Всі вірші

Посміхайся, прошу посміхайся

Головне себе не цурайся.

Своєму ворогу ти посміхайся.

Хочеш за посмішкою сховайся.

Посміхайся ти мені

Навіть, якщо не вивозиш ці

нестерпні дні.

Посміхайся, хочеш, зі смерті глузуй.

Посміхаючись, виходь на сцену й позуй.

Посміхайся усім страхам.

Навіть якщо навколо шум і гам.

Посміхайся очима й вустами

Назавжди посмішкою залишишся з нами.

Посміхайся усім на зло.

Те що було давно, вже пройшло.

Посміхайся крізь біль.

Посміхайся пройшовши сотні-тисячі миль.

Посміхайся без сумніву.

Натягуй посмішку криву.

Посміхайся крізь муки.

Посміхайся, коли в шрамах руки.

Посміхайся голосно у тиші.

Так, щоб порозбігались сірі миші.

Посміхайся і плач в той же час.

Навіть, якщо вогник у душі уже згас.

Посміхайся в людину граючи.

Й негатив у собі зберігаючи.

Посміхайся, скаль зуби.

Від страху кусаючи губи.

Посміхайся під проливним дощем.

Посміхайся руйнуючи усе вщент.

Посміхайся, мозок людям наївно запудрюй.

І особисті береги плутай.

Посмішкою, з усіх сил цей світ терпи.

Голос зривай, і криком хрипи.

Але обіцяй, що завжди будеш посміхатись.

А іще посміхнути цей світ намагатись.

Серед пишних садів Ісфахана, де сонце — розпечений мідний таріль,

Де в тіні мінаретів співають про вічну любов, і життя, що бентежне

Жила жінка на ймення Зухра — дивовижна, жадана, безмежна,

Й ночувала із кожним, хто стукав або попросив.

І неслося до неї все місто — торгівці, князі, пастухи,

Кожен ніс їй даунок: троянди, півпляшки олії, зітхання,

Бо вважав, що вона — це найвища вершина кохання,

Чи принаймні знаходив в обіймах одразу ж усе, що хотів.

А жінки у гаремах молилися й сльози лили,

Роздираючи шовки на грудях від гіркого болю:

«О, Аллах, чом мене обділив неземною красою?

Чом мій стан не тендітний, як в неї, і риси мої не тонкі?»

«Може, тиха я недостатньо чи погляд занадто прямий?

Може, треба покірніший голос, чи танці, олії ефірні?» —

І молилися жінки ночами в своїй прохолодній зневірі,

Все шукаючи хибу у власній душі, в кожній рисі і тіні своїй.

О, наївні голубки! Щоб сльози й надалі ставали тихіше

Ви шукаєте казку, де править цинічна потреба.

Для якої не треба краси, і нічого не треба,

А увага така — найдешевша з речей на цім світі, найнижча,

І не відалось їм, під чадрою і шовком тугим,

Де кальяном й великим харамом дихали вволю,

Не Зухра розгортала завісу, приймаючи долю,

А вусатий, огидний і лисий мужик Ібрагім!

Не бійся упасти в прозорі тенета:

Всесильні тяжіння-обійми планети.

Вчепися за мертві залізні магніти,

Віддайся лінивому ходу орбіти.

Відчуй коливання тремких гравітацій

Та здайся в полон невагомого танцю.

У хвилях байдужості сонних галактик

Зізнайся нарешті, що ти лише карлик.

Скільки болю у твоїх очах —

В них читається відчай і жах.

Навіженії линуть думки,

Гостре лезо над краєм руки...

Моє серце завмерло — і ось

Найстрашніше в житті забулось.

Ти лишилась тепер одна,

І немає у прірві дна.

На плечі обрушилось небо,

А все, що потрібне для тебе, —

Лише спокій в моїх очах,

А не цей проклятущий жах.

Смерть приходила завжди тихо,

Та не завжди приносила лихо.

Може, й ти це колись зрозумієш

І пробачити нас зумієш.

Якщо дивом є все життя,

То спасінням стає забуття...

Розкажи мені: чому плачеш?

Чому світла ти більше не бачиш?

Розмаїттям барв, кольорів

Вогник внутрішній твій горів.

