28

Дракон скрадався нетрями, захоплений шпигуванням та своєю непомітністю. Зранку він вивалявся в багні, щоб луски потьмяніли. Доки сонце перекотилося небесною дугою, маскування засохло й частково осипалось. Чи достатньо далеко й тихо він йде? Здається, так. Щойно хтось обертається глянути на ліс, дракон застигає. Увага людей надто розсіяна, щоб помітити його силует.

До сьогодні Вірідігніс не вибирався за межі скель, тож ніколи не бачив справжніх людей. Перевертні та чаклуни і близько на них не схожі. Люди кумедні: швидко рухаються, пискляво говорять і виглядають зовсім беззахисними. Складно повірити, що вони гуртом здатні здолати дракона, та Вірідігнісу відомо, що це можливо. Заради того знання йому довелося осиротіти.

Дракон вдоволено хилитав хвостом, хоча й обіцяв королю бути обережним. Вчора він прилетів за наказом Феба непомітно прослідкувати за Його Величністю, щоб ніяка руда байстрючка не спромоглася заподіяти йому шкоду, проте він облажався. Це все тому, що не встиг вивалятися в багні!

Молодий король - безперечно, найдобріший у світі – дозволив затриматися й роздивитися людиськ. Таких швидких, писклявих і беззахисних. Вірідігніс по черзі придивлявся до кожного з них. Дивно було бачити короля в людській подобі, але, як і раніше, дракон бачив його впевненість та могутність. Він помічав це навіть тоді, коли Фабіан хапався за ріжок сідла, зісковзуючи з коня. Поруч з ним вкрай молода особа жіночої статі тріскотіла без упину й часто зиркала на Його Величність. Часом той погляд видавався Вірідігнісу викликом, часом – сором’язливою грою, тож він довірився своєму правителю: якщо Фабіан вважає її безпечною, значить так і є.

Прямо за ними їхало троє воїнів – і всі такі різні. Дуже кумедно! Буде що розповісти в Гнізді. Звісно, якщо гості безпечно дістануться скель. Тобто коли. Вірідігніс стукнувся головою в стовбур дерева, щоб вигнати з голови неправильні думки. Частина маскування облущилася, а якби хто з мандрівників був уважний, почув би глухий «гуп» з лісової гущавини.

Вірідігніс зупинив погляд на останній вершниці й одразу впізнав, хоч минуло 13 років. Король правий: змінилась. Медея виросла набагато швидше за нього. Пам’ять про її круглі щічки, лункий сміх та вогники в очах досі відчувалася свіжою, проте від того дівчисько нічого не лишилося. За людськими мірками, певно, гусінь стала метеликом, але йому було лячно дивитися на красиву зброю, що має єдине призначення – вбивати.

Дракон пригадав легенду про того, хто втратив душу: «його очі порожні й пожирають усе довкола, бо не можуть насититися». Медея дивилася на Його Величність саме таким пустим поглядом. Вона загроза. Як король може цього не помічати?! Вірідігніс вирішив підповзти ближче: якщо Фабіана засліпили ігри русявого дівчати, він має оберігати спокій свого володаря.

Щойно потикнув голову до узлісся, Медея розвернула коня до лісу. З несподіванки Вірідігніс рвонув у хащі. Хотів було вповільнитися, але почув тупіт копит й побіг ще дужче. Ліс змішався в єдине зелене місиво, а тоді раптово всі барви зникли й стало темно. В голові виринуло оскаженіле волання натовпу й Вірідігніс з жахом зрозумів, що не може бігти далі. Єдине бажання – завмерти й сподіватися, що пронесе, але куди там, якщо ти більший за бика, вогнисто-червоний і лускатий!

Вірідігніс вповільнювався, а кінський тупіт вчувався чимраз ближче. Навіщо їй взагалі гнатися?

Ззаду долинув рятівний горн. Саме вчасно: Вірідігніс знесилено зупинився за корчем. Темрява й крики зникли - дракон побачив довкола покручені безлисті стовбури й трясовину. Здається, це вже Ліс Пращурів, як називають його людиська, а для нього просто зміна ландшафту. Широкі лапи мало загрузали в болоті, але він все одно постійно тупцяв на місці.

- Далі тобі не можна. Стій на місці або повертайся назад.

Вірідігніс висунувся придивитись. Голос Його Величності, як завжди, лунав впевнено й стримано. Дівчина блимнула чорними драконячими очима, дивлячись прямо на Вірідігніса. Дракон рвучко сховався за корч. Дарма: вона нічого не бачила за пеленою сліз. Йому навіть стало цікаво: чи хтось колись дивиться Медеї у вічі – в дві чорні пустки, що засмоктують так само як той, що втратив душу?

Знову визирнув. Медея підтиснула щелепу, прокліпалася і повільно розвернула коня, що з іржанням опирався її наказам і волі горна. Тварина чудово бачила дракона, але зовсім не виявляла страху, тим більше підбурюючи цікавість Вірідігніса.

Його Величність чекав на межі Лісу Пращурів. Фабіан тримався за віжки обома руками й водночас намагався не впустити мисливський ріжок, оздоблений тваринним орнаментом. Однієї миті король перехилився в сідлі й похмуро глянув на шпигуна. Вірідігніс підібгав хвоста й повністю заховався за корч.

- Не думав, що ти помітиш мого розвідника. – голос короля різкий і навіть по-батьківськи суворий. – Мовчатимеш?

Тиша. Вірідігніс обачно втерся писком у трясовиння й визирнув з-за корча. Медея як раз порівнялась з королем і зміряла його вбивчим поглядом. Невже Фабіан не вважає її проблемою? Чому б не провчити підданицю за зухвалість?

Воріт сорочки дівчини ледь загнувся. Коли Медея востаннє розвернулась назад, Вірідігніс помітив те, що зовсім не варто було бачити. Амулет короля мерехтів на дівочих грудях. Дракон кинувся в глибину лісу, щоб, як у людських оповідках, Ліс Пращурів поглинув його розум.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.