Мідна. Книга 1

Склепіння їдальні завісили перехрещеними гербами ще зо тридцять років тому. Нікому на думку не спадало випрати обважнілі від пилу полотна, почасти тому що королі не мали звички снідати в приміщенні. Комин та безліч свічок розсіювали м’яке жовте світло та огортали простір димом. Задуха – друга причина, чому тут не їла навіть знать. Круглий стіл, сервірований на трьох персон, розташувався в самісінькому центрі.

Троє чоловіків ступили до зали різними ходами. Кожен вороже вдивлявся крізь туман. Повільно сходилися до центру.

- Джем? – Еліот першим кинув здогад.

Коротуна відчистили та вбрали в ошатний костюм. Скуйовджене кубло на голові теж зникло. Через недбалість довелось навіть поголити скроні. Довга борода перетворилась на три акуратні коси, прикрашені срібними намистинами.

- Еліоте! Старий чортяко! - Манери Джема зовсім не змінились: підбіг до сивого, згріб докупи й підняв над землею.

- Ну все, досить. Я теж радий. – здушено буркотів Еліот, не в змозі вирватись. Його увагу вже привернув третій: добре зодягнений, поголений та коротко стрижений. - Поглянь, Джеме. Каспар теж тут.

- Каспар? – коротун впустив друга й вдивився у димку. – Каспар!

Чоловіки з розкотистим сміхом повалились на підлогу. У мандрах близькими їх назвав би лише сліпий і глухий, проте зараз вовтузились, доки Еліот не вгамував запрошенням до столу.

Не встигли зручно вмоститись, як четверті двері, яких наче і не було до того, прочинились. Слуги вносили по дві, а то й три таці. Ніхто з гостей не мав причин нарікати на харчі ні в день прибуття, ні наступного ранку, позатим запах і вигляд їжі змушував давитися слиною. Джем потирав долоні й першим кинувся накладати, щойно їх лишили на самоті. Каспар не відставав: в роті зникали смажена свинина, рагу, грильовані овочі, каші й незлічена кількість інших страв, які навіть назви в князівстві не мали.

Чоловіки спокушено набивали животи. Еліотові спало на думку, що це може бути перевірка, та він одразу забувся. Їв повільніше від інших, адже пів голови досі займало завершення подорожі.

- Ви бачили решту? – сивий відклав столове наряддя.

- Де? – Джем роззирнувся й повернувся до столу. Якби він був уважнішим, помітив, що двері залишилися одні.

- Сітара і Медея – хіба забули? Ще Фабіан, наш провідник. – сивий озирнувся довкола й стишив голос. Він ніяк не міг знати, що їх підслухають хоч пошепки, хоч подумки. – Нічого незвичного не пили останні два дні? Щось, крім води? Каспаре, князівна, ну?

- Гадаю, Її Світлість вже колихаються з майбутнім чоловіком. – Каспар обтерся рушником і підвівся лиш за тим, щоб уважніше оглянути стіл. – Я своє виконав – перепочину й додому.

- Слушно. – Джем закивав. Жування в його випадку послаблювало зір, інакше б чоловік точно помітив, як на власному келисі зблиснула й щезла пара очей.

- Сітара налякана. Хай як з нею поводилися б, дракони є дракони. Джеме, а як з планом, гм? – сивий постукував пальцями по стільниці. В цю мить смерть племінника видавалася йому абсурдно марною.

- Ти бачиш тут бісову дівку? – Джем тримав замість вказівки курячу ніжку. Кістка описала коло й дзенькнула об бортик келиха. За дверима для слуг за голову схопилась відьма. Вона й так схилялась над замковою щілиною й одним оком крізь шпарину роздивлялась гостей. Не вистачало ще скалічитися! – От і я не бачу. Всрались мені ті вишкребки з їхніми пазурцями, крилами й йоханими лусками!

- Хіба нас не мали б зібрати разом? З цими підмінами я навіть слова не можу дібрати, щоб спитати про руду. – Еліот втупився в пожований сухожилок на власній тарілці. – Кат гостра на язик. Боюся, щоб не сталося лиха.

- З князівною все гаразд.

- З обома князівнами.

Джем з Каспаром зареготали в один голос. Еліот підніс до рота келих, так само не помітивши відбитку очей. Без додаткових сил чаклунка не могла влізти в голову одному з них, а от вселитися в якийсь предмет – зовсім інша справа. Вуста лицаря немов торкалися її щоки, а пальці обвивали стан, коли хтось по-справжньому тицьнув в плече.

