Мідна. Книга 1

За два дні щоки Фабіана боліли від винуватої посмішки. Щойно скінчилась одна велика вода, почалася інша. Останнє озеро оточував ліс. Видовжена форма дозволяла час від часу бачити протилежний берег.

- Не торкайтеся всього, що виглядає дивно, а краще взагалі нічого не мацайте. Тут все отруйне. Для людей.

Провідник перебільшував, але слова чудово поєдналися з м’яким блакитним сяйвом озера та гілок, спрагло схилених до води.

На ранок втома тягнула всіх затриматися на лежанці. Мандрівники погано спали світлої ночі. Фабіан, звиклий до відсутності темряви, відчув нездужання й дратувався питаннями. Швидкого повернення до Гнізда не відбулося, і король вже прикидав виблагати у Фріди портал від скель.

Неспокій сягнув вершини у залитому багряною барвою надвечір’ї. Запах гару торфовищ терпнув на язиці. П’ять пар очей прикипіли до протилежного берега, тільки Фабіана займало споглядання як крони сосон наштрикують небо на голчасте віття.

- Хлопче, чуєш, а що це там чорне?

Джем пнувся з сідла й вже мав відповідь. Випалений шмат лісу, хати-вуглинки, підтоплені човни – руїни життів. Байдуже, людських чи негіді.

- Вже нічого. – Фабіан говорив уривчасто й уникав зустрічатись з кимось поглядами. – Було селище. Жили всі впереміш. Не зовсім люди.

- Переселилися? – князівна пискнула.

- Їх вирізав княжич Леонард, Ваша Світлосте.

- Який жах! - Сітара зблідла. – А що з моїм братом? Дракони його… з’їли?

- Гей, принцеско! Менше питань - здоровішою будеш. – гукнув Джем.

- Нічого. Людська цікавість завжди всеохопна. – насилу відказав король і вичавив останню за день посмішку. – Наскільки мені відомо, княжич разом з військом спочив в ущелині. Їх засипали камінням.

Сітара скрикнула і зомліла прямо на коні. Чари сповільнили падіння – і тільки за це Каспар не вилаяв провідника усіма основами світобудови.

Князівна отямилась на траві й мляво поглянула на метушливу свиту. Її раз спитали про головний біль, порадили відпочити і замовкли. Ні пісень, ні оповідок. Вогнище мляво потріскувало й швидко згасло.

Тиша тисла. Попри безвітряну погоду від протилежного берега віяло холодом. На ніч хмари набігли й притягли з собою задуху. Мандрівники поспішили сховатись у снах, проте одна не встигла до півночі. Місячне сяйво схопило її й струсило дрімоту яскравими барвами. Кат із зітханням пересіла ближче до води. Світло заважало їй менше, ніж Джемове хропіння. Руда обійняла свої коліна й схилила голову на бік. З амулетом не обов’язково мружитися, щоб роздивитись недопалки.

Серед руїн ковзала крилата тінь. Кат знала як він стане, як нахилить голову і що перед злетом зробить півмаху, немов згрібає повітря під себе. Фабіан бродив згарищем, доки не помітив стеження. Півмах, ще кілька повних – і драконароджений вже навпроти неї. Кат стала в повен зріст, щоб не почуватися крихітною. Ковзнула поглядом по шрамованій шкірі, щоб оцінити силу противника. Приховано усміхнулась від побаченого, щоб виказати свою безстрашність. Мимохіть оглянула на плечах жабо з опіків. Насправді Кат ні про що не думала. Іноді мить важить більше спланованого року.

- Ну і хто тепер витріщається? – грайливий тон йшов в розріз з виснаженим обличчям.

- Бачу, ти часто потрапляєш в неприємності.

Її очі зчорніли. Фабіан захоплено дивився. Хотів розтягнути час, але не стримався:

- У тебе прекрасні очі, Медеє.

- Трясця.

Затулила обличчя долонями: їй потрібно трохи часу. Темрява ніяк не піддавалась контролю.

- Медеє, поглянь на мене. – король м’яко й упевнено опустив її руки та підійняв на себе підборіддя. Чорні драконячі очі пожирали світ. – Ми однакові. Не треба соромитися. Це гарно.

Дивилась так довго, що драконяча чорнота перестала відштовхувати. Від низу живота піднімалось бажання. Щоразу перед вбивством відчуття стискало нутрощі і допомагало бути пристрасною в роботі. Кат цінувала його, проте не вітала: зазвичай їй пекло. Сьогодні жадання наростало повільно, гріло. Стояли так близько, що Кат відчувала тепло Фабіана. Рука короля досі торкалась її підборіддя.

Клітка для власних почуттів. Незмінний вартовий, що діє правильно й шляхетно. Раніше Фабіан думав як би було краще для Медеї, а тепер захотів дечого і для себе - мить, заради якої він ризикне життям.

