Цвіт Адонісу

Ніч між третім і четвертим днем непомітно розтанула у жовтувато-червоному світанку. Сніг яскраво виблискував у ранковому світлі, сліплячи заспані очі. Десь з далеких вулиць лунали скандування і весела патріотична музика, а дух святкування непомітно плавав запахом карамелі.

Кора стояла біля відчиненого вікна, нервово стукаючи пальцем по підвіконню. Вчорашній вечір нагадував нічний кошмар, аніж реальність. «Не варто було погоджуватися», думала собі жінка, роздивлялася дахи сусідніх будинків, з яких звисали довгі бурульки.

Андре сказав, що сповістить пані Фітільову.

Сказав, що його друг виявився зрадником, що не мав йому довіряти, що всі вони партійні такі. Порадив не розголошувати нічого іншим. Ніхто не має знати, що скоро робочий клас стане сходити з глузду від голоду.

Кора ковтнула, відчуваючи сухість у горлі. Добре було би зараз випити вина, сісти у крісло біля каміну і слухати неспинну балаканину Данте: його розповіді про Тірею, краєвиди на безкрайнє Тірейське море і давно забуте минуле, де ніхто ніколи не бачив снігу і не зазнавав страждань.

Або ж спостерігати за суперечками Марії з наставником. Кора і уявити ніколи не могла, що колись буде сумувати за чимось. Але тепер вона сумує за домом і запахом винограду.

«Він просто втік, як настала нагода», кожен раз пригадувала собі одноока, стискаючи руки у міцні кулаки. Втік так, ніби це все просто якась гра. Ніби смерть тієї дитини і зовсім не справила на нього ніякого враження. Можлива Марія мала рацію. Всі жовтоокі є демонами, людожерами, підступними і несправедливо жорстокими? Але на своєму шляху жінка зустріла вдосталь хороших «не» людей. Таких як майор, наприклад. Цікаво, як він там?

Кора глянула на руки, пошрамовані катуваннями і кайданами. Несправедливо. Життя несправедливе.

Потім в очах з’явився образ Марії, її шоковане лице, а потім різкий біль від пострілу у спину. Хто ж міг подумати, що Феріоз має свої мотиви?

Бермеліон.

Він планує вбити Кору? Якщо вона попадеться, що буде з Марією? Жінці мало не знудило, вона приклала долоню до грудей, де ще зовсім недавно була стріляна рана. Щось було не так. Щось точно йде не так, але вона не може пояснити. Страх схопив її лещатами і не відпускав, по тілу смужками побіг холодний піт. За дверями хтось був.

Стукіт у двері. Жовтоока заплющила очі і закрила долонями вуха. Прошу, не зараз. Не тут! Не тоді, коли Марія в багатьох кілометрах від неї! Не тоді, коли вона не в змозі врятувати тих, кого любить.

Данте.

Він спокійно стояв на вході у кімнату, звірячий погляд жовтих очей дивився на жінку, мов на здобич. Його пальто, що колись стало теплим спогадом минулих часів, тепер було заляпане смертю. В руці блищав новенький пістоль. За ним стояв інший «нелюд», якого Кора не знала. За ним на підлозі лежала непритомна Авіва.

Але ж поки ти не бачиш і не чуєш, нічого не існує, вірно?

Вона сіла наприсядки, сховавши голову у сплетінні рук.

– Що, навіть не подивишся на мене?

Холодний, але такий знайомий голос. Колись він голосно сміявся, або сперечався, або злісно нарікав, або повчав. А що зараз? Безмежний холод, такий самий як і за вікном. Він пронісся кімнатою мов куля, відбиваючись від стін і доходячи до вух нажаханої жінки. Чому ж так страшно? Волосся ставало дибки, а долоні неприємно пітніли. Данте наставив зброю на Кору, але палець по-зрадницькі не підкорявся, а сама рука стала безжалісно трястися. З вулиці голосно лунала патріотична музика. Через неї Кора не почула пострілів у готелі.

Чоловік тяжко втягнув холодне повітря й сильно заплющив очі. Він не міг. Як би сильно він не боровся, у голові постійно виникав старезний спогад їх першої зустрічі.

Це була зима. Схожа на ту, що була сьогодні, але все ж інша. Холодна і безжальна, неповторна у своїй безжальній натурі. Данте тоді якраз йшов через сніги додому – повертався з Тіреї у маєток. Як тут, раптом, посеред білого краєвиду від побачив пропалені сліди на голому снігу. Він йшов за ними, поки не побачив маленьку понівечену фігуру. Дитина лежала на землі серед снігу, що мав би не танути. Вся її шкіра зазнала страшних опіків, а на обличчя тяжко було дивитися.

Він зламався як тільки побачив її шрам, як тільки з’явився на порозі цієї кімнати. Весь цей час він думав, що зможе, але ні. Данте бачив у ній ту дитину, що знайшов сотню років тому.

– Пане? Все нормально? Я можу чимось допомогти? – запитав напарник за його спиною. Він нетерпляче переступав з ноги на ногу, зиркаючи в обидві сторони коридору. Так, так буде краще.

