Цвіт Адонісу

Майже всю ніч Кора не спала, охороняючи чужий сон. Десь ближче до ранку вона стала непомітно для себе клювати носом. Тонка місячна смужка повільно змішувалася з молочно-білим небом. Снігопад прудко йшов усю ніч, але, якимось чином, оминув їх схованку. Закувала зозуля.

Першою прокинулася Феріоз. Почухала бік, сіла й, глянувши на сплячу дівчину, почала точити якусь гілочку, що вискокнула з палючого вогнища. З неї злетів капюшон, тому великі оленячі вуха кумедно стирчали в різні сторони.

– Поїдемо, коли вщухне завірюха.

– Пані Феріоз.

Тепер вуха, але не очі, були направлені в сторону жінки: Так? Чимось можу допомогти?

– Вчора ви не дуже гарно пожартували.

– Хочете, щоб я попросила пробачення?

– Якщо це можливо.

Посильна хмикнула, поклала ніж кудись за плащ і стала крутити гостру паличку у пальцях: Знаєте, хочу сказати те, що обов’язково це зроблю, адже мої слова дійсно могли здатися жорстокими. Люди тендітні створіння. Та вона й зараз все чує, тому, напевно, я вже вибачилася?

Кора подивилася вниз. Марія дуже старанно намагалася прикинутися сплячою. Не витримавши погляду, вона широко всміхнулася і різко підняла голову з чужих колін. Потріпала коротке світле волосся і невдоволено зиркнула на театральну маску. Вона ніби описувала що саме думає її власник. Злегка усміхнена, схожа скоріше на звичайне обличчя, але настільки не натуральне, що іноді від нього спиною пробігали мурашки.

– Хто сказав, що я їх прийму?

– Ну, тоді у мене є пропозиція, – кігтясті пальці дістали з-під товстої тканини дивну торбину, зроблену з великого рога, прикрашеного різнокольоровими залізними пластинами, зав’язаного ремінцями і закритого дивною кришкою: щоби вміст не випадав. Порившись у речах всередині, вона дістала дивну пурпурову кульку і кинула її людині.

– Що це?

– У нас називають це «шоколадом». Буду давати вам кожен раз, коли є нагода. Звісно, якщо ви мене пробачите.

Дівчина обережно розгорнула обгортку, в якій лежала коричнева штука, що пахла не схоже ні на що інше. Можна навіть сказати, нічим. У теплій долоні вона потрохи танула, залишаючи липкуваті плями. Марія закинула «шоколад» до рота. Солодкий смак заполонив його і повільно розчинявся в слині. Настільки зацукроване дивацтво вона ще не куштувала. Частенько ласувала медом, або стиглим виноградом, але, як кажуть, далеко куцому до зайця.

– А з чого роблять ваш цей «шоколед»? – поцікавилася Кора.

– Росте таке дерево, «какао» називають. От з нього і добувають один із складників. Ще добрий напій роблять, але порошку в мене, на жаль, немає.

– У тебе є ще?

– О-о, так. Багато. Але ви знаєте умови.

– Вирішила мене на слабо взяти, – зеленоока схрестила руки на грудях. – Тобі пощастило, що я слабка до солодкого.

– Ну то й гаразд! Проблема вирішена, от і снігопад потихеньку зменшується. Мені би ще оленів знайти. Тому я, той, піду шукати.

– Йди, йди. Ми тебе почекаємо.

Не відповідаючи, посильна спритно вискочила з ямки і через свіжовпавший сніг почухрала кудись вглиб лісу.

– Пані Маріє, все правда нормально?

– Я не злопам’ятна, тому так. Просто люблю іноді бісити інших.

– Он воно як.

– Живимо один раз. Вічно бути ображеним неправильно, тому то й так. Але, звісно, все залежить від ситуації.

– Зрозуміло.

– Славно. Отож, про що то я… А, ну, я не голодна, а ти?

– Теж.

– Вірю. Що ж, якщо так, то й робити нічого, – дівчина сперлася на холодну землю і сховала замерзлі руки під мантію, – Можна я запитаю?

– Звісно.

– А скільки тобі років? Скільки про це не думаю, але не можу навіть уявити.

– Якщо зараз 1298 рік… Трохи більше двохсот.

– І ти весь цей час не бувала ніде, окрім маєтку?

Кора трохи помовчала, думаючи про щось, і тихо сказала: Так.

– Ніколи не цікавило, що може бути в інших краях?

– Просто не думала про це.

– Мені вночі приснилися деякі місця, у яких я колись бувала. Розказати?

– Так, прошу.

