Мідна. Книга 1

Дощ припинився посеред ночі. Хмари гуркотіли й надалі. Фабіан відчував, що повторна злива неминуча. Переконавшись у міцності сну союзників, драконароджений вилетів з печери. Йому нестерпно хотілося їсти. Фабіан схопив першу здобич і відірвав шмат м'яса - відплювався від пір'я і все ж вирішив скористатися ножем.

Тиша муркотіла на грудях темряви. Король драконів, якого піддані ще називали володарем мороку, почував спокійну впевненість, хоча все довкола закликало нову зливу й здаля відлунювався грім. Він боявся не тих блискавок, про які скрекотіла князівна. Його ворог значно могутніший за негоду. Його удари точніші й дошкульніші.

Фабіан потер ногу й повернувся до печери. Здобичі не приніс: пояснення крилатості важко знайти, та й вогнища немає з чого розвести. Всівся біля виходу й заплющив очі. Глибоко вдихнув парке солоне повітря: неодмінно буде дощ. За минулу добу Фабіан достатньо виспався, тож вибудовував військові стратегії, які не мали ані логіки, ані ґрунту на розвідних даних. З глибини печери почувся скрегіт. Варто віддати їй належне: Кат недарма вважали невловимою. Аби ж тільки король спав…

Руда крок за кроком наближалась до Фабіана. Почорнілі очі пильно дивились на шию. Якщо він прокинеться – це одразу стане помітно. Ліва рука стискала мисливський ніж. Скоро вже кінець: не шуміти й не піддаватись емоціям. Їй не хотілось відчувати біль вбивці батька, тож руда подумки повторювала: «Не бійся».

Крок. Ще один. І ще. Потрібно тільки нахилитись і провести ножем по шиї. Вона ж власноруч заточувала лезо – розріже, наче повітря. Чи може краще встромити у груди? Руда завмерла й спробувала пригадати фатальний день. Блискавка вдарила за ліс, а потім чорний дракон пірнув до землі. Так, інакше й не могла бути! Аби ж тільки найманка поквапилась…

Фабіан перехопив її руку й перекинув через себе на вологе каміння виступу. З дівчини вибило дух.

Різкий ривок.

Король розправив крила, розриваючи на спині сорочку, й злетів в повітря. Кат злякалась, коли земля зникла з-під ніг, і спробувала вхопитись за нього. Фабіан все ще стискав її зап’ясток. Юнак відібрав зброю й заткнув за пояс.

- Не зволікай наступного разу.

Руда вчула розчарованість в голосі, а потім Фабіан розтиснув пальці й склав крила. Серце вкололо відчуття полегкості. Вона не намагалась вхопитись: краще померти, ніж визнати, що їй ніколи не вдасться здійснити помсту.

Перекрутивши дівчину в повітрі, драконароджений притиснув її до себе спиною, піднявся вище й прошепотів над самим вухом:

- Не бійся. Я тебе тримаю.

Руда здригнулась від пориву вітру й гарячого подиху на своїй шиї. Рука Фабіана міцно обхоплювала за пояс. «Не впустить навіть після замаху» - розпачливі думки не давали спокою. На висоті усе відчуваєш гостріше. Юнак руйнував всі уявлення про драконів та їм подібних – і це страшенно заважало планам.

- Де ж твоїми крила, Медеє? – голос м’який та глузливий. Губи ледь не торкаються шиї.

- Ти знаєш. – дівчина відвернула голову й заплющила очі, намагаючись прибрати всі почуття. Обличчя сіпалось від вищирянь і олюднень.

- Дарма ти їх позбулась. Серед драконів крила тобі знадобляться.

- Я не збираюсь жити серед вас. Вб’ю тебе – і на цьому кінець.

- Все ще певна, що здолаєш? Може мені варто задля безпеки відпустити тебе прямо зараз? – Фабіан сильніше притиснув до себе. – Чи може хочеш отримати ніж назад: вб’єш мене тут, на висоті… Що скажеш, безкрила?

Кат мовчала, прокручуючи в голові спогади. Їй хотілось уявити на місці чорного дракона будь-кого іншого: льодяного з блакитнуватими лусками, білого з блискавицями, червоного з лісової хащі, та побаченого не зміниш.

- Я досі хочу провести вас до Гнізда в безпечне місце, доки не почалось. Будь ласка, не ускладнюй, а потім роби як знаєш.

Фабіан знизився, опустив руду на виступ й кинув зброю до її ніг. Дівчина нахилилась і впала на каміння, тремтячи всім тілом. Юнака теж трусило: впоров дурницю, а Фріда попереджала.

Обоє ще довго не могли заснути. Фабіан думав про Гніздо. Королівський бал на носі, з’їдеться вся знать і чимало ворогів, від яких він переховувався у стінах палацу останній рік. Йому важливо було показати свою велич, але як це зробити кульгавому хлопчаку? Молодий король жахався балу: авторитету батька не вистачить, щоб втримати владу. Без мертвого Тереніса та материного амулета він навіть не зможе схилити до своїх ніг сотню кровожерливих ящурів. Відшукана донька Геліоса Великодушного значно б покращила його становище, аби тільки була драконародженою і не відтяла собі крил.

Юнак поглянув вглиб печери. Медея забилась в самий куток. Лежала обличчям до стіни й обіймала себе за плечі. Фабіан стримав бажання запропонувати накидку й відвернувся до виходу.

В проймі печери палахкотіли блискавки. Дощ знову перейшов у зливу. Руда слухала монотонне рокотання й обстежувала пальцями нерівні рубці на лопатках. Колись вона мала крила – слабкі й потворні, але справжні. В 13 найманка невчасно втратила контроль й зачепила вазу. Порцеляна розлетілась на друзки. Тієї ночі вперше і востаннє за всю кар’єру помер свідок. Руда так розізлилась, що наступного ж дня вирішила проблему. Тоді ж вона вперше спробувала припекти рану. Травма зарубцювалась швидко – і це увійшло у звичку. Батько, звісно, ні про що не дізнався.

Руда порахувала до десяти, але питання Фабіана гуділо в голові знову і знову.

Якби в неї були крила, вона б не побоялась вбити короля в повітрі. Якби були крила, вона вберегла б Ноа. Якби були крила, вона б опинилась за скелями набагато раніше. Якби були крила, вона б вчасно повернулась додому й врятувала батька. Якби були крила… Але Медея їх обітнула й закопала в лісі.