2

Ранкову молитву перервав листоноша від князя. Адрастусові бракувало часу прийняти лицаря в тронній залі й ще менше хотілося навідуватися до сусіднього крила. Каспар аскетично вмився зі срібної таці біля образів, обтерся рушником і оглянув конверт. Печатка не встигла застигнути – зішкріб ножем, дістав аркуш. Чорнило теж не висохло й розмазалось, проте основне він зрозумів: князь люб'язно дарує смертний вирок і в подальшому прощаї всі гріхи його родини.

Каспар схопився за меч і розлючено підступив до дверей. Застиг, сховав зброю в піхви, перевдягнувся у пристойне. Нічна сорочка не пасувала синові першого королівського радника, нехай і колишнього, знечещеного й викинутого на південь. Лицар зодягнувся й попрямував широкою кам’яною галереєю. Портрети минулих володарів прискіпливо оцінювали його. Останнім висів портрет сивочолого чоловіка з густішою борідкою та глибшими зморшками, ніж було насправді. Адрастус на портреті виглядав жалюгідно, наче ще тоді задумав листа й передбачав своє майбутнє: бути останнім князем своїх володінь і перебити усіх нащадків. Каспар скривився й мало не харкнув у майстерну кольорову пляму.

Завернувши за ріг, почув голосіння, що дедалі гучнішало. Каспара приставили помічником князівни, тож і шлях від його комірки будь-куди в палаці пролягав повз покої Її Світлості. Біля дверей він скривився точнісінько як перед портретом Адрастуса, проте черговий розпачливий вереск змусив завернути на поріг.

Покої князівни були лише вдвоє менші за бальну залу, тому ридання прокочувалися луною й відбивались від всіх поверхонь. Служниця кружляла навколо князівни то поправляючи постіль, то пригортаючи нещасне дитя до себе. Слова жінки губилися в плачі, тому Каспар додумав своє: «Ваша Світлосте, все налагодиться. Смерть Леонарда вразила нас всіх, але я певна, що ще до заморозків Його Величність підберуть Вам достойну пару й Ви будете щасливі.». Служниця не мала й не могла знати більшого.

Її Світлість заверещала ще гучніше, відштовхнула покоївку й вказала на двері. Крізь сльози побачила темну постать і наступний виск перетворився на зляканий зойк. Миттєво протерла очі, висякалась у носовичок і повторно наказала служниці йти геть.

- Я залишаю її на Вас. – у дверях прошепотіла служниця, шарпнувши лицаря за лікоть.

- Не дякуйте.

Каспар зосереджено дивився на князівну. Він знав інших жінок з характером, проте Її Світлість ніколи ще не бачив у справжньому відчаї. Усе, на що раніше князівна могла скаржитися, зводилось до свіжості квітів, відтінку суконь чи кількості годин, проведених за заняттями. Носик сіпався. Обличчя вкрите червоними плямами. Очі набряклі. Губи дрижать. Вигляд як у людини, яка щойно поховала родича й готується до власного похорону. «Вона знає.» Каспар не засуджував, проте й сказати не мав чого. За три роки дипломатія навчила, що найкраще рішення – не втручатися.

- Не стій там! Наказую сісти. В крісло. – князівна вкрила голі литки ковдрою.

- Вибачте, Ваша Світлосте. – Каспар виконав наказ, схиливши голову. Зважив, що це їй зараз потрібно.

- Ти мусив піти з ним і стримати. – голос князівни посерйознів, але досі зривався на вереск. – Тоді б я не мусила нікуди їхати. Не хочу, не хочу, не хочу…

- Ви знаєте, що мій обов’язок бути з вами. – намагався пояснитися, але дівчина його ледве слухала.

- Супроводжувати мене, Каспаре?! То тепер поїдемо разом на вірну смерть. Хоча ні: в тебе хоч будуть якісь шанси, а я загину: байдуже, від драконячої люті чи милості.

