Цвіт Адонісу

Світанок. Клаптик сонячного кільця потихеньку з’являвся на горизонті, знаменуючи початок нового дня. Легке світло пробивалося через густі дощові хмари, забарвлювало їх у блідо-червоний колір. Марія лежала на своєю ліжку, повільно кліпаючи змученими очима. Вона не спала цілу ніч: останніми днями їй снилися кошмари, мало відмінні від реальності. Також бували дивакуваті сни, і в них люди, чиїх імен не могла впізнати. Втрачені спогади? Можливо. Тепер у цьому світі все можливо.

Декілька днів тому дівчина згадала про записник, який знайшла у майстерні Кори. Але, чи мала вона право читати зміст? Хоча, певно, це вже не було важливо. Він лежав прямо біля неї, на ковдрі, чекаючи свого часу. Білява підвелася у сидяче положення, обхопила руками ноги і подивилася на нього ще раз: старий нотатник з пошарпаною обкладинкою і жовтими аркушами. Дівчина похитала головою, після чого акуратно взяла маленький блокнот. На перших сторінках нічого незвичайного, лише записи на застарілому варіанті сивенської мови, тому деякі слова не були зрозумілі читачеві. Прогортавши ще декілька, Марія побачила малюнок олівцем. У видовженому обличчі з широкими бровами взнавався Данте, одягнутий у щось чорне. Він сидів, закинувши одну ногу на іншу, і уважно щось читав. Знизу було підписано ось так: «Пан Данте повернувся після двотижневої поїздки на свою батьківщину – Тірею. Але, чомусь, сьогодні він не в гуморі. Сказав, що якщо мені колись передадуть лист з гербом у вигляді пташки, то маю погодитися на всі їхні умови».

Деякі записи начебто навмисно були розмазані, деякі – вирвані. Коли дівчина розгорнула наступну цілу сторінку, її очі здивовано розширилися. Автопортрет: молода Кора дивиться пустим поглядом одного ока, коли там, де зараз пов’язка, зяяла пуста очниця. Втомлене обличчя з безліччю ластовиння та декілька рядків тексту, написані дуже дрібно і неакуратно, від чого іноді слова нашарувалися один на одного: «Я все ще чую запах крові й відчуваю біль від кайданів. Вони, разом із моєю сім’єю, залишилися як спостерігачі, що ніколи мене не покинуть. Пам’ять про них назавжди на моєму потворному тілі, як морально, так і фізично. Знущання. Я не винна в тому, ким народилася. Так чому повинна страждати?»

Бах! Щось впало на підлогу і розбилося вщент. Голоси. Кора і хтось ще. Бертаганці? Ні, тон розмови спокійний. Не роздумуючи, дівчина квапливо встала, взяла кинджал і пішла в сторону шуму.

***

– Пробачте мені за цей безлад. Я, все-таки, тут далеко не для цього, – з-під дивної залізної маски пролунав приглушений жіночий голос. Незнайомка обійшла те, що залишилося від гіпсової скульптури і підійшла ближче до Кори, що беземоційно дивилася на неї, – я думала, ви розумієте єрананську мову?

– Я не знаю хто ви. Назвіть своє ім’я.

– Можете звати мене Феріоз. Я посильна пані Гасіон.

– Перший раз чую.

– Коро? – білява вийшла з-за стінки і встала біля дверного отвору. Оглянула особистість у плащі з ніг голови і, зрозумівши хто перед ними може стояти, міцно схопила підсумок.

– Пані Маріє, будь ласка, не підходьте ближче. Це може бути небезпечно.

– Схоже, Данте не розповідав нічого докладніше, – від почутого імені жінка несвідомо зщулилася, – пані Гасіон – це тимчасовий правитель королівства Єранан, вірна служниця загиблої Віллідор. Сподіваюся, ви хоча би цю постать знаєте?

– Так. Але що їй потрібно від мене?

– Обіцяю, я все поясню, але не в такій напруженій обстановці. Нехай людина не гострить на мене лезо і спокійно зайде в кімнату.

