Всі вірші

Про всю біль і поламаність світу

нам ніхто не напише в піснях,

бо слідами шевченкового заповіту,

ми самі торували цей шлях.

Все це - наше, тікати даремно,

ми зіткнемося з цим все-одно.

І краще лишитися там, де не темно,

ніж ходити вигнанням давно.

Я мав час усе це зрозуміти,

що "десь" стіни - чужі і сумні.

Бо ці люди лиш хочуть дожити,

не лишитися в жерлі війни.

Хай всі вважають, що я - не "вони",

хай я зрадником буду до віку,

та пишу ці рядки, хай летять у домни

і вигнанню своєму не вестиму я ліку.

Бо не Швейк, не Тевʼє Мандрівний,

не комедія чи чергова притча,

допоможуть в цей шторм нищівний,

пережити буремне сторіччя.

Вкотре чую звуки ці,

Під ритм серця – розлюбити...

Але як змиритися мені,

Якщо ти там, не пізнавши

справжньої любові?

І кожен подих, кожен видих тяжкий,

Опускаю безсило я руки...

У танець рвуся, у ньому гублюся,

З келихом наповненим сміюся.

А ти все далі, не наздогнати,

Лиш крихкий образ твій стрічаю

У безбарвнім сні – він майне,

Проте знаю: вночі ще раз завітає...

Світ тремтить, стає безликим,

Слова, як попіл, гаснуть в млі.

Ти не почуєш, не зумієш,

Та, може, побачиш, як я заживу.

Я заживу! І серце стихне,

Коли повз мене ти знову пройдеш...

І більше нема тієї потреби

Спитати: «Як ти? До речі...»

– й погляд твій ловити.

Розлюбила...

Розлюбила!

І не впізнаю того, за ким тужила.

Є тепер нова Я –

Та, що саму себе нарешті полюбила.

Цікаво дивитися за закоханими,

За їх нервуваннями,

Й страхом невзаємності,

Бо забирає вона слабких,

Роблячи з драми, трагедію.

А з живих, у бездушних.

Та здобувши цю взаємність,

Вони змішують себе у суміш,

Кохання та гармонії.

Ніби це фетіш,

Що довподоби обоїм.

І все ж цікаво дивитися за закоханими,

Особливо, коли сам, не був такими.

В несамовитім буревії

Сплелися серця два

Й у вирі цього жорсткого буття

Зійшлися в призмі каяття.

Та ні, це просто гра,

Яка із суму виникає,

А може й ні? А може..може...

Та краще буть зовсім вороже.

Не ті часи, не ті роки,

Коли ти можеш неосудно

І глупо так собі чинити,

Й спокійно без сумління жити.

Образи й фантастичні миті,

Надумані тоді в момент,

Можливо, мали б якийсь сенс,

Але "біг пес через овес".

Дороги-стежки розійшлися,

Бо, мабуть, їх і не було.

А як ти маєш щось своє,

Хай буде це завжди твоє.

Не озираючись назад,

Роблю я кроки уперед,

Бо знаю буде те, що треба

І будь-яка моя потреба.

Хоч мозок плавиться щодня,

І ти не стримуєшся й дня,

Щоб не зробити щось жадане -

Те, що приємне і бажане.

Бо що б з тобою не було,

Тобі не просто повезло.

Цей шлях був обіч неспроста,

І більше це не пустота.

Наповнюєш свій світ собою,

Своєю правдою, любов'ю

Й нарешті бачиш вихід,

Який закритий мимохідь був.

Тепер усе в твоїх руках

І навіть через дикий страх

Тримай що хочеш щоєсили,

Щоб зорі вмить в тобі ожили.

Щоб розпочалось те життя,

В якому правильне буття,

Де щастя є щодня і воля,

І твоя справжня щира доля.

11.07.2025

Якби ти став сонця одвічним заходом,

Я б стала твоїм промінням.

Якби вирішив стати протяжним громом—

Я була б твоїм гуркотінням.

Якби ти деревом став розлогим,

Я була би міцним корінням.

А як небом ти був би просторим,

Я світилася б яскравим сузірʼям.

