ти,

І сила нашого незламного народу.

Хотів стабільності? Тримай! Тепер усе стабільно всрате,

Твоє життя не варто того, щоб його ти хтів прожити,

Ніхто пророка не приймає і не слухає у рідній хаті,

Ніхто ніколи ні про що не буде в тебе вже просити...

Ти пустота, бездонна прірва, та не проста, із діркою у голові,

Ти щось безформне, в тобі немає натяку на сенси,

Ти сиплеш істиною, брешучи усім і також брешучи собі,

Та щось змінилося, і ти не червонієш в ці масні моменти,

Стабільність дивна, в серця, на моніторі лінія пряма,

Без різких випадів і поворотів пропливає повз життя,

У тебе прощення, як в принципі й покаяння нема,

Усе що за життя встиг заробити — це забуття...

25.02.24