Фріда миттєво прийшла до тями й випросталась. Кухарів вона від початку видворила і, на щастя, не встигла вчинити нічого незворотного перш ніж впізнала служницю рудої бастардки.

- Що ти тут?.. - жінка розтиснула іскристі кулаки. – Загубися.

- Ваша Високосте, я Зеріта. – перевертень втупилась в принцесині черевики й затрималась в реверансі.

- Так-так, мені відомо. – пхинькнула принцеса. Варто було ретельніше добирати слуг: найкраще – німих. – Чого хотіла?

- Ви просили доповідати все, що я помічу дивного в Її Світлості. Здається, чутки про перевертництво правдиві: вона сильніша, ніж здається. Ще, якщо дозволите, я бачила деяку прикрасу… Можливо, не можу стверджувати, але мені здалося, що оберіг подібний за символікою до роду Севапрістів.

- Ти не кажеш мені нічого нового. – Фріда дратувалась, знову вдивляючись в шпарину. - Чому вони замовкли?

- Ваша Високосте, Вам слід влаштувати їй зустріч з королем! Так, Його Величність заклопотані та не бажають нікого бачити, проте Медея має його розрадити. Знаєте, вона постійно розпитує: як почувається Його Величність, коли можна побачитися, як би поговорити з принцесою.

- Ме-де-я?.. – протягнула слово й про себе додала. - Зухвале байстря.

Фріда дивилась, як коротун вовтузиться на стільці, прицмокуючи та шукаючи на столі нові наїдки, а потім тягнеться маленькими пухкими ручками до прозорого графина з темною невідомою йому рідиною. Чоловік скаламутив жижу, схожу на кисіль, принюхався і радісно вигукнув: «Місцеве пійло!». Двоє товаришів мотнули головами. Пройдисвіта це спантеличило, але не зупинило. Налив собі повний келих і переможно здійняв над головою.

Зеріта знову торкнулась плеча принцеси. Фріда, більш зацікавлена підгляданням, роздратовано обернулась. Їй хотілось побачити, як скривиться обличчя коротуна, щойно спробує настоянку на овечій крові. І хто тільки додумався подати її людям?

- Ніяких відвідин короля. Я зустрінусь з, як ти кажеш, Медеєю особисто. Приведи в підземелля. Тільки вночі.

- Дякую, Ваша Високосте. Ви найдобріша, найшляхетніша, найпрекрасніша…

- Зникни.

За дверима почулось: «За пройдений шлях!». Фріда потерла скроні. Якщо сьогодні вона безмірно доброчесна, то варто вберегти гостя від втрати апетиту.

Джем не встиг хильнути: розчахнулися двері. Вистукуючи кожен крок, до зали увірвалась висока жінка. Чоловіки спершу звернули увагу на голі ноги, що миготіли в розрізі сукні. Каспар, згадавши Камелію, з неабияким зусиллям звів очі на обличчя, тому першим впізнав чаклунку, що порятувала їх усіх на скелях. Жінка лукаво всміхнулась й перевела погляд на коротуна, який застиг з кубком біля рота.

- Я б не радила. – муркотливо застерегла відьма й засміялась, скидаючи хутряну накидку з плечей. Шкіряні наплічники і корсет робили сукню грубішою і підкреслювали гострі риси її власниці. – Це драконяче пійло. Тебе від ковтка виверне.

Гість поспішно поставив келих на стіл і струсив з бороди крихти, не відводячи погляду від красуні. Відьмині сіро-блакитні очі вдивлялися у відповідь. Коротун відчув дежавю, але блиску келиха не пригадав.

- Чи бажаєте повечеряти з нами? – привітно спитав Еліот.

- О, - відьма обернулась в його бік, наче вперше помітила. – залюбки доєднаюсь.

Жінка клацнула пальцями – на столі з’явився додатковий набір наряддя. Ніжки стільця лунко гупнули. Опинившись з усіма, Фріда спершу втамувала голод, а після з’єднала пальці в замок. Гості продовжували витріщатися, тож справа була в самій її присутності, а не сукні чи оголених частинах.

- Вам всім точно запам'яталась наша маленька пригода. - Жінка мала що їм пояснити, тож почала зі сміху, що вивертав кишки. Фріда була не з тих, хто проявляє емоції перед ворогами, а за ворогів вважала всіх, хто не встиг стати друзями. - Мусимо познайомитись. Саме цього хотів би мій брат. Мене звати Фріда Севапріст. Я сестра Його Величності. І мені не подобається, що ви тут.

