5

Сонячний диск розтопив небо, поки загін дістався околиці міста. Сітара обернулась востаннє поглянути на палац, а потім зробила це ще тричі, доки не в’їхали під тіняву лісу. Коні повільно йшли стежкою. Копита де-не-де цокотіли об каміння. Шлях Королів простягався до колишньої фортеці князя, проте часом безпечніше їхати бездоріжжям.

Руда завжди трималась попереду. Розсіяний погляд видивлявся поміж дерев, а вуха дослухалися до подиху кожного. В руках дівчина, наче монетку, вертіла кулон: проштовхувала між пальцями, ледве не впускала і знов підхоплювала. Чула, що Еліот порівнявся з нею, але намагалась уникнути розмови. Чоловік гучно втягував ніздрями повітря, щоб привернути увагу, але врешті почав першим:

- Тебе сьогодні не добудитися.

- Так, кошмари. – відповіла сухо, потім вирішила, що цього все ж недостатньо: - Знову та печера з голосом потвори, що вбила батька.

- Я думав, це припиниться, щойно…

- Щойно що? – різкий вигук дівчини стривожив коня і той мало не зірвався на галоп.

- Спокійно, руда. – Еліот говорив поблажливо, наче з дитиною, і це дратувало ще більше. – Ти отримала те, чого хотіла.

- Поки ні.

Позаду забриніли струни. Еліот розвернувся корпусом, Кат лишилась незворушною. Хриплий тенор Каспара наполохає дичину, проте поки провізії достатньо і їм треба поговорити. Сивий всміхнувся.

- Тобі не варто було втягувати мого племінника.

- Ноа? – брови здригнулись вгору на скам’янілому обличчі Ката. – Я його не змушувала: сам подався.

- Ти знаєш: він всюди за тобою. – Еліот схопив її за лікоть, щоб привернути увагу. Довелось одразу відпустити, інакше б упав з коня. – Повір, мені відомий твій біль і бажання правосуддя, але хлопець ще замалий для цього. Надто зелений, щоб потрапити в те пекло, з якого ми вийшли.

- Тільки не забувай, що Ноа має сили вогню і з 10 років працює в кузні. Пекло для нього як відпочинок.

Кат усміхалась. Очі звірячі й холодні. Її серце зотліло в хижці лісоруба два роки тому - і Еліот не мав назви цьому недугу. Руда прицмокнула. Нар зірвався вперед. Від скаженого іржання інші коні теж пришвидшились. Каспар припинив гру.

В тиші промайнув час до обіду, а потім зав’язалась суперечка чи варто влаштовувати привал. Князівна нила про відпочинок, а бородатий коротун скандував, що зголоднів. Каспар та Кат поривались рушати далі. Ноа розгублено не міг пристати ні на чий бік, поки дядько авторитетно не запропонував проглянути мапу й обрати найліпший шлях.

Загін зупинився на узліску біля струмка. Хоча питною каламутну воду навряд чи можна було назвати, князівна зажадала зупинитися саме в цьому мальовничому місці. Еліот зіскочив з коня першим і підійшов до інфанти. Сітара здивовано глянула на нього й примружила очі. Сиві пасма виблискували на сонці та напускали тіні на молоде обличчя.

- Скільки?.. Скільки вам років?

- 34, наскільки правильно літочислили мої батьки. Дозвольте допомогти, Ваша Світлосте.

- Казала ж: Сітаро.

Винувато посміхнувся й висадив з сідла. Князівні хотілось розпитувати його й надалі, але етикет не дозволяв приділяти вікові багато уваги. Дівчина замислено сіла на траву й відпила з фляги. Всередині все стискається від думки, що Еліот старший за неї більш ніж вдвічі, проте обличчям вдався ліпше за всіх знайомих їй вельмож. Князівна спостерігала за спритними рухами, поки Еліот знімав збрую з коня. Чоловік перехопив її погляд, зіщулився, хмикнув й приєднався до товаришів. Дівчина зашарілась й опустила очі. Сивий вдав байдужість і пхнув коротуна, щоб вибороти місце.

- Посунься, Джеме.

П’ятеро схилились над мапою. Печатка князя Адрастуса виднілась на чотирьох кутках і в центрі зображуваної місцевості. Каспар намагався пояснити невігласам з Міста Талану, що гори позначаються гачками, а поля двома насічками, і якщо вони пройдуть десь в цьому квадраті, а потім ще трохи вперед, то можливо опиняться на скелях, а може просто десь, куди не діставалися розвідники князя.

- Любителі. – Кат скривилась і закотила очі. – Джеме, тягни сюди нормальну мапу.

- Сама візьми. Я тобі не слуга. – низькорослий одразу набундючився й схрестив руки на грудях, але руда навіть не поворухнулась. – А щоб тебе…

Чоловік і далі буркотів собі під ніс, та все ж пішов до речей. Його цікавила не тільки карта, а й шмат закопченої яловичини, виданий королем в провізію. З плямканням і сопінням Джем повернувся до товаришів й простягнув дівчині пожмаканий клаптик паперу. Каспар скептично глянув на пожовклий листок й вирішив поки не складати свою.

