Цвіт Адонісу

– Багатенько на мене строковиків призначили, – майор запалив сигарету і, тримаючи її губами, уважно читав телеграму, – я би сказав забагато. Навіть в минулий раз було забагато.

– Тут нічого не поробиш. Його Величність вирішив так, – лейтенант Форас зняв оливковий кашкет і коротко кашлянув. Він тільки-но повернувся зі столиці, тому, як тільки його побачили у містечку, одразу запрягли віднести повідомлення нагору, бо ні в кого не було бажання це робити.

– І він це навіть нічим не пояснює. Не краще на такий маршрут було би взяти бувалих солдатів?

– Напевно, Його Величність вважає, що нове покоління достатньо витривале для цього.

Чоловік потер перенісся й ще раз глянув на наказ: Ну, якщо король так вважає, то гаразд.

– Коли ми вирушаємо? Всі вже посідали у вантажівки, очікують вашого наказу.

– З приходом зорі. Себто, через півгодини. Треба почекати, коли перша колона від’їде достатньо далеко.

– Слухаюсь!

– Розслабтесь. У приміщенні немає інших військових; не обов’язково віддавати почесті.

– Не можу, все-таки, ви мій начальник, – юнак одягнув головний убір і ніяково всміхнувся, – до того ж, ми зараз на роботі. Та й без алкоголю.

– Тоді вільно. Йди, побалакай з товаришами по службі.

– Віддаю вам своє серце, – Форас приклав долоню до грудей і швидко її опустив, розвернувся і вже збирався вийти із будинку, як згадав дещо і знову обернувся до майора, – скажіть, а пані Белет зараз десь тут?

– Ні. Поїхала у першому підрозділі. А що?

– Просто подумав, що з нею куди веселіше. Кожен раз згадую її пісні біля багаття і на душі стає не так тужно.

– Ще зустрінетесь, – чоловік відвів погляд і видихнув їдкий дим. – Йди вже.

Хлопець зачинив за собою хисткі двері й з коридору пролунали кроки сходами вниз. Це була трьох поверхова таверна у містечку, жителів якого ще десять днів тому було або вбито, або викрадено. З того злощасного вечора ніхто більше не рухав квартири і домівки. Все навколо мало запах заліза.

Зовсім скоро сюди приїдуть прибиральники, що зітруть єдиний доказ звірств бертаганців, а вже потім на місце людей поселяться незаможні сім’ї й працівники підприємств. І всі назавжди забудуть, що ціною їх благополуччя було чуже життя.

Майор встав із крісла й подивився у ґратчасте вікно: на головній вулиці стояло повно вантажівок, поодинокі військові ходили від однієї машини до іншої, наче намагалися переконатися в ступені зібраності полку. Ось і лейтенант Форас – вистрибнув до невеличкої компанії, що стояла на перекурі. Всі урочисто одягнуті в сірі пальта, на комірах яких красувалися червоно-жовті прапорці, і довге шкіряне взуття з тяжкою залізною підошвою. Зверху їх молоді тіла захищали товсті пластини, на широкому поясі, закріпленому наплічними ремінцями, тихо бовталися патронташі. Тріумфально, тут нічого не скажеш. Але це тут до чого? Якось зарано для святкового одягу. Чоловік глянув на настінний годинник: опів на п’яту. Схоже, він зупинив свою ходу саме в час зникнення всіх, хто міг його відремонтувати.

Недопалок впав на підлогу і був розчавлений чоботом так, що від нього залишився лише чорнявий слід. Чоловік зім’яв телеграму, викинув її в переповнений смітник неподалік і, не витрачаючи зайвого часу, пішов на вулицю.

– Пане майоре, все готове до транспортування! Не бажаєте сісти з водієм, спереду колони? – спитав щуплий юнак, як тільки побачив безвухого мужчину неподалік від входу до таверни.

– Ні, сяду з усіма. Повідомте інших, що вирушаємо прямо зараз.

– Слухаюсь, пане. Дозвольте відклонятися!

– Дозволяю.

Військовий злегка вклонився і побіг в передню частину колони, кричачи про негайний виїзд. Чоловік підійшов до найближчої вантажівки і по маленькій драбинці заліз у кузов, накритий зверху матеріалом, де сиділо повно хлопців і дівчат з гвинтівками перед ними. Серед молодих обличь був і Форас.

– Чого очі повитріщали? Перший раз майора побачили? Може мені ще раз назватися?

– Ні, пане майоре! – хором пролунали голоси.

В цей час машини завелися й повільним ходом поїхали в сторону ріки.