Еліот готував промову подяки, але тепер вона втратила будь-який сенс. Всі уважніше придивились до жінки: хотіли розгледіти драконячу сутність. Каспар обтерся рушником: здається, для цієї миті син міністра й хлібороб-самоучка навчався при дворі чотири роки:

- Ми розуміємо Вашу збентеженість. Зграйка чужинців вдирається у Заскелля і просить про союз після всього, що зробив княжич Леонард. – чоловік дочекався, поки ще двоє підтримають його кивками. – Історії вже відомі політичні союзи між людьми та драконами. Ми благаємо Вас увійти в положення й організувати зустріч Її Світлості з королем, позаяк ви також людина, нехай і з певними особливостями. Це не суттєво: мої друзі підтвердять, що без чарів зараз нікуди.

- Ваша князівна мала достатньо можливостей проявити себе перед моїм молодшим братиком. – відьма схрестила руки на грудях. Плечі та шия виказували напругу.

- Сітара вже бачилась з королем? Чи можу я з нею поговорити? – Каспар спантеличено перезирнувся з мандрівниками: чаклунка не вселяла довіри. – Та чи побачимо ми Його Величність?

- Навіть не сподівайтесь! Набачилися вже. Збирайте речі й чвалайте додому. Вечеря скінчена.

Фріда роздратовано відмахнулась після обмовки. Особа короля – зовсім не таємниця, на відміну від смертельного поранення. Підвелась і розвернулась до найближчої стіни: порталом швидше. Досить з неї прохань! Фріда Севапріст - спадкова відьма, а не фея з дитячої казочки.

За спиною грюкнуло крісло. Джем, що сидів до того мов зачарований, за кілька кроків підступив до чаклунки.

- Срали-мазали! Нічого ми не скінчили, Фрідо. – коротун нахабно схопив принцесу за лікоть. – По-перше, мене звати Бенджамін, а це мої товариші Каспар та Еліот.

- Я знаю, хто ви. – люто промовила відьма.

- Держи язик на зашморзі! – вигукнув коротун. – Десь у вашому кодлі знаходяться наші подруги: Сітара та Медея. До біса що і як, але ми мусимо їх побачити та впевнитися, що все гаразд, а ще нас цікавить стан Фабіана - хлопчини, що провадив нас до гір. Тож ти потурбуйся і про це також! Як є час, щоб з нами тут гаяти, то і на інформацію десь нашкребеш.

- Я не можу…

- Не знаю туткових порядків, але ми своїх не кидаємо! – ще більше розпалювався коротун. Після їжі в думках звільнилось місце для Ката й морочливої принцески. – Ми пройшли йоханий шлях не для того, щоб піти, коли нас копнуть в сраку! Вважай нас послами чи… Еліоте, як це сказати? До сраки тії маки! Ми наполягаємо. Ні, ми вимагаємо зустрічі Її Світлості з королем, а також побачити одне одного живими й здоровими. І якщо хоч одна волосина впаде з голови Медеї…

Наостанок Джем погрозився пальцем і вирішив не закінчувати речення: надто вже грубим воно було в його голові. Поки коротун говорив, очі чаклунки розширювалися. Подібний натиск від дрібного людиська без роду й звання щонайменше обурював - відьма хапала ротом повітря й багровіла, не знаходячи ні слів, ні прийнятних заклять.

- Завтра ви побачитесь з князівною. - нарешті вичавила Фріда, наче Ньорд Кровожерливий вийшов з Ріки Душ і особисто розпікав її.

- А як щодо Ката? Медеї? Рудої? Хтозна як вона вам назвалась. – продовжував тиснути Джем.

- З цією проблемою я сама розберусь.

- Як щодо Фабіана? Нам важливо…

- Вам не дозволено називати Його Величність по імені! – розпачливо вигукнула Фріда.

Бажання стерти в порох Джема заполонило розум відьми. Вивільнила лікоть і розчинилась в повітрі, забравши з собою лють.

Каспар та Еліот накинулись на Джема з докорами, тоді схаменулися. Останні слова сестри короля були цілком однозначними, проте досі неосяжними.

- Виходить що..

- То він…

- От лайно!

- І ми в ньому по самі вуха..

Бородань відчував осолоду й не мав охоти аналізувати слова відьми. Хитрощі й дипломатичні ігри теж стояли вище його розуміння. Джем повернувся до столу, підпер підборіддя рукою й вертів повний келих. Гострі сіро-блакитні очі досі проймали його уяву. Хоч Фабіан і виявився королем, володаркою всього світу очевидно була Фріда. Цього не міг заперечити ні Джем, ні причина, з якої йому довелося сісти.