Мої очі киснем були,

Щоби барви твої цвіли...

У цьому злому, холодному світі

Доведеться ще довго горіти,

Поки стиснутим, точним рухом

Розпочнеш ти нову заворуху.

Коли будеш готова — тоді

Прийду я, і ми станемо ті,

Ким власне завжди були,

Доки боги нас не прокляли...

Я бачив тебе сьогодні,

ти проходила мимо.

Як завжди ледве дотично,

але цього вистачить до наступної хвилі.

Ти була в спортивній формі,

по домашньому неохайна і досить спокійна.

Чесно...

Ми навіть заледве знайомі.

Декілька разів їздили до одного театру,

сиділи там поряд.

Цього виявилося достатньо,

щоби тепер раз на пів року

услід тобі пускати погляд,

прямо по лінії горизонту.

Все, що дзвінко струною гитари

бренить...

Струнко вигнутих ліній принади дівочі.

Що притягує погляд, породжує хить...

Марну мрію дає... Все, що НИЖЧЕ за очі.

Ніжний дотик долонь - не поєднує нас,

Не примушує битись серця опівночі...

Все, що є осторонь.

Все, що змінює час.

Що, як попіл, летить...

ВСЕ, що нижче за очі.

І шалені вуста, що покусані вкров,

Вуст твоїх вогняних

Доторкнутись - не хочуть.

Не промовлять "кохаю"...

То не про любов.

У байдужому сні

Все, що нижче за ОЧІ.

Знаю тепер як я можу:

Бачити в листі судини,

Слухати тебе, Боже,

В хвилях спокійних Дніпра.

День цей на інший не схожий,

А на долоні хвилина...

Ми тільки в нього вхожі -

Вчора вже нас нема.

Можу напитись неба

І розмножати зорі.

Можу на пошук суті

Вирушити у цю мить.

Можу літати пір'ям,

Можу картини прозорі

Намалювати в повітрі.

Можу й тебе навчить!

Можу розхвилювати,

Потім сказати: "Тихо!.."

Ні, то не буде лихо,

Просто побачать всі.

Можу співати пісню,

Можу для всього світу.

Можу не рвати квітку,

Змокнути у росі.

Можу зварити зілля,

Наче якась чаклунка

Запропонувати "чаю"

Ніби вона - не я.

Можу наворожити:

"Ти мене розкохаєш

Та пошкодуєш потім,

Бо я єдина твоя".

Можу сказати після,

Що пожартувала,

Можемо розсміятись

Голосно і в унісон.

День цей почнемо разом

І поспішаймо жити.

Якось тебе розбудять

І прошепочуть: "Сон!"

Знаєш, зазвичай я плачу від того що мене доля ламає.

А зараз, від того що сонце сяє.

Знаєш, зазвичай я посміхаюсь, щоб інших не хвилювати.

А зараз, бо мені хочеться літати.

Знаєш, зазвичай тіло моє в такт танцює,

бо того життя потребує.

А зараз, я від легкості танцюю.

І такту я уже не потребую.

Знаєш, зазвичай я радію фальшиво.

А зараз, тому що все можливо.

Знаєш, зазвичай брешу, щоб репутацію не вбити.

А зараз, щоб інших захистити.

Знаєш, зазвичай я бачу тільки сіре небо пасмурне.

А зараз бо, я бачу захід сонця, щось земне.

Не витрачай свій час на хуєту,

бо хуєта — не запорука щастя.

Перед собою чітко став мету

і йди вперед — тоді все вдасться.

На долбойобів не зважай —

у кожного із них своя дорога.

Лиш певним будь і точно знай:

Що та твоя — вона від Бога,

із серця твого.

**************************************

Розквітни-квітни, Україно!

Настане хай для тебе добра днина,

Цвітуть сади твої нехай,

Плоди хай будуть соковиті.

Нехай, нехай

Постане на землі вкраїнській

справжній рай!

Хай добрим людям буде добре жити!

Всміхнуться хай щасливі миті!

Розквітни-квітни, Україно!

Хай мова українська ллється-лине,

Недоброзичливість чужинська згине,

Хай добрим людям буде добре жити!