Коли палав би ти ясним багаттям,

Я була би для тебе димом.

Розквітнути хочеш у воді лататтям-

Стану річки широким розливом.

Може, хочеш стати відомим поетом?

Я знайду для тебе натхнення.

На пустих рядках для тебе буду сюжетом,

У творчу кризу прийду спасенням.

Ти любиш квітів запах солодкий?

Вже саджаю для тебе бузок.

Серце смуток огорнув глибокий?

Я знаю багато казок.

Як Всесвітом цілим ти станеш,

Я буду твоїм «нічим».

Що ж іще на думці ти маєш?

Для тебе стати маю я ким?

Глянь, скільки в мене масок багато,

І як вміло роблю я грим!

Та сталося так, що раптом

Я не знаю, чи є хтось під ним...

Метелик запросила муху на вечерю,

Прибрав оселю, підібрав вбрання,

Помила вікна і підлогу, навіть стелю,

Щоб сяйво було скрізь і чистота!

На першу страву зготувала суп з суниці,

На другу – мус із пелюстків троянд,

А на десерт — нектар і пляшечку ігристого,

І на закуску — смажених маслят.

Вдягнула срібну сукню з павутиння,

Намисто із дрібних краплин роси,

На лапки — обручі із гарбузового насіння,

І пасок стильний з вербної лози.

Нарешті й час прийшов — прийшла і муха:

«Чи не спізнилась я? Ах, байдуже, салют.

Я у людей була: там скрізь нудьга і смута!

Вони в печерах під завалами живуть!»

— «Я чула, то була війна у них… такої…

Коли я повзала, гадала, що помру,

Шукала качана капусти, хоч гнилої,

Але знаходила лише траву…»

— «Ах, бідна!» — голосила муха —

«Пусте, тепер все добре, і ми разом тут!»

І полилось ігристе, їли, аж тріщали вуха,

І в хаті допізна лунав співочий гул.

Під вечір подруги добряче захміліли,

І розкурив на двох малиновий кальян,

Пішли в вітальню, підібравши крила,

І впали мертвими до ранку на диван.

***

Оговтавшись нарешті від похмілля,

Муха, хитаючись, вдягалась у пальто:

«Ех, подруго, ну гарно посиділи,

Але ж не зовсім зрозуміла… ну той-во:

Я ледве протовкнула суп з суниці,

Ледь не блювала від твоїх троянд,

І після пляшечки того ігристого

Насилу втримала в собі маслят!

В твоєму домі — ну занадто чисто,

Не забагато на тобі вбрання?

До чого це усе твоє намисто?

Кому потрібна ця безглузда метушня?»

Метелик ледве не присіла в дверях,

Тримаючи пульсуюче чоло,

На подругу дивилась навіжено,

Що протирала свої очі зараз, наче скло.

-«І взагалі, злітай на мій сортир в неділю,

Я покажу тобі гостинність і добро.

Давай без тих панчіх і чоботів весільних—

Удвох приземлимось на свіженьке лайно!»

Іване, квітка обрій запалила,

Багаття попелом шмагає наші щоки.

Десь чорта з три рахують наші кроки

І підрізають тишком наші крила.

Ой, леле, ще до ранку прірва часу,

Від папороті тхне відьомським зіллям.

Йдемо засохлим здичавілим ріллям

До меду й яблук запашного Спаса.

І буде день, і буде мир та тиша,

Як виконає папороть бажання.

А поки подих затамуємо до рання,

І заборони за спиною лишим…

Змагаються думки в моїй голові,

Чого більше в мені – добра чи зла?

Шепочуть, шиплять, кричать...

Звідусіль ллється цей гомін.

Втрачаю себе...

Обирати не в змозі – добро чи зло?

А чи варто боротись?

Обидва зросли у мені нероздільно,

Обидва – єство моє первинне, незмінне...

То чи є я живою без цього єднання?

Хто я – світла дитя чи тіней повстання?

Ніхто із цього насправді не Я,

У світі, де розмите це поняття.

Один кричить: «Поганий твій вчинок!

Глянь на себе, потвора!»