– Зроби це замість мене.

– Сказали би, що не можете. А то вже нюні розпускаєте, – тихо буркнув помічник і один рухом вистрелив. Постріл змішався з патріотичною музикою святкувань. Навіть якщо хтось і був у готелі, радше проігнорує дивні звуки у коридорі.

Знову холодна темрява, що більше не приносила насолоди. Кора не хотіла тут бути. Тут неможливо кричати, ніякий звук не дійде до твоїх вух, не прийде до того, кого ти кликав. Тиша. В один момент з’явилася іскра і все підхопилося жарким вогнем. З нього сформувалася минула, молода Вона. Та не була розгнівана, навпаки, весело усміхалася, широко розставивши руки. Кора не мала матеріальної форми, але чомусь саме зараз змогла доторкнутися до неї. Ніколи обійми ще не були такими болючими і приємними водночас. Полум’я почало поглинати душу, окроплювати її радісним звучанням розпалених почуттів. Час прийшов.

Біль промайнув, пізніше накотившись з новою силою. Кора нерухомо впала, але вже через мить змогла, не без зусиль, піднятися. Її тіло жевріло, спалюючи все навколо. Разом з цим обвуглилася шкіра, оголяючи м’язи і череп. Недоторканою залишилася лише пуста очниця. Данте і помічник приголомшено дивилися на неможливе, що до цього моменту було лише байкою для неслухняних дітей.

Кора потягнулася рукою до них, ледве ворушачи пекельно болючими кінцівками. Чоловік налякано заволав, вистрілив їй в лівий бік ще декілька разів, поки в магазині не закінчилися патрони. Але це нічого не зробило. Жінка і далі стояла, боролася проти своєї ж потужності з розкритим ротом, з якого не лунали звуки. Вона не могла дихати. Вогонь забирав весь кисень навколо, закрив її без усякого доступу до блаженного повітря. Вона тягнулася до того, хто, вона думала, міг їй допомогти, але той лише нажахано втік у коридор. Кора повільно пішла за звуком. Її вогонь підхоплював тканини навколо, готель горів разом з нею. Знову пролунали постріли. Тепер, разом з ними ще і крики, серед яких був і голос Фітільової. Жінка повернула голову до джерела галасу, але в той самий момент він пробіг повз неї, ніби її і не існувало зовсім.

– Дякувати Богині, вони живі! Бери на плечі Лерне, я візьму Авіву!

– Але, пані Фіт-

– Не перечься і слухай, Андре!

– Що буде з готелем?! Що робити з тією..

– Вирішуємо проблеми по мірі надходження. Треба врятувати всіх, кого зможемо!

Маленька жіночка без особливих зусиль підхопила поранену дівчину, хлопець же ледве міг нормально встояти на ногах із товаришем на спині. Лерне був високим і до біса тяжким. До того моменту вогонь розповсюдився по коридорах, а Кора все там само наосліп йшла далі, борючись з люттю й болем, страхом й внутрішньою істерикою.

– Кора!

Жінка зупинилася й знову обернулася на звук. Це був Андре.

– Ким би ви там не були, але вам треба якось вирішити цю «проблему» і жвавіше тікати звідси! Будинок скоро згорить і обвалиться!

Вона хотіла відповісти, але не могла. Ледве рухалася, нічого не бачила і лише злегка чула звуки навколо. Рогатий хлопець, не очікуючи відповіді, побіг по аварійних сходах вниз. На підлогу почали падати гарячі балки, за вікнами завила сирена. Кора обережно торкнулася стіни й нахилилася. Тяжко стояти, м’язи слабо тримали спину. Вона почала помалу йти кудись і, зненацька, наштовхнулася ногою на щось м’яке. Тканина, схожа на кашемір. Жінка здригнулася. Потягнулася й відчула шкіру. Стиснула зуби, піднялася й пішла далі. Все, чого вона торкнулася, згорить. Прямо за нею впала ще одна дерев’яна балка, перекривши собою прохід на поверх. Кора підняла ногу і відчула порожнечу під нею. Сходи. Треба було йти вниз. Крики супроводжували її довгий шлях. Раптом, на її тіло почала падати вода. Прохолода остудила її голову, але не загасила вогонь. Перший подих. Повітря було наповнене димом і сажею, через деякий час з’явилося око. Кора подивилася на свої руки, обвуглені безжальним вогнем, що не зупиняючись пожирав її плоть. Глянула навколо. Вона була на першому поверсі, в кафетерії. Зробила пару кроків і вже йшла по засніженій вулиці. Була купа народу: пожежники тушили готель, постояльці плакали і обіймалися, медики допомагали постраждалим. Свято було перервано жахіттям.

Жінка помітила Фітільову й Андре, що стояли посеред інших. Вони, побачивши її, здивовано пішли на зустріч. Кора полегшено усміхнулася, але вже через мить гірко заридала: Пробачте мені, пробачте! Я.. я не хотіла! Пробачте! Це все моя провина!

Її спотворене тіло враз ослабло і збезсилено впало на холодний сніг.