Всміхнуться хай щасливі миті!

Розквітни-квітни, Україно,

Щоб дітям нашим тут хотілось жити!

Всміхнуться хай щасливі миті!

Хай добрим людям буде добре жити!

08.05.-11.05. 2013 р.

08.05.-11.05. 2013 р.

вірш публікувався в літературному альманасі Софія,. Хмельницький: Видавець Стасюк Л. С., 2014. С. 51-52

Мечем він став,

А в полі злаки жав.

Ще було небо мирне,

І думав: хліб достигне.

Та ворог не питав,

Те поле розтоптав.

Кривавим обрій став,

Бо серп стинав

Новий врожай,

І під ногами червонів ручай.

Серп став мечем,

Тим, що боронив Едем.

10.05.2025 р.

Ми граєм ролі, виправдовуючи плани,

І світ навколо каже: «Все гаразд».

Усе здається гарним, без догани,

Та ти живеш не свій життєвий час.

Мов у гостях, де затишно і сито,

Але чужа сорочка тисне груди.

Там прагнення твої дощем пролито,

І поруч — не твої, здається, люди.

Подбай про те, що душу ніжно гріє,

Що повертає спокій і тепло,

Що серце чистим світлом володіє,

Щоб у душі усе розквітнути могло.

Шукай той простір, де любов панує,

Що наближає до Творця щомиті,

Де кожен дар твій іншим радощі дарує,

І добрі справи сходять, ніби квіти.

Моє це місце — де стихають грози,

Де я не мушу одягати маски.

Тут висохли пекучі, непотрібні сльози,

І серце тихо каже: «Вдома я вже».

Я ледве сплю останнім часом,

з тривогою дивлюся в кут.

Там очі — дві ясні зірниці,

видивлюються кожен

⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ледь помітний рух.

І серце замість п'ят несеться в прірву,

коли щось їдко шипить у повній темноті.

Пронизуючи душу навскрізь шилом,

рій диких шершнів пускаючи в дірки.

Лежу заклякнувши

⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀примружую зіниці,

щось повільно торкається ноги.

Й сідаючи на груди тяжко диха

чорну гримасу викручуючи набакир.

Перед лицем картина

⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀"Крик" на монохромнім тлі.

Й свідомості дійшло вже досить пізно,

що це мій кіт

⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀мій чорний кіт

⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀й нестерпний сонний параліч.

Поблякли повіки,

Застигли навіки,

Холодними стали вуста.

І в холоді тиші

Слова тепер лишні,

Окутала все пустота.

У гомоні дзвонів

Розчиниться горе,

І щезне усе, мов туман.

Кричати вже пізно,

По пазлах ви різні,

Спасінням стає дурман.

У мареннях ночі

Заплакані очі

Сховаються від усіх.

І звати б на поміч,

Та нікого поруч,

І голос потроху затих.

Давай ще хоч трохи,

Відкинь соматоху,

Просто заговори.

Линуть молитви,

Нещасні та звиклі,

Лиш Бог їх не чує згори.

Опущені руки,

У темряві звуки

Голосніші, ніж будь-коли.

І радість, і горе —

Та змиє все море,

Що тут й не говори.

*********************************

На Різдво випав туманний Альбіон.

Запалала зоря віттям святкових грон!

За вікном уже встиг народитись неон...

07.01.2021 р.

Я не став би стукати в двері...

Особливо в зачинені щільно.

Не стояв би біля порогу,

А пішов би геть, до холєри!

Там, де дихати легко та вільно,

Де душі, де зору просторно!

Порозкидав би всі загорожі!

Перешкоди наставлені долі

На шляху розтрощив би зневажно.

І дивився би в очі ворожі

Як на сморід поганий юдолі,

Як в істоту пусту та продажну.

І не грюкать у двері ті бутом -

Роздовбати їх краще ногою!

Підпалити розтрощені нафік,

Не дивитись, піти і забути.

Та змінити лютість нудьгою.

Важливіші згадати принади...

Позабув бо в зненависті лютій,

Що у світі є світло та свято

Окрім бійок, різні, всяких воєн

Безпричинних, від шизи, маразму!

І начхать на хаос той заклятий,

В метушню...дибілізм параної,

Між людей у суспільстві заразній.