А інший, розуміючи, спокійно говорить:

«У серці дві сутності вкупі.

Засліплений той, хто не пізнав цієї суті».

Хибне уявлення плутає межі,

Де добро і де зло — у Диявола Вежі.

Не слід вагатись між світлом і тінню,

Варто собою залишатись.

Захлинаюся літерами

в океані думок.

Захлинаюся буквами

у морях власних ілюзій.

Пливу стрімко.

Думи — мов хвилі —

лоскочуть мене,

в’ються нитками.

Муза моя

кличе римами —

слова лягають рядками.

Захлинаюся літерами —

і, щоб мені дихати вільно,

вірші виринають із грудей —

бо ми з ними разом

хотіли

вижити сильно.

Кожне суспільство має в основі

Штучно створену ілюзію волі,

Маріонеток, ляльок і акторів.

Для них усіх — прописані ролі.

Кожен вдає, ніби слухає,

Щоб бути зручним для багатьох.

Кожним у світі щось рухає —

Гроші, влада, емоції, Бог ...

Нитки, якими прив'язаний кожен

До його механічної вáги.

Того, кого ще не бачив жоден.

Того, на кого не звернеш уваги.

Зáвжди він за лаштунками,

Автор ідеально зіграних нот.

З тіні керує нашими рухами,

Непомітний для всіх, ляльковод.

Той, хто усіх зрозумів,

Відкинув емоції вбік.

Позбавивсь усіх почуттів

І від себе самого утік.

Ви могли на нього дивитись,

Могли з ним розмовляти.

Повністю йому відкритись,

І навіть цього не знати.

У світі, сповненому інформації,

Що ллється потоком щодня,

Кожен живе у своїй власній матриці,

Де його сила — твоє незнання.

Я більш болю не боюся

Нема чого його боятись

Сьогодні просто я проснуся

І буду біль свій відчувати.

На всю потужність.

Як скільки зможу.

Пройду крізь нього

І тихо собі подивлюся

Від чого біль? Чого страждаю?

Чому нестерпно так було?

Про що він мені сповіщає?

Що намагається сказати?

Відкрию Душу я свою для себе

І зрозумію, що там немає чого боятися.

Я просто так себе тепер люблю

І світло собі подарую,

І відновлю свою я Душу

Одним лиш наміром. І все!

Я більше болю не боюся.

Нехай болить. То все пусте….

Квітень 2020 р.

такі нещадно тонкі, зворушливі, бетонні,

розповідай хоч поза ними казки монотонні.

ліжко – старе, з білизною, гаряче, пропаще,

сусідам від наших співів тільки краще!

від крику, заповненого сонячним сплетінням,

я прокладу шлях до вікна гострим палінням.

голе, безжалісне, безхребетне підійде

черга сваритись за кожну дію, Матільде,

сваритись за те, що очима викрадав можливість

уявляти, роздягати, забирати жіночу цнотливість.

розіб'єш на підлогу статус вази готелю,

отримаєш по обличчю, я – в борделі.

ми виконали на ніч величний вже план,

сон забув про дорогу, на людський храм.

Летить вбивче залізо, а вони — пишуть

І нові світи розбавляють гнітючу тишу.

Новини пронизують відчаєм, рвуть на шмаття,

Він купує квіти, вона — бірюзове плаття.

Смерть дихає в спини, а вони — малюють,

Обіймають міцніше, частіше, довше цілують.

Вони співають, з гітар струшують пил цементу

І лине музика, закарбовуючи міць моменту.

Вони гребуть крізь ріки сліз та крові,

Тисячі очей з поглядом сили й любові.

Ґравірують, плетуть, ліплять та вирізають,

Намагаються встигнути, ніби щось потаємне знають.

Відвойовують у життя ще більше творчого часу

Поки вони є, у колапсу — жодного шансу.

10.07.2025

Моє море зовсім не в морі,

Моє море — це не вода,

Це мої завжди теплі долоні

І світла завжди голова.

Моє море - це чисте серце,

Моє море - це мудрість років,

Моє море в моїй фортеці,

Де лунає завжди спів.