Скоро почуватиметься негідником, але зараз король потягнувся вперед й поцілував. Шорсткі ззовні й м’які всередині, Медеїні губи танули під його натиском. Якщо Кат дійсно бажає йому смерті, то нехай це вже станеться. Нестерпно дивитись і не торкатись.

Магія чи просто несподіване враження тривало недовго. Король - живий чи мертвий - чекав розплати в найгіршому сенсі цього слова. Кат схопила його за горло і підняла над землею. На обличчі Фабіана майнув переляк: перевертні не вирізняються силою.

Спершу гнів: «Як він посмів знову її знерухомити?». Далі жах і сором: Кат мала владу над собою, проте... Відійти, відштовхнути, вдарити, відвернутися – зробити будь-що, але це не змінить того факту, що їй сподобалось.

- Навіщо?! – гаркнула. Відпустила. Свиснула.

Мандрівники почали прокидатись. Поки Фабіан займався їхніми снами, примчав Нар. Кат заскочила на коня й пришквалила.

Нар мчав до знемоги. Притискалась до спини й тремтіла. Нутрощі горіли: ще одна страчена можливість. Груди здавлювали серце, що все частіше билося з перебоями. Кінь спинився. Вершниця зістрибнула на землю і зробила кілька кроків, перш ніж ноги задубіли. Впала навколішки. У долоні вп’ялись шипики. Кволо оглянула подряпини. Біль - єдине, що тримало її в собі.

В очах густився туман. Кат примружилась – два силуети постали з мороку. Ноа стояв зі схрещеними руками, плечем впирався в стовбур сосни. Жалість в погляді гнітила. Батько вмостився під деревом. Старий звично майстрував щось, відклавши милиці на траву, а потім глянув на неї найбільш осудливо з усіх разів, що їй доводилось витримувати.

Кат підхопилась з місця. Спинилась так само рвучко, як і побігла. Образи перемінились. Замість батька обвуглена подоба людини, Ноа бракувало ніг. Чаклун видихав повітря через дірку в грудях і повільно сповзав стовбуром.

- Це твоя провина. – тихо прошепотів мертвий, перш ніж очі заскліли.

Кат затиснула рот долонею, стримуючи крик. Її вигляд теж змінився. Вкрита лускою, вона не відчувала більше ні болю, ні холоду. Темрява огортала, насміхалась, перебирала контроль.

- Ти обіцяла помститися. – вирвалось з груди попелу.

Клямка впала. Левде встигла відігнати Нара, а далі бачила лише червоні плями, що сіріли, щойно втрачали життя. Кожна смерть відлунювала болем і не дозволяла думати надто багато. Кат захопилась процесом. Серце за серцем. Траплялись ікласті зайці, зелені кабани, білі олені з вигнутими донизу рогами, але руда не помічала нічого. Розправлялась з кожним за дві секунди та одразу кидалась до нової жертви. Десятки, а може і сотні тіл, щоб не думати про симпатію до вбивці батька.

Кат відчайдушно намагалась нагадати собі які жахливі дракони та скільки горя від них в її житті. Потім перед очима з’являлись чорні, неймовірно красиві очі – і все починалось спочатку.

Знесилено впала в м’який мох і загорнулась клубком. Зіщулилась в страху знов побачити мерців. Хвилювання марне: отрута від шипів повністю розчинилась в крові. Думки прояснились. Блукаюча увага звернула на те, що Фабіан їй справді подобається, і Кат просто прийняла це як нову реальність.

План пішов за вітрами. Сили залишались тільки для марень. Руда заплющила очі. Як Ноа не старався, викликав у неї лише теплі родинні почуття, а король збурював її темряву. Ненависть і жадання – сестри-близнючки. Тремтіння рук, бажання наблизитись, його очі.

Останні два роки Кат не раз голодувала й знемагала від безсоння. Помста підтримувала в ній життя краще за драконяче золото. Байдуже, привабливий король чи ні, це він убивця й наступного разу її рука не тремтітиме. Кат знищить Фабіана, а тоді сама загине від розлютованих підданих, не встигнувши ні усвідомити, ні відсвяткувати.

Звелась на ноги й озирнулась. Туші тварин валялися на кожному кроці. Одяг просочився кров’ю й липнув до шкіри. Задерла голову. Вранішнє небо захлиналось фіолетом й багрянцем. Свиснула – Нар примчав негайно, але не відмовив собі у невдоволеному фирканні.

- Так, я потвора, знаю… - дівчина погладила загривок і притулилась до гарячої шиї.

Нар мотнув головою, запрошуючи. Вершниця махом заскочила на спину. Мандраж досі додавав сил, тож Кат не відмовила коневі в галопі.