Та розслабитись в кріслі у хаті,

Яка дивом іще уціліла

Між руїн в понівечених селах.

Та з думок, що важкі, задрімати

В лабіринті надій, що в екзилі

Та у сні їх ніяк не впізнати

У незнаних скривавлених землях...

Куди діваються люди?

Вони живі, але не поруч.

Вони дихають, але їх дихання не від тебе ліворуч.

Куди діваються люди?

Їх фото в альбомі, ніби це вчора.

Ніби перед очима їхня усмішка добра.

Куди діваються люди?

Розлетілися як птахи.

Та розбилася їхня зграя і розбилися їхні шляхи.

Куди діваються люди?

Зникають без сонця їхні тіні.

І сумними стають вечори зимні.

Куди діваються люди?

Іноді здається що досі чутно іх голос.

Цей голос ніби ховає далекий космос.

Куди діваються люди?

Вони зникають в один лиш момент.

А слідом розбиваються всі мрії в щент.

Куди діваються люди?

Може вони живуть у наших снах.

І день у день нас охоплює страх,

що ми їх більше не побачим.

Куди діваються люди?

Що розвіюються як туман.

Без них на душі пусто, без них депресивний стан.

Куди діваються люди?

З якими разом ми сміялись.

І втратити так боялись.

Куди діваються люди?

Вони у пам'яті з нами живуть.

І куточок душі назавжди займуть.

Чи було у вас кохання?

Чи була у вас любов?

Ні, не зовсім... Я не знаю.

Чи потрібна та любов?

Сльози ртуті на папері,

Гострий біль у голові.

Може, ваш притомний несмак

Загубився у імлі?

Вибрав вам життя – кохання,

Світлу пору сподівання.

Сірий дим у голові

Затуманив всі страждання.

Дивний спокій і нетління –

Це, напевно, божевілля.

Забере мене з собою.

Боже, що то за свавілля?

Любов, як троянда, червона троянда

Цвіте у моєму садку.

Любов - моя пісня,

З якою блукати іду

У далекі дороги,

Оббивать Дніпрові пороги.

Згадаю, десь там, вдалині,

Твої очі далекі, рідні,

І хвилі Дніпрові

Збліднуть при згадці

Про твої чорнії брови.

Сильніш від твоєї краси

В світі одне - кохання моє!

Воно з тобою доти,

Поки не висохне до краплі

Пінливий Дніпро.

Але не висохне бурхливий Дніпер,

Як не піде посеред літа сніг.

Вода не сточить кремінь,

Не вкриє сонце темінь,

Не зупиняться хвилі,

Не розійдуться кручі сиві,

Бо далі все, як і життя,

Помалу, стрімголов -біжить!

І чутно вітеру виття

І звір який де пробіжить.

То прощавай і не сумуй, кохана,

Будь щаслива, Лючано!

Не плач без парубка свого Івана,

Я повернусь в твої обійми,

Ти не хвилюйсь, не стану в прийми.

Я обійду усі країни

Та не знайду такой дівчини.

Пройшовши цілий світ,

Скажу: "Без тебе -ні, не милий світ!"

02. 11. 1997 р.

Якось верталися з міста селяни в село,

Язики розв'язалися, і загуло:

- Я в пориві страшенного гніву

Можу робити дива -

Вирвати дуба столітнього з коренем,

І одними руками роздерти його на шматки,

На тоненькі-тоненькі шворки! -

Хвалився один. - Ну, а ти?

Чи хвалитися нічим? -

Спитав він того, що мовчки ішов.

Той відповів лаконічно:

- Я вирощую хліб, і якщо корчую дуби,

То не з гніву,

А тільки, щоб засіяти ниву.

07.09. 2009 р.

Крокодил, напроти лев,

наче застигли в протистоянні

Хижацькі пащі,

І добре, що не між ними

Сиджу на лаві з Дружищем

(Мус полуничний),

І карбую в віки

Наче щось поетичне,

Але буденне та прозаїчне.

Ось так і стаєш постмодерним,

Чи то справжнім "не то поетом",

Чи простом перехожим із вдалим

куплетом.

квітень 2021 р.