Моє море - це честь і гордість,

Моє море - це колір рудий,

Моє море - давати радість,

Не схиляти в журбі голови.

Моє море - моя уява,

Моє море - бездонні думки,

Це шляхів моїх важких справа,

Моє море в моїй голові.

Як кажуть в юриспруденції:

«Держава – гравець на міжнародній арені».

Хіба не комічно, шановні колеги?

Держава – народ, а народ – пішаки.

Ходи розписали вже задовго до гри.

Зайві фігури з шахівниці скидають,

Верхівка – сітка, куди всі потрапляють.

Ви – на гачку, а вони – на престолі.

Блазень змінює правила –

правила гнуться сваволі...

Голос народу? Зніміть окуляри!

Влада диктує, а слабший бідує.

Де ж та свобода? Спробуй чинити –

Отримай указ: «Ти суспільний баласт».

Сумнівні держави арену складають,

Довіра? Є таке прислів'я:

«Риба гниє з голови».

Тож не ждіть на божу кару, панове –

Пішак також спроможний змінити закони.

Я ніколи не була на морі,

Бо не знала що це перегони.

Може скалка, а може.. ой, сорі,

Пробачте, що інші закони.

Це життя сяє й буяє,

Доки інші не вимкнуть тут світло.

Поки хтось верхи покоряє,

Щире сяйво тут досі не зблідло.

Цей світ не в лицемірстві й змаганнях

І у вічних доведеннях чогось.

Я не буду жити в благаннях

І доводячи кожному хто я.

Хто я знають усі кому треба -

Запитають, якщо сильно схочуть.

Може, більшого й зовсім не треба -

І за руку тебе міцно схоплять.

Зрозуміють усі твої мрії,

І надії, і болі, й тривоги.

Будь собою у слові і ділі

Й хтось побачить твої переваги.

01.07.2025

Вона є. Вона стояла

І танцювала у вінку.

Поля свої всі засівала

І квіти сіяла в степу.

Вкраїна наша ‒ щира, світла.

Душевне, радісне дівча.

Та в дусі кріпкому зміцнився

Він ‒ дух Вкраїни, скрізь луна.

Його не видко, його не знають.

Бо всякчас помітна лиш вона.

Та він працює і тримає

Тут порядок. І небеса.

Поки вона відновлює життя.

04.05.2022 р .

А ти простиш?

Прощати — також треба мати хист.

Кохання зберегти… Що ж, не зуміли.

Мовчиш? В мовчанні — біль нездійснених надій.

В очах — немає сенсу, правди, міри.

Ми намагались вірити в світи,

Що бережно навпомаць будували.

Все вийде, буде… Шлях цей — непростий.

Не в тому просторі і часі прокладали.

А чи жалкуєш?

Зайві всі слова. Все пройдене залишиться з тобою.

Свіча згасає, пам’ять ще жива —

Десь глибоко, солодкою журбою

Лишиться кадром кіноплівки у душі

Ці спільні миті, неповторні роки…

А чи простиш?

Приємну згадку залиши.

Ніколи не забуду твої кроки…

Мереживо слів чужих

Нічого не варте.

Нестяма волань лихих

Непевна, як карти.

Чиїх сподівань варте

Горе твоє картате?

Життя не дає втекти

Від злості липкої.

Не стомлюється плести

Вінки для своїх героїв.

Чи ж вистачить цівки крові,

Щоб щастя своє дістати?

Із журби камнепад, й крига вкрила твій сад,

Не повернеш назад, і зі шляху не зійдеш,

Тягарем на душі, ланцюгами думки,

Каменем тягнуть на дно, втім пливеш все одно.

Сам як хочеш назви, лихих бід кажани,

З усебіч на тобі, й скільки хочеш жени, та за раз не відкинеш,

Як взялися - повір, ти як загнаний звір,

Якщо здатися їх не зупиниш.

Усім бідам на зло - проростеш все одно!

Не ламає війна, і провалля без дна,

Темних дум глибина, із трясини боліт,

Попри те що болить, обрав шлях у блакить.