– Найцікавішою була долина Теплих Вітрів! Прекрасне місце, закрите зі всіх сторін високими горами, – Марія підняла руки вгору і зробила півкулю, потім швидко заклала їх назад. – Туди можна потрапити тільки якщо плисти по Сріблястій ріці. Там багато теплих джерел, тому народ, який там поселився, славився своєю медициною і родючістю рису. Вони жили там вже понад тисячу років, допоки перший король Сивенії не прийшов до них, пропонуючи союз. Та вони й погодилися. Як тут не погодитися, коли у іншої сторони багатотисячна армія? З того часу там і сивенці жили.

– Чи згадали ви, за якої причини там бували?

– Там раз у сім років справляють свято Відродження. Це ніч, коли два Місячних кільця з’являється на небозводі.

– Якщо не помиляюся, зовсім скоро це знову повинно статися.

– А, так. Дійсно, на початку зими. Але, на жаль, туди тепер неможливо поїхати.

– Може залишилися ті, хто вижив?

– Все можливо. Хочу в це вірити.

І знову мовчання, але не довге, бо вже через декілька хвилин до них підійшла Феріоз із оленем на мотузці: Погода сприятлива, всі на місці. Ну то чого нам тут сидіти? Заберіть підстилки і хутчіш у санчата!

Зібралися швидко. Та й що там було збирати? Портфель, покривала, ну й, мабуть, самих себе. Буквально через пів години нагодовані олені стрімко неслися свіжим снігом.

***

Вони ще три рази зупинялися переночувати. У Другий раз спали прямо під величезним деревом, що закривало їх від сильного снігопаду, а в третій – у якійсь печері, де, за розповідями Феріоз, раніше видобували сіль, якою пізніше охоче ласувала вся країна. Останні дні Кора лише мовчазно слухала історію життя, яким жила зеленоока, або слідкувала за діалогами, що іноді переходити у суперечки, які їй приходилося рознімати. Все краще, ніж бути одному.

– Я вже розповідала про людей Зміїної ріки? – спитала Марія, заплітаючи Корине неслухняне волосся: жінка часто забувала його розчесати.

– Ні, – відповіла жовтоока, болісно зморщуючи лице, – це хіба не люди півночі?

– Так, найбільші гедоністи в королівстві! І я навіть не перебільшую, чиста правда. Їм пощастило жити на землях, де все ще цвіте інжир і ростуть оливкові дерева. Раніше вони були настільки багаті на золото, що, економічно, стали центром усього континенту.

– А що сталося пізніше?

– У період Великої війни до них прибули війська четвертого правителя Сивенії, Королеви… Ем.. Не пам’ятаю ім’я, але то неважливо, – Марія потягнула декілька прядок і, взявши їх декількома пальцями, почала гребнем максимально акуратно їх розчісувати. – Так от, та королева прибула до них з тридцятитисячним військом і всього за декілька годин вже сиділа за чужим троном, вбивши короля і забравши його дітей і жінку в якості рабів, наложників та наложниць.

– Це жахливо, – сумно зітхнула Кора.

– Та це й не все! Більшу частину золота, що була в їхній казні, використали для оздоблення Золотого замку, залишивши їх майже ні з чим.

– І вони нічого не змогли зробили?

– Коро, це народ лінивих багатіїв із лінивими вартовими. На той момент вони сподівалися на захист від королівств Солоних земель, але так його і не отримали, – тепер вже зітхала і Марія, – я була там на святі Безмовності – ночі, коли вони поминають мертвих, а днем перед цим не перестаючи дзвенять дзвіниці. Мені там були не дуже раді, м’яко кажучи.

– Чому?

– Та це цілком справедливо: Королева була Святою, разом з собою принесла до них чужу, незнану релігію, а стару майже-що знищила. Я не повинна була їхати, але Велика матір все одно вирішила відправити мене у пащу озлобленого народу. Цікаво, чи жива вона ще?

***

– Пані Марія, тримали колись рушницю в руках? – голосно натякнула посильна, стискаючи однією рукою повідець, а іншої міцно закріпивши капюшон на голові. Їхали швидко. Настільки, що вітер неприємно свистав біля вух, морозно бив по незахищеній шкірі.

– Ну бувало діло, а що?

– А подумала, що ви все одно їсти моє не будете, а через когось у вас закінчилися харчі! – засміялася вона. – Так чому би вам не спробувати?

– Не смішно! Щоби нормально жити, треба багато їсти.

– Ми зараз проїжджаємо найрізноманітнішу частину лісу! Тут навіть зубри зустрічаються. Самий час для гарного улову!

Марія подивилася на Кору, що спокійно відпочивала, крутячи кільце на пальці та пильнуючи за природою навколо. Схоже, та не була проти. Піднявшись ближче до Феріоз, що стояла спереду, дівчина виголосила своє бажання полювати. Пролунав вигук «Arrog!», санчата стали потроху збавляти темп, а незабаром і зовсім зупинилися. Феріоз зійшла з місця поводиря, за нею пішла і Марія, й підійшла до речей, загорнутих у мішки і пакети. Порухала непотріб, покопалася вглиб і дістала довгий чорний чохол, з якого, розсунувши змійку, посильна дістала добру мисливську рушницю.