- Дякую, солоденький.

Руда взяла з рук коротуна папірець й почала розгортати, не звертаючи уваги на обурене пихтіння Джема. Компанії довелось розсістись, щоб карта помістилась. Каспар потер бороду, досі не розуміючи як так вийшло, але його непокоїло ще одне питання:

- Вона зовсім пуста! Це якийсь фокус?

- Жартуєш?

Еліот з Джемом перезирнулися. Лицар засопів. Його мали вважати головою охорони, що відслужив у війську не один десяток років, а тоді був заслужено приставлений до Її Світлості, як найціннішого скарбу князівства. Каспар відчував, як легенда трощиться, проте не знав чим зарадити.

- Торкнися, щоб побачити. – Кат взяла його за зап'ясток і переклала долоню на край мапи.

Щойно шкіра торкнулась паперу, на білому тлі здійнялися гори й розлилися річки, що врешті об'єдналися в море. Плаский світ розкинувся перед ними у зменшеному масштабі, але варто було придивитись, як зір помічав найдрібніші деталі.

- Це чаклунство! – Каспар відсмикнув руку й вихопив меча.

- Звісно, що так. – Еліот знов перезинувся з товаришем, потім оцінив відстань між Каспаром та племінником. – Сере Каспар, усім бувалим відомо, що в поході без магії не обійтися. Зробити влучну засідку, прогодувати загін, обігріти. Невже ви й бадьор-зілля не нюхали, щоб жвавіше в строю ходилося?

- Мені, кхм, власних зусиль вистачало. – Каспар заніс меч, проте тендітні пальці князівни вже ковзали поверхнею, а обличчя сяяло від цікавості. – Ваша Світлосте, дозвольте виправити непорозуміння. Князь Адрастус хотів би…

- Мого батька тут немає. Сядь. – Сітара насупила брові й тицьнула в землю біля себе, потім звернулась до решти, здебільшого дивлячись на Еліота: - То як ми дістанемося до заскельних почвар?

Сивий тихцем всміхнувся. Князівна виглядала, немов тропічна квітка, закинута в луки, проте він знав, що дівка не пропаде. Схилився з усіма над малим світом. Двоє з князівства заворожились видовищем, решта розмірковували над шляхом.

- Найкоротша дорога - пройти Лісом Пращурів. За три дні будемо на місці. – Каспар намагався утримати позицію лідера – і раз за разом хибив.

- Якщо не застрягнемо на кілька років. – руда переглянулась з Джемом. В погляді промайнуло співчуття, але заговорила вона з попередньою різкістю: - Тим паче ви люди – пітьма поглинає слабших. В найкращому випадку втратите глузд.

Сітара намірилась спитати про найгірше, але схаменулась. Сьогодні вона достатньо нажахана.

- Обійдемо з півночі: руїни, кладовище, далі озера. – Еліот провів пальцем шлях на мапі. Жилаві руки не давали князівні спокою. – Доїдемо за днів 10, якщо не буде затримок.

- Чудовий план, - Кат зіжмакала край мапи. - тільки ти забув згадати про льодяних драконів, що гніздяться в дельті Ріки Душ. Краще нам піти на південь…

- І витратити зайвий місяць?

- Зате без драконів. – Еліот лиш бровою повів. - Без несподіванки провернути вбивство мені буде непросто.

- Це в будь-якому разі важче, ніж на гуляння сходити.

- Є легенда, що Ріка Душ бере плату з тих, хто її переходить.

- І ти віриш в ці казочки, Кате?

Поглянули одне одному в очі. Еліот не тиснув, прота руда відчула перевагу й відступила:

- Добре, нехай попід морем.

Кат встала з місця й рушила до лісу. Навздогін залунав дзвінкий голос князівни:

- Стривай! Кого це ти вбивати зібралась?! Ми їдемо за миром.

- Не переймайся, принцеско. Тебе це точно не обходить.

Руда блиснула чорними звіриними очима, чим до крику налякала Сітару. Чоловіки кинулись втішати князівну, а Кат скористалась нагодою зникнути з поля зору. Коли мали знову рушати, вона з’явилась нізвідки. Руки в землі, на шиї амулет з фіолетовим каменем. Сітара завважила реакцію пройдисвітів: усі троє скривились й відвели погляди. Еліот був надто серйозним, Джема князівна боялась не менше, ніж Ката, тож, щойно рушили, під’їхала до третього в кінець колони.

- Здається, ми ще не знайомі. – Сітара примружилась, роздивляючись хлопця. В ньому не було нічого, за що б чіплявся погляд.

- Так, - криво всміхнувся і став від цього вдвічі симпатичнішим. – я Ноа. Точніше при народженні мене назвали Ноель, та ніхто мене так не кличе.