Князівна знову кинулась на подушки, прикриваючи зарюмсане обличчя рукавом. Каспар дивився у підлогу і намагався знайти в ситуації щось хороше. Ось другий урок дипломатії: мир за будь-яку ціну не несе нічого хорошого. Знов глянув на князівну і все тіло зіщулилось. Його донька молодша лишень на вісім років, тож легко могла б зайняти місце Її Світлості, аби Адрастуса повідомили про її існування. Хай там як, Азалія втратить батька. Жодна не заслуговувала на шлях, уготований їм Богом.

- Я не піду проти Вашого батька, Ваша Світлосте, проте спробую обговорити деталі й доладний супровід.

- Тоді швидше йди до нього! – князівна жбурнула в Каспара подушкою, що за звичайних обставин означало б покращення її настрою. Зараз вона просто грала, втомлена від одноманітної ролі жертви.

- Перепрошую, Ваша Світлосте.

Каспар дозволив їй вдавати веселощі, вклонився й повернувся на попередній маршрут. Він дійсно міг допомогти набрати бійців, хоча його знання про драконів та скелясті землі складалися з місцевих легенд. До того ж ніхто краще за нього не знає, яку провізію Її Світлість вважатиме першою необхідністю, нехай це і, чорт забирай, смарагдова заколка для волосся.

Як майбутній дипломат, син колишнього першого радника й головний охоронець Її Світлості, Каспар не мав проблем із зачиненими дверима. До тронної зали, вщент набитої золотою оздобою й гобеленами, увійшов без супроводу й запрошення. Князь сидів на троні, осунувшись вбік. Змарніле обличчя й темні кола під очима додавали йому з десяток років. Каспар опустився на коліно і схилив голову. Довге смолисте волосся приховало гримасу, доки лицар поштиво промовляв:

- Ваша Осяйносте, мені передали листа з печаткою, проте це справа підлягає особистому обговоренню. Дозвольте мені уточнити…

- Мусиш знати, що в мене не лишилось нікого в запасі. – Адрастус говорив повільно, додаючи словам більшої ваги, ніж вони на те заслуговували. – Леонарда, надії й майбутнього князівства, більше немає. Я готував себе, що можу втратити трон, проте не сподівався, що мій рід буде обірваний заскельними чудовиськами.

«Дочка. У вас є дочка!» - Каспар не потребував команди встати, проте обирав хилитися. Якщо Адрастус побачить презирство в його погляді, стратить на місці, а кожен смертник намагається відтягнути кару.

- Народ потребує захисту. І жертв. Я готовий сплатити свою частку, Каспаре. Треба було одразу з цього почати, але я плекав надію, що народ краще прийме короля, що уклав мир драконів, ніж брата королеви Заскелля. – король з завиванням всотав в себе повітря. Старече тіло розхитувалось на непомірно великому троні. – Сітара знає, що в мене немає вибору, проте вона не знає про пусту скарбницю. Людей обмаль, доведеться з деким домовитися. Ходи сюди. Я на декого чекаю.

- Так, Ваша Осяйносте.

Ноги не слухалися. Руки тягнулися трощити усе те золото, що бачили довкруги. Муштра під вікнами відлунювалась сотнею голосів. «Не кажіть, що нікого не маєте. Брехун і скнара!» - Каспар зупинився біля трону й схопився за спинку позаду Адрастуса. Меч, що завжди був при ньому, поважчав у стократ. Думка зітнути голову й одним помахом привітати юну королеву здалась йому привабливою, проте не в присутності двох охоронців з опущеними забралами. В палаці ще лишалися князеві пси.

- Мені передали листа, що кілька пройдисвітів з Міста Талану жадають допомогти. Я б міг не страчувати їх за користування магією. – з легкістю промовив князь, всідаючись глибше. Старий би коріння пустив, аби міг.

- Невже Ви їм дозволите? – Каспар сіпнувся. – Там всі прокляті!

- Гадаю, якщо сила вже не здатна нам допомогти, то може хоч чаклунство зможе?