– В минулий раз з сокирою я, правду кажучи, не думала, що ви впораєтеся. А зараз, якщо ви вмієте поратися з лезом, то, певно, і з вогнепальним ладнаєте.

– У тебе весь цей час була зброя, але ти вирішила про це не говорити. Та й встигнемо ми до строку, якщо так затримаємося?

– Ну, не було нагоди. А ще, якби я знала, що ми запізнюємося, то взагалі не пропонувала, – залізна маска передала рушницю дівчині. – Патронів не так багато, тому будьте обережні.

– Коро, ти з нами?

Жінка все ще сиділа у санчатах, нервово крутила перстень і невпевнено дивилася в зелені очі. Марія усміхнено чекала, коли ж та погодиться і піде з ними. Жовтоока повільно піднялася й встала біля дівчини.

– Чи вартує воно того?

– Все ж таки, ми вбиваємо не заради втіхи, так чому би й ні? – вона закинула рушницю на ремені на плече і обурено скривилася, – більше всього ненавиджу людей, що роблять це, щоб отримати якусь малесеньку частину, а все інше у смітник! Як от для рогів на стіну.

– Я розумію, – погоджувалася чорнява, – відбирати життя заради іншого. Повинен бути рівноцінний обмін.

– Не знаю, як у вас, але у нас це називається «Муадді», – доповнила Феріоз, поки відв’язувала оленів від упряжі, – найвищій гріх.

– У всіх подібні закони, бо одна Богиня. Просто назви різні, – знизавши плечами, доповнила Марія, – добре, ми пішли, пошукаємо здобич! Знайдеш нас?

– Так, по слідам. Не переживайте, йдіть. Може когось зловите.

– Це буде коштувати шоколаду!

– Подивимося, – відмахнулася рукою Феріоз, сказавши таким чином її не чіпати.

***

– Ми вже достатньо далеко відійшли. Чи не було би краще повернутися?

Вони йшли по дрібному снігу, намагаючись знайти хоч якісь ознаки існування тваринного життя. Красиве, але небезпечне місце. Вічна зима, вічно холодні білі опади, що так і норовлять прилипнути до одягу.

– Якщо вже почали, то треба закінчувати! Даремно я все з’їла, але що поробиш. Ненаситність моє друге ім’я.

Слабко усміхнувшись, Кора зацікавлено спитала: Скажіть, пані Маріє, ви і справді вмієте стріляти?

– Так. У часи мандрувань, про які я тобі розповідала, мене часто брали на «аристократичні» полювання. Ну, знаєш, коні з собачками, купа людей. Я їздила світом майже усе своє життя, але так і не завела товаришів. Цікаво, що варто мені було втекти, як я одразу знайшла найкращу.

Жінка здивовано завмерла.

– Гей, ти чого? Хочеш перепочити?

– Дякую вам за ці слова.

– А.. ну, будь ласка? Чого би це тобі дякувати за правду?

– Ви перша, хто каже мені таке.

– Все буває в перший раз, – весело хмикнула білява і, коли розвернулася, почула оглушливий постріл. Пригнувшись від переляку, вона різко обернулася, і побачила, що у Кори із грудей та рота сочиться кров. Жінка приклала руку до рани, яка чомусь не закривалася, а вже через мить звалилася від больового шоку. Зелені очі з жахом розширилися: Феріоз, в декількох метрах від них, стоїть зі схожою рушницею і по-хижацьки на неї дивиться. – Якого біса ти робиш?!

– Роблю свою роботу, – суворо відповіла посильна, після чого почала стрімко крокувати в сторону дівчини, на що та, забувши про гвинтівку, інстинктивно витягнула кинджал і встала в оборонну стійку, що змусило посильну ненадовго зупинитися. – Ніж проти вогнепала? Дуже розумно. Ти же Свята, тому повинна знати, що проти нас таке не діє.

– Тоді чому Кора?! Чому ти?!

– Це не звичайна зброя. Не така, якою користуються люди. Не бійся, вона не помре. Лише не зможе думати, та й взагалі щось робити деякий відрізок часу, – Феріоз несподівано підняла зброю і вистрілила прямо біля Марії. Зеленоока злякано заплющила очі й, послизнувшись, гепнулася на сніг, але не випустила з руки кинджал. Момент вагання і демон вже з усієї сили б’є прикладом по її скроні. Глухий удар, людина непритомно впала на холодну землю. Важке дихання переможця, тяжкий хрип агонії ззаду. – Ви мали рацію, дорогенька. Все це було занадто підозріло. За вашу здогадливість залишу вас у живих. Ще й шоколад покладу, як і домовлялися.