****************************

Прагнути треба і сонця, і неба

і треба, і треба, і треба

Далі іти,

сіять на шляхові квіти,

Неустанно полоть бур′яни.

Жити спішити треба:

часу не здоженеш,

А в часі велика потреба —

необхідності ти не минеш

Залишити слід після себе!

4.10.09.

Надруковано в літературниому альманасі "Софія" (Хмельницький:: Вид. Стасюк Л. С., 2014. С. 52.

Вона чарівна, наче втрата часу,

І дивна, ніби Ілюзійний шум.

Вона, напевно, королева джазу,

А я, напевно, її придворний шут.

У замку мешкає царівна

І все чекає принца на коні.

Як шкода, що всі її принци

Умерли у душі її.

А я сміюся голосно під замком,

Хоча, напевно, все ж тремчу.

Бо все ж не знаю я кохання,

Бо все ж не принц я, а всього лиш шут.

*******************************

Сині сніги зимових Карпат

У верховіттях високих горять,

І як лава, як снігопад,

Опришки, герої балад,

Вийшли з бартками на волі парад.

03.12.1997 р. (доопрацьований 07.04.2013 р.).

Надруковано в "Антології сучасної української літератури" (Хмельницький: Вид. Стасюк Л. С., 2015.. Частина 5. С.197.)

Дощ, туман, сум.

Крик душі, стільки непотрібних дум.

Так сіро і холодно,

на серці так темно.

Сірі дні, ночі без зірок,

і хоч у цьому світі і так багато морок.

У мене виникає одне питання:

Навіщо мати страждання?

Навіщо оскладнювати собі життя?

Чому не можна тихо цінувати щястя?

Чому ми не цінуємо те що маємо?

Чому ми на вітер стільки часу гаємо?

Чому ми Бога за кожен день не дякуємо?

Чому ми стереотипи не ламаємо?

Чуму ми про світ цей не дбаємо?

Чому ми не робимо висновки?

Чому іще не отямалось людство пройшовши крізь віки?

Чому люди такі черстві стали?

Чому люди забули як колись цінували кожен свій вдих?

Чому забули скільки радості було в моментах тих?

Чому брешимо?

Чому обманюємо?

Хоча може ми просто свій шлях шукаємо.

Один чоловік впіймав солов'я

Та задумав із нього

Зробить шашлика.

А той: -Пусти, ради Бога,

Маленька, хай бачить Всевишній,

Пожива із мене! Хіба мной наїсишся?

А як пустиш на волю,

Підкажу, як покращити долю,

Безкоштовно навчу трьох безцінних речей.

Подумав бідака: -Соловей гарно рече,

Ну хай ще живе.

Відпустив, а той угору злетів,

На високе дерево сів

Та каже: -Не їж те, що не годиться,

І не зможеш тоді отруїться.

Не шкодуй за тим, чого не повернути,

Кроки вперед тільки можуть бути.

Неправдоподібним словам ніколи не вір-

Буде в душі твоїй тоді завжди мир!

Полетів соловей та волає:

-Ой зле, чоловіче, вчинив,

Даремно мене відпустив:

У собі скарба великого маю.

Чоловік засмутився,

За солов'єм припустився,

-А той каже: -Все, чому вчив,

Пішло марно.

Шкодуєш за тим, що не може вернутись,

Неправді повірив,

Підхопив та поширив.

Ось так соловейко розуму вчив,

Але то даремно, якщо недовчив.

18.07.2024 р.

Я стою на краю мосту,

одна нога звисає у вічність, шукаючи захисту.

Ще один крок вирішальний,

і буде присмак фатальний.

І стою я на краю мосту,

і дивлюсь в безодню пусту.

А в тій безодні, тиша, простір,

і покличе спокій до себе в гості.

Я ступаю з моста, і лечу,

Лечу у світло, і просто мовчу.

Мені не страшно, не боляче, не холодно, і може саме це є свобода.

Просто все відпустити, усі переживання і незгоди.

Ризик дорого коштує,

але лише тоді людина зрозуміє, як важливо їй було те метушливе життя,

ну а тепер вона просто летить у забуття.

І знову,

По колу.

Мене з ніг збиває втома,

І знову сцена знайома.