Кора подивилася на Марію й слабо махнула головою, на що та повільно обійшла незнайомку в масці і встала біля книжних полиць зліва, в результаті опинившись між Феріоз і Корою, що стояла поряд заштореного вікна і широкого письмового стола. Залізне лице побіжно глянуло на людину, потім перевело погляд очей на пошрамовані руки з золотим перстнем.

– Вона знає? Ну, ви розумієте.

– Так.

– Ви усвідомлюєте, що бертаганці повбивали величезну кількість людей?

– Ми не розраховували, що Бермеліон піде на такі крайнощі. Він вбив короля, після чого ще деякий час прикидався ним, повільно вводячи армію й закриваючи кордони, прикриваючись безглуздими причинами. Вчора в столиці він виступав перед підлеглими, але г..

– Якщо ви знали, що це відбувається, чому нічого не зробили? – холодно підмітила дівчина.

Незнайомка кашлянула й продовжила говорити: Географічно, наша країна знаходиться задалеко для того, щоби хоч щось зробити. Бертаганія перекриває шлях, а в нас вже шістдесят років як підписаний пакт про припинення вогню. Безвихідна ситуація.

– Що потрібно пані Гасіон від мене?

– Я не знаю причин, бо мене просили лише передати лист, – Феріоз дістала з-під плаща пурпуровий конверт й віддала його Корі, – а також супроводжувати вас.

– Куди? – спитала Марія, поки стежила за тремтячими руками Кори, що мляво відкривали папір.

– В королівство Єранан. Там пані Кору зустрінуть і введуть у курс справ. Пробачте, але я більше нічого не знаю.

– Герб з птахом, – промимрила жінка. Її жовте око деякий час бігало по строфах, допоки Кора не відклала лист і невпевнено оголосила, – гаразд. Я поїду. Але за однієї умови.

– Пробачте, але ви не в тих умовах, щоб о..

– Пані Маріє, прошу вас, їдьте зі мною.

Дівчина сумно всміхнулася: Мені треба вибирати з двох небезпек.

– Я зроблю все, що зможу.

– Вірю, – зелені очі подивилися на похмуре жіноче обличчя, що тепер виглядало значно старшим за той малюнок. Погляд здавався так само порожнім, але м’язи видавали те, що було в неї на умі. За цією пов’язкою дійсно просто пуста зіниця? Таке складно навіть уявити. Дівчина розслабила долоні й полегшено зітхнула: Гаразд. Все одно немає куди тікати.

– Добре! Тобто, звісно погано, але добре у сенсі, що ми скоро поїдемо. Коли плануєте відправлятися? Пропоную одразу як зберетеся.

– Гаразд. Я підготую речі. Пані Маріє, допоможете мені, будь ласка?

– О, так. Так, звісно.

Жовтоока взяла конверт і попрямувала до коридору: Пані Феріозе, прошу, приберіть за собою безлад.

– Пробачте, зроблю все як треба! – посильна приставила руку до чола і жваво її опустила, після чого прийнялася розбиратися з уламками.

***

Як тільки вони відійшли достатньо далеко від кімнати, Кора розірвала папір на маленькі шматочки й засунула до кишені штанів. Марія вирішила нічого не питати про лист, а натомість дізнатися щось цікавіше.

– Скажи, а ви відчуваєте холод? Ти жодного разу не скаржилася на погоду.

– Ні. Але деякі, можливо, так.

– Тоді нащо ми йдемо збирати речі?

– Ви все ще людина, а у вас немає нічого, з чим ви могли би пережити вічну зиму на південних землях.

Через деякий час Кора і Марія дійшли до сходів на горище. Жінка взяла гасову лампу, що висіла на якомусь крючку, засвітила її й попрямувала нагору. Піднявшись нагору, білява оглянула простір у пошуках цікавинок, але побачила лише пару шаф, кілограм павутини і сміття. Жовтоока поставила лампу на стілець, відчинила пильні дверцята й стала перебирати старі тканини. Деякі давним-давно поїла моль, деякі від старості потроху розсипалися.

