3
«- Ти мало спиш, - голос звично прокочується печерою. – Я два дні тебе не бачив.
Цього разу Медея приходить до тями на вершині схилу з коштовностей. Поруч покручений меч. Хапається за руків’я й виструнчується на пагорбі.
- Явись! – відлуння прокочується нескінченними коридорами.
- Де ти, Медеє? – пестливо промовляє голос.
- Вже підіймаюсь на бісові скелі!
Оступається і котиться додолу. Коліно лунко вдаряється об каміння, а меч перетворюється на брухт.
- Обережно! – знов згори. -Чому не вдягаєш амулет?
- Драконяче золото? Ніколи. – руда пхинькає, потирає забите коліно й шепоче до себе: - Це все нереально…
- Ти не можеш цього знати.
- Але ти знаєш.
Виснажена падінням, лягає на спину. Холодна підлога бадьорить. Луна розносить розмірене сопіння й брязкіт монет. Щось повзе між пагорбами дорогоцінностей, зачіпаючи все своїм тілом. Руда втуплюється в стелю, але боковим зором помічає темний силует дракона. Він мілкий, не як у книгах. Тим краще: легше вбити.
Медея різко розвертається - нікого поруч вже немає. Зі злості вдаряє кулаком по підлозі – і залою знову прокочується луна.
- Навіщо тобі це? – руда задихається від гніву.
- Не розумію…
- Вперше ти явився мені на другу ніч після вбивства батька. Запхнув мене в цю печеру і до ранку торочив про якогось білого вигаданого дракона і свою невинність. Вже два роки минуло, а ти все ще приводиш мене сюди, хоча вже й не катуєш балачками та брехнею. Навіщо тобі це? Для насолоди?
- Ні! – склепіння тремтить від крику, потому голос шепоче: - Я ніколи б не нашкодив ні тобі, ні твоїм близьким. Дозволь захистити тебе, Медеє.
- Та невже? Напевно, докучаєш так всім жертвам пожежі.
- Я не робив… - втомлене зітхання. - Я не міг цього зробити. В мене інші здібності.
- Добре, якщо не мучиш, то що ти тут робиш зі мною? Невже королівських справ замало?
- Хочу, щоб ти повернулась додому. Ти одна з нас.
- Маячня!
- Ні, Медеє, я спостерігав за тобою роками ще до нашої зустрічі. Я знаю, що ти зробила в лісі.
- Не знаєш! – руда вищиряється. В повністю чорних очах блищать сльози. – Ніхто не знає!
Дзенькіт у вухах. Вимушено притуляє долоні до скронь і озирається навсібіч, затимує дихання. Прокинутися не вдається. Гул наростає і перетворюється на крик.
- Подивись на мене!
Очі догори. Страшенно великий чорний дракон заповнює весь простір скарбниці й підпирає крилами стелю. З пащі проривається фіолетове мерехтіння.
- Амулет приведе тебе додому – вдягни його. Король кличе!»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!