Йди до сонця крізь тьму, вір і дій на яву,

Хай є шлях попри страх, уперед, або в прах,

Усім бідам на зло, подала все одно,

Вільним птахом із темного лісу, ти летиш за спиною лишивши чернечі завісу.

І тихо так, коли спустилась ніч,

Коли вже міста вогники погасли.

І тужно так, коли холодна ніч,

Коли і очі твої вже давно погасли.

Спіймала зірку голими руками,

Ту зірку, що тікала із небес.

Своїм же серцем обпеклася і словами,

Словами тими, що не досягли адрес.

Все тихо шепче місто свої сни,

Їх вітер понесе у небо,

Все ж тужно слухати забутії тони,

І голос той, що був усім, що треба.

Купальська ніч, Перун лютує в небі.

На березі ріки горять вогні.

Боги вже не зациклені на требі,

І зникли у лісах старі волхви.

Але ця ніч лишилась чарівною.

Спинись на мить, послухай і відчуй,

І тіло хай наповниться жагою.

Чому це так? Ти довго не мудруй.

Іди сміливо до вогню, до танцю.

Відчуй грози нестримну лють,

Всміхайся випадковому коханцю,

Відкрий в собі прадавню суть.

Пусти вінок нехай пливе водою

Сміється в вуса сірий водяник

Святкують досі ще юрбою,

Але розмАх колишній зник.

Нарешті дописаний вірш, початий ще в березні

Мурашка

-/---/--/---/

Ховаючи обличчя від променів весни,

Маскую сліди втоми й свої порожні сни.

Туга, що поглинає і топить у (про)вині,

Підводить знов до краю. І тоскно так мені.

Боротись стає важче і радість у штики,

Від холоду емоцій по тілу дрижаки.

І наче все без сенсу і паду долілиць,

Розклавши думки, гляну, як сипляться з полиць.

Вставати не бажаю і день цей ледь живу.

Та все ж, знов на роботу, тому вперед пливу.

Чекаючи автобус і гублячись в добі,

Помітив я мурашку, що лист тягне собі.

Вона живе й не знає собі людських турбот,

А я лиш гнусь під тиском вимог соціістот.

Кожна клітиночка її тіла,

кожен вигин яскравих мрій,

кожна мелодія – наче перлина,

кожна усмішка... кличе до дій!

Кожен вигнанець – наче обранець,

кожна хоробрість – на вістрі вістрь.

Наче сонячний протуберанець,

що сягає усіх сузір'їв!

Поміж усіх її зваб коштовних,

мабуть, існує лише одна:

наче ніжністю вигаптована

непереможно – Україна!

15.07.2019

Не стало більше мене разом з тобою,

Після стількох років сумісного життя,

Коли прийшов до дому, й побачив що з тобою,

Інший в ліжку, й зруйнував спільне життя...

І що тепер ти від мене хочеш?

Щоб було все як у минулі роки?

Для цього більше не згадуй мене, як ти хочеш.

Щоб я не згадував промивнувші біля тебе роки...

Ти знаєш, як я тебе до цього був кохав?

І зараз гори би були не перешкоди,

Для здійсності цілей, яких я був бажав,

Хоча і з ціною для своєї шкоди...

Невже я чогось поганого тобі колись хотів?

Напевно що ні, скажу я чисто по секрету тобі.

Але ось ти, тепер бачу ясно, щоб я хворів,

І більше не піднявсь і не міг сказать нічого тобі...

Тоді прощай кохання ти моє,

І більше ми ніколи, надіюсь, не зустрінемось.

Щоб інший, хто був тоді в ліжку, моя знає,

Щоб нічого поганого до мене не доносилось...

15-21.06.2025

Будь як троянда - ніжною та крихкою.

Але твої шипи повинні ранити, завдавати болю, бути - твоїм мовчанням.

Не намагайся приваблювати - той, хто покохає по-справжньому знайде тебе серед тисячі.

Не намагайся віддатися у лихі руки - захищайся та не піддавайся.

Будь як троянда - та тільки знай собі ціну.

Не кожен зуміє побачити твою душу й справжню тебе — лише знецінить.

Будь тою трояндою, яка живе у серці - особливою.

Насамперед, для себе.