- Яке вишукане ім'я – Ноа. - князівна всміхнулась йому і довго не могла наважитись спитати. - Скажи, а що це за підвіска у вашої подруги?

Хлопець зблід. Поки вагався з відповіддю, до розмови втрутився Джем:

- Як хочеш спитати щось, принцеско, то питай прямо: у нас так заведено. Під’їдь до неї вперед і скажи: «Кате, звідки в тебе цей кулон? Поцупила, еге ж?!».

- Ні-ні, я не думала нічого такого! – Сітара почервоніла до кінчиків вух. Каспар під’їхав ближче і поклав руку на навершя меча.

- Тоді тобі зовсім немає чого соромитись.

Коротун розреготався так сильно, що аж хрокнув. Його хихотіння припинив лише запотиличник Еліота. Здається, сивий тут єдиний розумів як важливо бути привітним у довгій подорожі. Потер напружені повіки, заговорив

- Колись ще в армії, пам'ятаю, скачемо ми з цим хлопом отакими само дорогами - і кінь Джема навертається об корч. Воно й не дивно: подивіться, яке рило віджер.

- Ах ти гаспид!

- Хіба я брешу? – сміх Еліота просочувався крізь крони дерев і сягав сонця. – Коня довелося прибити, щоб не мучився, а Джем далі їхав у візку з провізією.

- Це ганебно! – буркотів коротун. – От я зараз тобі згадаю! Поліз він в гніздо гадюки – бачте, яєць йому захотілось. Налигався як піч. Жаба цицьки швидше дасть, ніж зміяче яйце дістане. І от він поліз, а там…

Байки Ноа чув вже сотні разів, і щоразу запевнявся, що вигадки в них дедалі химерніші. Пришпорив коня й під’їхав до Ката. Дівчина перебирала чорними пальцями ланки ланцюжка й тихо мугикала. Вуста ледь кривила усмішка. Довгий час юнак їхав мовчки, просто насолоджуючись її присутністю. Зрідка Ноа зиркав на руду, але не затримував погляд надто довго.

- Звідки земля?

- Це попіл. – голос здригнувся, а очі на мить почорніли. Їй коштувало неабияких зусиль вгамувати себе. – Вирішила навідатись до покійного батька: розповісти про нашу пригоду.

- Часто біля нього буваєш? – Ноа не завадила б обережність, але слова зривалися з язика, перш ніж встигав подумати.

- Це вперше за два роки. Я б і не впізнала, якби не запах смерті.

- Що?

- Забудь. – замість людської мови Ноа почув коротке гарчання.

Кат відкинула коси за спину. Юнак знов зиркав тихцем: розглядав дрібні білі луски на обличчі подруги. Почувався безпечно, бо бачив не вперше, тільки от цього разу руду ніхто не лютив. Дівчина часом сіпалась в сідлі, потирала коліно.

Перед заходом сонця спішились вечеряти. Кат зістрибнула на хвору ногу й довго чортихалась, наче в неї вселився Джем. Коліно припухло й заклякло в напівзігнутому положенні, проте руда не просила нічного привалу. Їй би підійшло бадьор-зілля, щоб не зустрічатися з вбивцею батька, проте Еліот розтринькав усе на коней, та й комедія була б пояснювати, що травмувалась уві сні.

Еліот зв’язав всіх коней мотузкою: може й сну вони тепер не потребують, проте в темряві краще бачити не стали. Ноа викликався чергувати першим. Хотів розпалити вогонь, але дядько сказав: «Ніяких вибриків». Ноа все своє свідоме життя прожив пліч о пліч з магією: в Місті Талану нею просякнутий кожен камінь. Йому було не втямки чому вогонь на долоні може налякати Її Світлість.

Позбавлений розваг, Ноа вдивлявся в темінь, силячись не заснути. Силует попереду повільно накренився на коня. Нар - кінь-поводир - фиркнув й вповільнився. Уява домальовувала образ вершниці, що міцно притискається до спини тварини. Зазвичай обличчя дівчини напружене, але йому подумалось, що саме зараз вона повністю розслаблена, можливо, навіть всміхається.

Хлопець помилявся, принаймні спочатку. Кат стискала загривок Нара й напружено вдивлялась в лісові хащі. Вона не все розповіла: на пожарищі вона наважилась вдягти драконяче золото. Враз все стало яскравішим і чіткішим. Ніч для її очей зовсім не настала. Напевно, так бачать дракони. Кат спробувала зручніше вмоститись і зціпила зуби від болю. Нога не переставала нити. Це дратувало, але набагато важливішою була ранкова кульгавість. Якщо вона може забитися уві сні, значить і дракон достатньо справжній, щоб померти. Ця думка і спровокувала усмішку, подібну до фантазій Ноа. Дівчина остаточно опустила повіки: засинати зовсім не страшно, якщо там на тебе чекає можливість помститися.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.