– Вітаю вас у двадцять першому піхотному полку. З цього часу ви буде творити майбутнє Бертаганії, ніколи про це не забувайте.

Юрба весело засвистала і застукала крісами об дно кузова: Скоро Сінутран!!

***

Їхали вони довго. Майже необмежена кількість солярки, відсутність снігу і проїжджена дорога дозволяли подолати величезний шлях. Машини тихо бурчали, слідували одна за одною у холодному ранковому світлі, посеред високих дерев Великого лісу, щільної гущі туману. Більшість строковиків давним-давно позасинала, спершись на чужі плечі або стінки кузова. Деякі все ще удавали з себе витривалих бійців, хоча було очевидно, що скоро і вони проваляться у глибокий сон. Майор сидів на краю лавки, пустими очима то вдивляючись углиб бору, то пильнуючи всіх, хто тихим ходом плівся позаду. Між двох пальців він тримав вже кільканадцяту папіросу.

– Це ваша третя пачка за цю ніч, – лейтенант Форас безшумно підійшов і схопився за залізну балку зверху, що тримала тканинне покриття, – пане майоре, вас щось турбує?

– Питаєш як товариш чи друг?

– Перше?

– Ну, тоді нічого, – чоловік хитро посміхнувся і почухав щетинисте підборіддя. – Просто робочі моменти, не більше.

Юнак з охровою шкірою і темним густим волоссям, заплетеним у маленький пучок, деякий час стояв, намагаючись упіймати поглядом об’єкт, за яким так старанно слідкував начальник. Марна справа, але назад сідати не хотілося. Все одно його місце вже зайняв хтось, кому воно було потрібніше.

– Скажіть, а якою була ця війна? Ще тоді, з самого початку.

– Певно, ви, як і всі інші, хочете почути такі слова як «героїчна», або «священна», але, насправді, на полі бою немає нічого красивого, – майор видихнув сигаретний дим, – навколо лише страждання і смерть, а останнє, що каже кожен військовий – це частіше всього «мама».

– У ті часи було багато втрат серед особового складу. Але саме через їх жертви ми маємо стільки нових можливостей! Горе окупається спокоєм.

– Так, маєте рацію, пане Форасе. Маєте рацію..

Зненацька, вантажівки попереду засигналили і одна за одною почали гальмувати. Майор насупився, піднявся і вистрибнув із кузова. Від шуму прокинулися всі, але їм було наказано не виходити. Біля машин вперед і назад бігала численна кількість військових, всі щось кричали, але у загальному балагані складно було розібрати, що саме. Зі всіх обличь нарешті показалося худорляве, те саме, що цим вечором запрошувало сісти з-переду колони. Помітивши знайоме лице, чоловік схопив хлопця за руку і, намагаючись перекричати гомін голосів, спитав:

– Що сталося?!

– Т-там! Пане майоре, там страшне!

– Докладніше!

– Д-декілька машин, п-понівечен-них в-від вибуху! О Богиня, с-скільки же там тіл!

– Хтось є живий?!

– Ми н-не знаємо. Л-лікарі! Хтось побіг с-сповіщати лікарів!

– Не можна рухати тіла! Можуть бути заміновані! – В цей час з дальніх вантажівок почала вистрибувати піхота, яка ще не знала стан справ. Всі стривожено переглядалися, міцно схопивши руками гвинтівки. – Не підходити близько! Не відходьте далеко від дороги!

Чоловік відпустив юнака і швидко пішов вперед. Помітивши майора, натовп розступився. Схоже, що дорога була замінована заздалегідь. Достатньо було дочекатися, коли скупчення автівок приїде і просто підірвати десятки пудів тротилу. Всіх, хто міг вижити після попадання вибухової сили або отруєних уламків мін, було вбито пострілом у бік. Зброю, що була у нормальному стані, вкрали.

– Пане майоре, що нам робити? – спантеличено спитав один із строковиків. Багато хто не міг на це дивитися, тому або стояли до цього спинами, або відвернули голови. Поодинокі плакали.

– Обережно огляньте тіла, позбирайте жетони. Ні в якому разі не перевертати! Я сумніваюся, що хтось міг таке пережити.

– Але ж нам все одно треба буде їх забрати. Але, якщо вони дійсно заміно-..

– Бузувіри! Нікого не полишили в живих! З цього моменту брати у полон не будемо! – заволав потужний голос, а разом з ним цю ненависть підхопили і інші. Майор вихопив у когось кріс і вистрелив у небо. Всі одразу ж перестали кричати, прикриваючи долонями вуха.

– Замовкніть! Виконуйте наказ! Емоції зараз не на часі!