У мене в голові тільки бардак.

І не врублюся я ніяк.

Наше життя-одноманітна рутина,

І пішла наступна година.

Година без змін,

І знову тиняємося поміж двох стін.

Ми ніби в клітці,

І хоча за її межами, там метелик сидить на квітці.

Але ми залишаємось в клітці сидіти,

Хоча можна вийти і світу радіти.

Але боїмося, легше звичайна буденність,

І прийняття чемність.

Але я не хочу більше терпіти,

Я хочу встати і жити!

Забери мене назад.

Хочеш, роби усе на свій лад.

Відведи мене туди де річка.

І цілуй мене навіть, якщо це погана звичка.

Але молю, забери мене назад.

Забери мене на інший кінець світу.

Відведи мене в зону закриту.

І дивись мені вічно в очі.

Хочеш проводь зі мною темні ночі.

Але молю, забери мене на інший кінець світу.

Забери мене до себе.

І дозволь ставлення грубе.

Відведи мене до свого серця.

Хочеш, додай трохи перця.

Але молю, забери мене до себе.

Забери мене крізь час.

Хочеш, вичерпай мій любові запас.

Відвези мене на міст.

І грайся з моїм волоссям, зібраним у хвіст.

Але молю, забери мене крізь час.

Мовчати просто мовчати.

Тихо мовчанням кричати.

Мовчати спокійно мовчати.

Мовчанням блідно сіяти.

Скромно мовчати правдою.

Платити мовчанням, а не картою.

Мовчати без фальші.

Мовчанням писати вірші.

Мовчати у глибині душі.

Мовчанням точити ножі.

Мовчання розіб’є скло.

Мовчання зламає крило.

Мовчання совість шкребе.

І крик уже не бере.

Мовчати переживанням.

Мовчати щирим зізнанням.

Мовчати повільно мовчати.

Мовчанням помилки пробачати.

Мовчання має могутню силу.

Мовчанням можна визвати зливу.

Мовчання це мій храм.

Я свій спокій знайду тільки там.

Сьогодні я вирвала чергову сторінку

Із надписом „життя“.

Скомкала, і тепер це нікому непотрібне

сміття.

Сьогодні обірвалась остання нитка

з назвою „надія“.

Та це ні для кого не була визначна

подія.

Сьогодні розбився літак з рейсом

„майбутнє“.

Але нікого не хвилює, що тепер воно

відсутнє.

Сьогодні стався збій в системі

„людство“.

На жаль нікому не цікаво, що це самогубство.

Сьогодні на рану „чесності“ насипали солі.

Хоча ніхто не знає, скільки завдало це

болі.

Сьогодні розколовся глечик з „любов’ю“.

Із нього витекли пусті слова, розписані

кров’ю.

Сьогодні безслідно зник шматочок

душі.

Щоб його знайти, будуть безнадійно

писатись вірші.

Цукор... Піщинка... Крихта печивка... Половинка...

Шоколад або джемова добавка.

Пісочне печивко до кави зранку.

Круглий пончик, ванільне морозиво,

порожній стаканчик, а може, й пірожено.

Цукрова вата й карамель,

медовий пряник, крем-брюле.

Солодкий присмак каже: «Так!»

Холодна кола – просто смак.

розжований простір до міліметра

зів'ялі тіні поволі впиваються в землю.

простягаючись контуром на горизонті,

місто, як і все інше, існувало довкола

космічних наривів безодні.

доки час, мов епілептик-каліка,

здригався у проміжках значень

циферблату старого "зеніта"

смуток поволі сповивав мене

поглинаючи вимір,

все навколо нашіптувало,

що скоро віки пройдуть мимо,

і після побачить лиш самотня могила.

так...

я боявся колись руки еліпсизма.

боявся, що обличчя століть матимуть змогу

дивитись на світ чужими очима.

боявся не застати наслідків

діяльності монументальних поривів.

але тепер...

тепер в небесах ранкові симфонії —

це балістичні птахи,

що вилітають із затхлої клоаки історії.

сьогодні, меланхолія за майбутнім

виглядає лиш прірвою часу,

що сміється над людським життям

із космічних наривів безодні.