– Що ви тут зберігаєте?

– Одяг, який на мене вже замалий. Думаю, якраз буде на вас.

– Ти колись була як я? – глумливо спитала Марія.

– Так, коли мені було, десь, дванадцять. Дуже давно.

– Зовсім жартів не розумієш, – Марія підійшла до старезного віконечка, витерла зі скла пилюку тильною стороною долоні й подивилася на Сонячне кільце, що тільки-но показалося з-за сірих хмар. – Там дійсно настільки холодно?

– Вічні сніги лежать вже сотні років, іноді досягаючи вище моєї голови.

– Якщо там все ще йдуть снігопади, то чому все не вкрито снігами в двадцять сажнів? Він же не тане.

Кора ніяково подивилася на дівчину, трохи подумала і відповіла: Я не знаю.

– Ну, в такому випадку дізнаємося пізніше.

Жовтоока шукала щось відповідне не довго: у копиці речей знайшлися прийнятні светри і кожухи, непогані чоботи і шапка, товсті штани і вовняні шкарпетки. Жінка склала все у шкіряний рюкзак, який до цього лежав на верхній полиці, весь закручений у прозорий целофан.

– Нам потрібна сокира, непогано би ще мати сірники і якусь консервовану їжу, гас, можливо мотузка знайдеться.

– Я можу якось допомогти?

– Ви, якщо хочете, можете запитати у Феріоз скільки часу займе поїздка.

– Тобто для мене нічого не має, – пирхнула дівчина й неохоче пішла в сторону сходів. – Чекаю на тебе внизу. Мені теж треба дещо взяти.

***

Дійшовши до кімнати, де повинна була знаходитися посильна, Марія нікого там не побачила. Також не було і розбитої статуетки. Приміщення явно було робочим кабінетом. Разом із маєтком до думок одразу приходить Данте, чию наглу пику Марія не могла викинути з голови. Як тільки знайде його, дасть такого прочухана, що той і встати на рідні ноги не зможе! З самого початку розуміла, що щось з ним не так, і то навіть не через те, що він не людина. Білява злісно потріпала неслухняне волосся, деякий час постояла й, заспокоївшись, пішла далі. Якщо залізної маски немає у приміщенні, а Марія неодноразово кликала її, але ніхто не відгукнувся, то вона, скоріше за все, десь на вулиці. Певно, чекає, коли вони позбирають свої манатки й нарешті поїдуть. На шляху до головного виходу, дівчина встигла забігти й забрати блокнот, потім неспішно покрокувала у бік величезного передпокою. Відчинила тяжкі дерев’яні двері, і в обличчя вдарив холодний ранковий вітер.

– О, бачу, ви вже готові.

– Не зовсім, – зелені очі зиркнули у бік Феріоз, що добродушно розпростерла руки так, що з-під накидки показався теплий шкіряний одяг і дивна торба з рога якоїсь тварини. Та й хіба десь водяться з такими? – Скажи, скільки нам треба буде їхати?

– Десь шість повних днів. Потім ми сядемо на поїзд і д…

– Стій, ти хочеш їхати через їхні території?

Посильна нахилила голову в бік. Тільки зараз дівчина помітила, що у незнайомки були нелюдські вуха. Вони більше нагадували оленячі: теж великі й покриті коричневою вовною.

– Так швидше всього. Якщо не сісти на потяг, то добиратися треба буде більше двадцяти днів. У нас обмаль часу.

– Геніальний задум. Але, як я розумію, ви з бертаганцями, м’яко кажучи, не в дуже гарних відносинах. Так як нам добиратися звідти напряму у ворожу до них країну?

– А ніхто й не казав, що напряму, – було чутно, що Феріоз посміхалася, – прошу, не турбуйтесь. Пані Гасіон особисто продумала весь шлях.

– Що буде, якщо хтось дізнається, що я людина?

– Більша половина бертаганців прийняла форму, в якій не відрізняється від схожих на вас смертних. Ніхто на вас і думати не стане. Ну, допоки ви не подивитися їм в очі.

– Щось точно піде не так.