Правитель вишкірив зуби. Каспара вдруге пересіпнуло. За дверима почувся ляскіт і сварка, потім двері прочинились. В коридорі лежали тіла охоронців, а до зали увійшла молода особа. Риси обличчя надто витончені для чоловічих, але штани й зброю жінки в цих краях не носили.

- Охороно! – вискнув князь і тицьнув на дівчину. Двоє біля вікон не ворухнулися.

- Ваша Осяйносте, тікайте. Це Кат! – Каспар не вагаючись дістав зброю і приготувався померти перед троном правителя.

- Якийсь ти не гостинний, Адрастусе. Тобі не передали мого звернення? – насмішкувато промовила дівчина, підступила до вістря меча і заговорила до воїна: – Про мене чимало розповідають, та не вір чуткам. Я в тисячу разів гірша.

- Вияви повагу до Його Осяйності! – Каспар встиг зважити власне життя й дозволити найманці розібратися з князем, але їй поки не варто знати про це.

- Не переймайся: я до всіх однаково зневажлива. – дівчина зупинилась, щойно залізо торкнулось шкіри.

Адрастус вмився потом, перш ніж віддав наказ сховати зброю. Полювання на особливу найманку з Міста Талану тривало давно. Вона заслідила кривавим місивом усе князівство, проте ні інші найманці-головорізи, ні судилища не могли припинити її діяльності. Князь дістав з кишені папірець і кинув до ніг рудої:

- Хто розповів про смерть мого сина? І звідки в тебе вигадка про новий похід?

- Ну, знаєте, всякі чутки ширяться. - дівчина всміхнулась і нахилилась вперед, заломивши руки за спиною. – Ваша душа бажає помсти. Ми з друзями теж не байдужі до скелястих потвор. Обговорімо спільні наміри.

Двоє охоронців відійшли від вікон та зняли шоломи. Каспар не впізнав жодного. Ще один вийшов з-за ширми, перевалюючись на коротких товстих ногах.

- Трясця, Кат, можна без церемоній? – бородатий низькорослик сіпнув дівчину за рукав. – Я сцяти хочу.

Каспар оцінював життя князя все менше й менше, про що Адрастус здогадувався. Правитель довго сидів німий і не хотів визнавати, що вибору в нього дійсно немає.

- Я не хочу більше крові. – нарешті промовив, осуваючись на троні, немов слимак. – Моє князівство надто мале й роками потерпало від драконів, тож час це припинити. Я шукаю супровід для доньки, щоб укласти мир із тими чудовиськами.

По обличчю рудої прокотилась гримаса. Двоє в обладунках водночас взяли її під руки, щоб заспокоїти. Вбитий князь – цього ще їм не вистачало! Не зважаючи на їхні очікування, Кат швидко вгамувала себе, навіть вичавила посмішку.

- Через ліжко? Як по-людськи. – саркастично промовила дівчина. – Чула, Ваша донечка просто красуня. Скільки їй? 13? А, вже майже 15, ну тоді звісно…

- Руда, будь ласка. – прошепотів їй у вухо сивий молодик, потім гучніше звернувся до правителя: - Пробачте, Ваша Осяйносте, Кат нестримна, проте найкраща. Ми всі матимемо за честь долучитися до супроводу Її Світлості, хай в які темні країни рушаємо.

Адрастус потер кістляві зап’ястки. Надійним серед пройдисвітів не вважав нікого. Князівну можуть пограбувати, вбити чи того гірше одразу за стінами палацу. Здурів він, чи що?! Адрастус сперся на Каспара, щоб звестися на ноги. Слово князя буде законом лише тоді, як він сам дотримуватиметься його:

- Каспаре, накажи розмістити добродіїв в найкращих покоях та нехай слуги готують спорядження.

- Так, Ваша Величносте.

Лицар вкотре за день схилив голову і з-під лоба зиркнув на Ката. Хижі карі очі й грайлива посмішка напружували його не менше, ніж незвична звіряча гримаса. Князівну варто оберігати не тільки від того, що за скелями.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.