Натовп неохоче розходився. Більшість з них не була готова до того, що війна йде прямо зараз і перед ними, а не десь далеко на півдні. Гармидер стишився, захрустіли залізні пластинки, десь далеко закувала зозуля. Жовті очі дивилися на все так, ніби це не було реальністю. Бертаганці з похмурими обличчями, що проходили повз нього, сумні погляди і мішечки із закривавленими номерками. Здавалося, що кошмар ніколи не закінчиться. У вухах неприємно гуло. Ще і сигарети закінчилися, а останню він викинув коли почали ревіти автівки. Куди до біса цей Форас дівся?

Через деякий час, до одинокої фігури підійшла низькоросла дівчина з червоним шарфом на шиї: Майоре.

– Так, – вийшовши із тимчасової прострації, чоловік уважно глянув на співрозмовницю, – капітане Антуре? Є щось, що ви хотіли мені сказати?

– Дякую вам за допомогу. Без вас їх ніхто би не втихомирив.

– Малі діти ще не до кінця зрозуміли, що на них полюють навіть у Бертаганії. Я через таке вже проходив.

– Можна вважати, що мирний договір більше не дійсний?

– Ми не знаємо, чи дійсно то були єрананці, тому раніше строку нічого не почнеться.

– Та хіба це не очевидно?

– Не важливо, що ми там собі думаємо, бо прямих фактів немає. Бермеліон теж не наважиться ставити претензії так рано.

– Що робити з родичами померлих? Вони не будуть в захваті від таких новин.

– А це вже не в моїй компетенції.

– Ну хоча би з тілами що? Вони не заміновані, схоже, ніхто не планував, що буде друга колона.

– Або планував і спеціально дав зрозуміти, що в наступний раз буде куди серйозніше. У вас, часом, папіроси не знайдеться?

– Ні, пробачте, не курю.

– Дідько, – майор витер долонями спітніле лице і голосно зітхнув, – з тілами.. Тілами.. Закопати у братській могилі. Це наказ, виконуйте.

– Слухаюсь!

Дівчина обернулася і пішла в сторону юрмища, що зібралося навколо підірваних вантажівках.

Чоловік сів навпочіпки і задумливо опустив голову, сперши її руками. Все вийшло так, як він і думав. Це все є доказом того, що вони отримали послання. Так чому це не викликало радощів? Чому він відчуває себе набагато гірше ніж завжди?

– Пане майоре.

«Ні, тільки не ти», подумав він, «будь ласка, залиш мене в спокої».

– Капітан Белет, вона.. померла. Її неможливо впізнати, я за жетоном зрозумів. Ще у неї в кишені я знайшов ось це.

Лейтенант поклав скривавлену фотокарточку на землю перед чоловіком так, щоби, не піднімаючи голови, можна було побачити вміст. Але він не хотів бачити, не хотів дивитися. Фото, зроблене більше шістдесяти сезонів тому, де тоді ще молода лейтенантка стоїть біля свого командира без вуха і весело всміхається. Нестерпно. Жахливо, що ці вбивці взагалі викликають у нього такі емоції. Друзі? Товариші? Знущання. Гріх було таке казати. Але тепер він мало чим від них відрізняється. Чоловік підняв фотографію, піднявся сам і подивився в очі Фораса. Заплакані, такі наївні. Як такий простак взагалі став військовим? У нього ще й дитина буде. Вирішив наректи її на життя без батька? І це він зараз, певно, думає, що майор горює через смерть якоїсь там Белет. Як же це смішно! У нього мало не піднялися куточки губ.

– Треба рухатися далі. У нас не так багато часу.

– Ви постійно казали, що війна – суцільне горе, але тільки зараз я по-справжньому зрозумів сенс ваших слів.

– Всі, з ким я служив з самого початку, померли. Моя сім’я теж. Саме тому я зараз тут і не ховаюся позаду. Якщо вже ти переді мною, то будь готовий, що подібне може повториться не один і не два рази.

– Пробачте мені, майоре. Раніше я сказав жахливу річ. Втрата Белет нічого не окупить, бо її самої вже немає. Я.. я, мабуть, піду, залізу у кузов.

– Добре.

Юнак обійшов чоловіка і поплентався в сторону вантажівки.

Більше трьох годин строковики оплакували і складали померлих у могилу, яку потім повільно закопували, ніби розтягували момент розлуки ще на трохи. Вони обіцяли одне одному, що зустрінуться в місті, але, у підсумку, цього вже ніколи не станеться. Тужливий голос читав молитву прощення, а, наостанок, всі разом вистрілили в небо у знак пошани. Колона поїхала далі вже ближче до обіду.