– Дійсно? Ну, маєте рацію. Ви не входили у план.

– Не будь ситуація такою скрутною, ніколи би не погодилася їхати з такою плюгавою посильною!

– Що?! Да ви..!

– Годі. Ніяких чвар, – пролунав серйозний голос пані Кори. Вона тільки-но виходила з маєтку, тримала в одній руці якісь ковдри і рюкзак, а іншою зачиняла вхідні двері будинку. З плечей спадала громіздка чорна мантія.

– Що це у тебе?

– Спальні мішки, ковдри. В них зручно спати, та й просто сидіти.

– Поважаю відповідальне ставлення до комфорту, – Феріоз зневажливо глянула на дівчину перед нею, розвернулася й махнула рукою, – ходімо, покажу вам наш «транспорт».

Білява спритно підійшла до жінки, що неспішно йшла за залізною маскою, і пошепки спитала: Коро, думаєш когось зупинить однісінький замочок від проникнення?

– Ну, хоча би сподіваюся.

– Також ти сподіваєшся, що тій пройдисвітці можна довіряти.

– Єдиною причиною цьому є лист, пані Маріє. Лише в нього я беззаперечно вірю.

В кінці кінців, незнайомка завела їх за будинок, де доцвітала невеличка галявина, розміром не більша за середню кімнату. Посеред неї стояли величезні санчата. На них лежало багацько різних речей, набагато більше ніж тих, що підготувала для походу Кора. Три білі тварини з гіллястими рогами мирно стояли неподалік, поїдали присохлу траву. Почувши шурхіт, один з них розчепірив вуха й уважно подивився в сторону прибулих своїми темними, майже чорними очима. Феріоз підійшла до нього й ласкаво погладила широку морду височенного створіння, що не зводило погляд з прибульців.

– Когось вони мені нагадують, – зеленоока злегка буцнула дівчину ліктем у бік, на що та невдоволено буркнула щось під ніс.

– Можете скласти все на упряж, але так, щоби ви могли нормально сидіти. Ну, самі розумієте.

– Скажи, а нащо демону стільки речей? Ви, нібито, повинні й без них нормально жити?

– Кожне ваше наступне слово ще гірше за попереднє. У вас талант.

– А у тебе він полягає в ухилянні від нормальних відповідей. Але я не скаржусь.

– Краще вже замовкніть, поки я ще згідна вас вести! – посильна відвернулася, взяла мотузку, якою олень був прив’язаний до одного місця, інших покликала дивним вигуком «Urton!» пішла до упряжі, де чорнява вже закінчувала складати речі. – Сідайте в санчата. Вирушаємо.

Марія сердито потріпала волосся й, заспокоївшись, через деякий час широким кроком пішла до них, сіла й похмуро схрестила руки. Кора запитально глянула на залізну маску, на що та лише махнула руками, затягнула оленячі ремені й збрую, оздоблену попонами і яскравою вишивкою, й сіла за місце поводиря. Взявши міцно повідець, вона щосили їм змахнула й крикнула «Tumm!», через що олені зірвалися з місця й, в’юнко перебираючи сильними ногами, побігли вглиб бору. Сильний вітер обдував обличчя, санчата тряслися й стрибали по нерівній кам’янистій поверхні, бо розраховані були для снігів і холодної погоди. Тварини не збавляли ходу, ніби тільки й чекали щоби знову кинутися в біганину рідними необмеженими просторами. Все тут було їх домом, і буде до кінця життя. Вони не втратили своєї первинної честі навіть після одомашнення, що у багатьох ламає дух і силу, притаманну по-справжньому диким створінням.

Дзвінка тиша. Скільки би вони не їхали, навколо був той самий незмінний краєвид, завжди однаковий холодний ліс. Зеленоока вже не сердилася, скоріше просто нудилася від одноманітності природи увсебіч. Через деякий час, змучені очі стали непомітно для самої дівчини заплющуватися, а свідомість занурюватися в глибокий сон. Солодка втома охопила все тіло, через що Марія навіть і не думала чинити опір.